Поняття міжнародного спору

У міжнародному публічному праві для позначення розбіжностей між державами, і передусім тих, що можуть загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, використовуються терміни «спір», «ситуація» (ст. ст. 34, 35, 36 Статуту ООН). Згідно з доктриною міжнародного права та практикою Ради Безпеки, а також Міжнародного Суду ООН, спір має місце в тому випадку, коли держави взаємно заявляють претензії з приводу одного й того ж предмету спору. Ситуація ж має місце тоді, коли зіткнення інтересів держав не супроводжується взаємним заявленням претензій, хоча й породжує тертя між ними. Отже, «ситуація» — більш широке поняття, ніж «спір». Загальною ознакою, яка характеризує як спір, так і ситуацію, є зіткнення інтересів, держав.Загальновизнаним залишається визначення поняття «міжнародний спір», яке дала у свій час Постійна палата міжнародного правосуддя. Міжнародний спір — це розбіжність з приводу будь-якої норми права або факту між певними суб'єктами, в даному випадку між державами, коли одна з них заявляє претензії до другої держави, а остання заперечує ці вимоги або приймає їх частково.Як свідчить міжнародно-правова практика, спори і спірні ситуації бувають двох різновидів: ті, продовження яких загрожує міжнародному миру і безпеці, і ті, продовження яких не викликає такої загрози. Тільки після другої світової війни виникло понад 450 міждержавних спорів і спірних ситуації різного роду.Статут ООН не встановлює критеріїв поділу спорів і ситуацій па вказані різновиди, залишаючи це питання Раді Безпеки. У ст. 34 Статуту говориться: «Рада Безпеки уповноважується розслідувати будь-який спір або будь-яку ситуацію, що може привести до міжнародних тертів або викликати спір, для визначення того, чи не може продовження цього спору або ситуації загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки».
Юридичні наслідки, які випливають з класифікації Радою Безпеки ООН. конфлікту як «спір» або «ситуація», неоднакові. При розгляді спору в Раді Безпеки держава, яка є стороною в ньому, повинна утримуватись від голосування. Тут діє принцип: ніхто не може бути суддею у своїй власній справі. І навпаки, при розгляді спірної ситуації утримування від голосування не потребується. За ст. 37, 38 Статуту ООН Рада Безпеки може рекомендувати сторонам умови розв'язання спору, які вона визнає придатними, проте не ситуації. Нарешті, передавання справи в Міжнародний Суд ООН може мати місце тільки стосовно спору, але не ситуації.
В літературі з міжнародного права можна зустріти класифікацію міжнародних спорів за різними критеріями: за об'єктом або предметом спору, за ступенем безпеки для міжнародного миру, за географією розповсюдження (локальні, регіональні, глобальні), за колом суб'єктів (дво- і багатосторонні). Однак найбільш відомою є класифікація, яка поділяє міжнародні спори па юридичні (правові) й політичні.Статут Міжнародного Суду ООП (ст. 36) до правових відносить спори, які стосуються тлумачення міжнародних договорів, будь-якого іншого питання міжнародного права, наявність факту порушення міжнародних зобов'язань, відшкодування, що належить за порушення таких зобов'язань.
До політичних спорів найчастіше відносять територіальні — спори стосовно державних кордонів, які, як правило, супроводжуються небезпечними політичними кризами і збройними конфліктами.Сучасне міжнародне публічне право вимагає розгляду всіх спірних питань між державами мирними засобами. Принцип вирішення міжнародних спорів мирними засобами знайшов у паш час загальне визнання і закріплення у багатьох міжнародно-правових актах і, зокрема, в Статуті ООН. Усі члени ООН, згідно з п. З ст. 2 Статуту, повинні розв'язувати свої міжнародні спори мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир та безпеку народів. Механізм реалізації принципу мирного вирішення міжнародних спорів існує у вигляді системи міжнародно-правових заходів такого врегулювання. Згідно зі ст. 33 Статуту ООН, сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого могло б загрожувати підтриманню міжнародного миру і безпеки, повинні старатися розв'язати спір шляхом переговорів, обслідування, посередництва, примирення, арбітражу, судового розгляду, звернення до регіональних органів або угод чи іншими мирними засобами за своїм вибором. Вважається, що в цьому переліку присутні майже всі відомі на сьогодні засоби мирного вирішення спорів. Не згадані тільки «добрі послуги». Деякі мирні засоби, які одержали своє договірно-правове оформлення ще в кіпці XIX - на початку XX ст., у згаданій статті іменуються інакше. Під обслідуванням Статут ООН має на увазі слідчі комісії, а під примиренням погоджувальні комісії. Разом з.тим, суб'єкти міжнародного права, і, в першу чергу, держави, ведуть пошук нових, ефективних мирних засобів. У рамках ОБСЄ з цією метою регулярно збираються Наради з мирного врегулювання спорів, на яких акумулюються цікаві ідеї та пропозиції в цій галузі.

