Юрій ІІ Болеслав

Після смерті Данила Галицького в 1264 р. його син Шварно (бл.1230 — бл.1269) і брат Василько зберегли на­півзалежне стано-вище української держави від Золотої Орди. Воно не відповідало інтересам патріотично настроєної фе­одальної знаті, яка прагнула до визволення краю від чужо­земного ярма. Водночас Литва знемагала в нерівній боротьбі з могутнім Тевтонським орденом. Єдиний вихід з такого становища окремі українські та литовські можновладці вба­чали в об'єднанні сил для боротьби за незалежність націо­нальних держав. У Литві їх очолював син Міндовга Войшелек, а в Україні — Шварно Данилович. Спочатку укра­їнський князь допоміг посісти батьківський престол Войшелеку, який у 1267 р. добровільно передав великокня­зівський стіл Шварну Даниловичу на тій підставі, що він був зятем великого князя Міндовга. Однак українсько-ли­товський союз тривав недовго. Побоюючися союзників, Лев Данилович(1264—1301) вбив Войшелека, після чого до влади в Литві прийшло антиукраїнське угру­повання феодалів-язичників на чолі з князем Тройденом. Язичницька Литва посилила наступ на Волинь.

З ослаблення Галичини й Волині скористалася Золота Орда. Її темник Ногай під час походу ординських військ на Візантію і Болгарію в 60—70-х роках посилив свою владу над західноукраїнськими землями і включив їх до складу власного улусу, другого воєнно-політичного центру Золотої Орди. В 1275 і 1277 рр. галицькі, волинські й монголо-татарські війська зробили два успішних походи на Лит­ву. В 1280 р. Лев Данилович, як пишеться в Іпатіївському літописі, «восхотє собе части (собе) в земле Лядьской, города на Вкраини, еха к Ногаеви оканьному проклатомоу помочи собе прося оу него на Ляхн, он же да ему помочь...». З допомогою улусу Ногая Лев Данилович приєднав до своїх володінь українське Закарпаття й Люблінську землю, вів боротьбу за краківський престол, підтримував добросусідські відносини з Угорщиною, а в 1278 р. підписав мирний договір із чеським королем Вацлавом. Волинський князь Володимир Василькович (1271—1289) відбив спробу Литви заволодіти Волинню, зайняв Турійськ і зосередив свою увагу на бу­дівництві міст і фортець, розвитку ремесел, торгівлі та націо­нальної культури. У складі могутньої Монгольської ім­перії, без серйозної антиординської коаліції європейських країн Галицько-Волинська держава уникла руйнівних вторг­нень агресорів і тим самим дістала кілька десятків років для відносно мирного розвитку. Становище краю суттєво не змі­нилося й після розгрому Ногая золотоординським ханом Токтою в 1300 р. Скориставшися з ослаблення Золотої Орди внаслідок внутрішньої міжусобиці, Галицько-Волинська дер­жава посунула свої кордони на південь до гирл Дністра й Південного Бугу. Наприкінці XIII — на початку XIV ст. Галицько-Волинська держава переживала піднесення.

На початку XIV ст. міжусобна боротьба татарських ханів ослабила владу заво­йовників над Україною. Сприятливими обставинами для зміцнення власних позицій найшвидше скористався гали­цько-волинський князь Юрій (бл.1301—бл.1315). У 1302 р. він послав на допомогу брату своєї дружини поль­ському князю Владиславу Локетеку військові загони. Але похід був невдалим, внаслідок чого Юрій втратив відвойо­вану батьком і добре освоєну українцями Люблінську землю, Значно успішніше діяв молодий правитель у мирній роз­будові власних володінь. За його князювання швидко розро­сталися міста й села, розвивалися торгівля й культура.

В 1302 р. була створена Галицька митрополія, що значно зміц­нило міжнародний авторитет західноукраїнської держави й водночас послабило релігійні зв'язки з іншими українськими землями. Правління Юрія — це доба золотого спокою, ба­гатства й слави Галицько-Волинської держави та її міжнародного визнання.

Сам князь дістав титул «короля Русі». Такий титул найбільше відповідав державотворчим процесам в Україні, оскільки відродження нової Української держави на західних землях відбувалося під давньою назвою «Русь». Інакше й не могло бути. В часи розпуки й лихоліття громада завжди шукає опори своїм діям у славних сторінках власної історії. А нею в житті українського народу й була могутня Київська Русь. Відроджуючись під цією назвою, Україна тим самим перебирала на себе велич і авторитет своєї по­передниці.

Сини Юрія Андрій і Лев (1315 —1323), хоч і розділили між собою територію князівства, але в політиці завжди діяли спільно. Князі підтримували дружні стосунки з правителями західних держав і тим самим забезпечили мирні умови життя своїм підданим. Внутрішня стабільність стимулювала національне піднесення серед місцевої феодаль­ної верхівки та її прагнення до незалежності від Золотої Орди. При цьому патріоти добре бачили неспроможність власними силами досягти мети й тому в своїх діях орієн­тувалися на ті країни, які були готові виступити проти Монгольської держави й разом з тим визнати правомірність державотворчих устремлінь української національної знаті. Такою країною і стала молода Литовська дер­жава.

