Становище українських земель під владою Речі Посполитої в кінці ХVІІ – хvііі століттях

План.

1. Визвольні повстання. Гайдамацькі рухи 1730 -1760-х років.
2. Входження Північного Причорномор’я до складу Росії.
3. Занепад та поділи Речі Посполитої. Нове політичне розчленування України Російською та Австрійською імперіями.

5.5.1. Вивчаючи цю тему, слід з'ясувати причини, які призвели до посилення визвольної боротьби мас у вказаний період. На Пра­вобережжі, де спалахнули найбільші гайдамацькі повстання, польська шляхта провадила так звану "нову колонізацію". Спра­ва в тому, що війна між Росією і Туреччиною спричинилася до втрати Петром І Правобережжя. Відступаючи, російські війська зганяли населення на лівий берег Дніпра, а міста руйнували. У 1714 р. обезлюдненні землі за польсько-турецьким договором відійшли до Речі Посполитої.

"Нова колонізація" сприяла швидкому заселенню краю селя­нами з Волині, Полісся, Галичини, оскільки шляхта, заохочую­чи переселення всіх бажаючих, обіцяла звільнення від повинностей і навіть допомогу в облаштуванні господарства. Однак "свободи" від повинностей минали через 15-20 років, після чого пани знову стали вимагати від селян панщини та виконання повинностей.

Крім того, на Правобережжі відновилися утиски православних з боку католицької церкви та уніатів. Ліквідовувались православні парафії, переслідувалось духовенство, нижчі верстви якого навіть примушували відбувати панщину разом із селянами.

Протест проти польсько-шляхетського гніту на Правобережжі набрав форми гайдамаччини. Гайдамаками поляки називали селян, котрі втікали від кріпацтва в ліси, байраки, балки та інші сховища і здійснювали звідти грабіжницькі набіги на шляхетські маєтки. З 30-х років, коли Запорозька Січ відмовилась від турецько-татарсь­кого підданства і наблизилась до кордонів польського Правобережжя, гайдамаки знаходять на Січі могутню підтримку. Запорожці не тільки переховували у себе гайдамаків, а часто самі очолювали гайдамацькі загони.

Перші масові гайдамацькі виступи відбулися в 1734 -1738 роках, а також у 1750 р. Проте найбільшого розмаху набуло гайдамацьке повстання 1768 р., відоме під назвою Коліївщина. Саме в 1768 році польський сейм прийняв постанову про зрівнян­ня у правах православних і католиків. Це відбулося завдяки втру­чанню Росії, війська якої перебували на польській території. Під тиском Катерини II королем обрали її коханця Станіслава Понятовського. Але Польща розкололась, оскільки значна частина польської шляхти виступила проти втручання Росії і захисту пра­вославних, утворивши так звану Барську конфедерацію. Між кон­федератами і російськими військами почались військові дії, що було сприйнято широкими масами українського селянства як сиг­нал до повстання. Поширились чутки про ''золоту грамоту" Катерини II, де ніби­то санкціонувалось знищення польської шляхти. Натхненником захисту православ'я був ігумен Мотронинського монастиря Мельхіседек Значко-Яворський, який побував на аудієнції Катерини II. Центром збору гайдамацьких загонів стало урочище Холод­ний Яр поблизу Мотронинського монастиря. Звідси повстанці вирушили в похід на чолі з запорозьким козаком Максимом Заліз­няком. Гайдамацький рух швидко охопив Київщину, Брацлавщину, частину Поділля і Волині. Повсталі розправлялися з ненавис­ною шляхтою і євреями-орендарями. Загони Залізняка зайняли Жаботин, Смілу, Черкаси, Фастів, Корсунь, Канів, Богуслав та інші міста.

