Поняття «заробітна плата», принципи її диференціації 4 page

— експертиза проектів, реєстрація, огляди та випробовування виробничих об’єктів, інженерних інфраструктур об’єктів соціально - культурного призна­чення, приймання їх в експлуатацію проводяться у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України;

— роботодавець повинен одержати дозвіл на початок роботи та види робіт підприємства, діяльність якого пов’язана з експлуатацією об’єктів, машин, механізмів або устаткування підвищеної небезпеки;

— у разі, коли роботодавець не одержав зазначеного дозволу, місцевий ор­ган виконавчої влади або орган самоврядування за поданням спеціально уповноваженого органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці вживає за­ходів до скасування державної реєстрації цього підприємства у встановленому законом порядку за умови, якщо протягом місяця від часу виявлення вказа­них недоліків роботодавець не провів належних заходів щодо їх усунення.

Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій передбачає, що роботодавці (ст. 22) мають організувати розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій відповідно до положення, що затверджується Кабінетом Міністрів України за погодженням із всеукраїнськими об’єднаннями профспілок, та за підсумками розслідуван­ня нещасного випадку, професійного захворювання або аварії повинні скласти акт згідно зі встановленою формою.

У разі відмови роботодавця скласти акт про нещасний випадок або незгоди потерпілого з його змістом питання вирішується посадовою особою органу Дер­жавного комітету України з нагляду за охороною праці, рішення якої є обо­в’язковим для роботодавця.

Рішення посадової особи органу Державного комітету з нагляду за охороною праці може бути оскаржене у судовому порядку.

Про обов’язковість звітності про стан охорони праці йдеться у ст. 23. Ро­ботодавець зобов’язаний інформувати працівників або осіб, уповноважених на здійснення громадського контролю за дотриманням вимог нормативно - правових актів з охорони праці, та Фонд соціального страхування від нещас­них випадків на виробництві та професійних захворювань про стан охорони праці, причини аварій, нещасних випадків і професійних захворювань, а та­кож про заходи, яких вжито для їх усунення і забезпечення на підприємстві безпеки праці на рівні нормативних вимог.

Працівникам або їх представникам забезпечується доступ до інформації та документів, що містять результати атестації робочих місць, заплановані роботодавцем профілактичні заходи, дані розслідування, обліку й аналізу нещас­них випадків і професійних захворювань та звіти з цих питань, а також до по­відомлень, положень і приписів органів Державного комітету з нагляду за охо­роною праці.

З метою об’єднання зусиль для поліпшення умов праці у ст. 24 передбачено створення добровільних об’єднань громадян, працівників і спеціалістів з охо­рони праці.

У розділі IV «Стимулювання охорони праці», зокрема у ст. 25 та 26, визна­чено низку питань стосовно економічного стимулювання охорони праці та пе­рераховано вимоги щодо відшкодування юридичним, фізичним особам і державі збитків, завданих унаслідок порушення вимог з охорони праці. Підкрес­люється, що:

— до працівників можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня безпеки та поліпшення умов праці, що визначені колективним договором (угодою);

— під час розрахунку розміру страхового внеску для кожного підприєм­ства Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, за умови досягнення належного стану охорони праці і зниження рівня або відсутності травматизму і професійної захворюва­ності внаслідок здійснення роботодавцем відповідних профілактичних захо­дів, може бути встановлено знижку до нього або надбавку до розміру страхово­го внеску за високий рівень травматизму і професійної захворюваності, нена­лежний стан охорони праці тощо;

— роботодавець зобов’язаний відшкодовувати збитки, завдані внаслідок порушення вимог з охорони праці, іншим юридичним та фізичним особам, а також державі на загальних підставах, передбачених законом;

— роботодавець відшкодовує витрати на проведення робіт з рятування по­терпілих під час аварії та ліквідації її наслідків, на розслідування і проведення експертизи причин аварії, нещасного випадку або професійного захворюван­ня, на складання санітарно-гігієнічної характеристики умов праці осіб, які проходять обстеження на наявність професійного захворювання, а також інші витрати, передбачені законодавством.

