Печатка, барабани-тулумбаси

Усі важливі питання свого життя козаки вирішували на загальних або військових збо­рах. За звичаєм вони відбувалися в перший день кожного Нового року, першого жовтня, тобто в день Покрови — храмового Полковник сотникхорунжий свята Січі, а також на другий чи третій день Великодня. Але в разі необхідності ради могли збиратися й частіше. На них козацтво обговорювало різ­ні проблеми: про мир або «розмир» з супро­тивниками, організацію військових походів, розподіл земель і угідь, покарання злочин­ців, вибори військової старшини тощо. Усі учасники цих рад мали рівні права, які вони доводили гучними вигуками. У вирішуванні питання частіше перемагала та сторона, що найголосніше кричала. Таким чином, демо­кратизм у Запорізькій Січі був типовим проявом­ влади натовпу. Не згодну з рішенням ради меншість примушували до покори біль­шості. Інколи з цією метою використовува­лися погрози або биття. Попри всі недоліки такої системи самоврядування, вона, безпе­речно мала певні демократичні елементи, що дає підстави вважати Запорізьку Січ козаць­кою республікою. Козаки, обороняючи кордон від татар, вважали, що служать державі. Через те вони не корилися нікому, крім своєї виборної ко­зацької старшини, не знали ніяких обов'яз­ків, крім військових, не платили ніяких - ні державних, ні панських податків, не від­бували панщини, не корилися поміщикам та їхнім судам. Навпаки, вони вважали, що люди, які оселилися на порожніх землях, за­хищених козаками, повинні платити їм по­датки. Уряд же визнавав за козаками тільки деякі права, та й то лише за тими, які справ­ді справляли урядову службу: стояли на зем­лях уряду, охороняли замки. Таких козаків уряд записував в особливий реєстр, тобто список. Проте не всі козаки були занесені до реєстру, а багато з них навіть не хотіло туди записуватися. Реєстрові й нереєстрові коза­ки однаково воювали проти татар і допома­гали державі, і через те зовсім не хотіли зна­ти ніяких різниць у «правах і свободах» козацьких.

Згодом козацтво перестало вдовольнятися дрібними сутичками з татарами й почало здійснювати великі походи на береги Чорно­го моря і на узбережні кримські, дунайські міста та околиці Стамбула. Вже наприкінці XVI століття Військо Запорізьке завоювало своїми походами гучну славу не тільки в Україні, а й по всій Європі. Недарма авст­рійські Габсбурги, що ворогували з турка­ми, в 1595 році послали до Запорізької Січі свого посла для укладення угоди про спіль­ний виступ проти турецьких військ у Мол­давії.

Але найбільшого розмаху козацькі похо­ди набули між 1600 та 1620 роками. У 1606 ро­ці запоріжці спустошили Варну, що була найсильнішою твердинею турків на Чорному морі. Через два роки під їхніми ударами впав Перекоп, а потім - Кілія, Ізмаїл та

Аккерман. Вчинили особливо зухвалий напад на Констан-тинопольську гавань. Протягом 1614-1615 років вони штур­мували Трапезунд. Невеликий козацький загін, який приплив до столиці Туреччини на вісімдесяти чайках, не­зважаючи на 30-тисячну турецьку залогу, пря­мо-таки на очах у султана спалив гавань і швидко втік. Те ж саме зробили козаки і в 1620 році. Тому не дивно, що турецький сул­тан з великою осторогою ставився до них.

Своїм підлеглим він казав: «Коли довколишні панства на мя повстають, я на обидва вуха сплю, а про козаків мушу єдиним вухом слу­хати».

Не менш вдалими були й завоювання козаків у Криму. Так, у 1616 році на чолі з геть­маном Петром Сагайдачним вони напали з моря на Кафу (нині місто Феодосія) — голов­ний невільницький ринок Криму, здобули фортецю, знищили 14-тисячний турецький гарнізон, спалили флот і визволили багатьох бранців.

К озацький характер був досить суперечливий. Зокре­ма, запорожці любили похвалитися своїми військовими подвигами, «напустити туману» перед чужими, похизу­ватися одягом, зброєю та збруєю. Полюбляли вони й оковиту, проте під час військових походів суворо додержувалися сухого закону. У мирні часи нерідко віддавалися розвагам та лінощам. На цій підставі Гійом де Боплан вважав, що «навряд чи знайдуться у всій Європі такі безтурботливі голови, як козацькі». Характе­ризуючи запорожців, він писав: «Вони дотепні й проник­ливі, вибагливі й щедрі, не жадібні до багатства, але надзвичайно цінують волю. Міцні тілом, — легко зносять спеку й холод, голод і спрагу. На війні витрива­лі, відважні, сміливі й навіть легковажні, бо не цінують свого життя. На зріст поставні, спритні, дужі; од природи мають добре здоров'я й навіть мало слабу­ють; від хвороби вмирають дуже рідко; хіба дуже літні. Здебільшого кінчають життя на ложі слави — вбиті на війні».

