Історія становлення юридичної відповідальності

Юридична відповідальність – це правовий засіб, спрямований на забезпечення виконання обов’язків, договірних зобов’язань і т.д. як будуть виконані зобов’язання чи обов’язки, добровільно чи в силу примусу, залежить від того, наскільки правильно й усвідомлено суб’єкт даних відносин сприйняв необхідність їх ˗ нього виконання, тобто від його правового стану. Юридична відповідальність реалізує своє призначення в тому, що вона забезпечує їхнє виконання: чи то шляхом позитивного аспекту, чи то шляхом негативного аспекту.

Правова відповідальність є формою прояву соціальної відповідальності особистості у сфері суспільних відносин, урегульованих правом. Вона є гарантією виконання правових обов’язків.

Вона являє собою систему двосторонніх зв’язків держави й особистості, тому можна виділити особистісний аспект і державний. Перший виражається у відношенні особистості до правових вимог, а також до заходів впливу, застосованих державою. Другий аспект складається в мірах за- безпечення державою встановлених нею правових розпоряджень, у негативній реакції на правопорушення.

Така відповідальність виявляється у двох нерозривно пов’язаних формах: позитивній і негативній. Позитивна форма ґрунтується на позитивному відношенні особи до своїх обов’язків, внутрішнім прийнятті їх і реалізації через сумлінне виконання особою своїх правових обов’язків. У випадку ж невиконання обов’язків, відповідальність виражається в осуді правопорушення, у застосуванні примусових заходів, тобто негативно.

Юридична відповідальність – це особливий правовий стан суб’єктів суспільних відносин, що випливає зі змісту правових норм і спрямована на забезпечення реалізації їхніх суб’єктивних прав і обов’язків. У реалізації юридичної відповідальності суб’єктивна оцінка фактів дає можливість правозастосовчому органу вирішити самостійно питання про необхідність залучення до негативної відповідальності, про обрання відповідного заходу впливу, і навпаки, вирішити питання про вид і форму заохочення чи іншого правового стимулювання належного виконання обов’язків.

Починаючи дослідження історії становлення та розвитку юридичної відповідальності, необхідно зазначити, що перші нормативні приписи про відповідальність були передбачені ще в Законах ХІІ таблиць – основному джерелі Стародавнього римського права, яке датується 451 – 450 р. р. до н.е.

Необхідно відокремити основні періоди становлення і розвитку інституту юридичної відповідальності в Україні:

˗ перший період – князівський – із кінця ІХ ст. до початку ХІІІ ст.

Предметом роздумів на той час були такі проблеми, як походження держави, виникнення та правомірність панування правлячої династії; забезпечення незалежності та єдності Київської Русі. Серед найбільш відомих пам'яток правової думки можна виділити згадки про юридичну відповідальність були «Слово про закон і благодать» (1052 р.) митрополита Іларіона; «Руська Правда» (XI ст.); «Повість минулих літ» (1113–1116 рр.) Нестора і Сильвестра; «Повчання» Володимира Мономаха (близько 1117 р.); «Слово о полку Ігоревім» (1185 р. або 1187 р.) та ін.

˗ другий період – із середини ХІІІ ст. до середини ХVІ ст. (до початку національної революції під проводом Б. Хмельницького). Він пов'язаний із втратою Україною національної незалежності та переходом під владу іноземних держав — Золотої Орди, Великого князівства Литовського та Польщі. Серед українських мислителів того часу можна виділити Х. Філалета, який в своїх працях обґрунтував ідеї суспільного договору і природного права, обмеження влади законом; С. Оріховського, який вперше в українській правовій думці сформулював основні принципи правової держави (задовго до виникнення самої концепції правової держави): верховенство права, зв'язаність законами дій державної влади тощо. Проблема співвідношення влади духовної та світської посідала центральне місце в політичній концепції І. Вишенського, який намагався обґрунтувати свої погляди, спираючись на ідею необхідності повернення до гуманістичних і демократичних принципів раннього християнства.

˗ третій період – козацько-гетьманський – із середини ХVІІ ст. до кінця ХІХ ст. (до ліквідації Гетьманщини та Запорозької Січі). Національно-визвольна революція середини XVII ст. і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української правової думки. Цей період характеризується посиленням уваги до осмислення проблем міжнародної політики та міжнародного права, визначенням правового статусу українського народу і створенням перших конституційноCправових документів. Найсучасніші на той час правові ідеї знайшли своє втілення у документі, розробленому групою козацьких старшин на чолі з П. Орликом, і відомому як «Конституція П. Орлика» (1710 р.). Конституція містила в собі цілу низку проґресивних демократичних ідей: стверджувала національну державну незалежність України; закріплювала права, свободи та обо’язки, в тому числі і пов’язані з юридичною відповідальністю, різних соціальних груп українського суспільства; передбачала розподіл державної влади та ін.

