Злочини міжнародного характеру: їх склад, форми і методи міжнародно-правового регулювання співробітництва держав у боротьбі з ними

Як уже зазначалось вище, специфіка злочинів міжнародного характеру, порівняно з міжнародними злочинами, полягає в тому, що їх суб'єкти діють: «в особистій якості», за «власним мотивом», поза безпосереднім зв’язком з політикою тієї чи іншої держави. Як слушно-зауважує Г. В. Ігнатенко, підставами для віднесення того чи іншого злочину до категорії злочинів міжнародного характеру служать дві обставини: 1) суспільна небезпека діяння, що зазіхає па міжнародний правопорядок; 2) наявність спеціальної міжнародної конвенції; про боротьбу з таким протиправним діянням або спеціальних постанов у міжнародних договорах подібного змісту.

Саме таке розуміння проблеми покладено автором в основу розгляду складу конкретних злочинів міжнародного характеру, форм і методів врегульованого міжнародним правом співробітництва держав у боротьбі зі злочинними діяннями. I ще одне зауваження. Співробітництво держав у цій галузі розвивається на різних рівнях. Передусім, не співробітництво на двосторонній основі. Найбільшого розповсюдження на цьому рівні одержали двосторонні угоди з таких питань, як надання правової допомоги в кримінальних справах, видавання злочинців, передавання осуджених осіб для відбування міри покарання в країні, громадянами якої вони є. Наприклад, у договірній практиці України нараховується чимала кількість таких угод.

Останніми роками значного поширення набуває співробітництво держав на регіональному рівні, що обумовлено спільністю інтересів і характером відносин країн певного регіону. В його здійсненні неабияку роль відіграють регіональні організації (Рада Європи, ОАД, ОАЄ та іп.). У 1971 p., наприклад, 14 держав-членів ОАД підщісали у Вашингтоні Конвенцію про попередження актів тероризму та покарання за їх здійснення. Про високий рівень співробітництва у рамках європейського регіону свідчать укладені між державами конвенції: про видачу злочинців; про правову допомогу у кримінальних справах; про правопорушення стосовно культурних цінностей та ін.

Деякі види злочинів зачіпають інтереси усього світового співтовариства, що викликає потребу в організації співробітництва держав на універсальному рівні. Процес укладання багатосторонніх договорів розпочався на початку XX ст. Особливо активізувався цей процес у рамках ООН: сьогодні з багатьох видів злочинів міжнародного характеру укладені спеціальні міжнародні конвенції, або є в наявності відповідні групи конвенційних норм.

На думку автора, остання обставина дозволяє виділити сфери співробітництва держав на багатосторонній основі у боротьбі з такими видами злочинів міжнародного характеру, як: піратство; работоргівля; торгівля жінками та дітьми; розповсюдження порнографічних видань; підробка грошових знаків; геноцид; найманство; міжнародний тероризм; незаконний обіг наркотичних засобів та психотропних речовин.

Піратство.: Віддавна.піратство було визнано державами злочином міжнародного характеру. Ще в середні віки склався міжнародний звичай розглядати піратів як hostis generis humani — «загальними ворогами людства», звичайно із урахуванням тієї небезпеки, яку викликало піратство для морської торгівлі. Зауважимо, що і в наш час судноплавство в окремих районах Світового океану є небезпечним.

Особливістю правової регламентації міждержавного співробітництва у боротьбі з піратством є відсутність спеціального міжнародного договору. Норми ж про боротьбу з піратством містяться в Конвенції про відкрите море 1958 p., а також у ст. ст. 100— 107 Конвенції ООН з морського права 1982 р. Так, ст. 101 Конвенції визначає піратство як будь-який неправомірний акт насильства, затримання або грабування, здійснений у відкритому морі або в місці, що знаходиться за межами юрисдикції будь-якої держави, в особистих цілях екіпажем або пасажирами приватновласницького судна або літального апарату проти іншого судна або літального апарату або проти осіб, або майна, що знаходиться на борту. До піратських дій прирівнюються аналогічні дії, здійснені військовим кораблем, державним судном або державним літальним апаратом, екіпаж якого, зчинивши заколот, захопив контроль над ним.

