Методи навчання. 5 page

Лісовий Кодекс України в системі категорій лісів виділяє рекреаційно-оздоровчі ліси (ст.. 39), а також визначає право використання корисних властивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних та освітньо-виховних цілей (ст.. 67).

Спеціальне правове регулювання відносин, що розглядаються, міститься у Законі України „Про курорти”. Стаття 1 цього Закону дає визначення понять „курорт” і „лікувально-оздоровча місцевість”.

Курорт – освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об’єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні.

Лікувально-оздоровча місцевість – природна територія, що має мінеральні та термальні води, лікувальні грязі, озокерит, ропу лиманів та озер, кліматичні та інші природні умови, сприятливі для лікування, медичної реабілітації та профілактики захворювань.

Стаття 4 Закону розрізняє курорти державного і місцевого значення.

Курортною зоною є освоєна лікувально-оздоровча територія (зона), на якій розміщені об’єкти інфраструктури, лікувально -_курортні заклади, призначені для організації лікування, реабілітації, профілактики захворювань.

Порядок оголошення, визначення лікувально-оздоровчих та курортних зон врегульований Законом України „Про курорти” ст.. 7-11. Правовий режим відповідних зон має свої особливості, зумовлені природними особливостями самих територій і спрямований, в першу чергу, на збереження лікувальних, оздоровчих, рекреаційних характеристик, попередження їх забруднення і виснаження. У межах курорту встановлюється округ санітарної охорони, зовнішній контур якого збігається з межею курорту та в межах якого забороняється будь-які роботи, що призводять до забруднення грунту, повітря, завдають шкоди лісу тощо (ст.. 27,28,29 Закону України „Про курорти”).

3. Рекреаційні зони, їх види та правовий режим.

Відповідно до ст.. 63 Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” рекреаційними зонами є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму. Земельний Кодекс України в ст..ст. 50 і 51 визначає склад земель рекреаційного призначення (зелені зони, зелені насадження міст та інших населених пунктів, навчально-туристичні та екологічні стежки і ін.).

Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” в ст. 63 передбачає, що на території рекреаційних зон забороняється: а) господарська та інша діяльність, що негативно впливає на навколишнє природне середовище або може перешкодити використанню Їх за цільовим призначенням; б) зміни природного ландшафту та проведення інших дій, що суперечать використанню цих зон за прямим призначенням.

Конкретний правовий режим рекреаційної зони залежить від її місцезнаходження та визначається нормами різних законодавчих актів, зокрема:

- рекреаційна зона може бути частиною природно-заповідного фонду;

- це можуть бути зелені зони навколо міст, промислових підприємств (парки, лісопарки)- Лісовий Кодекс України;

- окремі території населених пунктів, які створюються згідно з генеральними планами населених пунктів (парки, бульвари, сквери);

- рекреаційні функції виконують природні ресурси та комплекси територій санаторіїв, баз відпочинку, кемпінгів, приватних дачних ділянок;

- водні території та землі водного фонду;

- туристсько-рекреаційні (вільні) економічні зони, на яких встановлений і діє спеціальний правовий режим економічної рекреаційної діяльності та порядок застосування законодавства України („Курортополіс Трускавець”).

4. Правовий режим інших складових екомережі.

До інших елементів екомережі відносяться:

Водно-болотні угіддя.

Маючи міжнародне значення, вони наділені особливим статусом, головним чином як місце перебування водоплавних птахів. Уперше визначення їх статусу відбулося на міжнародному рівні в рамках Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів. Україна ратифікувавши Конвенцію, визначила механізм її реалізації та запровадила особливий охоронний статус відповідних територій.

Відповідно до ст.. 1 Конвенції під водно-болотними угіддями розуміються райони маршів, боліт, драговин, торфовищ або водойм – природних або штучних, постійних або тимчасових, стоячих або проточних, прісних, солонкуватих або солоних, включаючи морські акваторії, глибина яких під час відпливу не перевищує шість метрів.

Постановою Кабінету Міністрів України від 29.08.2002 р. Затверджений Порядок надання водно-болотним угіддям статусу міжнародного значення.

Полезахисні лісові смуги.

