Наростання дисидентського руху. Утворення УГС

Бурхливе, суперечливе, динамічне "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспіль­ної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його виливом у 60—70-х роках в радянському суспільстві виникає но­ва форма духовної опозиції — дисидентство, яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства — соціальній апатії, дегуманізації культури, безду­ховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окре­мих ланок існуючої системи, поступово викристалізувалася у твер­де переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Дисидентський рух складався з трьох основних течій:

1. Правозахисне, або демократичне дисидентство, репрезен­товане у Росії А. Сахаровим, О. Солженіциним та їхніми одно­думцями, а в нашій республіці — Українською Гельсінською Гру­пою (УГГ), тобто групою Сприяння виконанню Гельсінських угод, щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. у Києві. її очолив письменник М.Руденко. До складу входили О. Бердник, П. Гри-горенко, Л. Лук'яненко, І. Кандиба, М. Маринович та інші, всього 37 осіб. Вона під­тримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. Сахаро­вим, Ю. Орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке ко­ло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Деклараці­єю Прав людини ООН, збирати Докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно-і лінгвоциду та насильницького насаджування русифікації, до­магатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, віль­ного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна помір­кованість УГГ, ні легальні форми роботи, ні міжнародна гро­мадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни ув'язнення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати.

2. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представни-ками цієї течії були Г. Вінс, І, Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

3, Національно орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуд­жувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифі­кацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. Дзюба, С. Караванський, В. Мо­роз, В. Чорновіл та ін.

Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто орга­нічне залучення до сфери своєї діяльності національного факто­ра. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів по­лягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фак­тично не мав ні власних організаційних структур (партій, об'єд­нань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр диси­дентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марк­систської платформи (П. Григоренко) до націонал-комуністичної (І. Дзюба), а від неї аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. Донцова та ідеології ОУН (В. Мороз).

Вже на початку брежнєвського періоду з метою придушення дисидентства в зародку у вересні 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів: у Києві, Одесі, Феодосії, Львові, Івано-Франків­ську, Тернополі, Луцьку. Жертвами репресій стали діячі української культури, студенти, робітники. Серед них І. Світличний, М. Го­ринь, М. Озерний, Я. Гаврич, Б. Горинь, М. Осадчий, О. Марти-ненко та ін. "За задумом, — писав пізніше В. Мороз, — суди повин­ні були залякати і заморозити рух, як і на початку 30-х років. Вий­шло навпаки: арешти і суди 1965—1966 рр. вперше показали всім, "скільки нас є" і хто ми. Справді, ці процеси були своєрідним парадом шістдесятників на очах України і всього світу".

Численні арешти викликали протести. 4 вересня 1965 р. бу­ло влаштовано маніфестацію проти репресій у Київському кі­нотеатрі "Україна". У цій акції брали участь І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл та ін.

Стус Василь Семенович (1938—1985) — поет, один із найяск­равіших представників руху "шістдесятників". Народився в с. Рахнівка Гайсинського району на Вінниччині в сім'ї колгоспників. Закінчив Донецький педінститут (1959). Після служби в армії вчителював, навчався в аспірантурі. В 60-ті роки стає одним з активних учасників руху за українське національне відроджен­ня. В 1972 засуджується на ув'язнення. З 1979 — учасник Гель­сінського руху, за що у 1980 знову засуджується. Перебування в таборі особливо суворого режиму спричинило передчасну смерть поета. 19 листопада 1989 перепохований з табірного цвинтаря на Байковому кладовищі м. Києва. Під час другого ув'язнення у 1985 Стус став лауреатом Нобелівської премії, яку так і не вручили йому.

У грудні 1965 р. І. Дзюба надіслав лист на ім'я першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів, до якого додав на­писану у вересні—грудні і поширювану в самвидаві роботу "Ін­тернаціоналізм чи русифікація?". Проте це не зупинило репре­сій. У 1966 р. над 20 заарештованими відбулися політичні проце­си. Такі дії офіційних властей зумовили публікацію за кордоном 1967 р. документальної збірки, підготовленої молодим журналіс­том В. Чорноволом "Лихо з розуму" ("Портрети двадцяти "злочин-ців"). "Підсудні виступають в опублікованих матеріалах як обвинувачі, звинувачуючи владні структури у ламанні законів, спотворенні конституції та комуністичної ідеології", — зазнача­лося у передмові до цієї книжки. В. Чорновола було засуджено на три роки