Ст. 105 Конвенції передбачає право будь-якої держави захопити піратське судно або піратський літальний апарат, заарештувати осіб, які знаходяться па ньому, та захопити майно, що знаходиться на судні. Захоплення піратського судна може бути здійснено військовими кораблями, а також суднами, що знаходяться на державній службі та уповноваженими для цієї мети. Судові установи держави, що здійснила захоплення піратського судна або літального апарату, можуть винести ухвали про накладання покарань і визначати, які заходи повинні бути застосовані щодо» таких суден, літальних апаратів та майна, що знаходиться на їх борту. Якщо підозри стосовно піратських дій захопленого судна не підтвердяться, то держава, яка захопила судно, несе відповідальність перед державою захопленого судна за шкоду і збитки, спричинені цим захопленням.

Работоргівля. Перші міжнародно-правові акти — Декларація Віденського конгресу 8 лютого 1815 p., договір п'яти європейських держав, 1814 p., генеральні акти Берлінської 1885 р. і Брюссельської 1890 р. конференції вже розглядали работоргівлю як злочин. Проте тільки Женевська конвенція 25 вересня 1926 р. встановила загальну заборону работоргівлі. Згідно з цією конвенцією, договірні держави зобов'язались припинити работоргівлю, не допускати її та надавати одна одній допомогу в проведенні боротьби з нею. Згідно з цією Конвенцією, під рабством розуміється власність: або окремі права володіння на людей.

Необхідно зазначити, що дана проблема вже в наші дні стала предметом обговорення в Спеціальному комітеті ООН з питань рабства. Визнано, що рабство, хоча і в прихованих формах, усе ще існує. Саме у цьому зв'язку в 1956 р. була скликана Женевська конференція щодо боротьби з рабством. На конференції прийнято Додаткову конвенцію про скасування рабства, рабо* торгівлі та інститутів і звичаїв подібних до рабства. Згідно з Конвенцією, держави зобов'язані надавати одна одній сприяння в скасуванні рабства і работоргівлі (ст. 1). Ст. 5 зобов'язує держави вжити необхідних заходів щодо суворого покарання осіб, визнаних винними в таких злочинах. Конвенція передбачає взаємне інформування держав і ООН стосовно виконання її постанов (ст. 8).

Торгівля жінками та дітьми. Згідно з Паризьким договором від 18 травня 1904 р. про заходи охорони проти торгівлі дівчатами, договірні держави зобов'язувались встановити спостереження на вокзалах і в портах, збирати необхідні відомості та вживати заходів щодо повернення на батьківщину викрадених жінок і дівчат. А за іншим Паризьким договором від 4 травня 1910 р. договірні держави зобов'язані встановлювати покарання за торгівлю дівчатами та віднести її до категорії злочинів, за скоєння яких злочинець підлягав видачі. Важливим міжнародно-правовим актом стала Конвенція про боротьбу з торгівлею людьми та з експлуатацією проституції третіми особами від 21 березня 1950 p., яка замінила всі раніше укладені угоди з даного питання. Відповідно до цієї Конвенції, держави взяли на себе зобов'язання кваліфікувати як злочин звідництво, схиляння або спокушення в цілях проституції, експлуатацію проституції, держання домів розпусти, здавання або наймання в оренду приміщень для такий цілей.

Розповсюдження порнографічних видань. Відповідно до Паризької конвенції від 4 травня 1910 р. про боротьбу з розповсюдженням порнографічних видань та Женевської конвенції від 21 жовтня 1923 р. з цього-ж питання, договірні держави зобов'язались порушити переслідування проти осіб, винних у виготовленні, збуті або розповсюдженні порнографічних творів, малюнків, фільмів. Держави також зобов'язались надавати одна одній юридичну допомогу.

Підробка грошових знаків. Згідно з Женевською конвенцією від 20 квітня 1929 р. про боротьбу з підробленням грошових знаків, договірні держави прийняли на себе зобов'язання відповідно до своїх законів накладати покарання на тих, хто: 1) будь-яким способом підробляє або фальсифікує грошові знаки; 2) розповсюджує підроблені або фальшиві грошові знаки; 3) приймає, одержує або завозить для розповсюдження! підроблені грошові знаки.

