Правове регулювання охорони праці

1. Поняття охорони праці та її правове забезпечення.

2. Гарантії прав працівників на охорону праці.

3. Особливості охорони праці жінок і неповнолітніх.

4. Служба охорони праці на підприємстві.

5. Комісія з питань охорони праці підприємства. Порядок утворення та повноваження.

6. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві.

1. Поняття охорони праці та її правове забезпечення.

Право на безпечні і нешкідливі умови праці визнано в Україні одним із конституційних прав людини і громадянина. Його забезпечення здійснюється за допомогою правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, що утворюють систему охорони праці.

Охорону праці розглядають як наукову, правову та соціальну категорію.

Також охорону праці розглядають у широкому і вузькому розумінні. У широкому значення охорона праці – це сукупність правових норм, що регулюють весь комплекс суспільних відносин у сфері застосування праці. У вузькому значенні охорона праці – це сукупність норм, що регулюють встановлення безпечних і нешкідливих умов праці з метою запобігання негативному впливу виробничого середовища на життя та здоров’я працівників.

Крім того, наука трудового права розглядає охорону праці як інститут трудового права, правовий принцип, елемент трудових правовідносин та систему законодавства.

Як інститут трудового права охорона праці – це сукупність правових норм, що регулюють відносини з охорони життя, здоров’я та працездатності шляхом встановлення безпечних та нешкідливих умов праці.

Як правовий принцип охорона праці відображає зміст усіх норм трудового права, які спрямовані на охорону здоров’я та працездатності працівників.

Як елемент трудових правовідносин охорона праці полягає у тому, що сторони трудового договору наділені комплексом взаємних прав і обов’язків щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці.

Також охорону праці розглядають як систему законодавства. Найважливіші норми, що регулюють питання охорони праці, передбачені в Конституції України, КЗпП України, ЗУ «Про охорону праці». Важливою складовою є державні нормативні акти про охорону праці (ДНАОП).

ЗУ «Про охорону праці» містить дев’ять розділів, які встановлюють загальні положення з охорони праці, гарантії прав працівників на охорону праці, організацію охорони праці на виробництві, стимулювання охорони праці, державне управління охороною праці, державний нагляд і громадський контроль за охороною праці, відповідальність за порушення законодавства про охорону праці. Окремий розділ присвячений нормативно-правовим актам з охорони праці, який визначає види, порядок опрацювання, прийняття та їх скасування.

Дія ЗУ «Про охорону праці» поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих.

Законодавство про охорону праці відповідно до ст. 3 ЗУ «Про охорону праці» складається із цього Закону, КЗпП України, ЗУ «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» та прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів.

Якщо міжнародним договором, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, установлено інші норми, ніж ті, що передбачені законодавством України про охорону праці, застосовуються норми міжнародного договору.

Значна частина питань з охорони праці регулюється нормативними актами, прийнятими на конкретному підприємстві, в установі, організації. На підприємстві приймаються такі локальні акти з питань охорони праці:

• положення (Положення про комісію з питань охорони праці);
• правила (Правила внутрішнього розпорядку, які визначають обов’язки персоналу, що працює з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань);
• інструкції (інструкція про порядок організації та проведення зварювальних та інших вогневих робіт на підприємстві);
• накази (наказ про порядок атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам про охорону праці).

Локальні правові акти повинні відповідати чинному законодавству України, вимога державних галузевих і міжгалузевих нормативних актів, повинні враховувати вимоги типових та інших нормативних актів. Важливе значення у правовому забезпеченні охорони праці на підприємстві, в установі, організації належить колективному договору.

Таким чином, відповідно до ст. 1 ЗУ «Про охорону праці» охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності.

2. Гарантії прав працівників на охорону праці.

Законодавство України про охорону праці передбачає комплекс гарантій, спрямованих на реалізацію конституційного права на безпечні та нешкідливі умови праці. У ЗУ «Про охорону праці» даному питанню присвячено ІІ розділ.

Законодавством України встановлено загальні гарантії права на безпечні та нешкідливі умови праці для всіх працівників, а також передбачено додаткові гарантії для певних категорій працівників, що зумовлено підвищеними вимогами охорони їх здоров’я. Це зокрема, неповнолітні, жінки, особи зі зниженою працездатністю, працівники, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці та ін.

Відповідно до ст. 5 ЗУ «Про охорону праці» умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці. Під час укладення трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці шкідливих виробничих факторів та можливі наслідки їх впливу на здоров’я. Працівникам не може пропонуватись робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров’я.

Важливою гарантією є положення про те, що умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником повинні відповідати вимогам законодавства. Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань.

