Структура курсу

ІСТОРІЯ

розповідь про минуле дослідження минулого вивчення загального

процесу розвитку

людства

Навчальна дисципліна «Історія України» зобов'язана формувати всебічно розвитуту та соціально активну особу. З метою виконання цього завдання вона покликана забезпечити:

- глибокі знання історичного шляху українського народу, розвитку його національних цінностей;

- переконливо засвоїти ідеали гуманізму і демократії;

- вміння визначати вклад національних цінностей в загальнолюдські;

- формувати історичну свідомість як основу всієї суспільної свідомості;

- прищепити самостійні, творчі, пізнавальні навики підходу до історичного минулого та реального сьогодення.

2. Періодизація історії України здійснюється за національним принципом – доби та історичні періоди відповідають характерним етапам буття і політично-соціальним формам розвитку, створеним українським народом.

Періодизація:

І. Стародавня історія.

ІІ. Княжа доба (Київська Русь. Політична роздробленість Київської русі) – ІХ ст. – 1349 р.

ІІІ. Литовсько-польська доба – 1349 - 1648 рр.

ІV. Козацька доба – 1648 – кінець ХVІІІ ст.

V. Доба українського національного відродження (перебування українських земель у складі двох імперій – Російської та Австро-Угорської) - кінець ХVІІІ ст. – 1917 р.

VІ. Доба українського державного відродження - 1917– 1921 рр.

VІІ. Радянська доба – 1922 –1991 рр.

VІІІ. Доба незалежності –24 серпня 1991 р. – наш час.

3. Джерелознавство – наука про історичні джерела, теорію і практику їх використання в історичних дослідженнях. Розрізняють:

- лінгвістичні джерела – дані з історії розвитку мови;

- усні джерела – казки, легенди, билини, сказання, пісні, назви місцевостей, річок, озер, гір, лісів, урочищ тощо;

- письмові джерела – літописи, акти, документи, хроніки, кодекси історико-літературних творів, мемуари, спогади, періодична преса, взагалі всі пам’ятки письма, власного і іноземного, що містять будь-який матеріал з історії України;

- матеріальні джерела – пам’ятки археологічні, архітектурні, образотворчого мистецтва;

- етнографічні джерела - пам’ятки, які містять дані про особливості буття, культури, звичаї певного народу.

Термін “ Історіографія” вживається у двох значеннях. У широкому розумінні – це історія історичної науки в цілому, тобто газузь історичної науки, яка вивчає її історію. У вузькому розумінні – це сукупність досліджень певної теми або історичної доби.

Предметом української історіографії є розвиток української історичної науки, яка вивчає минуле і сучасне України і разом з цим розвиток української національно-історичної думки. Історіографія курсу на даний час надзвичайно обширна.

Ще в дохристиянську добу з’являються найстаріші пам’ятки української історіографії – літописи. Найвідоміші з них:

- Начальний (Початковий) літопис – до 1111 р.;

- Київський – до 1200 р. включно;

- Галицько-Волинський – 1201 –1292 рр.;

- Повість минулих літ Нестора – 1112 р.;

- Повчання дітям Володимира Мономаха – 1117 р.;

- Іпатіївський літопис – поч.ХІV ст.;

- Густинський літопис – до 1597 р.;

Львівський – 1498 – 1649 рр. та ін.

Багато відомостей про Київську Русь та подальший розвиток

українських земель надають іноземні пам’ятки:

- Літописи новгородські і ростово-суздальські;

- Візантійські пам’ятки;

- Записки арабських вчених і мандрівників (Масуді, Ібн-Фаулан,

Ібн-Даста та ін.);

- Західно-європейські хроніки (литовські, угорські, польські, німецькі, французькі, англійські та ін.).

У ХV ст. з’являються козацькі літописи (Самовидця, Граб’янки) і церковна література (церковно-полемічні і політичні трактати) – Ю. Рогатинця, С. Зизанія, Х. Філарета, Мілетія Смотрицького, Йова Борецького, Касіяна Саковича та ін.

Перші історичні твори з’являються у другій половині ХVІІ століття:

- «Крейника» Теодосія Сафовича (1672 р.);

- «Синопсис» Інокентія Гізеля (1674 р.);

- «Краткое описание Малороссии» Василя Рубана (1734 р.);

«Описание о Малой России» - 1751 р. та ін.