40.Безпосередні переговори Оскільки в сучасному міжнародному праві відсутні норми про міждержавні узгоджувальні (примиренські) органи розв'язання спорів,' які виникають між суб'єктами міжнародного публічного права, можливе, головним чином, шляхом переговорів. Це найбільш гнучкий і ефективний спосіб. Саме до нього передусім вдаються держави при розгляді тих чи інших міжнародних питань. Такі міжнародно-правові акти, як Статут ООН, Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років, мирні договори 1947 p.. Заключний акт Наради з Безпеки та співробітництва в Європі 1975 p., Манільська декларація 1982 р. однозначно ставлять безпосередні дипломатичні переговори на перше місце з усіх засобів вирішення міжнародних спорів. Та й на практиці Рада Безпеки і Генеральна Асамблея ООН під час розгляду спірних питань вимагають, щоб заінтересовані сторони використали метод безпосередніх переговорів до передачі спірного питання цим органам.Під безпосередніми переговорами розуміється двостороннє обговорення спірних проблем. Проведення таких переговорів — у письмовій або усній формі — зовнішніми органами сторін прийнято іменувати дипломатичним шляхом (la voie diplomatique) розв'язання спірних міжнародних питань. Якщо учасниками спору є декілька суб'єктів (держав), то такі багатосторонні зустрічі звуться конференціям)! або нарадами (наприклад, Женевська конференція з урегулювання Лаоської проблеми, яка відбулась в липні 1962 p.). Але чіткого розмежування між безпосередніми переговорами та конференціями (нарадами) не існує. Нерідко багатосторонні зустрічі представників держав, що звуться конференціями, насправді є переговорами, оскільки не володіють тією організаційною формою, характерною для міжнародних конференцій.

Сучасне міжнародне публічне право не встановлює, ніякого порядку ведення переговорів. Це питання визначається кожного разу самими заінтересованими державами. Переговори можуть вестися в письмовій чи усній формі, на різних рівнях (глави держав чи урядів, міністри), постійними чи спеціально для цього призначеними Представниками держав, а також у порядку обміну нотами, листами тощо.У всіх цих випадках спір може бути врегульованим тільки за допомогою домовленості сторін, шляхом взаємного узгодження позицій. За основними принципами і нормами міжнародного права переговори повніші вестись без диктату іі примусу, на рівноправній основі. Як свідчить міжнародно-правова практика, не встановлюються і строки для закінчення переговорів, проте, цілком зрозуміло, що па сторони, які ведуть переговори, лягає обов'язок сумлінно домагатися досягнення угоди. Позитивним наслідком переговорів може бути вирішення спору або досягнення домовленості про застосування іншого мирного засобу розв'язання спору.Досить близько до дипломатичних переговорів, стоять так звані консультації. Іноді їх, цілком слушно, іменують різновидом переговорів. Як і інші "форми переговорів, воші являють собою не тільки засіб вирішення спорів, але її є способом встановлення загальної точки зору. Наприклад, сі. і Договору НАТО говорить: «Сторони проведуть консультації, між собою кожен раз, коли на думку будь-якої з них територіальна цілісність, політична незалежність або безпека будь-якої зі сторін будуть поставлені під загрозу».Нерідко в міжнародних договорах передбачається умова, що сторони консультуватимуться з різних питань міжнародного життя для з'ясування їхніх поглядів на ті чи інші проблеми. Наприклад, ст. 6 Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 5.XII.1994 р. передбачає, що Україна, Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки «будуть проводити консультації у випадку виникнення ситуації, внаслідок якої постає питання стосовно... зобов'язань».Обов'язкові консультації як метод мирного вирішення спорів між, державами — учасниками НБСЄ були запроваджені ще в рамках Гельсінського процесу. Починаючи з 1991 p., було ухвалено проводити регулярні, не рідше одного разу на рік, політичні консультації на рівні Ради Міністрів закордонних справ країн — учасниць НБСЄ.Отже, дипломатичний шлях є найліпшим засобом ладнання спорів, оскільки шляхом безпосередніх.переговорів між сторонами швидше всього можна досягнути надійного взаємопорозуміння:
Міжнародна погоджувальна процедура