Розділ V «Нормативно-правові акти з охорони праці» цілком присвячений проблемам ґрунтовного тлумачення порядку опрацювання, прийняття та ви­користання нормативно-правових актів. Зокрема, визначено, що нормативно - правові акти з охорони праці — це правила, норми, регламенти, положення, стандарти, інструкції та інші документи, обов’язкові для виконання (ст. 27).

У статтях 28, 29 і ЗО викладено порядок опрацювання, прийняття і скасування, а також тимчасового припинення чинності дії нормативно - правових актів з охорони праці.

Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування діючих нормативно-правових актів з охорони праці проводяться уповноваженим централь­ним органом виконавчої влади з нагляду за охороною праці за участю профспі­лок і Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань і за погодженням з органами Державного комітету з нагляду за охороною праці.

Санітарні правила та норми затверджуються уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров’я.

Нормативно-правові акти з охорони праці переглядаються в міру впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, але не рідше одного разу на 10 років.

Стандарти, технічні умови та інші документи на засоби праці і технологічні процеси мають включати у свою структуру вимоги щодо охорони праці і пого­джуватися з органами Державного комітету з нагляду за охороною праці.

У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я умов праці роботодавець зобов’язаний повідомити про це відповідний орган Державного комітету з нагляду за охороною праці. Він може звернутися до зазначеного органу з клопотанням про встановлення необхідного терміну для виконання заходів щодо приведення умов праці на конкретному виробництві або робочому місці до нормативних вимог.

У розділі VI «Державне управління охороною праці» передбачено, що до числа головних органів управління охороною праці слід відносити (ст. 31):

— Кабінет Міністрів України;

— уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охоро­ною праці;

— міністерства та інші центральні органи виконавчої влади;

— місцеві державні адміністрації;

— органи місцевого самоврядування.

Статтями 32, 33, 34 і 35 визначено рівень компетенції Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, повноваження Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, а також повноваження органів місцевого самоврядування у галузі охорони праці.

Розділ VII «Державний нагляд і громадський контроль за охороною пра­ці» визначає структуру і особливості діючих органів, до сфери яких входить здійснення нагляду за створенням безпечних та нешкідливих умов праці.

Так, державний нагляд за дотриманням законів та інших нормативно - правових актів про охорону праці здійснюють (ст. 38):

— спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з на­гляду за охороною праці;

— спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної без­пеки;

— спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки;

— спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці.

Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких

господарських органів, суб’єктів підприємництва, об’єднань громадян, полі­тичних формувань, місцевих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування, їм не підзвітні і не підконтрольні.

Діяльність органів державного нагляду за охороною праці регулюється За­конами України «Про охорону праці», «Про використання ядерної енергії і ра­діаційну безпеку», «Про пожежну безпеку», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», іншими нормативно-правовими актами та положеннями, що затверджуються Президентом України або Кабінетом Міністрів України.

У статтях 39 та 40 викладено права та встановлено відповідальність посадових осіб з нагляду за охороною праці. Так, посадові особи уповноваженого центрального органу виконавчої влади з нагляду за охороною праці мають право:

— безперешкодно відвідувати підконтрольні підприємства (об’єкти) і ви­робництва, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та здійснювати у присутності роботодавця або його представника перевірку дотримання законодавства з питань, віднесених до їх компетенції;

— одержувати від роботодавця і посадових осіб письмові або усні пояснен­ня, висновки експертних обстежень, аудитів, матеріали та інформацію з відпо­відних питань, звіти про рівень і стан профілактичної роботи, причини пору­шень законодавства та вжиті заходи щодо їх усунення;

— видавати в установленому порядку роботодавцям, керівникам та іншим посадовим особам юридичних і фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, міністерствам та іншим центральним орга­нам виконавчої влади, Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям та органам місцевого самоврядування обов’язкові для виконання приписи (розпорядження) про усунення порушень і недоліків у галузі охорони праці, охорони надр, безпечної експлуатації об’єктів підвище­ної небезпеки;