При цьому не робиться відмінності між національною та іноземною валютою.

Варто зазначити, що національне законодавство України передбачає суворі міри покарання за виготовлення або збут підроблених грошей та цінних паперів — від трьох до десяти років позбавлення волі з конфіскацією майна, а в окремих; випадках міра покарання може досягти і 10—15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Геноцид. Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції 96 (1) ще в 1946 р. проголосила, що геноцид — це злочин, який порушує норми міжнародного права і суперечить духу і цілям ООН. 9 грудня 1948 р. ГА ООН затвердила проект Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього й направила його державам для ратифікації. Конвенція кваліфікує як дії, що складають геноцид: вбивство членів національної, етнічної, расової або релігійної групи, спричинення серйозних тілесних пошкоджень або розумового розладу членам такої трупи; навмисне створення для будь-якої групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її фізичне знищення; заходи, розраховані на запобігання дітонародження в середовищі такої групи; насильницьку передачу дітей з однієї людської групи в іншу. Згідно зі ст. ст. І—VI Конвенції, держави-учасниці зобов'язані вживати необхідних заходів для покарання осіб, винних у здійсненні або в змові з метою здійснення геноциду, в підбурюванні до його здійснення, в замаху або співучасті в геноциді.

Найманство. Це явище відоме з, давніх-давен. У середні віки та пізніше найманці відігравали значну роль у тих війнах, які точилися на Європейському континенті. Зазначимо, що у XV —XVI ст. воші складали основу збройних сил у Західній Європі. Тоді найманцями були як громадяни своєї країни, так і іноземці. В наш час найманці активно використовуються в операціях, спрямованих на повалення законних урядів і дестабілізацію внутрішнього становища. Ось чому ставлення до цього інституту нині докорінно змінилося. Гостро постало питання про міжнародно-правове становище найманців.

Юридичне поняття «найманець» розкривається в ст. 47 Додаткового протоколу І 1977 р. стосовно жертв міжнародних збройних конфліктів. Найманець — це особа, яка: 1) спеціально завербована на місці або за кордоном для того, щоб брати участь у збройному конфлікті; 2) фактично бере безпосередню участь у воєнних діях; 3) бере участь у воєнних діях, керуючись, головним чином, бажанням) одержати особисту користь у вигляді матеріальної винагороди, яка суттєво відрізняється від винагороди комбатантів, що входять до складу збройних сил даної сторони; 4) не є пі громадянином сторони, що знаходиться в конфлікті, ні особою, яка постійно мешкає на території, що контролюється стороною, яка знаходиться в конфлікті; 5) не направлена державою, що не знаходиться в конфлікті, для виконання офіційних обов'язків особи, яка входить до складу її збройних сил.

Від найманців треба відрізняти військових радників, які не беруть безпосередньої участі у воєнних діях і направлені на службу до іноземної армії за угодою між державами.

Проблема найманства неодноразово обговорювалась в ООН. В резолюціях Ради Безпеки щоразу висувалась вимога до держав не допустити на своїй території вербування, навчання, спорядження найманців. У Декларації про принципи міжнародного права 1970 p. Генеральна Асамблея зобов'язала кожну державу «утриматись від організації або заохочування організації іррегулярних сил або озброєних банд, у тому числі найманців, для вторгнення на територію іншої держави». В 1980 р. ГА ООН ухвалила заснувати Спеціальний комітет по розробці конвенції про боротьбу із вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням наймаців у складі 33 держав. У 1989 р. Генеральна Асамблея прийняла Конвенцію з цього питання. Згідно з нею, злочином є дії як самого найманця, так і особи, що займається вербуванням, використанням, фінансуванням або навчанням найманця. Спроба та співучасть також підлягають покаранню Конвенція зобов'язала держави-учасниці передбачити в національному законодавстві відповідні міри покарання із урахуванням серйозності цих злочинів. У Конвенції міститься формула визначення юрисдикції: територіальний принцип, принцип громадянства та універсальний принцип. Важливим є те, що ця Конвенція зобов'язує держави повідомляти Генеральному секретареві ООН про результати розгляду у справах найманства.