На початку XIV ст. Литва набрала великої сили. Її те­риторія розширилася далеко за межі етнічного регіону — басейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднаних білоруських і частини руських (російських) земель. Після придушення сепаратистських виступів племен ятвягів і жмуді внутрішнє становище країни зміцніло. В той же час поси­лилася загроза її державному існуванню з боку німецьких рицарів, Польщі й особливо Золотої Орди. Спільне праг­нення до державної незалежності штовхало в обійми як Литву, так і Україну. Кожна з них міцніла силою іншої. Спочатку ворожі, потім добросусідські відносини між Лит­вою й Галицько-Волинською Руссю переросли в союзницькі. Вони спрямовувалися проти зовнішньої агресії й одночасно на створення дружньої Литві Української держави.

Політичне зближення Західної України й Литви було закріплено династичним шлюбом наймолодшого сина ве­ликого князя литовського Г е д и м і н а (1316—1341) Любарта, Дмитра в християнстві, з дочкою Андрія Юрійо­вича. Союз галицько-волинських і литовських князів викли­кав протидію монголо-татарської адміністрації. Хан Узбек (1314—1342) спочатку підкорив собі сепаратистськи на­строєних ханів кочових племен між Доном і Дніпром, а на початку 20-х років — і в пониззі Правобережної України. Незабаром настала черга Галичини й Волині. В жорстокій борні зі Золотою Ордою Галицько-Волинська держава за­знала нищівної поразки. Князі Андрій і Лев у 1323 р. за­гинули в бою. Після їхньої смерті припинилася династія князів Романовичів, яка так багато зробила для блага Укра­їни. Відновлення золотоординської влади над усією Укра­їною не підірвало заповітної мрії частини української знаті про державну незалежність.

Зі смертю братів Юрійовичів політичне становище укра­їнських земель кардинально змінилося. Князь Гедимін вважав Волинь володінням свого сина Дмитра-Любарта й з ініці­ативи місцевої знаті почав розширювати його на схід. На­весні — влітку 1324 р. українсько-литовські війська здійснили визвольний похід на Київське князівство. Напрямок удару був обраний не випадково. Незважаючи на занепад, Київ про­довжував зберігати за собою значення номінального центру всієї Русі, і тому його здобуття мало б величезний вплив на розгортання визвольного руху в Україні.

Значну роль при цьому відігравало й відоме прагнення частини київської аристократії позбутися чужоземного панування. Українсько-литовські війська оволоділи Овручем, Житомиром, поблизу Білгорода завдали поразки нечисленним загонам прибічни­ків хана — київського князя Святослава, брянського — Романа, переяславського — Олега й луцького — Льва. Після млявого опору київські бояри заявили про підтримку пе­реможців і визнали владу Гедиміна. За ними те ж саме зробила знать Вишгорода, Черкас, Канева, Сліпорода та інших міст і містечок Подніпров'я. За підтримку литовський князь зобов'язався повернути українським князям і боярам їхні спадкові володіння, давні права і привілеї. Своїм на­місником на Подніпров’ї Гедимін залишив сина Федора. Однак перемога була не повною. В Подніпров'ї в 1324 р. встановилося двовладдя. Поряд з адміністрацією баскака діяла адміністрація й литовського князя. Так почалося масове ви­зволення українських земель з-під монголо-татарської навали.

Успіх союзників на Подніпров'ї був затьмарений подіями в Західній Україні. Пропольськи настроєні місцеві бояри обрали галицько-волинським князем сина мазовецького князя Тройдена 14-річного Болеслава (1324— 1340). Це одразу спричинило збройний конфлікт між Литвою і Мазовією. Тільки загроза агресії Тевтонського ордену зму­сила супротивників припинити чвари й укласти в 1325 р. мир. За його умовами Гедимін відмовлявся від Волині, зате зберігав за собою заселені великою кількістю українців Берестейщину й Підляшшя. Галицько-Волинська держава втратила свої землі в Північному Причорномор'ї й мусила визнати зверхність Золотої Орди.

Князь Болеслав перейшов у православ'я, на честь свого діда по матері взяв ім'я Юрія II й гарантував боярству збереження всіх статків, давніх прав, звичаїв та привілеїв. Певний час Болеслав-Юрій II воював з Польщею та Угорщиною за Люблінську землю, але безус­пішно. Його позиції в краї були нестійкими. Намагаючися зміцнити своє становище, Болеслав-Юрій II почав проте­гувати іноземцям — давав великі пільги іноземним купцям і ремісникам, оточував себе католиками, які відсували на­ціональну знать від адміністративної влади. При цьому князь відступився від православ'я і став заохочувати навернення українців до католицизму. Це викликало масовий протест галичан. Бояри на чолі з Дмитром Дедьком організували змову і в 1340 р. отруїли князя на бенкеті, а іноземців винищили.

Галицько-волинським князем було проголошено Л юба рта, тісно зв'язаного родинними узами з Романови­чами. Але фактично його влада поширювалася лише на Волинь. У Галичині запанували місцеві бояри на чолі з «управителем і старостою Руської землі» Дедьком.

Так Галицько-Волинська держава розпалася на князівство Волинське й олігархічну автономну республіку Галичину.