— забороняти, зупиняти, припиняти або обмежувати експлуатацію під­приємств, окремих виробництв, цехів, дільниць, робочих місць, будівель, спо­руд, приміщень, випуск та експлуатацію машин, механізмів, устаткування, транспортних та інших засобів праці, виконання певних робіт, застосування нових небезпечних речовин, реалізацію продукції, а також скасовувати або припиняти дію виданих ними дозволів і ліцензій до усунення порушень, які створюють загрозу життю працівників;

— притягати до адміністративної відповідальності працівників, винних у порушенні законодавства про охорону праці;

— надсилати роботодавцям подання про невідповідність окремих посадо­вих осіб займаній посаді, передавати матеріали органам прокуратури для при­тягнення цих осіб до відповідальності згідно з вимогами законодавства.

Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють профспілки, їх об’єднання в особі виборних органів і представни­ків (ст. 41 і 42).

Профспілки здійснюють громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належних виробничих та санітарно-побутових умов, забезпеченням працівни­ків спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колектив­ного захисту. У разі загрози життю або здоров’ю працівників вони мають пра­во вимагати від роботодавця негайного припинення робіт на робочих місцях, виробничих дільницях, у цехах та інших структурних підрозділах або на під­приємствах, які відповідно до законодавства використовують найману працю, на період, необхідний для усунення такої загрози.

Профспілки мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об’єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються або експлуатуються, для встановлення їх відповідності нормативно-правовим актам про охорону праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві, вносити на розгляд робото­давців, державних органів управління і нагляду подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.

У разі відсутності профспілки на підприємстві громадський контроль за до­держанням законодавства про охорону праці здійснює уповноважена найманими працівниками особа.

У розділі VIII «Відповідальність за порушення законодавства про охорону праці» визначено низку адміністративних та інших заходів, що застосовують­ся до юридичних або фізичних осіб, винних у порушенні нормативно-правових актів про охорону та безпеку праці.

Так, за порушення законодавства про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів Державного комітету з нагляду за охороною праці юридичні або фізичні особи, які відповідно до законодавства використо­вують найману працю, притягуються до штрафних санкцій у порядку, вста­новленому законом (ст. 43).

Несплата штрафу юридичними або фізичними особами, які згідно із законодавством використовують найману працю, тягне за собою нарахування на суму штрафу пені у розмірі двох відсотків за кожний день прострочення.

Застосування штрафних санкцій до посадових осіб і працівників за порушення законів та інших нормативно-правових актів з охорони праці здійсню­ється відповідно до Кодексу України про адміністративні правопорушення. Особи, на яких накладено штраф, вносять його до каси підприємства за місцем роботи.

Рішення про стягнення штрафу може бути оскаржено в місячний термін у судовому порядку.

Кошти від застосування штрафних санкцій до юридичних або фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, зараховуються до Державного бюджету України.

За порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів Державного комітету з нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їх організацій та об’єднань винні особи притягуються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної або кримінальної відповідальності згідно із зако­ном (ст. 44).

Таким є дуже стисле викладення основних положень Закону України «Про

охорону праці», окремі статті якого детальніше розглядатимуться у наступ­них розділах.

Закон України «Про загальнообов’язкове державне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» № 1105-XIV від 23 вересня 1999 р. із змінами та доповненнями. Цей закон визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов’язкового державного соціального стра­хування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного за­хворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахова­них на виробництві.

Завданнями страхування від нещасних випадків є:

— здійснення профілактичних заходів, спрямованих на усунення шкідли­вих і небезпечних виробничих факторів, запобігання нещасним випадкам на виробництві, професійним захворюванням;

— відновлення здоров’я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або професійних захворювань;

— відшкодування матеріальних та моральних збитків застрахованим або членам їхніх сімей.

Дія закону поширюється на осіб, які працюють за умовами трудового дого­вору на підприємствах і організаціях незалежно від форм власності, а також на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно.

Гарантом забезпечення прав у страхуванні від нещасних випадків на вироб­ництві для всіх застрахованих є держава.