Працівників, які за станом здоров’я потребують переведення на легшу роботу, роботодавець повинен перевести на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку. Поняття легшої роботи визначається у кожному конкретному випадку, враховуючи фізіологічні та психологічні можливості працівника належним чином виконувати роботу. Переведення працівника на легшу роботу можливе за наступних умов: необхідність переведення встановлюється компетентними органами лікувальних установ; працівник дав згоду на переведення; на підприємстві наявні вакантні місця, виконання робіт на яких є рекомендованими ЛКК або МСЕК.

За наявності вказаних випадків роботодавець видає наказ про переведення працівника. Якщо переведення було тимчасовим, то після закінчення його строку працівник має право на одержання попередньої роботи, оскільки перестали існувати причини, що перешкоджали її виконанню.

Законодавство України передбачає гарантії для працівників у випадку виникнення загрози їх життю і здоров’ю, нестворення роботодавцями відповідних умов праці, що забезпечують їх безпеку та гігієну. Відповідно до ч. 2 ст. 6 ЗУ «Про охорону праці» така відмова буде правомірною, якщо працівник негайно повідомить про цей факт роботодавця.

Важливою гарантією, встановленою ЗУ «Про охорону праці», є запровадження соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, яким кардинально змінено основи захищеності працівників на виробництві.

Відповідно до ст. 7 ЗУ працівники, зайняті на роботах з шкідливими і небезпечними умовами праці мають право на безоплатне одержання спецодягу, спецвзуття, інших засобів індивідуального захисту, мийних та знешкоджувальних засобів.

Роботодавець зобов’язаний за свій рахунок забезпечити придбання, комплектування, видачу та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативних актів з охорони здоров’я.

Працівникам, які працюють у шкідливих і важких умовах праці, надаються перерви санітарно-оздоровчого призначення для обігрівання, відпочинку та ін.

Роботодавець за власні кошти може встановити інші додаткові пільги і компенсації за роботу у шкідливих і важких умовах праці, передбачивши умови надання таких у колективному або трудовому договорах чи в локальних нормативно-правових актах.

3. Особливості охорони праці жінок і неповнолітніх.

З урахуванням фізіологічних особливостей жіночого організму і виконання жінками функції материнства законодавством про працю встановлено додаткові гарантії для жінок, метою яких є попередження впливу на здоров’я жінок шкідливих і небезпечних виробничих факторів, а також забезпечення створення умов, які дозволяють жінкам поєднувати працю з материнством. Найбільш серйозні гарантії передбачено для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років, а також одиноких матерів за наявності дитини до 14 років або дитини-інваліда.

Відповідно до ст. 174 КЗпП України та ст. 10 ЗУ «Про охорону праці» забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню).

Забороняється залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.

Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками затверджуються Міністерством охорони здоров’я України за погодженням із Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

Відповідно до ст. 175 КЗпП України залучення жінок до робіт у нічний час не допускається, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликано особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.

Забороняється залучати вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 3 років до нічних, надурочних робіт, робіт у вихідні дні і направляти їх у відрядження (ст. 176 КЗпП України).

Жінки, що мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (ст. 177 КЗпП України).

Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижують норми виробітку, норми обслуговування або переводять їх на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

Відповідно до ст. 187 КЗпП України неповнолітні, тобто особи, що не досягли 18 років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України.

На кожному підприємств, в установі, організації має вестися спеціальний облік працівників, які не досягли 18 років, із зазначенням дати їх народження (ст. 189 КЗпП України).

Усі особи молодше 18 років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов’язковому медичному оглядові (ст. 191 КЗпП України).

Відповідно до ст. 11 ЗУ «Про охорону праці» не допускається залучення неповнолітніх до праці на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні, а також до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.

Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створити для них умови праці з урахуванням рекомендацій МСЕК та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

4. Служба охорони праці на підприємстві.

Відповідно до ст. 15 ЗУ «Про охорону праці» на підприємстві з кількістю працюючих 50 і більше осіб роботодавець створює службу охорони праці відповідно до типового положення, що затверджується спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань нагляду за охороною праці.

На підприємстві з кількістю працюючих менше 50 осіб функції служби охорони праці можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають відповідну підготовку. На підприємстві з кількістю працюючих менше 20 осіб для виконання функцій служби охорони праці можуть залучатися сторонні спеціалісти на договірних засадах, які мають відповідну підготовку.

Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо роботодавцю.

Типове положення про службу охорони праці затв. наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 року № 73. На підставі Типового положення з урахуванням специфіки виробництва опрацьовуються та затверджуються власниками Положення про службу охорони праці підприємств, установ, організацій.

Служба охорони праці вирішує завдання:

· забезпечення безпеки виробничих процесів, устаткування, будівель і споруд;

· забезпечення працюючих засобами індивідуального та колективного захисту;

· професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці, пропаганди безпечних методів праці;

· вибору оптимальних режимів праці і відпочинку працюючих;

· професійного добору виконавців для визначених видів робіт.

