Розділ тринадцятий, у якому агент Фікса читає газету

Агент Фікса ледве розліпив око і подивився на білий світ. Білий світ виявився справді білим. Як не дивно, все довкола білосніжило, сніжило, ніжило. Фікса втомлено стулив повіки, але через хвильку вирячив очі й скочив на ліжку.

– Де я? – крикнув він, але від різкого руху в нього запаморочилося в голові і всередині щось боляче тенькнуло. – Ой! – застогнав Фікса й опустився на подушку.

– О, ви вже прокинулися? – поруч з агентом лежав дивний тип у смугастій піжамі із забинтованою головою, рукою і ногою. – Ви тут проспали два сніданки, три обіди і три вечері. То я їх теє… Знищив. Не пропадати ж добру.

– Заткнись, бовдуре! – гаркнув Фікса. Голова боліла, але треба було зосередитися на плані дій.

– Боже, так лютувати за якусь гречку чи вівсянку! Вам що – шкода? – смугасто‑ перебинтований тип явно занудьгував за співрозмовником. – Мене звати Адам Кльоцка, – простягнув він Фіксі здорову руку.

– Я випав з балкона, – повідомив він так, ніби це був який‑небудь графський титул.

– Воно й помітно, – відрізав агент і повернувся спиною до любителя стрибків без парашута. Але раптом щось його перемкнуло, і він запитав: «А з якого поверху?»

В очах Адама Кльоцки заграв вогник.

– Хочете, я вам розкажу все детально?

Видно було, що у розповіданні цієї історії він уже став професіоналом.

– Розумієте, я маю честь бути учителем фізики шостого класу. Нещодавно я вирішив продемонструвати учням свій новий винахід під номером 137, який я умовно називаю «Апаратус літалус»…

– О діво Маріє! – завив Фікса. – Ну чому мені завжди щастить на ідіотів!

– Сам ідіот! – образився Кльоцка і закрився від цього хама з підбитим оком і щурячими вусами газетою. – До речі, проблеми з головою у вас, а не в мене, – долинуло звідти на прощання.

Фікса подумав про револьвер. Чи, може, так дати в диню цьому недобитому?

– Я маю на увазі струс мозку, – знову донеслося з‑під газети.

«А‑а, тепер все ясно», – Фікса помацав свою бідолашну голівку. «Цікаво, – подумав він, – як цей «Апаратус літалус» умудряється однією рукою тримати газету та ще й гортати її?»

Ніби на замовлення, сусіда раптом схопив часопис зубами, а рукою перегорнув сторінку. «Ну й одоробло!» – подумки вліпив комплімент Фікса, як раптом його погляд приклеївся до газетного фото і вже не зрушував звідти.

«М‑м‑можна газ‑з‑зетку», – попросив він благеньким голосочком. Кльоцка навіть випірнув з‑під сторінки, здивований такою переміною. «Я ще сам не прочитав», – хотів він промовити, як Фікса уже вирвав у нього газету і щось гарячково вичитував. Потім закинув голову догори і завив на всю горлянку. Далі хутко одягнувся і, не зачинивши двері палати, вибіг.

Ошелешений Адам Кльоцка мовчки за цим спостерігав, роблячи висновок, що струс мозку – хвороба не така вже й безпечна. Потім узяв газету і почав дочитувати статтю про чемпіонат Республіки з важкої атлетики.

«Боже! Яка дитина! – подумав він, розглядаючи фото нового чемпіона. – І вигадають же таке прізвище – Сила». «Іван Сила», – повторив він ще раз уголос.

Але, згадавши свого сусіда, вирішив обов’язково ввечері попросити лікаря перевірити його, винахідника Адама Кльоцку, котрий випав з балкона під час наукового експерименту, на наявність струсу мозку. «Четвертий поверх – це вам не фіглі», – почав він гімнастику пальців незагіпсованої ноги.