Водночас козакам були властиві відчай­душність, братерство і відданість своїй справі. „Можна стверджувати напевне, що немає на світі людей, які б менше дбали про своє життя і менше боялися смерті, ніж ці...”, — так писав про запорожців турецький історик Найма. Усі ці перемоги надавали козацтву впев­неності у власних силах, викликали в народі шанобливе ставлення до нього. Але якщо се­ляни називали запорожців «святими лицаря­ми й захисниками Вітчизни», то польська шляхта вважала їх розбійниками і вимагала від уряду знищення Запорізької Січі. Неод­норазово робилися спроби підпорядкувати козачі загони владі. Так, у 1568 році король Польщі Сигізмунд II Август найняв на дер­жавну службу 300 козаків, склавши їхній ре­єстр, тобто список (так з’явилося реєстрове козацтво). Але цей загін швидко роз­пався. Те ж саме відбулося і 1590 року, коли було складено черговий козацький реєстр в тисячу чоловік.

Найбільш прийнятні умови ставлення державної влади до козаків встановив поль­ський король Стефан Баторій. У 1578 він набирає на службу козацький полк чисельністю 500 козаків, що вносились до "реєстру" - спеці­ального службового списку. Старшим реєстрових козаків був при­значений Ян Оришовський. Їм виділялось у володіння містечко Трахтемирів із арсеналом та шпиталем для постій­ного проживання в ньому взимку. Вони були звільнені від податків, вільно розпоряджа­лися своїм майном, підкорялися лише своїй власній владі. Король давав їм так звані "клейноди": прапор із польським орлом, булаву, бунчук, печатку, де був зображений лицар із самопалом і шаблею та напис: "Низове Військо Запорозьке". Король поставив перед реєстровими козаками два основних зав­дання: охороняти кордони, а також не допускати свавільних на­падів нереєстрових козаків на турецько-татарські володіння. У 1590 р. реєстр був збільшений до 1000. Хоча між реєстровими і нереєстровими козаками існувала відмінність, під час багатьох повстань, направлених проти феодального та національного гніту, вони виступали разом.

До 1628 року реєстрові та не­реєстрові козаки мали єдиного ватажка — гетьмана.

Одним з найвизначніших козацьких гетьманів Війська Запорізького був Петро Конашевич-Сагайдачний (1570—1622). Як глибокий і обережний політик він нахиляв козаків до того, щоб вони менше думали про свої власні інтереси, а більше дбали про національні справи народу. Гетьман намагався зробити козацтво свідомою підпорою всього українського національного життя. Завдяки його діяльності Запорізьке військо перетворилося на регулярне військове формування. Перемоги Сагайдачного в походах до Криму і Туреччи­ни сприяли зростанню міжнародного значення україн­ського козацтва. Видатна роль належить гетьманові в Хотинській війні 1620—1621 років. Під час Хотинської битви він очолював 40-тисячне козацьке військо. Перемога в ній зупинила наступ Османської імперії на Європу. Поранений у боюотруйною стрілою Сагайдач­ний невдовзі помер.

Але всі ці домовленості додержувалися Польщею головним чином під час воєн, а з відновленням миру шляхта знову виступала проти козацтва. До того ж польських магна­тів усе більше непокоїло те, що запорожці перебирали на себе функції захисників соціальних, економічних і національно-релігійних інтересів українського народу.

Що стосується звання "гетьман", то, як до­водить М. Гру-шевський, офіційно польський король вперше на­звав ним лише Богдана Хмельницького у 1648 р. Самі ж козаки спочатку називали своїх старших гетьманами.

Станови­ще в країні чимдалі загострювалося, що при­звело в 1591 році до першого значного за розміром козацько-селянського повстання під проводом гетьмана Кшиштофа Косинського. Повсталі захопили Білу Церкву, Переяслав та інші міста. Учасниками повстання були як реєстрові, так і нереєстрові ко­заки, а також селянство, міщани, частина дрібної православної шляхти.

На початку 1593 р. повстанське військо на чолі з Косинським рушило на Волинь і під містечком П'ятка зустрілось із польсько-шляхетськими силами, якими командував Острозький. В битві Косинський зазнав поразки і був змушений іти на переговори. Повсталі повертали награбоване майно, селяни верталися до панів, замість Косинського повинні були вибрати іншого гетьма­на. Після цього Косинський ще продовжував боротьбу, але того ж року загинув за нез'ясованих обставин.

Вже через чотири роки вибух­нуло ще одне повстання. У 1594 році повстання очолив Северин Наливайко, сотник на­двірних козаків князя Острозького. Він був відомий серед козаків своєю хоробрістю в походах на турків і татар, вправний артиле­рист.

Петро