˗ четвертий період – імперський – із початку ХІХ ст. до поч. ХХ ст.

Наступний етап розвитку правової думки характеризується великим розмаїттям ідейних напрямів. Але в цілому, як і в західній юриспруденції, в українській правовій науці домінували ідеї позитивізму.

Серед найпомітніших вчених того часу можна виділити Г. Андрузького, який вперше в новітній історії України розробив конституційний проект правового та політичного устрою майбутньої України, М. Драгоманова, який запропонував конституційно Cправову реорганізацію Росії, М. Грушевського, що обґрунтував теорію федералізму в Україні, В. Винниченка, одного з авторів Універсалів Центральної Ради. Великий вплив на розвиток української правової думки цього періоду справляє російська юриспруденція. Серед основних вчених того часу можна виділити представників позитивізму Г. Ф. Шершеневича та В.Д. Каткова.

В кінці ХІХ — на початку ХХ ст. помітного розвитку набули соціологія права та психологія права. Різні концепції соціології права розвивали Коркунов Н.М., Ковалевський М.М., Муромцев С.А. та ін. Оригінальну психологічну теорію права висунув Л.І. Петражицький. Значну увагу привертає ідея універсалізму Б.Н. Чичеріна, спрямована на вдосконалення філософії об'єктивного ідеалізму Гегеля та Канта, а також критичні роботи П.І. Новгородцева. Помітний вклад у розвиток теорії держави і права внесла творчість Б.А. Кістяковського — його ідеї неокантіанства та трактування природного права в межах цінностей лібералізму, невідчужуваних прав і свобод особистості, правової державності своєрідно поєднувались із релігійно моральним сприйняттям ідей соціалізму.

˗ п’ятий період з початку ХХ ст. – по 1991 рр. (до проголошення незалежності України). За часів СРСР правова думка в Україні розвивалася лише в межах наукового комунізму та історичного матеріалізму. Змінюється як характер правових досліджень (усі явища правового життя розглядаються тільки крізь призму марксизму, теорії класової боротьби, інтересів робітничого класу), так і сама мета правової науки, яка зводиться до обгрунтування правильності політичного курсу, що проводиться комуністичною партією.

Значну роль у процесі розвитку радянського права відіграв П.І. Стучка, який розробив вихідні положення революційно марксистського праворозуміння: класовий характер права, революційно діалектичний метод (замість юридичної логіки) і матеріальні суспільні відносини як базис для розуміння та пояснення правової надбудови (замість пояснення правовідносин за допомогою законів або правових ідей). Класовий підхід до права здійснював і ще один вчений того періоду — Пашуканіс Євгеній Броніславович, який, орієнтуючись на роботи Карла Маркса та Володимира Ілліча Леніна, піддав критиці систему юридичних понять і категорій та висунув концепцію так званого соціалістичного права.

Радянське право визначалося як сукупність правил поведінки, встановлених законодавчим порядком владою трудящих, що висловлюють їх волю та застосування яких забезпечується примусовою силою соціалістичної держави з метою закріплення, розвитку та захисту вигідних для трудящих відносин, а також для остаточного знищення капіталізму та його пережитків у побуті, економіці і свідомості людей, побудови комуністичного суспільства.

˗ шостий період з 1991 року. Після проголошення незалежності України. Зі здобуттям незалежності України активно розвивається національна школа права, виникають різноманітні наукові напрями та підходи; розвиток галузей і напрямів права, в тому числі і інституту відповідальності, з'являються нові навчальні заклади та наукові установи. Головним завданням української юридичної науки в пострадянський період стає перехід від старої комуністично ідеологізованої юриспруденції до нової концепції правової науки, заснованої на новій формі юридичного праворозуміння. А з прийняттям у 1996 р. Конституції України та із відповідним реформуванням всієї системи права і органів державної влади, постала необхідність у формуванні цілої низки нових наукових дисциплін та дослідницьких напрямів, які б відповідали актуальним вимогам перетворень у сфері розбудови демократичної конституційно правової державності.

Зазначена періодизація, як і будь˗яка інша, значною мірою умовна. Але в її рамках можна розглянути певні сторонни розвитку юридичної відповідальності. [20]