Міжнародна погоджувальна процедура має допоміжний характер, її призначення полягає в тому, щоб сприяти державам (сторонам), між якими виник спір, вступити а переговори і досягти угоди із спірного питання. До міжнародної погоджувальної, примиренської процедури відносяться: добрі послуги і посередництво, слідчі та погоджувальні комісії.
42.Добрі послуги і посередництво

Процедура добрих послуг та посередництва була розроблена ще на першій Гаазькій конференції в 1899 р. На другій Гаазькій конференції (1907 р.) була прийнята Конвенція про мирне вирішення міжнародних незгод. У ст. 2 Конвенції 1907 р. говориться, що «Держави, які договорюються, погоджуються у випадку важливого розходження або зіткнення, перш ніж удатися до зброї, звернутися, у міру, яку дозволяють обставини, до добрих послуг або посередництва однієї або декількох дружніх Держав». У Конвенції не дається визначення добрих послуг та посередництва і не проводиться розмежування між цими поняттями. В ст. З Говориться, що «завдання посередника полягає, в узгодженні протилежних зазіхань і в угамуванні почуття ворожості, якщо воно виникло між державами, які знаходяться в спорі».
Згідно з Конвенцією, добрі послуги та посередництво можуть бути застосовані як під час війни, так і в мирний час. Вони мають виключне значення поради і не можуть вважатись обов'язковими. Добрі послуги та посередництво припиняються, якщо досягнута угода між спірними сторонами або стає очевидним, що досягнути її неможливо.

Отже, добрі послуги та посередництво — це мирні засоби вирішення міжнародних спорів між державами за участю третьої держави (або третіх держав). Третя держава може брати участь у переговорах на прохання обох чи однієї із заінтересованих держав або за ініціативою самої третьої держави, організації, органів і навіть окремих осіб (наприклад, за Боготським пактом про мирне розв'язування спорів 1948 р. посередниками можуть бути не тільки держави, але її «поважні громадяни» американських держав).

Добрі послуги і посередництво — ці поняття дуже близькі за змістом. Однак між ними є різниця. При добрих послугах третя держава є лапкою, яка зв'язує заінтересовані держави (сторони), що самі безпосередньо ведуть переговори. Завданням третьої держави є не стільки розв'язання спору по суті, скільки підготовка наближення позицій сторін і полегшення наступних переговорів між ними. Окрім того, участь третіх держав при добрих послугах обмежується тим, про що просять сторони.При посередництві роль третьої держави більш активна. Вона бере безпосередньо участь у переговорах і не обмежується побажаннями заінтересованих сторін, а має право рекомендувати свої умови вирішення спору по суті. Прийняти чи не прийняти ці умови — справа заінтересованих у спорі сторін. Історія і сучасна практика міжнародних відносин знають чимало прикладів, коли ті чи інші міждержавні спори розв'язувались за допомогою добрих послуг чи посередництва. Так, у свій час СРСР двічі використовував посередництво Франції у вирішенні конфліктів зі Швейцарією: в 1926 р. у зв'язку з убивством В. В. Воровського, а в 1945 р. у зв'язку з тяжким становищем у Швейцарії інтернованих радянських громадян, які втекли в цю країну з Німеччини. В обох випадках переговори дали позитивні результати. В 1962 р. з метою прискорення ліквідації кризи в Карибському морі СРСР та США дали згоду на добрі послуги Генерального секретаря ООН.У міжнародній практиці мали-місце непоодинокі випадки, коли внаслідок зміни характеру дій третьої сторони, за згодою сторін, добрі послуги переростали у посередництво. Наприклад, у 1965—1966 роках активну роль у врегулюванні спору між Індією та Пакистаном з проблеми Кашміру відіграв радянський уряд. Спочатку це мало форму добрих послуг. Проте в ході здійснення глава уряду за згодою Індії та Пакистану став виконувати роль посередника: брав участь у переговорах, давав сторонам поради, чим сприяв виробленню відомої Ташкентської декларації, підписаної представниками Індії й Пакистану 10 січня 1966 року. 43.Міжнародні слідчі і погоджувальні комісії

