Методи навчання. 4 page

5. Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення — найпоширеніший вид юридичної відповідальності в екологічній сфері. Підставою для її застосування є адміністративні екологічні правопорушення, різні види і склади яких передбачено Кодексом України про адміністративні правопорушення.

Адміністративна відповідальність за екологічні правопорушення — це вид юридичної відповідальності, яка передбачає заходи адміністративного впливу за протиправні й винні діяння, що порушують встановлений порядок використання природних ресурсів, охорони навколишнього середовища (довкілля) та вимоги екологічної безпеки.

Залежно від об'єкта посягання адміністративні правопорушення можна поділити на кілька груп.

Першу групу екологічних правопорушень, за які настає адміністративна відповідальність, становлять адміністративні правопорушення, що стосуються права власності на природні ресурси. До них відносять порушення права державної власності на надра, порушення права державної власності на води, порушення права державної власності на ліси, порушення права державної власності на тваринний світ, а також інші правопорушення.

Другу групу становлять адміністративні земельні правопорушення. До яких відносять псування і забруднення сільськогосподарських земель, порушення прав використання земель, самовільне зайняття земельної ділянки, приховування або перекручування даних Земельного кадастру, несвоєчасне повернення тимчасово зайнятих земель або неприведення їх до стану, придатного для використання за призначенням, самовільне відхилення від проектів внутрішньогосподарського землеустрою, знищення межових.

Третю групу адміністративних правопорушень в екологічній сфері становлять адміністративні надрові правопорушення, а саме: порушення вимог щодо охорони надр, порушення правил і вимог проведення робіт з геологічного вивчення надр.

Четверту групу адміністративних екологічних правопорушень становлять водні правопорушення. Вони стосуються порушення правил охорони водних ресурсів, порушення вимог щодо охорони територіальних і внутрішніх морських вод від забруднення і засмічення, порушення правил водокористування, пошкодження водогосподарських споруд і пристроїв, невиконання обов'язків щодо реєстрації в суднових документах операцій із шкідливими речовинами і сумішами тощо.

Лісові адміністративні правопорушення, становлять п'яту групу адміністративних правопорушень. До них відносять незаконне використання земель державного лісового фонду, порушення встановленого порядку використання лісосічного фонду, заготівлі та вивезення деревини, пошкодження сінокосів і пасовищних угідь на землях державного лісового фонду, самовільне сінокосіння і випасання худоби, самовільне збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, введення в експлуатацію виробничих об'єктів без обладнання, що запобігає шкідливому впливу на ліси, пошкодження лісу стічними водами, хімічними речовинами, шкідливими викидами, відходами і покидьками, знищення або пошкодження лісоосушувальних канав, дренажних систем і шляхів на землях державного лісового фонду, знищення корисної для лісу фауни, порушення вимог пожежної безпеки в лісах, самовільне випалювання сухої рослинності або її залишків тощо.

Шосту групу екологічних правопорушень становлять адміністративні атмосферні правопорушення, які стосуються порушень порядку здійснення викиду забруднюючих речовин в атмосферу або шкідливого впливу на неї фізичних та біологічних факторів, порушення порядку здійснення діяльності, спрямованої на штучні зміни стану атмосфери і атмосферних явищ, недодержання вимог щодо охорони атмосферного повітря при введенні в експлуатацію і експлуатації підприємств і споруд тощо.

Сьому групу екологічних правопорушень становлять адміністративні фауністичні правопорушення. До них відносять порушення правил використання об'єктів тваринного світу, виготовлення, збут знарядь добування об'єктів тваринного світу, експлуатацію на водних об'єктах водозабірних споруд, не забезпечених рибозахисним обладнанням, порушення вимог щодо охорони середовища перебування і шляхів міграції, переселення, акліматизації диких тварин тощо.

Восьму групу екологічних правопорушень становлять правопорушення природозаповідних та інших природоохоронних норм і правил. До них відносять порушення правил щодо природозаповідних територій, порушення правил охорони і використання пам'яток історії і культури, знищення або пошкодження зелених насаджень та інших об'єктів озеленення населених пунктів та ряд інших.