Правовий режим полезахисних лісових смуг регулюється лісовим законодавством, зокрема ст.. 39 Лісового Кодексу України при розмежуванні категорій лісів виділяє захисні ліси, які, зокрема, виконують ґрунтозахисні функції.

Відповідно до п. 24 Порядку поділів лісів на групи, віднесення їх до категорії захисності та виділення особливо захисних земельних ділянок лісового фонду, затвердженого постановою КМУ від 27.07.1995 р. До полезахисних лісових смуг належать штучно створені насадження лінійного типу для захисту сільськогосподарських угідь.

Радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом, включені до елементів екомережі поряд з іншими порушеннями, деградованими, малопродуктивними землями та іншими землями, що зазнали впливу негативних процесів та стихійних явищ, які в сукупності належать до категорії відновлюваних територій екомережі.

Земельний кодекс України в ст.. 169 визначає поняття техногенно забруднених земель тобто земель, забруднених внаслідок господарської діяльності людини. До техногенно забруднених земель відносяться також землі радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені, землі, забруднені важкими металами, іншими хімічними елементами.

Спеціальне правове регулювання радіоактивно забруднених земель та територій здійснюється на підставі Закону України „Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи”. В залежності від різних факторів ці території поділяються на зони: 1) зона відчуження; 2) зона безумовного (обов’язкового) відселення; 3) зона гарантованого добровільного відселення; 4) зона посиленого радіоекологічного контролю.

Згідно ст.. 4 цього закону радіоактивно забруднені землі, це землі, які потребують проведення заходів радіаційного захисту та інших спеціальних втручань, спрямованих на обмеження додаткового опромінення, зумовленого Чорнобильською катастрофою, та забезпечення нормальної господарської діяльності.

Рекомендована література:

1.Конституція України.

2.Екологічне законодавство України. Офіційні документи.Київ. вид „Істина”- 2007.

1. Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991 р.
2. Закон України „Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 27 лютого 1991 р.
3. Закон України „Про екологічну мережу України” від 24 червня 2004 р.
4. Закон України „Про курорти” від 5 жовтня 2000 р.
5. Н.Р. Кобецька. Екологічне право України. Навчальний посібник. Київ – Юрінком Інтер. – 2007.
6. Земельний Кодекс України від 25.10.2001 р.

Тема 10. Правовий режим природно-заповідного фонду.

1. Поняття, склад, загальна характеристика правового режиму природно-заповідного фонду України.

2. Порядок організації, управління та контролю за додержанням правового режиму природно-заповідного фонду.

3. Правовий режим окремих об”єктів і територій природно-заповідного фонду.

4. Штучно створені об”єкти природно-заповідного фонду.

1. Поняття, склад, загальна характеристика правового режиму природно-заповідного фонду України.

Правовий режим природно-заповідного фонду України визначений відповідним Законом України „Про природно-заповідний фонд України”, в преамбулі якого фактично визначено поняття природно-заповідного фонду, а саме: природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об’єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фондового моніторингу навколишнього природного середовища.

Відповідно до ст.. 3 Закону України „Про природно-заповідний фонд України” до природно-заповідного фонду України належать:

природні території та об’єкти – природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища;

штучно створені об’єкти – ботанічні сади, дендрологічні парки, зоологічні парки, парки - пам’ятки садово-паркового мистецтва.

Щодо режиму власності на об’єкти та території природно-заповідного фонду, то залежно від їх природної цінності та режиму охорони вони можуть перебувати на різному режимі власності (ст.. 4 Закону). Зокрема, власністю українського народу є:

- території природних заповідників;

- заповідні зони біосферних заповідників;

- землі та інші природні ресурси, надані національним природним парком. Інші об’єкти та території можуть перебувати як у власності Українського народу, так і в інших формах власності.

За природною унікальністю, екологічною, науковою, естетичною цінністю та підпорядкованістю території та об’єкти природно-заповідного фонду можуть бути міжнародного, загальнодержавного, регіонального та місцевого значення. Виключно загальнодержавного значення – природні заповідники та національні природні парки; міжнародного значення – біосферні заповідники; регіонального чи місцевого значення – регіональні ландшафтні парки.

