Поняття та джерела дипломатичного і консульського права

У спеціальній юридичній літературі використовуються різні терміни для визначення сфери правового регулювання дипломатичної та консульської діяльності: дипломатичні і консульські зносини, дипломатичне право, право зовнішніх зносин, дипломатичне і консульське право та ін. Вважаємо, що найбільш повно відбиває зміст предмету регулювання а, отже, і має бути використаним термін «дипломатичне і консульське право».
Дипломатичне і консульське право — це галузь міжнародного публічного права, яка охоплює міжнародно-правові принципи і норми, що регулюють усю сукупність міждержавних відносин, пов'язаних з обміном дипломатичними і консульськими представниками, статутом і функціями офіційних органів зовнішніх зносин.Отже, дипломатичне і консульське право регулюють в основному правове положення і діяльність органів зовнішніх зносин держав і співробітників цих органів, а також питання привілеїв та імунітетів міждержавних організацій, їхніх співробітників.
Дипломатичне і консульське право — одна з найдавніших галузей міжнародного права. Інститут послів, які направлялися в інші держави від випадку до випадку, з'явився ще в стародавні часи. Одночасно з цим виникли і зародки дипломатичного права, насамперед норми про недоторканість послів. «Той, хто піднімає руку на посла, — провіщали Закони Ману, — іде до загибелі і знищення»,, оскільки вважалось, що посол знаходився під захистом божества. Поступово дипломатичне право розвивалось, особливо після утворення в Європі постійних дипломатичних представництв у XVI—XVIII століттях. До речі, і сам термін «дипломатія» саме у сучасному розумінні був використаний вперше в Англії у 1787 році
Ще в Стародавній Греції виник інститут постійних консулів, а з ним зародки консульського права. Консульства в іноземних державах почали утворюватись тільки в середині—наприкінці XVII ст.В кіпці XIX — на початку XX ст. спостерігається початок процесу зливання дипломатичної і консульської служби.До другої, світової війни дипломатичне і консульське право складалось майже виключно із звичаєвих норм. Єдиною міжнародною угодою загального характеру був Віденський протокол 1815 року (Віденський регламент) про ранги дипломатичних представників. Пізніше — у 1918 році Аахенський протокол вніс окремі доповнення до цього Регламенту, норми якого стали загальновизнаними. В плані кодифікації міжнародно-правових норм цієї галузі права була здійснена перша спроба — на регіональному рівні (Латинська Америка) в таких актах, як Каракаська конвенція 1911 р. про консульські функції, Гаванська конвенція 1928 р. про дипломатичних чиновників, Гаванська конвенція 1982 р. про консульських агентів та ін. Джерелами дипломатичного і консульського права є міжнародно-правові норми, які містяться в міжнародних звичаях і договорах (політичних, торговельних, консульських та ін.), регламентах і ухвалах міжнародних конференцій і організацій. У даний час дипломатичне і консульське право в основному кодифіковано.
Ключовим міжнародно-правовим документом, який регулює, дипломатичну діяльність суб'єктів міжнародного права, безперечно, є Віденська конвенція про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 p., яка набула чинності у 1964 році. До числа діючих багатосторонніх конвенцій, які фіксують норми дипломатичного і консульського права, належать: Конвенція 1946 р. про привілеї та імунітети ООН; Конвенція 1947 р. про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН; Віденська конвенція 1963 р. про консульські зносини; Конвенція 1969 р. про спеціальні місії (набула чинності в 1987 p.); Віденська конвенція про представництво держав у їх зносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 року.
Окрім цього, норми, які регулюють питання дипломатичного і консульського права, містяться в двосторонніх договорах, насамперед у багаточисельних Консульських конвенціях, торговельних угодах, угодах про встановлення дипломатичних або консульських зносин, статутах і регламентах міжнародних організацій і конференцій.Велике значення як побічне (непряме) джерело дипломатичного і консульського права мають внутрішньодержавні закони, які визначають положення іноземних дипломатичних і консульських установ на території держави перебування. В Україні основними законодавчими актами з цих питань є Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні, Положення про торговельне представництво України за кордоном, затверджені в 1993 році Указами Президента України і діють до цього часу.
