Тема 16. Україна у період стабілізації радянської системи та загострення її соціально-економічної та політичної кризи (1965-1985 рр.)

План.

1. Політика-ідеологічна криза системи. Жовтневий (1964 р.) Пленум ЦК КПРС як політичний переворот.

2. Економічний розвиток УРСР. Непослідовність еконо-мічних перетворень.

3. Соціальний розвиток УРСР.

4. Розвиток освіти і науки. Криза духовної сфери.

5. Наростання дисидентського руху. Утворення УГС.

1. Політика-ідеологічна криза системи. Жовтневий (1964 р.) Пленум ЦК КПРС як політичний переворот.

Жовтневий (1964 р.) Пленум ЦК КПРС змістив з поса-ди М. Хрущова. Це була політична змова, організована Л.Бре-жнєвим, який прийшов до влади. Падіння Хрущова негативно позначилося на політичному становищі України. Воно обірвало смугу реформ, які лібералізували, гуманізували радянське суспільство. Вже в 1965 році було ліквідовано раднаргоспи і відновлено галузеву систему планування і управління промисловістю та будівництвом. Це, в свою чергу, призвело до обмеження прав і компетенції республіки, а згодом до повного підпорядкування економіки України центральним міністерствам і відомствам. Фактично припини-лася реабілітація, почався наступ на “шестидесятників”, пройшла хвиля арештів і судових процесів. Критика злочинів сталінського режиму поступово згасала, а ідеологічний нагляд і контроль посилювалися. Лібералізація національно-куль-турного життя змінилася посиленням русифікації. Хоча реформи М. Хрущова були непослідовними і незавершеними, не змінили відносин власності, політичної системи, унітарного характеру Союзу РСР, але вони відкрили перспективу майбут-нього оновлення радянського суспільства.

У 1963 р. першим секретарем ЦК КП України став П. Шелест. У 1972 р. його змінив на посаді В. Щербицький.

У політичній сфері брежнєвське керівництво намага­лося зберегти існуючий режим, не втратити спадкоємність з влад­ними інститутами попередніх десятиріч. Головними елементами цієї спадкоємності були ігнорування принципу розподілу влади, збереження декоративного характеру органів народного самоуправління, зміцнення політичного монополізму КПРС.

Курс на "стабілізацію", а надалі — консервацію існуючого режиму особливо посилився після серпневого втручання у внутрішні справи Чехословаччини 1968 року. Характерними рисами реалізації цього курсу були:

1. Підміна справжнього народовладдя формальним представництвом трудівників у радах, обмеження їхньої реальної влади. Одного боку, ніби демонструючи торжество народовладдя і демократії, невпинно зростала кількість народних обранців у них структурах: 1985 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 650 депутатів (1958 р. - 457), до місцевих рад УРСР у 1980 р. 524 185 депутатів (1959р. - 381 477), а з іншого – вибори проходили безальтернативно, на основі завчасно приготовлених списків.

Створені у такий спосіб органи державної влади республіки виконували декоративну роль і серйозної реальної влади не ма­ли. Достатньо сказати, що місцеві ради відали підприємствами, які давали лише 3-4% продукції промислового виробництва.

2. Зростання масштабів бюрократичного апарату, узурпа­ція значної частини законодавчих функцій виконавчою владою. Щорічно апарат управління країни збільшувався на 300—500 тис. осіб, сягнувши у 80-х роках 18 млн. Лише за 1975-1985 рр. кіль­кість союзно-республіканських і союзних міністерств, відомств і державних комітетів в УРСР зросла майже на 20%. Численний виконавчий апарат нарощує випуск інструкцій, наказів та інших підзаконних актів. Наприкінці 70-х років тільки в управлінні господарством їх накопичилося до 200 тис. Досить часто ці документи суперечили один одному, не давали змоги працюва­ти господарським керівникам, утворюючи клубок міжвідомчих, міжрегіональних, суспільних протиріч.

3. Зведення нанівець самостійності громадських організацій, їхнє фактичне одержавлення. Вони поряд із радами покликані були не управляти країною, а "створити "демократичний фа­сад" народовладдя". Це стимулювало, з одного боку, падіння політичної активності, а з іншого — появу "неформальних" орга­нізацій та груп.

4. Згортання гласності. Якщо 1960 р.у республіці виходило 3280 газет, то 1985 р. — лише 1799. Характерно, що в цей період кількість республіканських та обласних газет навіть трохи зрос­ла, а місцевих та районних — зменшилася. Отже, набирає силу тенденція монополії на інформацію.