На поч. ХІХ ст. з’являється наукова історіографія – твори, які чинили величезний вплив на подальшу українську історіографію. До них належать:

- твори Георгія Кониського;

- “Істория Русов или Малой России” - автор невідомий;

- “История Малой России” Дмитра Бантиш-Каменського;

- “История Украины” Олекси Мартоса;

- “Істория Малороссии” Миколи Маркевича, який є фундатором нової (автономістської) національної концепції історії України. Послідовниками її стали Михайло Максимович, Осип Бодянський, Микола Білозерський, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Олександр Лазаревський, Володимир Антонович, Михайло Драгоманов та ін. Остаточне формування національної концепції історії України завершив М. С. Грушевський (1866 – 1934 рр.).

В дорадянський період розвитку українського народу питання про існування українців, як окремого народу, вперше намагався обгрунтувати М. І. Костомаров у своїй праці «Дві руські народності». Передусім він виходив з ідеї про неодночасність утворення українського та російського народів.На його думку український народ існував уже в IX столітті. Отже, період Київської Русі, за М. І. Костомаровим, передусім відносився до історії лише українського народу.

Свої погляди на історію України П. О. Куліш сформулював у праці «Записки про Південну Русь». В. Б. Ан-тонович у праці «Три національні типи народні» обстоював ідею безкласовості та духовно-ідейної спільності українського народу.

Проблема формування українського народу знайшла відображення у працях М. С. Грушевського. Історичну долю й розвиток української спільності, на його погляд, головним чином визначає дух народу. Цей дух має завжди яскраво визначений національний характер, а історія людства є не що інше, як історія національного духу різних народів. Виходячи з цього, історичний розвиток народу М. Грушевський зумовлював передусім національними ознаками, що проявляються в його духовному житті.

Щодо формування українського народу, то М. Гру-шевський вважав його результатом сліпих стихійних сил, які не піддаються осягненню розумом. Численні поділи території України між сусідніми державами, зазначав історик, гальмували процес формування українського народу, але не змогли зруйнувати його етнічну єдність, ослабити цілком «силу зчеплення», що зв'язувала народну масу. Що ж забезпечувало існування українського народу протягом віків? На думку М. Грушевського, це - свідомість єдності, пам'ять кровної спорідненості й спільного минулого, загальні риси психофізичного типу, економічних і громадських умов побуту, які брали гору над несприятливими історичноми умовами. Його праці «Історія України-Руси», «Нариси історії українського народу» мають велике значення для вивчення української історії. М. Грушевський вважав, що вже за часів Київської Русі існував цілком сформований «україноруський народ», а Київська Русь за національним змістом була українською. Давні історичні імена українського народу - «Русь», «русин», «руський» - у часи його політичного і культурного упадку були присвоєні великоруським народом, стверджував М. Грушевський.

Історична спадщина М. Грушевського яскраво простежується в першій половині ХХ століття у творах Миколи Аркаса, Дмитра Багалія, Володимира Винниченка, Олександри Єфименко, Івана Крип’якевича, В’ячеслава Липинського, Наталії Полонської-Василенко, Степана Томашівського, Дмитра Яворницького та ін.

Школа української історії виплекала сузір’я талановитих сучасних істориків України: В. А. Смолій, П. П. Толочко, К. Г. Гуслистий, О. М. Апанович, М. Ю. Брай-чевський, І. О. Гуржій, Ю. І. Шаповал, М. Ф. Котляр, І. К. Ри-балко, С. В. Кульчицький та ін.

4. Існує декілька теорій етногенезу українців. Ще в період середньовіччя під впливом політичних чинників зародилася ідея про спільність походження українців, білорусів і росіян. Ця ідея відповідала великодержавницьким інтересам правлячих кіл і певних верств населення Російської імперії та Радянського Союзу і всіляко ними підтримувалася. За радянської доби власті перетворили її на панівну, всіляко її популяризували й пропагували. Її суть полягає в тому, що етнічна історія різних народів, зокрема українського, відповідала характерові соціально-економічних формацій: у період феодальної формації існувала народність, за капіталізму - буржуазна українська нація, за соціалізму - соціалістична. Час формування української народності визначався ХІУ-ХУІ ст., а основними ознаками вважалися:

- відносна спільність мови,

- спільність території,

- певна економічна спільність,

- спільність деяких рис культури й характеру людей,

- етнічне самоусвідомлення,

- самоназва.

За певних позитивних рис ця теорія в своїй суті була досить недосконалою, а то й штучною. Це проявлялося у відмові етносові на автономне існування й жорстке прив'язування етногенетичних процесів до розвитку соціально-економічних формацій.

Поряд з цією з'являлися й інші концепції етногенезу українського народу. Спочатку вони базувалися на народних знаннях, а пізніше й науково обґрунтовувалися.