Основними принципами страхування від нещасних випадків є:

— паритетність держави, представників застрахованих осіб та роботодав­ців в управлінні страхуванням від нещасних випадків;

— своєчасне та повне відшкодування витрат страховиком;

— обов’язковість страхування від нещасних випадків осіб, які працюють за умовами трудового договору, а також добровільність такого страхування для осіб, які забезпечують себе роботою самостійно;

— диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпе­ки праці, рівня виробничого травматизму на кожному підприємстві;

— економічна зацікавленість суб’єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці.

Обов’язковому страхуванню від нещасних випадків на виробництві підлягають:

— особи, які працюють за умовами трудового договору;

— учні та студенти навчальних закладів, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять; під час набуття професійних навичок; у період про­ходження виробничої практики (стажування), виконання робіт на підприємствах.

Для страхування від нещасних випадків на виробництві не потрібно згоди або заяви працівника.

Особам, які підлягають страхуванню від нещасних випадків, видається сві­доцтво про загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Страхування від нещасного випадку здійснює Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань (далі — Фонд).

Закон гарантує соціальний захист працівників, інвалідів праці, а також сімей тих, хто загинув на виробництві.

Законом забезпечується особливий захист інтересів тяжко травмованих працівників, а також інтересів утриманців та членів сімей загиблих.

Працівники не несуть ніяких витрат на страхування від нещасного випадку.

Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведен­ня медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку (дод. 10) або акт розслідування профе­сійного захворювання (отруєння) (дод. 11), складений за встановленою фор­мою.

Порушення правил охорони праці застрахованим, яке спричинило нещасний випадок або професійне захворювання, не звільняє страховика від вико­нання зобов’язань перед потерпілим, а такий нещасний випадок або професій­не захворювання також є страховим випадком.

У разі настання страхового випадку Фонд зобов’язаний у встановленому порядку своєчасно та в повному обсязі відшкодувати збитки, заподіяні працівникові внаслідок ушкодження його здоров’я або в разі його смерті, виплачую­чи йому або особам, які перебували на його утриманні:

— допомогу у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю до відновлення пра­цездатності або встановлення інвалідності;

— одноразову допомогу в разі втрати професійної працездатності або смер­ті потерпілого;

— щомісяця грошову суму в разі часткової чи повної втрати працездатнос­ті, що компенсує відповідну частину втраченого заробітку потерпілого;

— пенсію по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання;

— пенсію у зв’язку із втратою годувальника, який помер унаслідок нещас­ного випадку на виробництві або професійного захворювання;

— грошову суму за моральну шкоду за наявності факту заподіяння цієї шкоди потерпілому;

— допомогу дитині, яка народилася інвалідом унаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її матері під час вагітності.

За потерпілим, тимчасово переведеним на легку оплачувану за нижчими тарифами роботу, зберігається його середньомісячний заробіток.

Кодекс законів України про працю від 10 грудня 1971 p., зі змінами та до­повненнями — основний закон національного трудового законодавства. За­конодавство України про працю визначає правові засади і гарантії здійснення громадянами України права розпоряджатися своїми здібностями до продуктивної та творчої праці, регулює трудові відносини працівників усіх підпри­ємств, установ незалежно від форм власності, виду діяльності й галузевої на­лежності.

Працівники реалізують право на працю укладанням трудового договору на підприємстві, в установі тощо.

Працівники мають право на:

— відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочо­го тижня і про щорічні оплачувані відпустки;

— нешкідливі й безпечні умови праці;

— матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, у разі хвороби, втрати працездатності, а також матеріальну допомогу в разі безробіття;

— об’єднання у профспілки;

— вирішення колективних трудових конфліктів.

Умови договорів про працю, які порушують чинне законодавство України про працю, вважаються недійсними.

Закон України «Про охорону здоров’я населення» № 2801-ХІІ від 19 листопада 1992 р. Цей закон визначає правові, організаційні, економічні та соці­альні основи охорони здоров’я населення в Україні.

За Конституцією України кожен громадянин України має право на охорону здоров’я. Це право передбачає:

— життєвий рівень, необхідний для підтримання здоров’я людини;

— безпечне для життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

— безпечні та здорові умови праці, навчання, побуту і відпочинку;

— кваліфіковану медико-санітарну допомогу, до якої входить також віль­ний вибір лікаря та медичної установи;

— матеріальну компенсацію за втрачене здоров’я.

Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реаліза­цію їхніх прав у галузі охорони здоров’я у спосіб:

а) створення мережі закладів охорони здоров’я;

б) надання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допо­моги;

в) здійснення державного нагляду у галузі охорони здоров’я;

г) встановлення відповідальності за порушення прав громадян у галузі охорони здоров’я.

Громадяни України зобов’язані:

а) піклуватися про своє здоров’я і здоров’я своїх дітей, не шкодити здоров’ю інших громадян;

б) проходити своєчасно медичні огляди, робити профілактичні щеплення;

в) надавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які опинилися в умовах, що загрожують їхньому життю і здоров’ю.

Окремо в законі передбачено охорону здоров’я матері та дитини, неповно­літніх. У ст. 65 закону йдеться про контроль трудового і виробничого навчання та умов праці підлітків.

Держава піклується, щоб виробниче навчання підлітків здійснювалося тільки з тих професій, які відповідають їхньому віку, фізичному і розумовому розвитку та стану здоров’я.

Трудове і виробниче навчання неповнолітніх здійснюється під систематич­ним медичним контролем. Медичні огляди підлітків, які працюють, мають проводитися не рідше як один раз на рік.

Закон України «Про забезпечення санітарного та епідеміологічного благо­получчя населення» № 4004-ХІІ від 24 лютого 1994 p., зі змінами та допов­неннями. Він встановлює порядок організації державної санітарно – епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні. Закон визначає санітарне та епідеміологічне благополуччя населен­ня як оптимальні умови життя і діяльності людини, що забезпечують низький рівень захворюваності, відсутність шкідливого впливу на здоров’я факторів навколишнього середовища, а також умов для виникнення і поширення ін­фекційних захворювань.

На виконання закону підприємства зобов’язані:

— розробляти і здійснювати санітарні та протиепідемічні заходи;

— забезпечувати лабораторний контроль за виконанням санітарних норм щодо рівнів шкідливих для здоров’я працівників факторів виробничого се­редовища;

— інформувати органи та установи державної санітарно - епідеміологічної служби про надзвичайні ситуації, що становлять небезпеку для здоров’я насе­лення;

— відшкодовувати в установленому порядку працівникам та громадянам збитки, яких завдано їхньому здоров’ю внаслідок порушення санітарного за­конодавства.

Відповідно до законодавства забезпечення санітарного благополуччя дося­гається такими основними заходами:

— гігієнічною регламентацією та контролем (моніторингом) усіх шкідли­вих і небезпечних факторів навколишнього та виробничого середовищ;

— державною санітарно-гігієнічною експертизою проектів, технологічних регламентів, інвестиційних програм та діючих об’єктів;

— включенням вимог щодо безпеки здоров’я та життя людини до держав­них стандартів та нормативно-технічної документації;

— ліцензуванням таких видів діяльності, що пов’язані з потенційною не­безпекою для здоров’я людей;

— пред’явленням відповідних гігієнічних вимог до проектування, забудо­ви та експлуатації будівель, споруд, приміщень і території;

— контролем та аналізом стану здоров’я населення, у тому числі працюю­чого;

— профілактичними санітарно-лікувальними заходами.

Закон України «Про пожежну безпеку» із змінами і доповненнями, внесе­ними Законами України № 618/97-ВР від 5 листопада 1997 p., № 642/97-ВР від 18 листопада 1997 р. Він визначає правові, економічні та соціальні основи забезпечення пожежної безпеки на території України, що є невід’ємною части­ною державної діяльності щодо охорони життя та здоров’я людей, національ­ного багатства і навколишнього природного середовища. Цей Закон наголо­шує, що забезпечення пожежної безпеки підприємств покладається на їх ке­рівників.

Власники підприємств зобов’язані:

— розробляти комплексні заходи щодо забезпечення пожежної безпеки;

— забезпечувати дотримання протипожежних вимог, стандартів, норм, правил, а також виконання вимог приписів і постанов державного пожежного нагляду;

— організовувати навчання працівників правилам пожежної безпеки. Державний пожежний нагляд за станом пожежної безпеки в населених пунктах і на об’єктах незалежно від форм власності здійснюється Державним департаментом пожежної безпеки Міністерства України з питань надзвичай­них ситуацій (далі — МНС).

