Розділ другий, у якому німий починає говорити

– Вуйку, а що то таке – тарган? – повернувся Іван до свого місця, беручи скибку хліба, товсто намащену смальцем.

– Бога ради, Іване, дай хоч поїсти по‑людськи! – невдоволено прошамотів набитим ротом старий.

– То щось паскудне? – не вгавав парубійко.

Вуйко тільки мовчки відмахнувся.

– Хлопці, а ви звідки будете? – раптом прорік німий, сплюнувши цівку крові.

– От тобі маєш, песся лабо! – вдарив рукою по коліні вуйко Микульця. – То ти говориш, паскуднику?

– А що я мав робити? – шморгнув носом малий. – Казати, що другий день нічого не їв? Ото насмішив би цих ґевалів. Диви, як роз’їлися на білому хлібі! – глянув він зло у бік, де вже зникли три справді немаленькі постаті.

– Усе одно красти – гріх! – погрозив перстом вуйко Микульця.

– А здохнути з голоду – не гріх? – почав обтріпуватися від пилюки упертюх.

– Диви, яке розумне! Гаразд, не бурчи! – подобрішав вуйко. – Сідай. Набивай тельбухи. Може, щось цікаве розповіси.

– З дорогою душею, дядьку! – малий театрально встав, зробив жест, ніби знімає капелюха, і вклонився. – Панове, дозвольте відрекомендуватися

– Міхал Голий з Привокзальної.

Його слова викликали щирий регіт верховинців.

– Мішку, – хрустячи цибулею, звернувся по‑свояцьки до нього вуйко. – Чом не підеш працювати? Люди за роботою їдуть до вас казна‑звідки, а ти дурня клеїш.

– Від роботи, дядьку, коні дохнуть! – підморгнув Мішко, набиваючи повний рот селянським харчем.

– От хитре! – хитав головою вуйко. – Може, тоді порадиш, куди Іванові податися?

Мішко ще раз кинув оком на могутню постать верховинця.

– Йому тільки вагони вантажити. В кінець вокзалу – третє вікно ліворуч. Запитаєте пана Кривальського. Скажете, що я порекомендував.

– Ти диви, яке цабе! – усміхнувся вусами вуйко Микульця. – Ми думали, що ти – голодранець. А виявляється – перша людина на вокзалі.

– Глузуйте, глузуйте! От коли Івана приймуть на роботу, тоді згадаєте Міху Голого! – він глянув на парубійка.

Але той мовчав, наминаючи за трьох.

Обід для Сили був справою святою.

– Авжеж, спробуй такого забути, – після обіду вуйко знову затягнувся цигаркою.

– Добре, колєґи! Мені вже час. Справи, знаєте! – Міха галантно подав руку верховинцям і в кліп ока зник на закуреній вулиці.

– От типчик! – сплюнув вуйко. – Злодюжка на злодюжці. Одне слово, столиця!

«Сто‑ли‑ця!», – подумав і собі про щось Іван Сила.