Дев'яту групу екологічних правопорушень становлять адміністративні екологонебезпечні правопорушення. До них відносять порушення правил щодо промислових та побутових відходів, порушення правил щодо пестицидів, агрохімікатів, токсичних хімічних речовин та інших препаратів, невиконання вимог і норм щодо роботи з мікроорганізмами, біологічно активними речовинами тощо.

У десяту групу екологічних правопорушень, можна виокремити адміністративні правопорушення в галузі охорони праці та здоров'я населення. До них відносять порушення вимог законодавства про працю та охорону праці, порушення Санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних норм і правил, вимог виробництва, заготівлі, реалізації сільськогосподарської продукції, що містить хімічні речовини понад граничне допустимі концентрації та ін.

Адміністративні стягнення, які застосовуються до правопорушників: штраф; вилучення об'єктів правопорушення; позбавлення права займатися спеціальною діяльністю; конфіскація знарядь правопорушення; обмеження, зупинення, припинення діяльності чи експлуатації об'єктів.

Порушення екологічних лімітів, нормативів, стандартів, вимог екологічної безпеки тягне за собою застосування заходів адміністративного впливу:

• обмеження діяльності;

• зупинення діяльності на певний час;

• припинення діяльності.

Державні органи, які уповноважені застосовувати зазначені заходи реагування:

• Кабінет Міністрів України;

• органи Міністерство екології та природних ресурсів України;

• органи місцевої державної виконавчої влади;

• органи місцевого самоврядування;

• органи суду за позовом прокуратури в разі систематичних правопорушень.

6. Дисциплінарна відповідальність за екологічні правопорушення — це вид юридичної відповідальності, що застосовується до винних за протиправні дії осіб, які порушують екологічні вимоги у процесі виконання своїх посадових обов'язків та інші вимоги дисципліни праці, пов'язані з використанням природних ресурсів, охороною навколишнього середовища, забезпеченням екологічної безпеки.

Види дисциплінарних стягнень, передбачені Кодексом України про працю:

• догана;

• звільнення з посади.

7. Майнова відповідальність за екологічні правопорушення (делікти) — це вид юридичної відповідальності, яка передбачає виконання фізичними і юридичними особами обов'язку щодо компенсації шкоди, заподіяної власникам чи користувачам природних ресурсів порушенням екологічного законодавства або екологічних та інших прав громадян.

Рекомендована література:

1. Конституція України.

2. Екологічне законодавство України. Офіційні документи.Київ. вид „Істина”- 2007.

3. Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991 р.

4. Н.Р. Кобецька. Екологічне право України. Навчальний посібник. Київ – Юрінком Інтер. – 2007.

5. Земельний Кодекс України від 25.10.2001 р.

Тема 8. Спеціальний правовий режим екологічно уражених об’єктів, забруднених територій і зон надзвичайних екологічних ситуацій та гарантії прав потерпілих громадян.

1. Поняття та види правових режимів екологічно уражених об’єктів.
2. Стан нормативної бази з ядерної та радіаційної безпеки.
3. Поняття, і характеристика зон надзвичайних екологічних ситуацій.
4. Ознаки і класифікація зон надзвичайних екологічних ситуацій.
5. Система заходів запобігання, реагування та ліквідації наслідків надзвичайних екологічних ситуацій.
6. Єдина державна система запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру.

1. Поняття та види правових режимів екологічно уражених об’єктів.

До спеціальних правових режимів екологічно уражених об’єктів можна віднести:

- ядерна та радіаційна безпека;

- атомна енергетика;

- джерела іонізуючого випромінювання;

- радіоактивні відходи;

- уранодобувна та переробна промисловість.

Приєднання України, як суверенної держави, до ряду міжнародних Конвенцій та Угод поклало на неї відповідальність та зобов’язання по дотриманню вимог цих правових актів. Зокрема, ратифікація Україною Конвенції з ядерної безпеки продемонструвала визнання нею:

- відповідальності за ядерну безпеку тих ядерних установок, що знаходяться під її юрисдикцією;

- необхідності забезпечення того, щоб використання ядерної енергії було безпечним, добре відрегульованим та екологічно раціональним;

- зобов’язань щодо використання керівних принципів безпеки.

