Становлення української інтелігенції

Що ж таке національна са­мосвідомість? Її можна визначити як певну сукупність уявлень про територію, культуру, мову, про історичне минуле свого народу, на підставі чого люди і вважають себе представниками тої чи іншої національ-ності.

В епоху феодалізму для людей найважливіше значення мали правові, станові, релігійні відмінності, але в переломний період кінця XVIII — початку XIX ст. (період Великої французької рево­люції) вони втрачають своє значення. Одночасно йде процес фор­мування нової системи цінностей, в основі якої лежить етнічна приналежність.

Формування української самосвідомості відбувалося в складних умовах поділу українських земель між двома імперіями - Російсь­кою і Австрійською, панування великодержавної імперської ідео­логії, нав'язування російської і польської мови, культури, звичаїв.

Носієм української свідомості стала українська інтелігенція, яка змогла піднятися над вузькоегоїстичними інтересами окремих груп населення і бачити загальнонаціональні інтереси.

Формування української національної свідомості займає три­валий період XIX - початку XX століття. Перший етап цього процесу, який можна назвати "збиранням спадщини", припадає на кінець XVIII - 40-і роки XIX ст. Він почався з пошуків українського істо­ричного минулого, інтересу частини інтелігенції та дворянства до Гетьманщини, до етнографії. Водночас ішов процес становлення нової української літератури.

Історик Петро Симоновський у своїй праці "Короткий опис про козацький малоруський народ та його військові справи", виданий у 1765 р. відразу після ліквідації Гетьманщини, намагався обгрун­тувати ідею козацької автономії. У 70-80 кроках XVIII ст. в по­лемічній поемі "Розмова Великоросії з Малоросією" С. Дівовича, також у "Топографічному описі Чернігівського намісництва" О Шафонського підкреслюється самобутність української історії. Початок українській етнографії поклала робота Григорія Калиновського "Опис весільних українських обрядів", що вийшла у 1777 р.

Переломним моментом у розвитку української мови та літератури була публікація в 1798 році поеми “Енеїда” І. Кот-ляревського, яка була написана звичайною, на той час, народною мовою. Формуванню національної самосвідомості сприяв створений в кінці XVIII - на початку XIX ст. визначний політичний трактат "Історія русів". На основі різноманітного історичного матеріалу невідомий автор проводив думку про те, що:

а) народ України - безпосередній і єди­ний нащадок давніх русів;

б) що Україна з найдавніших часів по­стійно мала свою автономію.

Автор гостро засуджував російський царизм за порушення давніх прав України, гарантованих численни­ми договорами і трактатами. Початок науковому дослідженню укра­їнської старовини заклали Василь Полетика, Андріан Чепа, Михай­ло Антоновський, Максим Берлинський та ряд інших діячів. По­вний курс української історії у 1822 р. був виданий за авторством Дмитра Бантиш-Каменського під назвою "История Малой России".

Чудовий збірник українського фольклору опублікував у 1819 р. князь Микола Цертелєв під назвою "Попытка собрания старых малороссийских песен". Найбільш повне і наукове дослідження української етнографії "Малороссийские народные песни" за ав­торством Михайла Максимовича вийшло 1827 р.

Таким чином, завдяки зусиллям української інтелігенції в кінці XVIII - на початку XIX століття не тільки зародився національний рух у вигляді збирання старовини, історичних, етнографічних дослід­жень, утвердження української мови як літературної, а й теоретич­но обґрунтована була необхідність повернення українського авто­номного устрою.

На початку XIX ст. виникають перші таємні українські органі­зації, що створювались у формі масонських лож. Спочатку завдан­ням масонства було внутрішнє вдосконалення людини, але посту­пово організації "вільних мулярів" (так з французької перекладаєть­ся назва франкмасонів) набувають політичного характеру.

З пожвавленням національ­ного руху активізувалась діяльність масонських організацій. Поряд із завданнями духовного самовдосконалення масони пра­гнули вдосконалити суспільство, зробити його «корисним і приємним для всіх». Такі людинолюбні плани масонів всту­пали в суперечність з внутрішнім устроєм країни, з поділом населення на нерівноправні стани, а отже, об'єктивно були опозиційними соціальній політиці царизму. За зовнішньою спе­ціальною обрядовістю й таємничістю ховалися серйозні на­міри людей, невдоволених існуючими порядками.