За юридичним статусом серед територій та об’єктів природно-заповідного фонду можна виділити ті, яким надано статус юридичної особи (природні заповідники, біосферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, ботанічні сади дендро і зоологічні парки), і ті, які не мають такого статусу (заказники, пам’ятки природи, заповідні урочища).

Характерна риса правового режиму природно-заповідного фонду – це встановлення жорстких заборон, обмежень на здійснення будь-якого виду діяльності, не сумісної з метою заповідної охорони. Ст.. 9 Закону визначає можливості використання територій та об’єктів природно-заповідного фонду (у природоохоронних, наукових, оздоровчих та інших цілях).

Порядок здійснення відповідних видів діяльності на території природно-заповідного фонду регламентується рядом нормативно-правових актів.

Збереження територій та об’єктів природно-заповідного фонду забезпечується шляхом: встановлення заповідного режиму; організації систематичних спостережень за станом заповідних природних комплексів та об’єктів; проведення комплексних досліджень та ін. (ст.. 8 Закону України „Про природно-заповідний фонд).

1. Порядок організації, управління та контролю за додержанням правового режиму природно-заповідного фонду.

Створення та оголошення об’єктів та територій природно-заповідного фонду пов’язано з відповідними юридичними фактами та охоплює ряд етапів (розділ УІІ Закону України „Про природно-заповідний фонд України”).

Перший етап – подання клопотання про необхідність створення відповідних об’єктів та територій. Правом подання таких клопотань наділені: Державна служба заповідної справи; наукові установи; природоохоронні громадські обєднання; інші зацікавлені юридичні та фізичні особи (ст.. 51 Закону).

Другий етап – попередній розгляд клопотань (Мін природи України та їх підрозділи на місцях).

Третій етап передбачає погодження клопотань з зацікавленими особами у разі схвалення поданих клопотань вищеназваними органами, а саме з власниками чи первинними користувачами природних ресурсів у межах територій, рекомендованих на заповідні.

Четвертим етапом є розроблення проекту організації відповідного об’єкту чи території (ст.. 52 Закону).

Можливим етапом і фактом після погодження питання про необхідність створення об’єктів природно-заповідного фонду є прийняття рішення про резервування територій, які планується створити як природно-заповідні.

Останнім етапом є прийняття рішення про створення об’єктів і територій природно-заповідного фонду. Такі рішення приймаються:

- про створення природних заповідників, національних природних парків та інших об’єктів загальнодержавного значення Президентом України;

- про створення біосферних заповідників – на основі міжнародних договорів і міжнародних програм, учасником яких є Україна;

- про організацію чи оголошення територій та об’єктів місцевого значення – міськими радами.

Спеціально уповноваженим органом державного управління природно-заповідним фондом виступає Мінприроди України, зокрема, діюча в його складі Державна служба заповідної справи (Положення затв. КМУ від 09.08.2001 р.).

Управління конкретним об’єктом чи територією здійснюється або спеціально створеними адміністраціями (дирекцією заповідника) або ж підприємствами, у віданні яких перебувають ці об’єкти (напр.. мисливське господарство).

Важливою функцією управління є забезпечення відповідного охоронного режиму природно-заповідного фонду в процесі здійснення контролю (державна екологічна інспекція; спеціальна служба державної охорони природно-заповідного фонду).

Особливістю правового режиму об’єктів природно-заповідного фонду є підвищена юридична відповідальність за порушення у цій сфері. Зокрема, Кримінальний кодекс України закріплює порушення в межах природно-заповідного фонду як кваліфікуючі обставини, що посилюють кримінальну відповідальність (ст.. 246 КК України, 248 (незаконне полювання), ст.. 240 (порушення правил охорони надр). Кримінальним кодексом також передбачена окрема ст.. 252, яка встановлює відповідальність за умисне знищення або пошкодження територій, взятих під охорону держави, та об’єктів природно-заповідного фонду.

Адміністративна відповідальність застосовується за вчинення адміністративного проступку, передбаченого ст.. 91 КпАП України. Розмір відшкодування шкоди визначається на підставі спеціальних такс, затверджених постановою КМУ від 21.04.1998 р.

6. Правовий режим окремих об’єктів і територій природно-заповідного фонду.