5. Фактичне перетворення КПРС на стрижень державної структури і зосередження у її руках усієї повноти влади. Кому­ністичну партію України у брежнєвський період очолювали два лідери, які обстоювали різні моделі розвитку республіки: П. Ше­лест (1963—1972 рр.) — автономізаційну, В. Щербицький (1972-1989 рр.) — централістську, тобто орієнтовану на центр.

Боротьба цих протилежних тенденцій лягла в основу протис­тояння "харківського" і "дніпропетровського" політичних кла­нів. Липневий Пленум ЦК КПУ 1963 р. визнав повну перемогу харків'ян: першим секретарем республіканської парторганізації було обрано П. Шелеста, другим став М. Соболь.

П. Шелест активно підтримував хрущовські реформи, особ­ливо створення раднаргоспів, виношував плани республікансь­кого госпрозрахунку, більшої незалежності республіканських структур у господарчих питаннях. Проте після приходу до влади Л. Брежнєва і особливо після "Празької весни" 1968 р., коли помітно посилюється ідеологічний диктат, зростає нетерпимість до інакомислення у будь-якій формі і сфері, а тим більше у пар­тійній верхівці, автономістська модель П. Шелеста і його заяви на засіданні Політбюро ЦК КПРС типу: "Українська партійна організація не підтримає це рішення" дедалі більше вступали в протиріччя з новими реаліями.

У 1972 р. П. Шелест, як влучно підмітив один з відомих пуб­ліцистів, "тихо без шелесту" усувається зі своєї посади. Фор­мальна підстава — переведення на роботу до Москви, а реальна була висловлена під час особистої зустрічі з Л. Брежнєвим, який сказав П. Шелесту: "Ти працюєш першим секретарем ЦК КПУ вже майже 10 років, напевне, тобі вже набридло, та й ти набрид усім... Потрібно дати дорогу молодим товаришам, потримався за владу, дай іншим потриматися". Звинувачений в ліберальному ставленні до націоналістичних проявів, у потуранні економічно­му місництву, в ігноруванні Москви П. Шелест 1973 р. виходить на пенсію і остаточно сходить з політичної арени. У 1972 р. ліде­ром комуністів республіки став В. Щербицький — сімнадцятий за рахунком керівник КПУ.

Щербицький Володимир Васильович (1918—1990) — партійний і державний діяч. Народився на Дніпропетровщині. По здобутті вищої освіти брав участь у німецько-радянській війні. Після війни став функціонером КПРС. Пройшов усі щаблі партійної ієрархії. У1955 — перший секретар Дніпропетровського обкому пар­тії, в 1957 — член президії і секретар ЦК Компартії України. В 1961-1963 і 1965-1972 - голова Ради Міністрів УРСР. З 1972 - перший секретар ЦК КПУ. Прихильник централізованої партійно-державної тоталітарної влади, суворої підпорядкованості респуб­лік центру, орієнтації економіки УРСР на союзний народногоспо­дарський комплекс. Займав угодовську позицію щодо русифікації України в галузі освіти, культури, видавничої справи.

"Родове коріння Брежнєва і Щербицького, — зазначає В. Вруб-левський, помічник Щербицького, — не перепліталося, але росли вони з одного ґрунту; були земляками. Рідними для них стали і Дніпродзержинськ, і Дніпропетровськ.. На цьому ґрунті міцні­ло відчуття земляцтва, а пізніше — і єдиного клану". В 1976 р. В. Щербицький остаточно зміцнює свої позиції, усунувши остан­ніх своїх противників на головних посадах. На ХХV з'їзді КПУ із десяти членів Політбюро ЦК КПУ, обраних у 1971 р., залишило­ся у новообраному складі лише п'ять, а з п'яти кандидатів у чле­ни Політбюро КПУ — один. Така ротація була нечуваною для брежнєвських часів, але вона закономірна, адже служила основ­ній меті — "стабілізації". Значною мірою саме ці кроки сприяли,,політичному довголіттю В. Щербицького, який сімнадцять ро­ків очолював партійну організацію республіки, 32 роки незмінно був членом Політбюро ЦК КПУ, 17 років — членом Політ­бюро ЦК КПРС. Ця постать не така однозначна, як здається на перший погляд, і, напевне, історики не скоро напишуть об'єк­тивний політичний портрет цієї людини. Як у більшості політичних лідерів, з плином часу у В. Щербицького змінювалися пог­ляди й оцінки. Єдине, що, очевидно, лишалося незмінним — це його орієнтація на центр і персонально на Л. Брежнєва.