Специфічними засобами розв'язання міжнародних спорів є міжнародні слідчі та погоджувальні комісії. За способом формування та характером.*діяльності вони відносяться до міжнародної примиренської процедури Слідчі та погоджувальні комісії створюються заінтересованими державами па паритетних засадах, інколи із включенням до них представника третьої, Незаінтересованої в спорі, держави. Слідчі комісії обмежуються встановленням фактичної сторони спору, погоджувальні — пропонують, крім цього, державам проект врегулювання спору. Як правило, висновки обох комісій є факультативними, тобто не обов'язкові для сторін. Проте, існує ряд угод, які передбачають обов'язковий характер висновків таких комісій (Конвенція про режим судноплавства па Дунаї, від 18 серпня 1948 p., Конвенція про міжнародну відповідальність за збиток, спричинений космічними об'єктами, від 29 березня 1972 p.).Регламентація діяльності слідчих комісій міститься передусім у Гаазьких конвенціях про мирне розв'язання міжнародних спорів 1899 і 1907 pp. Відповідно до ст. 9 Гаазької конвенції 1907 p., — Сторони, які не досягли угоди дипломатичним шляхом, утворюють міжнародні слідчі комісії, мета яких — полегшення врегулювання спорів шляхом з'ясування фактів з допомогою неупередженого і сумлінного розслідування їх. Конвенція встановила також державні правила утворення та процедуру роботи цих комісій.
Міжнародні слідчі комісії утворюються за окремою угодою заінтересованих держав, де точно зазначаються факти, що підлягають розслідуванню, порядок і строк утворення комісії, обсяг повноважень комісарів, місцезнаходження комісії, робочу мову, якою буде користуватися комісія (ст. 10).Процедурні питання роботи комісії регламентуються ст. ст. 14-, 19, 21, 22, 23, 25, 26, 28—35 Конвенції: члени комісії обираються із списку, складеного Постійною палатою третейського суду, слідство проводиться порядком змагальності, засідання комісії, як правило, є закритими і залишаються секретними. Будь-яка ухвала приймається більшістю голосів членів комісії. Відмова будь-якого з членів комісії від участі в голосуванні підлягає занесенню до протоколу. Доповідь підписують усі члени комісії. Відмова від підписання доповіді також зазначається в протоколі. Доповідь комісії зачитується у відкритому засіданні і вручається кожній стороні, за якими зберігається повна свобода скористатися на свій розсуд висновками комісії.Держави порівняно рідко звертаються до слідчих комісій, за винятком країн американського континенту. За Боготським пактом 1948 p., створення слідчих комісій покладено на Раду Організацій американських держав. Щодо Європи, то після 1907 р. тут мали місце випадки звертання до слідчих комісій, наприклад, у 1961 р. в зв'язку з арештом датським військовим кораблем британського траулеру «Ред Крюсадер» (Комісія представила доповідь 23 берзпя 1962 року). Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 року також передбачають створення слідчих комісій воюючими державами. У Конвенції про поліпшення участі поранених та хворих говориться про необхідність розслідування заяв однієї сторони з приводу фактів порушень постанов конвенції іншою стороною. Склад комісії та порядок розслідування встановлюється або заінтересованими сторонами, або арбітром (ст. 52). Аналогічні постанови є і в інших трьох конвенціях 1949 року. Створення слідчих комісій мало місце під час війни 1951 —1953 pp. у Кореї при переговорах між воюючими сторонами. Комісії, утворені на паритетних засадах від корейсько-китайської та американської сторін, розглядали в переважній більшості факти порушення режиму нейтральної зони — місця переговорів (Кесон і Пяньминьчжон).Ширше застосування в практиці міжнародних відносин мають погоджувальні комісії, з таким же порядком утворення і процедурою діяльності, як і слідчі комісії. Найбільш детально порядок діяльності погоджувальних комісії висвітлюється в Загальному акті про мирне врегулювання міжнародних спорів 1928 p., підтвердженому в 1949 р. Генеральною Асамблеєю ООН. Але цей акт не застосовується на практиці, оскільки до нього приєдналося незначне число держав. Погоджувальні комісії використовуються більш ефективно в Дипломатичній практиці держав при розгляді прикордонних інцидентів і конфліктів. Так, у 1955 році була утворена радянсько-норвезька комісія експертів по виробленню пропозицій щодо режиму прикордонної річки Паевікальве.