За кількістю ядерних енергетичних установок Україна посідає 8-ме місце в світі і 5-те в Європі (5 АЕС- 16 енергоблоків). На 4-му енергоблоці Чорнобильської АЕС, в об’єкті „Укриття” зберігаються радіоактивні та ядерні матеріали, сумарна активність яких складає 20 млн. Кюрі.

Підприємства по видобутку та переробці уранової руди знаходяться у Дніпропетровській, Миколаївській та Кіровоградській областях і належать до виробничого обєднання „Східний гірничо-збагачувальний комбінат”. Видобування уранової руди в Україні проводиться, головним чином, на трьох виробничих майданчиках: Жовтоводському, Кіровоградському та Смоленському рудниках.

Україна належить до країн з розвиненим використанням ядерних технологій та джерел іонізуючого випромінювання (ДІВ) по всіх напрямах господарської. Медичної та наукової діяльності. За неповними даними, в областях України є близько 2086 потенційних заявників (без медичних установ), що мають отримати дозволи на здійснення діяльності з ДІВ.

Питання, пов’язані з радіаційною та ядерною безпекою АЕС, вивчаються та аналізуються як національними органами, уповноваженими державою, так і міжнародними організаціями та експертними комісіями. Особлива увага міжнародних експертів та комісій, в основному, зумовлена специфікою проектів АЕС, розроблених у колишньому СРСР, та низкою концептуальних рішень забезпечення ядерної та радіаційної безпеки, що відрізняються від прийнятих у міжнародній практиці.

До загальнодержавних проблем, пов’язаних з використанням джерел іонізуючого випромінювання, які вимагають термінового вирішення, слід віднести:

- використання або зберігання ДІВ у встановлені строки;

- наявність великої кількості відпрацьованих ДІВ і невирішеність проблем їх захоронення;

- відсутність у підприємств та організацій фінансових фондів для відшкодування збитків від можливих радіаційних аварій;

- проведення в державі політики повернення відпрацьованих ДІВ іноземними суб’єктами підприємництва, які були їх постачальниками;

Головними осередками накопичення найбільшої кількості високорадіоактивних відходів в Україні є атомні станції, на яких здійснюється їх часткова первинна переробка та тимчасове зберігання.

Проблема поводження з відпрацьованим ядерним паливом в Україні гостро постала в зв’язку з порушенням традиційної практики відправлення відпрацьованих тепло видатних збірок в Росію на переробку та захоронення.

Характерним для уранодобувної та переробної промисловості є те, що майже всі їх відходи становлять собою джерела радіоактивного забруднення довкілля.

1. Стан нормативної бази з ядерної та радіаційної безпеки.

Аналіз причин та наслідків аварії на Чорнобильській АЕС показав, що:

- чинні норми та правила не розглядали комплексну оцінку безпеки як основу дозвільного регулювання, замінюючи її системою обов’язкових приписів;

- не були визначені належні повноваження експлуатуючої організації, які зводилися до командно-адміністративної системи управління економікою;

- не були врегульовані питання безпеки.

Однією з ознак інтеграційних процесів стало приєднання України та підписання нею низки міжнародних договорів у галузі ядерної та радіаційної безпеки. Першим кроком на шляху створення власного ядерного законодавства стало прийняття таких важливих нормативно-правових актів: Закон України „Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи” від 27.02.1991 р.; „Концепція державного регулювання безпеки та управління ядерною галуззю в Україні” від 24.01.1994 р.; ЗУ „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” 1995 р.; ЗУ„Про поводження з радіоактивними відходами” 1995 р.; ЗУ„Про видобування та переробку уранових руд” від 19 листопада 1997 р.; ЗУ „Про внесення змін і доповнень до деяких законодавчих актів у зв’язку з приєднанням України до Віденської Конвенції про цивільну відповідальність за ядерну шкоду” від 3 грудня 1997 р.; ЗУ „Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань” від 14 січня 1998 р.; ЗУ „Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру” від 08.06. 2000р; ЗУ „Про об’єкти підвищеної небезпеки” від 18.01.2001 р.; „Про зону надзвичайної екологічної ситуації” від 13.07.2002 р.; „Про правові засади цивільного захисту” від 24.06.2004 р.