"Команда" Щербицького не зуміла дати своєчасного кри­тичного аналізу ситуації у республіці, не змогла зупинити нарос­таючих негативних тенденцій. Значною мірою це пояснюється тим, що вона діяла в межах старого економічного механізму за його законами і правилами, суттю яких були надмірна централі­зація і регламентація, орієнтація на екстенсивні форми і методи ведення господарства. Проте чим більше загострювалися соціально-економічні та політичні проблеми, тим більше посилю­вався монополізм КПРС у всіх сферах суспільного життя.

У брежнєвський період інтенсивно йде процес злиття функ­цій партійного і державного апарату, підміни держави та її орга­нів партією. Ще П. Шелест наголошував: "Партійний орган зобов'я-заний керувати всіма ділянками господарського і культур­ного будівництва". За В. Щербицького зазначені процеси отри­мують новий імпульс, посилюється "зрощення" партійних і дер­жавних структур. У 1985 р. комуністи становили 68,3% складу народних депутатів Верховної Ради УРСР, а 1987 р. — 43,7% складу місцевих Рад республіки. З іншого боку, майже 47,5% складу місь­ких і районних виборних партійних органів УРСР 1985 р. стано­вили управлінські кадри — голови колгоспів, директори підпри­ємств, працівники радянських установ і т.п. Тобто, відбувалося взаємопроникнення, яке дедалі більше посилювало монополію КПРС на владу. Якщо у перші роки радянської влади партій­ний курс у Радах проводився через комуністів, які входили до їхнього складу, то у брежнєвський період зникає навіть тінь самостійності Рад у їхньому ставленні до партійних комітетів. Останні ж поступово засвоїли стиль прямого і безпосереднього командування не тільки Радами, органами державного управ­ління, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаці­ями. Поглибленню цих процесів сприяло те, що комуністи ста­новили значний відсоток керівного складу суспільних організа­цій. Так, у 1977 р. майже третину складу виборних профспілкових органів УРСР становили члени КПУ. Ця тенденція була харак­терною і для розвитку інших громадських організацій.

Оголосивши себе у Конституції 1977 р. "ядром політичної системи суспільства", КПРС намагалася домінувати у кожній лан­ці суспільного життя. Для вирішення цього завдання було обра­но характерний для командно-адміністративної системи екстенсив-ний шлях — кількісне зростання партійних лав: За період від 1964 р. до 1985 р. КПУ виросла майже вдвічі. На 1 січня 1985 р. в партії перебував кожен дев'ятий робітник у республіці і кожен дванадцятий громадянин віком 18 років і старше. У цей період практично нікому не відмовляли у вступі до КПРС. Відсоток відмов становив 0,3—0,4% і був практично найнижчим за всю істо­рію партії. Проте, хоча КПУ невпинно зростала, партійний вплив на багатьох ділянках не зростав, а знижувався. Значною мірою це було зумовлено дією негативних тенденцій у розвитку самої партії. Курс на "стабільність" практично сприяв незмінності кадрів. Так, із 195 членів ЦК Компартії України, обраних на XXVI з'їзді республіканської партійної організації 1981 р., по­над 68% були обрані до складу даного керівного органу вдруге, втретє, а 30 осіб — учетверте, тобто перебували у складі ЦК аж з 1966 р. Тенденція незмінності кадрового корпусу зберігалася й у нижчих ешелонах партійної влади, що мало, безумовно, негатив­ні наслідки. Старіло партійне керівництво, і як не парадоксаль­но, незважаючи на бурхливе кількісне зростання в останні роки брежнєвського періоду, старіла і сама партія — у 1986 р. 37,8% КПУ становили люди старші 50 років. З огляду на це закономір­но, що в апарату політичної влади в цей період сформувався від­повідний стиль керівництва — дуже обережний, уповільнений, орієнтований не стільки на вирішення проблем, як на те, щоб не порушити власної рівноваги. Партійну верхівку у цей час відді­ляє від основної маси комуністів глибоке провалля.

Отже, політичне життя в країні дедалі більше набуває закри­того характеру, наростає відчуження партії від народу, посилю­ється ідеологічний диктат. Проголошений курс "стабілізації" не тільки не зробив систему стійкішою, а навпаки, — заважаючи назрілим змінам у суспільстві, породжував і стимулював поглиб­лення кризових явищ.