На початку червня 1768 р. гайдамаки взяли в облогу добре укріп­лене місто Умань, де сховалось багато шляхти і євреїв. На бік по­всталих перейшов сотник козацької міліції Іван Гонта з цілим загоном уманського гарнізону. Місто було захоплене, після чого гай­дамаки розправились зі своїми визискувачами. Масштаби цієї роз­прави, як доводив М. Грушевський, були дуже перебільшені польською стороною. В Умані було скликано раду, яка обрала Залізняка гетьманом, а Гонту - полковником уманським. За козацькою традицією, Уман­щина була поділена на сотні. З-під Умані гайдамацькі загони ру­шили на Поділля, Волинь і Полісся. Це був час найвищого підне­сення Коліївщини. Близько 30 загонів повсталих діяли на тери­торії Правобережжя. Один із них, переслідуючи шляхту, увірвав­ся навіть на територію Туреччини і спалив місто Балту. Це викли­кало протест турецького уряду, який звернувся до Росії з вимогою негайно припинити гайдамацькі виступи. Катерина II наказала командую-чому російською армією генералові Кречетникову при­душити повстання. До Умані прибув полк донських козаків на чолі з полковником Гур'євим, котрий запросив Залізняка і Гонту на бен­кет і підступно схопив їх. Більше тисячі гайдамаків потрапили в полон, а решта розбіглися. 846 полонених, що були польськими підданими, Кречетников видав полякам. Вони були страчені після страшних тортур. 250 російських підданих, у тому числі Залізня­ка, після катувань заслали до Сибіру.

Коліївщина була останнім великим повстанням на Право­бережжі. Після того, як російське самодержавство відкрито стало на бік польської шляхти у боротьбі проти повсталих, надії селян­ства на своє визволення згасли. До того ж ліквідація Запорозької Січі у 1775 р. позбавила селян надійної бази, що давала притулок і підтримку.

В інших районах України у XVIII ст. теж відбувалися селянські виступи. На Прикарпатті з 1738 р. до 1745 року рух опришків очолю­вав Олекса Довбуш. Опришки нападали на польську шляхту і ділили панське майно. Після загибелі Довбуша рух опришків продовжувався на чолі з його послідовниками Василем Баюраком, Іваном Бойчуком та ін. Повністю придушити його поляки не могли, оскільки опришки спритно ховалися в Карпатах се­ред високих гір і густих лісів, а в разі необхідності могли пере­ходити за кордон до Молдавії чи Угорщини. Лише після при­єднання Галичини до Австрійської імперії цей рух став посту­пово згасати.

На ситуацію в Лівобережній Україні серйозно впливала се­лянська війна 1773-1775 рр. під керівництвом О. Пугачова. На Слобожанщині в цей час діяли повстанські затопи під проводом Утвенка та Неустроєва, на Січ для агітації козаків прибули пугачовські підполковники Ємельянов і Стодола.

У 70-х - на початку 80-х рр. XVIII ст. серед селянства про­славився повстанський загін на чолі з Семеном Гаркушею. Кілька разів Гаркушу заарештовували, але він тікав із в'язниці і продовжував боротьбу, аж поки його остаточно не спіймали і ви­слали на каторгу.

У 1789-1793 рр. тривало селянське повстання в с. Турбаях на Катеринославщині. Мешканці цього села були силоміць перетво­рені з козаків на кріпосних селян. Всі їхні скарги були безрезуль­татними, і це призвело до того, що селяни вчинили розправу над своїми поміщиками Базилевськими і захопили їхнє майно. Турбаївці створили козацьке самоврядування і довгий час намагались відстояти свої права у переговорах з царською владою. У 1793 р. в село увійшов каральний загін царського війська, який придушив повстання. Учасники його були жорстоко покарані канчуками, а потім частину їх відправили на каторгу, а решту виселили у південні райони України.

Отже, посилення визвольної боротьби народних мас в другій половині XVIII ст. було реакцією народу на нове утвердження в Україні феодально-кріпосницької системи. Активізація визволь­ного руху в значній мірі вплинула на формування передової сус­пільної думки серед української інтелігенції кінця XVIII - по­чатку XIX ст.