58.Органи зовнішніх зносин

Дипломатична діяльність здійснюється через систему органів зовнішніх зносин держави. В кожній державі ця система визначається соціально-економічним ладом держави, певними історичними і національними традиціями. Однак при всіх відмінностях об'єктивні закономірності розвитку міжнародних відносин призвели до утворення двох груп органів зовнішніх зносин: внутрідержавних (функціонують на території держави) і зарубіжних (діють за межами держави),

Внутрідержавні органи зовнішніх зносин Міжнародне право розрізняє два види таких органів: а) органи, які здійснюють представництво держави з усіх питань, тобто загальної компетенції; б) органи, які репрезентують державу тільки в одній галузі її зовнішніх зносин.До першого виду відносяться глава держави, голова уряду, міністр закордонних справ. Згідно з нормами міжнародного права. вони вважаються такими, що репрезентують державу з усіх питань міжнародного життя ex officio (за посадою, тобто без спеціальних повноважень).У спеціальній літературі.до цього виду іноді відносять парламент. Дійсно, в окремих державах в цьому плані парламенти посідають специфічне місце. Парламент як загальнонаціональний! представницький орган держави визначає політичний курс країни і контролює його втілення в життя, розв'язує питання війни і миру, визначає фінансові витрати на зовнішню діяльність держави. В ряді країн він ратифікує міжнародні договори, договори про політичне і воєнне співробітництво. Одночасно парламенти беруть активну участь у міждержавних відносинах: здійснюють обмін делегаціями, ухвалюють звернення до парламентів інших держав, беруть участь у Міжпарламентському союзі тощо. Саме такі повноваження притаманні Верховній Раді України.Однак останні не завжди можуть виступати в якості органів зовнішніх зносин. Так, ухвала парламенту про ратифікацію міжнародного договору (там, де за конституцією даної держави це необхідно) не дає міжнародного результату, доки відповідний орган зовнішніх зносин цієї держави не здасть на збереження депозитарію ратифікаційну грамоту багатостороннього договору.
Поряд із загальними органами зовнішніх зносин, які перелічені вище, в деяких державах існують спеціалізовані органи зовнішніх зносин, що репрезентують державу в одній більш-менш широкій сфері її зовнішньої діяльності. В Україні, Російській Федерації, наприклад, є Міністерство зовнішньоекономічних зв'язків, яке діє в міжнародних відносинах від імені держави з питань, віднесених до його компетенції.Інші міністерства і відомства держави також беруть участь у зовнішніх зносинах у межах своєї компетенції: підтримують зв'язки з відповідними відомствами іноземних держав, укладають договори, які покладають зобов'язання на держави. Деякі міністерства і відомства здійснюють зв'язок з міжнародними організаціями (наприклад, відповідні відомства цивільної авіації певної держави з ІКАО).
Зарубіжні органи зовнішніх зносин
Зарубіжні органи зовнішніх зносин, які здійснюють дипломатичну діяльність, прийнято поділяти на постійні і тимчасові. До постійних належать дипломатичні представництва при главах іноземних держав, постійні представництва при міжнародних організаціях, консульські представництва і торговельні представництва.
Другий вид зарубіжних органів зовнішніх зносин держав — це тимчасові зарубіжні органи, до яких відносяться спеціальні дипломатичні місії, делегації на міжнародних конференціях, на переговорах у спеціальних міжнародних комісіях (наприклад, у будь-яку узгоджувальну комісію).
Тимчасовими зарубіжними органами не дипломатичного характеру є делегації на спеціальні адміністративні конференції, так звані комісари (наприклад, комісари всесвітніх виставок), спостерігачі. Особливу групу складають командири воєнних кораблів і військових частин, які перебувають за кордоном.
Під спеціальною місією у міжнародному публічному праві розуміють місію, яка має представницький і тимчасовий характер, що направляється однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду певних питань або для виконання спеціальних завдань. У спеціальній літературі й практиці діяльність подібних місій більш відома як дипломатія ad hoc.
Спеціальні місії, завдяки великій, кількості форм і видів, особливо ефективні в паш час, коли дипломатія охоплює, прямо чи посередньо, всі можливі офіційні контакти між державами в найрізноманітніших галузях. До того ж, правовий статус спеціальних місій Дозволяє уникнути зайвих формальностей у досягненні угоди навіть в умовах невизнання держави, при відсутності нормальних дипломатичних відносин. їх створюють з різних причин, на різних рівнях і з різними функціями, починаючи від власне політичних і кінчаючи місіями торговельного та іншого характеру. Спеціальні місії направляються від імені держави, їх призначає уряд, а в окремих випадках навіть глава держави. Більшість таких місій забезпечуються повноваженнями. Головою спеціальної місії може бути політичний діяч (міністр, депутат) або інша уповноважена на те особа, в тому числі і яка не займає дипломатичної посади. Як бачимо, діяльність органів зовнішніх зносин — це поняття, яке в цілому співпадає, з поняттям дипломатії. Тому їх діяльність регулюється нормами дипломатичного права. Не менш важливу роль у здійсненні зовнішніх зносин відіграють консульські представництва держави за кордоном, діяльність яких регламентується нормами консульського права.
