Розділ останній, у якому нічого не залишається, як попрощатися

З Америки цирк «Бухенбах» відпливав уже не в повному складі. На причалі циркачам довго махали рукою дві маленькі фігурки. Це була міс Крокі та її наречений – карлик Піня.

Попри все, розлучення було важким. Адже всі розуміли, що в історії цирку настає новий період.

Аби Піня не сумував, Іван віддав йому мавпочку. Та ж відразу застрибнула карлику на голову и почала його скубти.

Всі засміялися.

– Вибачте, якщо я комусь зробив боляче, – зі сльозами на очах прощався Піня.

Особливо сердечно він обіймався з Пандорським. Той, як завжди, загадково посміхався.

Подорож до Європи тривала кілька днів, і в один із вечорів мадам Бухенбах зібрала циркачів у своїй каюті вищого класу.

– Кохані мої, ‑ урочисто мовила вона, наливши всім шампанського. – Нам треба обговорити наше нове життя.

– У нас з Ренатою все без змін, – першим бадьоро озвався Фандіго.

– У мене теж, – задумано крутнув вуса Пандорський.

– Друзі! ‑ Іван Сила підвівся. – Ми з Мілкою вирішили одружитися.

– Ура! – гримнуло над океаном, так що чайки перелякано злетіли з пароплава.

– Але це ще не все, – підняв він руку. – Ми вирішили піти з цирку.

Стало чутно, як цокає настінний годинник.

‑ І куди ж ви подастеся? – першим отямився Пандорський.

– Поїдемо до мене в гори. Я так скучив за маминими галушками…

Усі розвеселіли.

– А ти, Міхо? – запитала Рената.

– Ми з Бобі – перші свідки на весіллі найсильнішої людини світу, – усміхнувся Голий. – А там буде видно. Може, стану начальником вокзалу.

Циркачі засміялися і звернули погляди на мадам Бухенбах. Вона була сумна і, здавалося, от‑от розплачеться.

– Що ж, – вона підняла келих шампанського.

– Давайте вип'ємо за мій цирк, який припиняє існування на вершині своєї слави.

Каюта завмерла.

– Так‑так, любі мої, ‑ продовжувала пані Аделія. – Дванадцять років після смерті свого коханого чоловіка я тягнула справу його життя. Але бачу, що всьому є початок і кінець.

– Я виходжу заміж, – раптом крізь сльози мовила вона.

Здивування сягнуло піку.

‑ І хто цей щасливець? – запитав Пандорський.

– Ви його знаєте. Це мсьє Фрасьє. Уже півроку він чекає моєї згоди.

Відразу стало гамірно. Товариство загуло, як вулик.

– Але це ще не все, – продовжувала інтригувати пані Аделія. – Я дарую нашим нареченим своє авто. Хай воно нагадує їм цирк «Бухенбах» і… мене.

– Ура! – знову гримнуло над океаном.

– Якщо Пандорський, Фандіго і Рената хочуть продовжувати виступи, – мадам Бухенбах сьогодні годі було спинити, – то я даю їм у безоплатне користування циркове майно.

– Ура! – втретє пролунало в каюті.

Тут у двері постукали.

– У вас все гаразд? – це був капітан пароплава у білосніжній формі і з люлькою в руці.

– Краще не буває, ‑ відповіла за всіх пані Аделія, змахуючи сльозу.

Ніч окутала мороком океан, і тільки світло маленької каюти падало на темні хвилі майже до ранку. Ніхто не знав, як складеться його доля завтра. Як ніхто не знав, що у французькому порту їх чекає відомий проповідник Фікус (у миру – агент Фікса) із сотнями своїх прихильників, аби виголосити своє нове вчення про Добро і Зло, Вічне і Минуще, Здобуте і Втрачене.

КІНЕЦЬ