Усі працівники під час прийняття на роботу і щорічно за місцем роботи проходять інструктаж з питань пожежної безпеки.

Особи, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з питань по­жежної безпеки, до роботи не допускаються.

На підприємствах для запобігання пожежам та їх гасіння у разі виникнення створюються добровільні пожежні дружини.

За порушення вимог пожежної безпеки до службових осіб застосовують штрафні санкції та адміністративні стягнення.

Громадський контроль за виконанням вимог законодавства з пожежної без­пеки здійснюють добровільні пожежні дружини.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» № 1264-ХІІ від 25 червня 1991 р. Завданням цього закону є встановлення від­носин у галузі охорони, використання та відновлення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідація негативного впливу господарської діяльності на довкілля.

Закон передбачає підвищення екологічної культури населення, а також підготовку кваліфікованих спеціалістів через обов’язкову освіту і виховання у галузі охорони навколишнього природного середовища в навчально-виховних закладах.

Кожен громадянин України має право на:

— безпечне для його життя і здоров’я навколишнє природне середовище;

— отримання екологічної освіти;

— участь у роботі громадських екологічних об’єднань.

Державний контроль у галузі охорони навколишнього природного середо­вища здійснює Міністерство України з питань надзвичайних ситуацій.

Громадський контроль за охороною навколишнього природного середови­ща здійснюється громадськими інспекторами.

Нагляд за дотриманням вимог законодавства здійснює Генеральний проку­рор України.

Закон регулює також використання природних ресурсів. Для фінансування заходів з охорони довкілля створено державний і регіональний фонди охо­рони навколишнього природного середовища за рахунок:

— штрафів за забруднення довкілля;

— штрафів за порушення норм і правил охорони навколишнього природно­го середовища;

— добровільних внесків підприємств та окремих громадян.

У законі визначено заходи щодо забезпечення екологічної безпеки, а також природні території та об’єкти, що підлягають окремій охороні (природно - заповідний фонд, курортні та лікувально-оздоровчі зони тощо).

Порушення законодавства України про охорону довкілля тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, кримінальну відповідальність.

Законодавство України про охорону навколишнього природного середови­ща складається з цього закону, а також із земельного, водного, лісового кодек­сів, законодавства про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону та використання рослинного і тваринного світу.

Однією з найвагоміших причин погіршення здоров’я і зниження працездатності людини є стан навколишнього середовища.

Забруднення атмосферного повітря, неякісна питна вода зумовлюють підвищення частоти хронічних захворювань органів дихання, травлення, поширення інфекційних захворювань.

Особливо відчутно впливає на стан здоров’я людей забруднення довкілля промисловими викидами і токсичними відходами виробництва у робочих зо­нах.

В Україні формується економічний механізм регулювання у галузі охорони навколишнього природного середовища. Мета його запровадження — змен­шення шкідливого впливу на довкілля і забезпечення раціонального викорис­тання природних ресурсів. Реалізується це завдання у двох основних формах: платежів за забруднення навколишнього природного середовища і плати за спеціальне користування природними ресурсами. Ці кошти спрямовуються на заходи для поліпшення екологічної ситуації.

Закон України «Про об’єкти підвищеної небезпеки» № 2245-ІІІ від 18 січня 2001 р. Визначає правові, економічні, соціальні та організаційні основи ді­яльності, пов’язаної з об’єктами підвищеної небезпеки. Закон спрямований на захист життя і здоров’я людей та довкілля від шкідливого впливу аварій на цих об’єктах шляхом запобігання їх виникненню, обмеження (локалізації) розвитку і ліквідації наслідків. Об’єкт підвищеної небезпеки — це такий об’єкт, на якому використовуються, переробляються, зберігаються або тран­спортуються одна чи кілька небезпечних речовин, а також інші об’єкти, які є реальною загрозою виникнення надзвичайної ситуації техногенного та при­родного характеру.