Окремі види територій та об’єктів природно-заповідного фонду відрізняються між собою за цільовим призначенням, підпорядкуванням, правовим режимом використання, особливостями режиму охорони тощо.

До природних територій та об’єктів відносяться:

Природні і біосферні заповідники. Природними заповідниками є природоохоронні, науково-дослідні установи загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних для даної ландшафтної зони природних комплексів з усією сукупністю їх компонентів, вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розроблення наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки (ст.. 15 Закону України „Про природно-заповідний фонд”).

Біосферні заповідники є природоохоронними, науково-дослідними установами міжнародного значення, що створюються з метою збереження в природному стані найбільш типових природних комплексів біосфери, здійснення фонового екологічного моніторингу, вивчення навколишнього природного середовища, його змін під дією антропогенних факторів (ст.. 17 ЗУ)

Основне призначення заповідників: 1) збереження в природному стані природних ландшафтів, 2) вивчення природних процесів, що в них відбуваються, їх зміни тощо. Правовий режим природних заповідників визначений в ст.. 16 Закону України „Про природно-заповідний фонд України” і передбачає встановлення особливого режиму охорони, обмеження діяльності людини дуже жорсткого характеру.

Правовий режим біосферних заповідників диференційований і залежить від зон, на які ділиться територія заповідника (заповідна зона, буферна зона, зона антропогенних ландшафтів, зони регульованого заповідного режиму).

Національні природні парки є природоохоронними, рекреаційними, культурно-освітніми, науково-дослідними установами загальнодержавного значення, що створюються з метою збереження, відтворення і ефективного використання природних комплексів та об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, історико-культурну, наукову, освітню та естетичну цінність (ст.. 20 Закону).

Вони підлягають зонуванню, в залежності від чого і визначається їх правовий режим (ст.. 21 Закону) – заповідна зона; зона регульованої рекреації; зона стаціонарної рекреації; господарська зона.

Регіональні ландшафтні парки є природоохоронними рекреаційними установами місцевого чи регіонального значення, що створюються з метою збереження в природному стані типових або унікальних природних комплексів та об’єктів, а також забезпечення умов для організованого відпочинку населення (ст.. 23 Закону).

Заказники – ними оголошуються природні території (акваторії) з метою збереження і відтворення природних комплексів чи їх окремих компонентів (ст.. 25 Закону).

Пам’ятки природи – ними оголошуються окремі унікальні природні утворення, що мають особливе природоохоронне, наукове, естетичне і пізнавальне значення, з метою збереження їх у природному стані (ст.. 27 Закону). – комплексні, ботанічні, зоологічні, гідрологічні та геологічні.

Заповідні урочища – ними оголошуються лісові, степові, болотні та інші відокремлені цілісні ландшафти, що мають важливе наукове, природоохоронне і естетичне значення, з метою збереження їх у природному стані (ст.. 29 Закону).

4. Штучно створені об’єкти природно-заповідного фонду.

Ботанічні сади створюються з метою збереження, вивчення, акліматизації, розмноження в спеціально створених умовах та ефективного господарського використання рідкісних і типових видів місцевої і світової флори шляхом створення, поповнення та збереження ботанічних колекцій, ведення наукової, навчальної і освітньої роботи (ст.. 31 Закону).

Дендрологічні парки створюються з метою збереження і вивчення у спеціально створених умовах різноманітних видив дерев і чагарників та їх композицій для найбільш ефективного наукового, культурного, рекреаційного та іншого використання (ст.. 33, 34 Закону).

Зоологічні парки створюються з метою організації екологічної освітньо-виховної роботи, створення експозицій рідкісних, екзотичних та місцевих видів тварин, збереження їх генофонду, вивчення дикої фауни і розробки наукових основ її розведення у неволі (ст.. 35 Закону).

Парки – пам’ятки садово-паркового мистецтва – ними оголошуються найбільш визначні та цінні зразки паркового будівництва з метою охорони їх і використання в естетичних, виховних, наукових, природоохоронних та оздоровчих цілях.

Рекомендована література:

1.Конституція України.

2.Екологічне законодавство України. Офіційні документи.Київ. вид „Істина”- 2007.

1. Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991 р.
2. Н.Р. Кобецька. Екологічне право України. Навчальний посібник. Київ – Юрінком Інтер. – 2007.
3. Земельний Кодекс України від 25.10.2001 р.
4. ЗУ „Про природно-заповідний фонд України” від 16 червня 1992 р.

Тема 11. Правове регулювання екологічної експертизи.

5. Поняття, мета, завдання і принципи екологічної експертизи.

6. Об’єкти і суб’єкти екологічної експертизи.

7. Статус експерта екологічної експертизи.

8. Форми екологічної експертизи.

9. Порядок проведення екологічної експертизи.

1. Поняття, мета, завдання і принципи екологічної експертизи.

Відносини в галузі екологічної експертизи регулюються Законом України „Про екологічну експертизу” від 09.02.1995 р., законом України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991 р. Та іншими законами України.

Основним завданням законодавства про екологічну експертизу є регулювання суспільних відносин у галузі екологічної експертизи для забезпечення екологічної безпеки, охорони довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, захисту екологічних прав та інтересів громадян і держави.

Метою екологічної експертизи є запобігання негативному впливу антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища та здоровя людей, а також оцінка ступеня екологічної безпеки господарської діяльності та екологічної ситуації на окремих територіях і об’єктах.

Відповідно до ст.. 5 Закону України „Про екологічну експертизу” визначені основні завдання екологічної експертизи:

1) визначення ступеня екологічного ризику і безпеки запланованої чи здійснюваної діяльності;

2) організація комплексної, науково обгрунтованої оцінки об’єктів екологічної експертизи;

3) встановлення відповідності об’єктів експертизи вимогам екологічного законодавства, санітарних норм, будівельних норм і правил;

4) оцінка впливу діяльності об’єктів екологічної експертизи на стан навколишнього природного середовища, здоровя людей і якість природних ресурсів;

5) оцінка ефективності, повноти, обґрунтованості та достатності заходів щодо охорони навколишнього природного середовища і здоровя людей;

6) підготовка об’єктивних, всебічно обґрунтованих висновків екологічної експертизи.

В чинному законодавстві визначаються основні принципи екологічної експертизи:

- гарантування безпечного для життя та здоровя людей навколишнього природного середовища;

- збалансованість екологічних, економічних, медико-біологічних і соціальних інтересів та врахування громадської думки;

- наукова обґрунтованість, незалежність, об’єктивність, комплексність, гласність;

- екологічна безпека та доцільність;

- державне регулювання;

- законність.

2. Об’єкти і суб’єкти екологічної експертизи.

Об’єктами екологічної експертизи є проекти законодавчих та інших нормативно-правових актів, перед проектні, проектні матеріали, документація по впровадженню нової техніки, технологій, матеріалів, речовин, продукції, реалізація яких може сприяти порушенню екологічних нормативів, негативному впливу на стан навколишнього природного середовища, створення загрози здоров'ю людей.

Екологічній експертизі можуть підлягати екологічні ситуації, що склалися в окремих населених пунктах і регіонах, а також діючі об’єкти та комплекси, що мають значний негативний вплив на стан навколишнього природного середовища та здоров'я людей, військові та інші оборонні об’єкти.

Суб’єктами екологічної експертизи є:

1) Кабінет Міністрів України в особі відповідного Міністерства, його органи на місцях, створювані ними спеціалізовані установи, організації та еколого-експертні підрозділи чи комісії;

2) органи та установи Міністерства охорони здоровя України;

3) інші державні органи, місцеві органи влади і самоврядування відповідно до законодавства;

4) громадські організації екологічного спрямування чи створювані ними спеціалізовані формування;

5) інші установи, в т.ч. іноземні юридичні і фізичні особи, які залучаються до проведення екологічної експертизи;

6) окремі громадяни в порядку, передбаченому законодавством України.

В окремих випадках, під час розслідування і судового розгляду кримінальних справ про службові та господарські злочини, які пов’язані із заподіянням шкоди навколишньому природному середовищу, можуть залучити фахівця-еколога.