Навесні 1968 р. 139 українських діячів науки, літератури та мистецтва звернулися з листом до Л. Брежнєва, О. Косигіна, М. Підгорного, у якому висловлювали рішучий протест проти арештів в Україні та утисків української культури. Значною мі­рою завдяки громадським протестам першу хвилю репресій про­ти інакомислення в Україні вдалося загальмувати. "Можливо, головний із власних винаходів епохи застою, — зазначають Ю. Левада, Т. Ноткіна та В. Шейніс, — створення високоефек-тивного, не у приклад економіці, механізму диферен­ційованих, адресних репресій. Щоб відновити видимість "однодумства", зовсім не потрібно було вдаватися до масового теро­ру"¹. Цей механізм в Україні ніколи протягом усього брежнєвського періоду не працював на холостих оборотах. Проте 1970 р. його маховик отримує новий імпульс — починається нова хви­ля репресій (червень 1970 р. — другий арешт В. Мороза та 30 його однодумців), яка набирає особливої сили на початку 1972 р. У цей час заарештовані Є. Сверстюк, І. Світличний, В. Чорновіл, І. Дзюба, В. Стус, І. Калинець та ін. Свою роль у цих драматичних подіях відіграло, очевидно, і засідання Політбюро ЦК КПРС, що відбулося 30 грудня 1971 р., на якому було вирішено провес­ти всесоюзну кампанію щодо ліквідації дисидентського руху і самвидаву. Ця акція дістала оперативне число "24".

У середині 70-х — на початку 80-х років дисидентський рух в Україні зменшився кількісно, але виріс якісно — утворилася і діяла Українська Гельсінська спілка.

Відомий канадський дослідник української історії Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960—1972 рр., у якому на­лічувалося 975 осіб. Інші джерела також вказують майже тисячу осіб, які репрезентували усі регіони України. У 1968 р., оголоше­ному ООН роком Прав Людини, в тюрмах та таборах СРСР за політичними статтями перебувало понад 500 в'язнів і майже 50 осіб "лікувалися" у психлікарнях. На початок 80-х років, за даними Секретаріату Міжнародної амністії, кількість політв'яз­нів становила від 600 до 700 осіб, серед яких у різний час україн­ців налічувалося від 25 до 75%.

Отже, протягом 60-х — першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає поміт­ним фактором суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки "самвидаву" в маси проникають опозиційні погляди та ідеї, Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Водночас ши­рокої підтримки у громадян республіки він не набув, що пояс­нюється жорстокістю репресивних заходів; апатією та пасивніс­тю, що панували у свідомості значної частини суспільства; пере­важно нігілістичною спрямованістю дисидентського руху, коли викривальний пафос домінував над позитивними ідеями. Незва­жаючи на малочисельність, дисидентський рух був реальною мо­ральною та ідеологічною загрозою системі, оскільки формував і зберігав певні суспільні ідеали.

Рекомендована література

Основна:

1. Алексєєв Ю. М., Вертегел А. Г., Даниленко В. М. Історія України: Навч. посіб. – Каравела, 2004.

1. Бойко О. Д. Історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К: Видавничий центр „Академія”, 1999, - с. 153 – 184.
2. Бойко О. Д. Історія України (запитання і відповіді), - К: 1997, - с. 96–115.
3. Субтельний О. Україна: історія. - К: „Либідь”, 1993, - р. 3.
4. Жуковський А., Субтельний О. Нарис історії України /Ред. Я. Грицак, О. Романів. Львів: Видавництво Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові, 1992.
5. Історія України Документи. Матеріали. Посібник /Уклад., комент. В. Ю. Короля. – К: Видавничий центр „Академія”, 2001.
6. Історія України /Керівник авт. кол. Ю. Зайцев. Вид. 2-ге, зі змінами. – Львів: Світ, 1998. в особах XІX - XX ст. - К: 1995.
7. Світлична В. В. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей вищих закладів освіти. Друге вид. Виправлене і доповнене. - К.: „Каравела”, Львів: „Новий Світ – 2000”, „Магнолія плюс”, 2003.

Додаткова:

1. Горань О.В. Убити дракона. З історії Руху та нових партій України. — К., 1993.

2. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. - К., 1995.

3. Україна багатопартійна: Програмні документи партій. — К., 1991.

4. Україна XX ст. Проблеми національного відродження. — К., 1993.

5. Чорновіл В., Пенсон Б. Хроніка таборових бунтів. — К., 1991.

6. Шаповал Ю. Людина і система: Штрихи до портрета з тоталітарної до­би в Україні. - К., 1994.

7. Шелест П. Холодна відлига // К., - 1990. - № 8.

8. Шаповал Ю. Хрущов на Україні. — К., 1990.

9. Шаповал Ю. У ті трагічні роки. Сталінізм на Україні. — К., 1990.