Підрозділ 3: Історія Таїнства сповіді

Про Таїнство Покаяння у християн апостольського часу ми знаходимо вказівки в книгах Святого Письма (Діян. 19, 18; Яков. 5, 16). За поясненням, ці місця Священного Писання показують, що сповідь була загальновідома християнам апостольського часу і що вони сповідували гріхи свої перед носителями Таїн Божих (1 Кор. 4, 1). Уже в апостольський вік сповідання гріхів, залежно від обставин, було таємне або відкрите, публічне. Публічне покаяння вимагалося від тих християн, які своїми гріхами провокували лукаве в Церкві.

До кінця першої половини III століття публічне покаяння було необхідним, чітко регламентованим за точно визначеними правилами Церкви. Маючи за мету прийняття в Церкву християн, своїми злочинами розірвавших з нею стосунки. Приводом для впровадження цього послужило гоніння імператора Декія. Під час тридцятирічного спокою, що передував гонінню, стало помітним ослаблення первісної чистої моральності і живої віри як в рядових християн, так і в церковному клірі. Тож не дивно, що за час гоніння Декія виявилося багато падших (які відреклися від Христа). Це важливе саме по собі явище послужило початком суперечки про грішників і про механізми повернення їх до Церкви.[11]

Всі люди, які розірвали зв'язок з Церквою, при щирому бажанні могли знову повернутися до неї, прийшовши до пресвітера-духівника з таким проханням. Духівник, переконавшись у щирості бажання грішників, вносив їхні імена в церковний список для загального відома і поминання при богослужінні. До того ж записував в спеціальний список тих, хто кається. Таким чином, вони перебували поза церквою в посту, молитві та милосерді. Приходячи до церкви, каянники повинні були пройти чотири ступені публічного покаяння (покути): плачучих, слухаючих, припадаючих та великостоячих.

Плачучі каянники могли входити тільки в зовнішній притвор храму, поза брамою, де з плачем благали вірних, і особливо предстоятелів Церкви, помолитися за них. Це був підготовчий етап введення до церковному покаяння.

Слухаючим дозволялось входити у внутрішній притвор храму, стояти разом з оглашенними, слухати з вірними спів і читання Святого Письма і повчання в протягом першої половини літургії, після чого вони виходили разом з оглашенними.

Каянники третьої групи - припадаючі - стояли в храмі, в задній його частині, і брали участь з вірними в молитвах про тих, хто кається, слухаючи їх, падали ниць. Після закінчення цих молитов вони, схиливши коліна і отримавши благословення від єпископа, йшли з храму.

Великостоячі з вірними стояли до кінця літургії, не приступаючи тільки до Євхаристії.[12]

Сама практика виконання Таїнств є мінливою. Церква намагається підлаштовуватися під соціум і під його психо-культурні особливості. Так на етапах свого становлення і розвитку християнська церква була закритою і не чисельною групою людей, які залежали один від одного і до того ж вели приблизно однаковий спосіб життя. Хрестившись одного разу в зрілому віці і відчувши різку зміну піля переходу від старого (язичницького) способу життя і війшовши у нову спільноту, всі подальші сповіді такої людини зводилися до якихось побутових та насущних проблем, тому могли проводитися публічно. Сьогодні ж публічне покаяння не прижилось би ні при яких обставинах. Деяким людям важко сповідатися в своїх гріхах священику, а публічна сповідь могла б стати для сучасної людини великим стресом.

Нині в Православній Церкві сповідь сприймається як індивідуальна зустріч каючогося з його духовним наставником. Хоча в деяких приходах і в наш час практикується так звана «спільна сповідь». Проводиться вона наступним чином: священик виходить до прихожан, читає молитви перед сповіддю, а після цього сам називає найбільш розповсюджені гріхи і приносить їх в покаяння від лиця віруючих. Після цього миряни мовчки проходять на молитву. Строго кажучи, така молитва стає профанацією сповіді, тому що особиста сповідь віручого перед Богом за участі священика як свідка не може бути замінена колективним мовчазним покаянням. Якщо така можливість існує, то загальна сповідь має бути повністю виключена з загальної практики. Звичайно, в сучасних реаліях це не завжди можливо фізично, тому що священику може бути дуже важко працювати з широкими загалами. В таких випадках за необхідності спільна сповідь може проводитися, але потрібно пам’ятати, що вона ніколи в своїй повноті не зможе замінити індивідуальну.[13]

РОЗДІЛ ІІ