Кількість масонських організацій збільшувалася. З 1817 р. в Одесі почала діяти масонська ложа «Понт Евксинський» на чолі з першою особою краю генерал-губернатором графом Олександром Ланжероном. Головний масон мав глибоку європейську освіту, брав участь у війні Сполучених Штатів Америки за незалежність, бачив відсталість Росії від пере­дових країн світу й не міг не ратувати за визволення кріпаків з соціальної неволі. До складу ложі входило щонайменше 70 осіб - військові, чиновники, поміщики тощо. Певного національного забарвлення масонським зібранням надавали відомі діячі національного відродження Іван Котляревський, який у той час служив у війську в Одесі, та ректор Рішельєвського ліцею Іван Орлай (1826-1829). В іншій одеській масонській ложі «Три царства природи» національні сили представляли онуки останнього гетьмана України Кирило й Петро Розумовські. Вони перебували у місті під наглядом поліції і, зрозуміло, виявляли невдоволення своїм станови­щем. На засіданнях обох лож поряд з іншими обговорю­валися й політичні питання. Про це властям донесли ви­відачі, що стало одразу відомо й масонам. Побоюючися переслідувань, ложі саморозпустилися.

Чіткіше національне забарвлення мала діяльність київ­ської масонської ложі «З'єднаних слов'ян» (1818-1822). У ній основну роль відігравала польська інтелігенція, що про­явилось і в масонському символі. По хресту йшов напис польською мовою: «Єдність слов'янська». Ідея слов'янської єдності при досягненні стратегічної мети була близькою прогресивній інтелігенції інших національностей, тому до організації вступило також багато українців і росіян. Всього ложа налічувала 80 членів. Основною темою масонських зібрань була ідея національного визволення слов'янських народів, які страждали під владою Російської і Австрійської імперій.

Зате полтавська масонська ложа «Любов до істини» (1818-1819) основний наголос робила на національні про­блеми України, якими пройнялися керівник організації не­біж відомого російського просвітителя Миколи Новикова Михайло Новиков та ще понад 20 осіб. Серед них активною позицією виділялися такі відомі діячі національного руху, як Іван Котляревський, Григорій Богаєвський, Семен Кочубей і Григорій Тарнавський. Чутки про ложу дійшли до Петербурга, і цар Олександр І закрив її особистим указом.

Поступово частина масонів переходила від пасивної до дієвої опозиції царизму. Так, зокрема, зробила частина чле­нів полтавської ложі. На її базі у 1821 р. утворилося таємне «Малоросійське товариство», душею якого був предводитель дворянства Переяславського повіту Полтавської губернії Ва­силь Лукашевич. Як і багато його сучасників, Лукашевич поділяв ідеї Французької буржуазної революції й національ­но свідомої української інтелігенції. Однодумцями Лукашевича стали поміщики й чиновники Олександр Величко, Пе­тро Капніст, Іван Котляревський, Семен Кочубей і Василь Тарнавський. Товариство діяло за умов посиленої активності поліцейських властей після виходу царського указу 1822 р. про закриття всіх масонських організацій на території Ро­сійської імперії. Збираючись в різних місцях, члени това­риства виступали за пропаганду традицій і славних сторінок минулого України. Лукашевич і його однодумці відстоювали ідеї державної незалежності України як головної передумови вільного розвитку національної культури, відміни кріпацтва й запровадження європейських форм державного устрою.

Для пропаганди ідеї товариства Лука­шевич склав "Катехізис автономіста". Осередки товариства існува­ли в Києві, Полтаві, Ніжині, Чернігові та інших містах. Хоч Мало­російське товариство не змогло виробити чіткої програми дій, його діяльність свідчила про активізацію національного руху в Україні.

У 1826 р. Лукашевича було ув'язнено в Петропавловській фор­теці у Петербурзі, після чого до кінця свого життя він прожив у своєму маєтку під наглядом царської охоронки. У 1830 р. викла­дачі Ніжинської гімназії Білоусов, Шапалинський і Андрущенко, на яких надійшли доноси до жандармерії, були позбавлені права викладання і вислані.

Репресії царизму не могли зупинити розвиток українського на­ціонального руху. У цей час багато представників передової інте­лігенції активно працюють над дослідженням української історії, етнографії у Харківському та Київському університетах. Серед них – І. Срезневський, М. Д. Костомаров, М. Маркевич.

Українська література перетворюється на могутню силу фор­мування національної самосвідомості завдяки геніальній творчості Тараса Шевченка.