Функції дипломатичних представництв Дипломатичні представництва держав за кордоном виконують цілий ряд важливих функцій. Вони визначаються міжнародним правом і національним правом держави. Згідно з Віденською! Конвенцією про дипломатичні зносини 1961 року (ст. 3) головними функціями посольств і місій є: 1) представництво акредитуючої держави в державі перебування; 2) захист в державі перебування інтересів акредитуючої держави та її громадян у межах, передбачених міжнародним правом; 3) ведення переговорів з урядом держави перебування; 4) з'ясування всіма законними засобами (тобто в рамках законів країни перебування) умов і подій в державі перебування та повідомлення про них своєму урядові; 5) заохочення дружніх відносин між акредитуючою державою і державою перебування та розвиток їхніх взаємовідносин у галузі економіки, культури і науки.
Поряд з указаними функціями в даний час дипломатичні представництва виконують нерідко і консульські функції, для чого в таких випадках у складі посольств і місій утворюються консульські відділи. Структура і персонал дипломатичних представництв. Дипломатичний корпусПри всій відмінності у структурі та самій організації роботи посольств і місій окремих країн кожне дипломатичне представництво має, як правило, однакову структуру свого персоналу. Віденська конвенція в ст. 1 поділяє персонал дипломатичного представництва на такі категорії: дипломатичний, адміністративно-технічний і обслуговуючий. Сучасне дипломатичне право чітко визначає правовий статус цих категорій.
До дипломатичного персоналу відносяться: посли, посланці, радники, спеціальні аташе (військові, військово-морські, військово-повітряні) та їх заступники, перші, другі, треті секретарі й аташе. У Віденській конвенції 1961 року вони іменуються «членами представництва». Співробітники представництва мають дипломатичний ранг, який є їхнім особистим рангом дипломата і присвоюється та зберігається незалежно від посади.
Найвищим офіційним акредитованим представником держави у певній країні є глава представництва. Він відповідає не тільки за діяльність дипломатичного представництва,але й за дії і заяви представників інших органів своєї держави на території країни перебування.
Початок і закінчення дипломатичної місії. Із досягненням угоди про обмін дипломатичними представництвами та про їх рівень виникає потреба в практичному формуванні дипломатичного представництва, Процес призначення дипломатичних представників регулюється нормами як внутрідержавного, так і міжнародного публічного права. В кожній державі існує певний порядок призначення дипломатичних представників. В Україні він регулюється, зокрема, Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні 1993 року.Процес призначення на посаду дипломатичного представника і початок його місії називають акредитуванням. Він має чотири стадії: а) одержання агреману; б) призначення на посаду; в) прибуття в країну перебування; г) офіційний вступ на посаду після вручення вірчих грамот.У сучасному дипломатичному праві склалася норма, що зобов'язує держави одержати агреман, тобто попередню згоду держави перебування на призначення конкретної особи послом чи посланником. Акредитуюча держава повинна, як це передбачається у ст. 4 Віденської конвенції 1961 p., «переконатися в тому, що держава перебування дала агреман на ту особу, яку вона має намір акредитувати як главу представництва в цій державі». Цим же правилом зафіксовано, що держава перебування не зобов'язана повідомляти акредитуючій державі мотиви відмови в агремані.
Після одержання агреману, звичайно, публікується повідомлення в пресі про призначення дипломатичного представника. Юридичне оформлення призначений нового посла чи посланника закінчується тоді, коли останній одержує підписаний главою акредитуючої держави і скріплений підписом міністра закордонних справ документ, який засвідчує його призначення, — вірчі грамоти, де міститься, крім даних про пред'явника, прохання вірити діям і заявам дипломатичного представника у всіх його стосунках з державою перебування. Ці грамоти укладаються в конверт, запечатаний сургучною печаткою. Вони, як правило, повинні розкриватися главою держави при врученні. Засвідчувана копія вірчих грамот вручається главою представництва міністру закордонних справ з прибуттям. Ці грамоти надають іноземному представнику повноваження для виконання його місії і визначають загальні завдання його призначення.