Міжнародний тероризм. Про міжнародний тероризм як протиправне та вельми небезпечне явище заговорили в 30-і роки XX ст. у зв'язку зі спробами гітлерівської Німеччини та фашистської Італії актами терору перешкодити створенню антифашистської коаліції (наприклад, у 1934 р. були вбиті югославський король Олександр та французький міністр закордонних справ Луї Варту).і Наступні сторінки терору, які зачіпали міжнародні взаємини, стосуються періоду 40—50-х pp. У ці роки окремі крани піднесли тероризм у ранг державної політики. Сучасна хвиля міжнародного тероризму виникла в кінці 60-х — на початку 70-х pp. Тоді ж з'явилось у лексиконі і поняття «міжнародний тероризм».

Незважаючи на велику кількість наукової літератури з проблеми міжнародного тероризму, до цього часу в доктрині немає загальноприйнятого визначення ключового терміну. Так, в одному з російських академічних видань міжнародний тероризм розглядається як суспільно небезпечне у міжнародному масштабі діяння, яке тягне за собою безглузду загибель людей, і яке порушує нормальну дипломатичну діяльність держав та їх представників і які утруднюють здійснення міжнародних контактів, зустрічей, а також транспортних зв'язків між державами.

Однак на думку експертів Комітету ООН з питань попередження злочинності та боротьби з нею, перевага надається розробці переліку конкретних видів діяльності або дій, які міжнародне співтовариство вважає неприйнятними та розглядає як поведінку терористичного характеру. З погляду на це можна прийняти як робоче визначення Є. Г. Ляхова Міжнародний тероризм — це сукупність здійснених в умовах миру між державами таких діянь: а) незаконне та умисне здійснення особою (групою осіб) на території держави насильницького акту стосовно осіб, які користуються захистом відповідно до міжнародного права, іноземних держав або міжнародних органів або установ, і (або) їх персоналу, засобів міжнародного транспорту або зв'язку, інших іноземних або міжнародних об'єктів; б) організоване або заохочувальне іноземною державою на території даної держави незаконне та умисне здійснення особою (групою осіб) насильницького акту щодо національних державних органів або громадських установ, національних політичних і громадських діячів, населення або інших об'єктів у цілях зміни державного, і суспільного ладу, провокації міжнародних конфліктів та війни.

Зауважимо, що в цьому переліку відсутнє таке серйозне злочинне діяння, як терористичні посягання із використанням ядерних та інших засобів масового знищення. Як зазначалось на засіданні «круглого столу» 20 грудня 1994 р. в Інституті держави і права РАН, присвяченому сучасним проблемам тероризму, саме Ні діяння представляють особливу небезпеку і є дестабілізуючим фактором щодо) нормального розвитку міжнародних відносин.

Розробка міжнародно-правової бази співробітництва держав у боротьбі з міжнародним тероризмом ведеться вже декілька десятиріч. Перші документи 3 цього питання були вироблені в 20—30-і роки XX ст. у ході міжнародних конференцій з уніфікації кримінального законодавства розроблялись рекомендації, на основі яких держави-учасниці уніфікували своє національне законодавство з питань боротьби з тероризмом.

Новим етапом у розробці нормативної бази стала Міжнародна конференція (Женева, 1—12 листопада 1937 p.), яка прийняла Конвенцію про попередження тероризму та покарання за нього, а також Конвенцію про утворення Міжнародного кримінального суду. І хоча ці конвенції не набрали чинності, але визначили і тепер визначають правову основу взаємодії держав у боротьбі з тероризмом. Зокрема, в, Них сформульовані такі принципи боротьби з тероризмом, як неминучість покарання злочинців, універсальна юрисдикція, зобов'язання держави-учасниці або видати злочинця, або переслідувати його в кримінально-процесуальному порядку, а також положення про взаємообмін відповідною інформацією та ін.