17 грудня 1997 р. Верховною Радою України були ратифіковані два міжнародно-правові акти – Конвенція про ядерну безпеку та Угода між Україною і МАГАТЕ про застосування гарантій у зв’язку з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї.

Питання ядерної та радіаційної безпеки регулюються також низкою нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України.

3. Поняття, і характеристика зон надзвичайних екологічних ситуацій.

Закон України від 13.07.2000 р. „Про зону надзвичайної екологічної ситуації” дає законодавче визначення, що надзвичайна екологічна ситуація – це надзвичайна ситуація, при якій на окремій території сталися негативні зміни в навколишньому природному середовищі, що потребують застосування надзвичайних заходів з боку держави. Негативні зміни в навколишньому природному середовищі – це втрата, виснаження чи знищення окремих природних комплексів та ресурсів внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи та інших факторів, що обмежують або виключають можливість життєдіяльності людини та провадження господарської діяльності в цих умовах. Зона надзвичайної екологічної ситуації – це окрема місцевість України, на якій виникла надзвичайна екологічна ситуація (ст. 1 Закону).

Ці поняття були відтворені в Законі „Про охорону навколишнього природного середовища” і відповідно уніфікували підхід до застосування термінів у цій галузі. Питання визначення понять, критеріїв розмежування, підстав запровадження іншого типу зон, як от: екологічної катастрофи, екологічного лиха, підвищеної екологічної небезпеки тощо має на сьогодні лише теоретичний характер.

В залежності від причин походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних ситуацій на території України, розрізняються надзвичайні ситуації природного характеру – небезпечні геологічні, метеорологічні, гідрологічні явища, деградація грунтів чи надр, пожежі у природних екологічних системах, зміни стану повітряного басейну, інфекційна захворюваність та масове отруєння людей, тварин, масова загибель диких тварин, ураження сільськогосподарських рослин хворобами та шкідниками і т. ін. (Державний класифікатор надзвичайних ситуацій ДК 019-2001, затверджений наказом Держстандарту України від 19.11.2001 р.). Але це поняття не є тотожним поняттю надзвичайної екологічної ситуації.

Підставами для оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації є: значне перевищення гранично допустимих норм показників якості навколишнього природного середовища, визначених законодавством; виникнення реальної загрози життю та здоровю великої кількості людей або заподіяння значної матеріальної шкоди юридичним, фізичним особам чи навколишньому природному середовищу внаслідок надмірного забруднення навколишнього природного середовища, руйнівного впливу стихійних сил природи чи інших факторів; негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі на значній території і які неможливо усунути без застосування надзвичайних заходів з боку держави; негативні зміни, що сталися в навколишньому природному середовищі, які суттєво обмежують або виключають можливість проживання населення і провадження господарської діяльності на відповідній території; значне збільшення рівня захворюваності населення внаслідок негативних змін у навколишньому природному середовищі (ст. 5 Закону „Про зону надзвичайної екологічної ситуації”).

У статті 6 Закону визначений порядок оголошення окремої місцевості зоною надзвичайної екологічної ситуації: окрема місцевість України оголошується зоною надзвичайної екологічної ситуації Президентом України за пропозицією Ради національної безпеки і оборони України або за поданням Кабінету Міністрів України. Указ Президента затверджується Верховною Радою України протягом двох днів.

4.Ознаки і класифікація зон надзвичайних екологічних ситуацій.