Служба охорони праці залежно від чисельності працюючих може функціонувати як самостійний структурний підрозділ або у вигляді групи спеціалістів чи одного спеціаліста, у тому числі за сумісництвом. Служба охорони праці комплектується спеціалістами, які мають вищу освіту та стаж роботи за профілем виробництва не менше 3 років.

Працівники служби охорони праці мають право видавати керівникам підприємств, установ, організацій та їх структурних підрозділів обов’язкові для виконання приписи щодо усунення наявних недоліків. Припис спеціаліста з охорони праці може скасувати лише посадова особа, якій підпорядкована служба охорони праці.

Служба охорони праці виконує такі основні функції: опрацьовує ефективну цілісну систему управління охороною праці; проводить оперативно-методичне керівництво роботою з охорони праці; проводить для працівників відповідний інструктаж з охорони праці; організує: забезпечення працюючих правилами стандартами та іншими нормативними актами з питань охорони праці; підготовку статистичних звітів підприємства з питань охорони праці; облік та аналіз нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, а також шкоди від цих подій; підвищення кваліфікації та перевірку знань посадових осіб з питань охорони праці; бере участь: у розслідуванні нещасних випадків та аварій; роботі комісії з питань охорони праці підприємства; розробці положень, інструкцій та інших нормативних актів про охорону праці, що діють у межах підприємства; розглядає листи, скарги і заяви працюючих з питань охорони праці; готує проекти наказів та розпоряджень з питань охорони праці; контролює: дотримання чинного законодавства з питань охорони праці; відповідність нормативним актам машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів; забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту, миючими засобами, лікувально-профілактичним харчуванням; використання праці неповнолітніх, жінок та інвалідів згідно з чинним законодавством; проходження попереднього і періодичних медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці; здійснює зв’язок з медичними закладами, науковими та іншими організаціями з питань охорони праці.

Працівник служби охорони праці несуть відповідальність за: невідповідність прийнятих ними рішень чинному законодавству з охорони праці; невиконання своїх функціональних обов’язків; недостовірність та несвоєчасність підготовки статистичних звітів з охорони праці; низьку якість проведеного ними розслідування нещасних випадків на виробництві.

Ліквідація служби охорони праці допускається у випадку ліквідації підприємства чи припинення використання найманої праці фізичною особою.

5. Комісія з питань охорони праці підприємства. Порядок утворення та повноваження.

На підприємстві з метою забезпечення пропорційної участі працівників у вирішенні будь-яких питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища за рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці (ст. 16 ЗУ «Про охорону праці»).

Комісія є постійно діючим консультативно-дорадчим органом трудового колективу та власника або уповноваженого ним органу. Рішення про доцільність створення Комісії, її кількісний та персональний склад, строк повноважень приймається трудовим колективом на загальних зборах (конференції) за поданням власника, органу самоврядування трудового колективу та профспілкового комітету.

Загальні збори (конференція) затверджують Положення про комісію з питань охорони праці підприємства, яке розробляється за участю сторін на основі Типового положення про комісію з питань охорони праці затв. наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 року № 72.

До складу Комісії від власника включаються спеціалісти з безпеки і гігієни праці, виробничої, юридичної та інших служб підприємства.

До складу Комісії від трудового колективу рекомендуються працівники основних професій, уповноважені трудових колективів з питань охорони праці, представники профспілки.

Основні завдання Комісії: захист законних прав та інтересів працівників у сфері охорони праці; підготовка на основі аналізу стану безпеки та умов праці на виробництві рекомендацій власнику та працівникам щодо профілактики виробничого травматизму; вироблення пропозицій щодо включення до колективного договору окремих питань з охорони праці та використання коштів фонду охорони праці підприємства.

Комісія має право: звертатися до власника або уповноваженого ним органу з пропозиціями щодо регулювання відносин у сфері охорони праці; створювати робочі групи з числа членів Комісії для вироблення узгоджених рішень з конкретних питань охорони праці з залученням до їх складу на договірній основі за погодженням сторін відповідних фахівців, експертів; здійснювати контроль за дотриманням вимог законодавства з питань охорони праці безпосередньо на робочих місцях; знайомитись з будь-яким матеріалом з питань охорони праці; вільного доступу на всі дільниці виробництва і обговорення з працюючими питань охорони праці та ін.

Комісію очолює голова, який обирається на її засіданні. Зі складу комісії обираються також заступник голови та секретар Комісії. Не рекомендується обирати головою Комісії керівника підприємства.

Члени Комісії виконують свої обов’язки, як правило, на громадських засадах.

Комісія здійснює свою діяльність на основі планів, що розробляються на квартал, півріччя чи рік і затверджуються нею.

Комісія проводить засідання по мірі необхідності, але не рідше одного разу на квартал.