Оскільки шкідливі наслідки в екологічній сфері, що виникають внаслідок злочинних дій або бездіяльності певних осіб, мають, як правило, чітко визначений предметний характер (захворювання людей, падіж худоби, знищення родючих шарів грунту, погіршення бальнеологічних властивостей ділянок місцевості тощо), то поряд з екологічною експертизою або в комплексі з нею можуть використовуватися й інші: судово-медична, біологічна, хімічна, судово-ветеринарна, технологічна, курортологічна, будівельно-технічна, гідротехнічна.

3. Статус експерта екологічної експертизи.

Експертом екологічної експертизи може бути спеціаліст, який має вищу освіту, відповідну спеціальність, кваліфікацію і професійні знання, володіє навичками аналізу експертної інформації і методикою еколого-експертної оцінки, а також має практичний досвід у відповідній галузі не менше трьох років.

У статті 28 Закону України „Про екологічну експертизу” визначено права експерта державної екологічної експертизи, а саме має право:

1) одержувати на його вимогу відомості та матеріали, необхідні для проведення екологічної експертизи;

2) ставити питання про відхилення поданих на експертизу матеріалів, які не відповідають вимогам природоохоронного законодавства та іншим вимогам;

3) вносити пропозиції про залучення до проведення експертизи висококваліфікованих спеціалістів, науковців;

4) має право на особисту думку щодо висновків екологічної експертизи.

Ст.. 29 Закону України „Про екологічну експертизу” вказує на перелік обов’язків експерта е кологічної експертизи:

1) дотримуватися строків та порядку здійснення екологічної експертизи а також законів;

2) забезпечувати всебічне, комплексне, об’єктивне, якісне і ефективне проведення екологічної експертизи;

3) своєчасно готувати обґрунтовані та об’єктивні висновки, пропозиції;

4) заявляти самовідвід за наявності особистої заінтересованості щодо конкретного об’єкта екологічної експертизи.

4. Форми екологічної експертизи.

Закон України „Про екологічну експертизу” в ст.. 12 визначає такі форми екологічної експертизи.

Державна екологічна експертиза організовується і проводиться еколого-експертними підрозділами, спеціалізованими установами, організаціями або спеціально створюваними комісіями спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань охорони довкілля, його органів на місцях із залученням інших органів державної виконавчої влади, а також фахівців інших установ, організацій і підприємств та експерти міжнародних організацій. Її висновки носять імперативний (обов’язків до виконання) характер.

Громадська екологічна експертиза здійснюється з ініціативи громадських організацій і має рекомендаційний характер. Як зазначено в ч. 2 ст. 42 Закону України „Про екологічну експертизу”, висновки громадської екологічної експертизи можуть враховуватися при проведенні державної екологічної експертизи, а також органами, що приймають рішення про реалізацію об’єкта експертизи.

Спеціальні екологічні експертизи можуть здійснюватися за ініціативою заінтересованих юридичних і фізичних осіб на договірній основі із спеціалізованими еколого-експертними органами і формуваннями (центри еколого-економічного аналізу, науково-технічних послуг, громадські організації та об,єднання в сфері науки і техніки, милосердя, сприяння сімї та дитинству).

Спеціальні екологічні експертизи проводяться з метою встановлення еколого-економічного аналізу, оцінки і ліцензування нової техніки, технології, матеріалів, речовин, що плануються до ввезення з-за кордону, а також екологічної експертизи нормативно-технічної, технологічної, комерційної та іншої документації на продукцію, яка планується на імпорт, та інші дії.

5. Порядок проведення екологічної експертизи.

Порядок проведення державної екологічної експертизи регулюється розділом 6 Закону України „Про екологічну експертизу” та рядом підзаконних нормативно-правових актів. Проведення екологічної експертизи згідно з ст.. 33 Закону передбачає три стадії: підготовчу, основну, заключну.

У процесі підготовчої стадії відбувається перевірка наявності та повноти матеріалів на об’єкти екологічної експертизи та створення еколого-експертних комісій. Документи на експертизу подаються замовником згідно з постановою КМУ від 31.10.1995 р. „Про порядок передачі документації на державну екологічну експертизу”

На другій (основній) стадії відбувається опрацювання, аналіз, дослідження, оцінка поданих матеріалів щодо ступеня екологічної безпеки об’єктів.

На заключній стадії відбувається узагальнення окремих експертних досліджень, підготовка висновку екологічної експертизи та подання його заінтересованим органам і особам.