Аналізуючи існуючі нормативно-правові положення стосовно надзвичайних екологічних ситуацій, можна сформулювати такі ознаки зон надзвичайних екологічних ситуацій:

- наявність шкоди навколишньому природному середовищу, зміна його якісного стану, порушення безпеки довкілля, зокрема значне перевищення встановлених екологічних нормативів;

- зміни довкілля, які в свою чергу тягнуть за собою негативні впливи на людину, її здоровя, заподіяння чи реальну загрозу заподіяння шкоди людині;

- причиною таких наслідків є діяльність людини чи вплив стихійних сил природи;

- оголошення у встановленому порядку відповідної території зоною надзвичайної екологічної ситуації;

- встановлення особливого режиму щодо цієї території

Класифікація зон надзвичайних екологічних ситуацій можлива на підставі різних критеріїв, зокрема:

- за прикладом загальної класифікації надзвичайних ситуацій, в залежності від причин походження подій, що можуть зумовити виникнення надзвичайних екологічних ситуацій можна виділяти:

а) надзвичайні екологічні ситуації техногенного характеру (транспортні, виробничі аварії, пожежі);

б) надзвичайні екологічні ситуації природного характеру (землетруси, повені);

в) надзвичайні екологічні ситуації соціально-політичного характеру (терористичні акти);

г) надзвичайні екологічні ситуації військового характеру.

- за рівнями (ст. 7 ЗУ „Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру”):

а) надзвичайні екологічні ситуації державного рівня (п.4 Порядку класифікації надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру за їх рівнями);

б) надзвичайні екологічні ситуації регіонального рівня (п.5 Порядку);

в) надзвичайні екологічні ситуації місцевого рівня (п. 6 Порядку);

г) надзвичайні екологічні ситуації об’єктового рівня (п.7 Порядку);

- в залежності від ступеня небезпеки та складності екологічної ситуації та їх наслідків:

а) критична надзвичайна екологічна ситуація;

б) гостро критична;

в) кризова;

г) катастрофічна.

- за наслідками:

а) незворотні;

б) тривалі;

в) тимчасові;

г) суттєві.

6. Система заходів запобігання, реагування та ліквідації наслідків надзвичайних екологічних ситуацій.

Система державно-правових заходів у процесі регулювання надзвичайних екологічних ситуацій охоплює три групи заходів:

- заходи запобігання виникненню надзвичайної екологічної ситуації;

він охоплює підготовку і реалізацію комплексу правових, соціально-економічних, політичних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних та інших заходів, спрямованих на регулювання техногенної та природної безпеки, проведення оцінки рівнів ризику, завчасне реагування на загрозу виникнення надзвичайної ситуації техногенного та природного характеру.

- заходи на реагування на надзвичайну екологічну ситуацію;

- це скоординовані дії підрозділів єдиної державної системи щодо реалізації планів локалізації та ліквідації аварії (катастрофи).

- заходи ліквідації наслідків надзвичайної екологічної ситуації.

-це проведення комплексу заходів, які охоплюють аварійно-рятувальні та інші невідкладні роботи, що здійснюються у разі виникнення надзвичайних ситуацій.

Зміст даних понять розкривається в законодавстві стосовно загальної категорії „надзвичайної ситуації” і може бути застосований щодо надзвичайної екологічної ситуації.

Запобігання виникненню надзвичайних екологічних ситуацій передбачає здійснення комплексу заходів стосовно об’єктів та діяльності, що можуть спричинити виникнення надзвичайної екологічної ситуації, є потенційно небезпечними. Основні вимоги до таких об’єктів пред’являються Законом України „Про об’єкти підвищеної небезпеки”, Закону України „Про захист населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру” а також спеціальним екологічним законодавством.

На відміну від техногенних аварій та катастроф, надзвичайні аварії, що викликані дією стихійних явищ, людина, як правило, не може попередити, однак певною мірою їх можна передбачити і здійснити заходи по зменшенню можливих негативних наслідків. На це спрямовується діяльність відповідних державних органів, науково-дослідних організацій. До них відносяться такі заходи:

- реагування на надзвичайну екологічну ситуацію передбачає належний механізм інформування та оповіщення;

- ліквідація надзвичайних ситуацій та їх наслідків.