Сучасні параметри міжнародного співробітництва держав у боротьбі з тероризмом сформувались у післявоєнний період. Подальша розробка нормативно-правової бази в цій сфері концентрується на тих напрямах, де прояви тероризму найнебезпечніші для світового співтовариства. Ця система співпраці держав включає співробітництво на універсальному та регіональному рівнях, а також на двосторонній основі.

На універсальному рівні така співпраця концентрується в рамках ООН, передусім її спеціалізованих установ (ІКАО, ІМО, МАГАТЕ). Останніми підготовлена і діє ціла низка універсальних угод: Токійська конвенція про злочини та деякі інші акти, що вчиняються на борту повітряних суден 1963 p.; Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р.; Монреальська конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1971 р.; Конвенція про запобігання та покарання злочинів, проти осіб, які користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів 1973 p.; Міжнародна конвенція про боротьбу із захопленням заложників 1979 p.; Конвенція про фізичний захист ядерного матеріалу 19.80 p.; Протокол про боротьбу з незаконними актами насильства в аеропортах, які обслуговують міжнародну цивільну авіацію, що доповнює Конвенцію про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки цивільної авіації 1988 p.; Римська конвенція про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки морського судноплавства і Протокол про боротьбу з незаконними актами, спрямованими проти безпеки стаціонарних платформ, розташованих на континентальному шельфі 1988 р. У 1991 р. була прийнята Конвенція про маркування пластичних вибухових речовин у цілях їх виявлення. Як бачимо, у перелічених конвенціях порушуються ті чи інші різновиди міжнародного тероризму (захоплення повітряних суден, захоплення заложників, незаконні дії, спрямовані проти безпеки цивільної авіації і проти; безпеки морського судноплавства, зазіхання на осіб, що користуються міжнародним захистом/ т)а ін.). Генеральна Асамблея ООН, підкреслюючи важливість дотримання державами своїх зобов'язань, що випливають зі таких конвенцій, висловлюється за розширення та зміцнення співробітництва між державами на всіх рівнях, і в першу чергу щодо надання взаємної правової допомоги в процесі розслідування злочинів, розшуку злочинців, їх видачі для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку, передачі осуджених для відбування покарання та розв'язання інших питань.

На регіональному рівні співробітництві держав у боротьбі з тероризмом відбувається в рамках регіональних міжурядових організацій. Зокрема, в Європі створена відповідна правова база, що регулює взаємини держав регіону в боротьбі з міжнародним тероризмом. До актів, які регламентують співробітництво держав у цій сфері, належать: підсумкові документи європейських нарад у рамках Гельсінського процесу, резолюції та ухвали ЄС та Ради Європи з цього питання, і, звичайно ж, Європейську конвенцію щодо боротьби з тероризмом 1976 р. Згідно з цими актами, держави-учасниці зобов'язуються, співробітничати в запобіганні злочинів і наданні допомоги та сприяння в розслідуванні злочинів, а також покаранні злочинців.

Співробітництво держав на двосторонній основі базується на міждержавних угодах. Росія, наприклад, уклала у 1991 р. Меморандум про взаємопорозуміння та про співробітництво у сфері цивільної авіації зі США, а в 1992 р. — відповідні договори з Великобританією та Францією. Двосторонні угоди в сфері боротьби з тероризмом, у тому числі й на міжвідомчому рівні, укладені, зокрема, між Італією та Єгиптом, Францією та Венесуелою, Францією та Іспанією, США та Італією.

Розглянемо деякі види злочинів міжнародного характеру, які, безперечно, є актами міжнародного тероризму і за своїм характером і, головним чином, за своїм масштабом висунулись на перший план з точки зору зусиль, що докладають держави стосовно їх запобігання. До них слід віднести насамперед посягання на осіб, що користуються міжнародним захистом, та захоплення заложників.

Посягання на осіб, що користуються міжнародним захистом. Міжнародна практика останніх десятиріч свідчить про те, що з'явилась значна кількість нових видів злочинів. Вони зачіпають інтереси держав у самих різних галузях. Зокрема, протягом багатьох років помітне місце в діяльності ООН посідають питання правового захисту офіційних посадових осіб держав та їх представників в іноземних державах. Стосовно цієї категорії було вироблено термін «особа, що користується міжнародним захистом».

