Міжнародно-правове регулювання спадкових відносин

Джерела спадкового права. У країнах континентальної Європи норми спадкового права включені до складу цивільних кодексів і поміщені, як правило, слідом за нормами, що регулюють правове положення фізичних осіб та сімейні відносини.

У Франції норми, що регулюють спадкові відносини, містяться в перших двох титулах книги III ЦК («Про різні способи, якими набувається власність»), озаглавлених відповідно «Про наслідування» та «Про дарениях між живими і в заповітах». Спадкування за законом розглядається в ФГК окремо від спадкування за заповітом, який регулюється в тісному зв'язку з прижиттєвими дарування. Це пояснюється наявністю в законі загальних норм, що регулюють порядок безоплатного придбання майна.

У ФРН спадковим правовідносинам присвячена окрема книга V ГГУ («Спадкове право»).

У Швейцарії норми спадкового права також містяться в окремій книзі III ШГК («Про спадщини»). Регламентування низки питань (зокрема, пов'язаних зі складанням заповіту) кодекс відносить до компетенції кантонів.

У країнах англо-американської системи права поряд із судовим прецедентом суттєва роль у регулюванні спадкових відносин належить закону.

В Англії серед найбільш важливих законів в цій галузі слід відзначити закон про заповіти 1837 року, закон про адміністрування спадщин 1925 року, закон про спадщину осіб, що не залишили заповіту, 1952 року, закон про спадкування 1975 року. Є й інші нормативні акти з окремих питань спадкового права.

У США прийняття законодавства про спадкування віднесено до компетенції окремих штатів. У багатьох з них закони про спадкування включені у склепіння законів штатів (Вірджинія, Теннессі, Південна Кароліна та ін.) У штаті Луїзіана, де, як відомо, діє Французький цивільний кодекс, до теперішнього часу збереглася в основних рисах французька система спадкового права. Існуючі (часом досить серйозні) відмінності у регламентації спадкових відносин у рамках окремих штатів викликали до життя потребу в досягненні однаковості правових норм в даній області. Означені уніфікаційний тенденції набрали, зокрема, у розробці однакового закону про спадкування (Uniform Probate Code), прийнятого поки лише в декількох штатах (наприклад, Алясці, Айдахо).

3. В останні десятиліття в законодавстві розглянутих країн відбулися зміни, які потягли за собою розширення спадкових прав усиновлених і позашлюбних дітей. У результаті усиновлені були повністю зрівняні в спадкових правах з закононародженими дітьми (закон від 11 липня 1966 р. у Франції; закон від 2 липня 1977 р. у ФРН; закон від 30 червня 1972 р. в Швейцарії; закон 1958 р. в Англії;закони окремих штатів США). Що стосується позашлюбних дітей, спадкові права яких майже повністю заперечувалися, то вони також (за деякими винятками) отримали рівні права з закононародженими, а їхні батьки можуть успадковувати після них у принципі так само, як після своїх законні діти (закон від 3 січня 1972 р. у Франції; закон від 19 серпня 19б9»р. у ФРН; закон від 15 вересня 1975 р. в Швейцарії; закон 1969 р. в Англії; закони окремих штатів США). Необхідною умовою для цього є визнання позашлюбної дитини з боку батьків або встановлення його походження за рішенням суду. Зазначені зміни в законодавстві західноєвропейських країн значною мірою пов'язані з прийняттям у рамках Європейської ради Конвенції про усиновлення дітей (24 квітня 1967 р.) та Конвенції про правове становище позашлюбних дітей (15 вересня 1975 р.).