Розділ перший, у якому хтось приїжджає, а хтось утікає

Потяг ще раз голосно чмихнув і непорушно застиг. Пасажири з клунками, торбами і валізами стали галасливо запруджувати перон. Двадцятилітній парубійко в селянському вбранні на ймення Іван Сила не квапився. Його відкрите обличчя, ніжні, майже дівочі риси обличчя якось дивно поєднувалися з міцно збитою статурою та широчезними плечима. Поспішати Іванові, чесно кажучи, було нікуди. Через вікно він озирав вокзал, переповнений людьми, які снували туди‑сюди, як у велетенському мурашнику.

– Ого, скільки народу! – присвиснувши, почухав Іван Сила потилицю і попрямував до виходу. Дядько з обвислими вусами, у зеленій крисані, з яким їхали від самого і ючатку, чекав його на виході.

– То що, земляче, будеш чинити? – він справно скрутив саморобну цигарку.

– Та хіба я знаю, вуйку? – пошкрябав Іван свою величезну долоню. А була вона в нього немала, бо й сам парубійко мав під два метри зросту. – Піду кудись на роботу найматися.

‑ І треба тобі було зачинатися з тим дурнем, – дядько окутався густим димом.

– А чого він першим ліз! – здвигнув плечима Сила. – Та я його не сильно того… Так, струснув легко.

– Еге, струснув! – вуйко Микульця засміявся, показавши рідкі зуби. – Ледве привели до тями. Та ж він тобі не просто сусіда, а начальників синок. Думати треба! – постукав він себе кривим пальцем по чолі.

– Що тепер поробиш, – зітхнув на повні груди легінь. – Тато казали: йди, синку, у світ. Маємо вас багато, а ти їси за чотирьох.

– Такого, як ти, справді легше забити, як прогодувати, – глузував вуйко, перепаковуючи клунки.

«Поліція!», – раптом пролунав крик, і залізничний натовп миттю стих, а далі почав розсипатися. «Ходімо», – кивнув старий, і земляки, із обвітреними, ніби витесаними з каменю, обличчями, стали пробиратися крізь вокзал. Одяг, мова та звички видавали в них мешканців гір. Або верховинців, як тут звикли казати.

Далеко вони не відійшли, бо й не було куди. На боковій вуличці у затінку дерев сіли на перекуску та роздуми. Та не встигли витягнути свій нехитрий селянський харч, як новий ґвалт привернув їхню увагу.

Назустріч їм біг обірванець, за яким гналося троє дядьків. «Злодій! Тримай злодія!» – кричали задні.

Переслідуваний гнав щодуху, час від часу озираючись, але, на своє нещастя, зашпортався і розтягнувся у пилюці. Велика булка з його пазухи покотилася у траву.

– На тобі! На! – посипалися удари на голову нещасного.

– Красти! У мене красти! – найбільше репетував молодик у білому фартуху.

– М‑м‑м! – тільки стогнав у відповідь, звиваючись, хлопець.

– Та він же німий! – крикнув Іван і почав відтягувати крамарів від лежачого. Ті, зауваживши не так каліцтво злодія, як радше ширину плечей незнайомого селюка, втратили запал до розправи.

– Ходімо, Штефане! – взяв старший із них за рукав найбільш розлюченого. – Думаю, йому вистачить. Це буде добра наука для злодіїв, – з підозрою глипнув він на вуйка Микульцю, який спокійно жував своє сало.

– От лайдак! – замахнувся кулаком Штефан на обірванця, але вже не вдарив. – Ще раз побачу на вокзалі – розчавлю, як таргана! Тьху! – плюнув він на лежачого і, підтягуючи штани, почвалав навздогін приятелям. – Хлопці, з мене пиво! – пробулькотів вдалині його голос.