14 грудня 1974 р. Генеральна Асамблея ООН схвалила текст спеціального міжнародного договору з цієї проблеми — Конвенцію про запобігання та покарання злочинів проти осіб, що користуються міжнародним захистом, у тому числі дипломатичних агентів. У преамбулі Конвенції підкреслюється небезпечність подібних діянь, які кваліфікуються; як акти міжнародного тероризму.

Згідно зі ст. І Конвенції, до категорії «особа, що користується міжнародним захистом», віднесені: глава держави, прем'єр-міністр, міністр закордонних справ та члени їх сімей під час перебування в іноземній державі, представник держави або інша посадова особа, яка має право на спеціальний захист, а також члени їх сімей, що мешкають разом із ними, посадова особа або інший агент міжурядової міжнародної організації.

Конвенція у ст. 2 дає вичерпну відповідь на питання про те, які дії кваліфікуються як навмисний злочин, а саме:

а) вбивство, викрадення або інший напад проти особи або

свободи особи, що користується міжнародним захистом;

б) насильницький Напад на офіційне помешкання, житлове приміщення або транспортний засіб такої особи, якщо напад загрожує його особі або свободі;

в) загроза будь-якого такого нападу;

г) спроба будь-якого такого нападу;

д) співучасть у такому нападі.

Спираючись на цю Конвенцію, кожна держава у своєму національному законодавстві.кваліфікує вказані протиправні діяння як злочини і з урахуванням їх тяжкого характеру передбачає відповідні міри покарання. Так, у Кримінальному кодексі України існує відповідна стаття — 59. «Посягання на життя представника іноземної держави», яка за скоєння вказаного злочину передбачає сувору міру покарання — позбавлення волі на-строк від десяти до п'ятнадцяти років з конфіскацією майна чи без такої або смертну кару з конфіскацією майна чи без такої.

У Конвенції ООН містяться також норми, які регламентують дії держав-учасниць щодо встановлення своєї юрисдикції над злочином. Ст. З фіксує норму, згідно з якою юрисдикція держави стосовно злочину, що розглядається, здійснюється в таких випадках: і) якщо злочин скоєно на території цієї держави або на борту судна (літака), зареєстрованого у цій державі; 2) коли припустимий злочинець є громадянином цієї держави; 3) коли злочин здійснено проти особи, яка користується міжнародним захистом і яка виконує офіційні функції від імені цієї держави.

Захоплення заложників. Із самого початку міжнародне публічне право засуджувало лише взяття заложників з числа цивільних осіб в умовах воєнних дій, збройних конфліктів. Норми, які забороняли взяття заложників, містилися в Конвенції 1949 р. про захист мирного населення під час війни, а потім — у додаткових Протоколах 1977 р. У кінці 70-х pp. держави, стурбовані численними актами захоплення заложників, взяли участь у розробці відповідного міжнародного договору в рамках ООН. 17 грудня 1979 р. Генеральною Асамблеєю ООН прийнята Міжнародна конвенція про боротьбу з захопленням заложників.

Згідно зі ст. І Конвенції, злочином є захоплення або утримання осіб, які супроводжуються погрозою вбивства, заподіяння ушкоджень або подальше утримання таких осіб (заложників) для того, щоб примусити третю сторону (державу, міжнародну, міжурядову організацію, фізичну або юридичну особу, або групу осіб) здійснити будь-який акт або утриматись від здійснення такого як пряма або непряма умова звільнення заложників. Злочином визнається також спроба здійснення захоплення заложників та співучасть у цьому.

Відповідно до положень Конвенції, об'єктом правопорушення можуть бути відносини внутрідержавні (національні) і міжнародні (ст. 1). Разом із тим, ст. 13 уточнює об'єкт її дії: «Конвенція не застосовується в тих випадках, коли злочин здійснено в межах однієї Держави, якщо заложник і припустимий злочинець знаходяться на території цієї Держави». Отже, умовою застосування Конвенції є наявність «іноземного, елементу», що, і породжує міжнародну безпеку, а також потребу договірного регулювання співробітництва держав.