Ще Богдан Хмельницький заявляв, що народ «руський» (український) походив від скіфів. Першу серйозну наукову спробу обгрунтувати самобутній шлях українського народу зробив анонімний автор «Історії Русів». Він виводив українців від сарматських племен і показав, що Малоросія мала свою, відмінну від Росії, історію. Ця тема знайшла продовження в дослідженнях Миколи Костомарова. Зокрема, у статті «Дві руські народності» (1861р.) вчений-історик фактично відкидав офіційну тезу про давньоруську народність і стверджував, що існували південноруська, сіверська, великоруська, білоруська, псковська й новгородська народності. Костомаров наголошував на відмінностях у тенденціях державного устрою українців і росіян, доводив, що «малоросійське плем'я» йшло до федерації, а «великоруське» - до самодержавства.

Новий напрям у розробці проблеми етногенезу українського народу започаткував наприкінці XIX ст. київський археолог Вікентій Хвойка. Досліджуючи пам'ятки трипільської та наступних культур, вчений дійшов висновку про автохтонність мешканців Подніпров'я з давніх-давен. Це дало змогу висунути і розвинути ідею про поступальний етнічний розвиток українців із часів трипільської культури через скіфські племена до сучасних українців. Погляди Хвойки помітно вплинули на поглиблення інтересу вчених до етнічної історії українського народу. З певними уточненнями їх поділяв наприкінці XIX ст. канадський вчений українського походження Яків Пастернак. Автохтоністом у дослідженні проблеми виступав Михайло Грушевський. Він вбачав початки українства в літописних антських племенах і доводив відмінність історичного розвитку українців і росіян. Вченому належить заслуга наукового спростування теорії походження українців, росіян та білорусів з єдиної давньоруської народності.

Оригінальністю та ґрунтовністю вирізняється концепція походження українського народу археолога і мовознавця Віктора Петрова. У прочитаних українським студентам німецьких міст у 1947 р. лекціях (порівняно недавно виданих в Україні) вчений розвивав ідею походження українського народу з часів трипільської культури. Основу для цього Петров вбачав у подібності матеріальної культури трипільців і українців ХІУ-ХУІ ст. як наслідку тривалих спадкових процесів. Їхні спільні риси проявлялися в існуванні орного землеробства, наборі й конструкціях основних сільськогосподарських знарядь праці (соха, рало, серп), у тотожності зернових культур (пшениця, просо, ячмінь тощо), фруктів (абрикос, алича, слива та ін.). Як і трипільці, українці зводили житла в «сохи», або тиновокаркасної конструкції, обмазували й штукатурили глиною стіни, накладали глиняні підлоги. Тотожності є і в розписах трипільської кераміки і духовної культури двох історичних спільнот. Разом з тим, вчений наголошував на тому, що за антропологічним типом і мовними ознаками трипільці відрізнялися від українців.

Сучасна наука не встановила етногенетичного зв'язку трипільських племен з наступними племенами на терені України. Втім, це не означає, що його не існувало, Можливо, потрібні нові підходи до дослідження далекої, але такої важливої сторінки нашої минувшини.

Існують і інші точки зору на проблему етногенезу українського народу. Наприклад, В. Й. Борисенко доказує, що першопочатки кожного народу пов'язуються з формуванням його антропологічного типу. Спершу формується антропологія окремої людини, потім антропологічний тип, своєрідності в заняттях, побуті, культурі і, нарешті, етнічна свідомість колективу осіб чи історичних спільнот. Частина сучасних антропологів вважає, що фізичне формування українців почалося в епоху бронзи. Але дальшу його фізичну еволюцію вони проводять в одному випадку через скіфів лісової смуги, маючи на увазі племена скіфської доби, населення черняхівської культури й нащадків літописних полян (Т. Алексєєва), в іншому - через скіфів лісостепової зони, носіїв черняхівської культури й давньоруське населення (С. Сегеда). Причому, ці та й деякі інші вчені єдині в тому, що більш архаїчні першопочатки українства простежують-ся нині на Правобережному Поліссі. На їхній погляд, саме тут вони вбереглися від зовнішнього руйнівного впливу й немовби законсервува-лися на тисячоліття, оскільки ці землі були менш доступними через несприятливі природно-кліматичні умови.

Висновок основоположника української антропології Федора Вовка про те, що сучасні українці становлять досить монолітний антропологічний тип, й на сьогодні залишається неспростовним.

Отже, з точки зору ряду антропологів, український народ почав фізично формуватися на антропологічній базі якогось одного племені чи союзу племен епохи бронзи. При чому тих, котрі започаткували появу південних слов'ян, оскільки ці вчені вважають, що українці тяжіють до південних, а росіяни і білоруси - до північних расово діагностичних груп слов'ян.

Деякі дослідники вважають, що наприкінці Ш ст. до н. е. з'явилися перші ознаки розмежування єдиної праслов'янської мови, як мови майбутніх західних і східних слов 'ян.