Прибуття глави представництва в столицю, в якій він буде виконувати свої обов'язки, не пов'язано з будь-якою церемонією. Новий представник вважається інкогніто (від італ. incognito — невідомий) до того часу, доки він не вручить своїх вірчих грамот главі держави. Однак прийнято, що органи державної влади країни перебування виявляють йому і супроводжуючим його особам певну увагу, а. саме: допомога з боку митних органів і прикордонної поліції, зустріч прибулих з працівником протокольної служби. Після прибуття посла міністерство закордонних справ повідомляє йому про день і час прийому його міністром закордонних справ для передавання засвідчених копій вірчих грамот, а, можливо, і відкличних грамот свого попередника. Загальноприйнято також, щоб посол після неофіційного прийому його міністром закордонних справ зробив неофіційний візит дуайену дипломатичного корпусу з метою ознайомлення із вимогами протоколу.
Прийом главою держави посла або посланника є актом офіційного визнання. Церемоніал вручення вірчих грамот є не тільки вираженням пошани до суверенітету держави. Цей акт має юридичні наслідки. Адже з моменту вручення вірчих грамот посол офіційно вступає на посаду і всі його наступні дії й заяви сприймаються як офіційні, тобто від імені і за дорученням уряду країни, що його направила, і, отже, накладають на нього певні зобов'язання. Цей момент характеризує початок дипломатичної місії.
Решту членів персоналу представництва акредитуюча держава може призначити на свій розсуд, але з умовою обов'язкової нотифікації (від лат. notificare — сповіщати) країни перебування про прибуття цих осіб у присвоєному їм званні. Щодо призначення військових, військово-морських та військово-повітряних аташе в багатьох країнах існує порядок, який, по суті, означає вимогу одержання агреману, оскільки держави перебування нерідко пропонують, щоб прізвища таких аташе завчасно повідомлялися їм для схвалення.
Дипломатичний представник, акредитований в даній країні, залишається на цій посаді до припинення його офіційних функцій.
Випадки, пов'язані із закінченням дипломатичної місії, умовно можна поділяти на дві групи: а) коли діяльність дипломатичного агента припиняється з ініціативи акредитуючої держави чи самого агента (призначення в інше місце, відставка та ін.); б) коли його діяльність припиняється з ініціативи держави перебування (заява про те, що конкретна особа є «persona non grata» чи є неприйнятною особою відповідно до ст. 9 Віденської конвенції 1961 p.).
Припинення функцій дипломатичних агентів можливе також і з інших причин:
1. При розірванні дипломатичних відносин між державами-контрагентами чи виникненні війни між ними.
2. Коли акредитуюча держава чи. держава перебування припиняє своє існування як суб'єкт міжнародного права.
3. При докорінній зміні державного ладу акредитуючої держави внаслідок соціальної революції.
4. В разі смерті дипломатичного агента.
5. У випадку відмови дипломата виконувати свої функції (інсурекції).
Припинення діяльності дипломатичного агента з ініціативи акредитуючої держави оформляється, як правило, шляхом вручення державі перебування відкличних грамот, які видаються главою акредитуючої держави, так само як і вірчі грамоти.
Кумуляція (сумісництво) дипломатичного представництва.
Дипломатичний представник (агент) в одній державі може бути одночасно дипломатичним представником в другій або в декількох державах, якщо з боку будь-якої з держав, що приймають, немає протії цього заперечень. У випадку, коли не утворено представництво в якійсь державі, представництво буде здійснюватись періодичними приїздами дипломатичного представника. Наприклад, Едвард Річард Буде — Надзвичайний і Повноважний Посол Нової Зеландії в Російській Федерації у травні 1993 р. був призначений Надзвичайним і Повноважним Послом Нової Зеландії в Україні за сумісництвом. Л Енвер Абдюль Файя - Надзвичайний і Повноважний Посол Республіки Албанія в Республіці Польща у березні 1994 р. був призначений Надзвичайним і Повноважним Послом Республіки Албанія в Україні за сумісництвом.