Засідання комісії вважається правомочним, якщо на ньому присутня від кожної із сторін більшість її членів.

Рішення комісії оформляються протоколами і мають рекомендаційний характер, впроваджуються в життя наказами власника. При незгоді власника з рекомендаціями Комісії він дає аргументовану відповідь.

Комісія не менше одного разу на рік звітує про свою роботу на загальних зборах (конференції) трудового колективу.

Загальні збори (конференція) трудового колективу вправі вносити зміни до складу Комісії, розпустити Комісію у випадку визнання її діяльності незадовільною та провести нові вибори.

6. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань та аварій на виробництві.

Відповідно до ст. 171 КЗпП України власник або уповноважений ним орган повинен проводити розслідування та вести облік нещасних випадів, професійних захворювань і аварій на виробництві відповідно до порядку, встановленого КМУ.

Порядок здійснення цих дій регулюється Положенням про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві затв. постановою КМУ від 21 серпня 2001 року № 1094.

Розслідуванню підлягають ті нещасні випадки та професійні захворювання, що трапилися з:

· працівниками, які виконують на цих підприємствах роботу за трудовими договорами (контрактами) або залучаються до роботи з інших підприємств;

· особами, що проходять виробничу практику.

Розслідування та облік проводяться з приводу виникнення нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, що призвели до таких наслідків:

· втрати особою працездатності на один робочий день чи більше;

· необхідності переведення працівника на іншу (легшу) роботу строком не менш як на один робочий день;

· смерті особи.

Розрізняють нещасні випадки, що підлягають загальному розслідуванню та обліку, та нещасні випадки, що підлягають спеціальному розслідуванню та обліку. До останніх належать: нещасні випадки зі смертельним наслідком; групові нещасні випадки, які сталися одночасно з двома і більше працівниками незалежно від тяжкості ушкодження їх здоров’я; випадки смерті на виробництві та випадки зникнення працівника під час виконання ним трудових обов’язків.

Працівник, з яким трапився нещасний випадок, працівник, який виявив нещасний випадок, або свідок нещасного випадку терміново повідомляє безпосереднього керівника робіт або іншу уповноважену особу про нещасний випадок, що трапився.

Посадова особа зобов’язана терміново організувати надання медичної допомоги потерпілому, а при необхідності доставити його до лікувально-профілактичного закладу. Вона також повідомляє роботодавця про нещасний випадок, що трапився.

Роботодавець повинен призначити комісію з розслідування. До складу комісії входять:

Акти про розслідування нещасного випадку роботодавець протягом трьох днів надсилає: потерпілому або довіреній особі; керівникові цеху або іншого структурного підрозділу, дільниці, місця, де стався нещасний випадок, для здійснення заходів щодо запобігання подібним випадкам; відповідному робочому органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань разом з копією акта розслідування нещасного випадку; відповідному територіальному органу Держнаглядохоронпраці; профспілковій організації, членом якої є потерпілий; керівникові (спеціалістові) служби охорони праці підприємства або посадовій особі (спеціалісту), на яку роботодавцем покладено виконання функцій спеціаліста з питань охорони праці.

Копія акта надсилається органу, до сфери управління якого належить підприємство, за його відсутності – відповідній місцевій держадміністрації або виконавчому органу місцевого самоврядування, а у разі виявлення гострого професійного захворювання він надсилається також до санепідемстанції.

Нещасні випадки, що трапилися на виробництві, реєструються у спеціальному журналі, а акт з матеріалами розслідування зберігається на підприємстві протягом 45 років. У разі ліквідації підприємства акт передається на зберігання правонаступнику, коли ж його немає – у державний архів.

Після закінчення спеціального розслідування нещасного випадку роботодавець у п’ятиденний строк надсилає копії матеріалів розслідування органам прокуратури, відповідним органам державного нагляду за охороною праці і профспілковому органу, представники яких брали участь у розслідуванні, центральному органу виконавчої влади, до сфери управління якого належить підприємство, відповідній місцевій держадміністрації або виконавчому органу місцевого самоврядування, Держкомнаглядохоронпраці, виконавчій дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, а у разі розслідування випадків виявлення гострого професійного захворювання (отруєння) – також санепідемстанції. Перший примірник матеріалів розслідування залишається на підприємстві та зберігається протягом 45 років.

Акт за формою Н-1 чи НТ разом з копією акта спеціального розслідування надсилається потерпілому або членам його сім’ї, довіреній особі.

Контроль і нагляд за своєчасним і об’єктивним розслідуванням, документальним оформленням та обліком аварій, здійсненням заходів щодо усунення їх причин покладається на органи державного управління та нагляду за охороною праці.

Роботодавець та посадові особи, які проводили розслідування нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, несуть відповідальність згідно із законодавством за своєчасне і об’єктивне їх розслідування та прийняті рішення.

ТЕМА № 13.