59.Представництва держав при міжнародних організаціях
До закордонних органів зовнішніх зносин належать і постійні представництва держав при міжнародних організаціях. Це порівняно новий інститут міжнародного публічного права, що набув значного розвитку в післявоєнний час, у зв'язку із створенням ООН та інших міжнародних організацій як всесвітнього (ЮНЕСКО, ВООЗ та iн.), так і регіонального (ОАД, ОАЄ та ін.) характеру. Постійні представництва держав та їхні співробітники перебувають при відповідній міжнародній організації безперервно, протягом усього строку їхніх повноважень, які видаються урядом, що направляє їх.Такі представництва існують насамперед при Організації Об'єднаних Націй. Багато держав мають постійні представництва при спеціалізованих установах ООН. Нерідко вони утворюються і при регіональних організаціях. За загальним правилом, представництво держави при міжнародній організації може мати тільки член даної міжнародної організації.До функції постійного представництва при міжнародній організації входять: забезпечення представництва своєї держави, охорона її інтересів стосовно до організації, підтримування зв'язків з нею, повідомлення своєму урядові інформації про її діяльність тощо.Найбільше значення мають постійні представництва держав-членів при штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку. Акредитування постійних представників при Секретаріаті ООН здійснюється шляхом вручення постійними представниками повноважень своїх держав Генеральному Секретареві ООН. Головне завдання представництв — підтримувати необхідні зв'язки між державами-членами і ООН. Окрім представництва своєї держави в ООН, постійні представництва ведуть чималу дипломатичну роботу і поза рамками ООН, підтримуючи контакти з аналогічними представництвами інших держав, у тому числі й тих, з якими дана держава не має дипломатичних відносин. Саме це робить постійні представництва при ООН важливими органами зовнішніх зносин держав.Україна також має свої постійні представництва при деяких з цих організацій, наприклад, у Нью-Йорку при ООН, у Парижі при ЮНЕСКО,Відні при міжнародних організаціях та ін.Постійні представництва як органи держави, безперечно, користуються певними привілеями та імунітетами. На відміну від власне дипломатичних привілеїв та імунітетів, які надаються згідно із загальними нормами міжнародного права, автоматично, про що йшла мова вище, без будь-яких додаткових умов, привілеї та імунітети членів персоналу постійних представництв при міжнародних організаціях значною мірою залежать від норм національного права країни перебування і від тих міжнародних угод, ясі існують між нею і відповідною міжнародною організацією.В цілому правовий статус, привілеї та імунітети постійних представництв держав-членів при ООН та спеціалізованих установах ООН, регламентуються такими міжнародно-правовими актами, як Статут ООН, Конвенція 1946 р. про привілеї та імунітети ООН, Угодою 1947 р. між ООН і США про місцеперебування центральних установ ООН, Конвенція 1947 р. про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН, У всіх цих угодах постійні представництва держав при ООН та спеціалізованих установах ООН розглядаються як установи дипломатичного характеру з відповідними дипломатичними привілеями та імунітетами. 'Проте Конвенція 1946 р. не забезпечує такі важливі імунітети, як недоторканість резиденції і повний судовий імунітет. Отже, таке обмеження імунітетів глав і співробітників постійних представництв при ООН є абсолютно невиправдане. І ще одне зауваження. Угода між ООН і США 1947 року встановила, що дипломатичними привілеями і імунітетом в повному обсязі будуть користуватися постійні представники держав при ООН у ранзі посла або посланника, а також співробітники постійних представництв, стосовно яких буде досягнута угода між Генеральним секретарем ООП, урядом США і урядом відповідної держави — члена ООН. Згідно з цим згодом була досягнута домовленість про те, що увесь дипломатичний персонал представництв держав при ООН буде користуватися дипломатичними привілеями й імунітетами в повному обсязі.
60.Спеціальні місії

Спеціальна місія (лат. ad hoc — спеціально, тільки для даного випадку). Віденська конвенція про спеціальні місії Ґ969 р. (набрала чинності 21.VI. 1985 р.) визначає спеціальну місію як місію, що має представницький і тимчасовий характер і посилається однією державою в іншу за згодою останньої для розгляду певних питань або для виконання в цій державі певного завдання. Інакше кажучи, спеціальні місії — це делегації держав, які виконують певні функції в двосторонніх відносинах (делегації на двосторонніх переговорах, на різних церемоніях, наприклад, при вступі на посаду глави держави, на ювілеях).
Правовий статус спеціальної місії багато в чому схожий зі статусом дипломатичного представництва і визначається звичаєвими нормами міжнародного права і Конвенцією про спеціальні місії 1969 p., яка в основному, фіксує звичаєві норми або практику, що склалася в цій галузі.Главою спеціальної місії може бути політичний діяч (глава держави, голова уряду, депутат парламенту) або інша уповноважена на це особа. В Конвенції про спеціальні міси робиться застереження, що у тих випадках, коли спеціальну місію очолюють глава держави, голова уряду, міністр закордонних справ або тоді, копи ці особи беруть участь у спеціальній міси, вони користуються в державі перебування або третій державі перевагами, привілеями й імунітетами, які визнаються за ними міжнародним правом