7. Єдина державна система запобігання і реагування на надзвичайні ситуації.

З метою забезпечення реалізації державної політики у сфері запобігання і реагування на надзвичайні ситуації, цивільного захисту населення в Україні створена і діє єдина державна система запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру, Положення про яку затверджене постановою КМУ від 3.08.1998 р. Відповідно до п.2 Положення єдина державна система запобігання і реагування на надзвичайні ситуації техногенного і природного характеру – це центральні та місцеві органи виконавчої влади, виконавчі органи рад, державні підприємства, установи, організації з відповідними силами і засобами, які здійснюють нагляд за забезпеченням техногенної та природної безпеки, організують проведення роботи із запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного та природного походження і реагування у разі їх виникнення з метою захисту населення і довкілля, зменшення матеріальних втрат.

Єдина державна система складається з постійно діючих функціональних і територіальних підсистем і має чотири рівні – загальнодержавний, регіональний, місцевий та об’єктовий.

Кожний рівень єдиної державної системи має координуючі та постійні органи управління щодо розв’язання завдань у сфері запобігання надзвичайним ситуаціям, захисту населення і територій від їх наслідків, систему повсякденного управління, сили і засоби, резерви матеріальних та фінансових ресурсів, систему зв’язку та інформаційного забезпечення.

До складу сил і засобів єдиної державної системи входять відповідні сили і засоби функціональних і територіальних підсистем, а також недержавні (добровільні рятувальні формування, які залучаються для виконання відповідних робіт. Військові та спеціальні цивільні аварійно-пошуково-рятувальні формування, з яких складаються зазначені сили і засоби, укомплектовуються з урахуванням необхідності проведення роботи в автономному режимі протягом не менше трьох діб і перебувають в стані постійної готовності.

Такі сили постійної готовності згідно із законодавством можуть залучатися для термінового реагування у разі виникнення надзвичайної ситуації з повідомленням про це відповідних центральних та місцевих органів виконавчої влади, виконавчих органів рад, керівників державних підприємств, установ та організацій. У виняткових випадках для ліквідації надзвичайних ситуацій залучаються спеціально підготовлені сили і засоби Міністерства Оборони України.

Рекомендована література:

1.Конституція України.

2.Екологічне законодавство України. Офіційні документи.Київ. вид „Істина”- 2007.

1. Закон України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 25.06.1991 р.
2. Н.Р. Кобецька. Екологічне право України. Навчальний посібник. Київ – Юрінком Інтер. – 2007.
3. Земельний Кодекс України від 25.10.2001 р

Тема 9. Правове регулювання використання й охорони курортних, оздоровчих і лікувальних об”єктів, територій і рекреаційних ресурсів.

1. Поняття, особливості, структурні елементи екологічної мережі України.

2. Поняття та особливості правового регулювання лікувально-оздоровчих та курортних зон.

3. Рекреаційні зони, їх види та правовий режим.

4. Правовий режим інших складових екомережі.

1. Поняття, особливості, структурні елементи екологічної мережі України.

Однією з перших форм охорони навколишнього природного середовища була заповідна (консервативна) форма, метою якої є збереження в первинному, природному стані особливих, унікальних чи типових за своїми характеристиками природних територій та об’єктів і максимальне обмеження господарського впливу на них.

Вагомим кроком у напрямі забезпечення правового регулювання територій та об’єктів, що мають особливу природоохоронну цілісність, стало прийняття Закону України „Про екологічну мережу України” від 24.06.2004 р.

Відповідно до ст. 3 цього закону екомережа – єдина територіальна система, яка утворюється з метою поліпшення умов для формування та відновлення довкілля, підвищення природно-ресурсного потенціалу території України, збереження ландшафтного та біорізноманіття, місць оселення та зростання цінних видів тваринного та рослинного світу, генетичного фонду, шляхів міграції тварин через поєднання територій та об’єктів природно-заповідного фонду, а також інших територій, які мають особливу цінність для охорони навколишнього природного середовища і відповідно до законів та міжнародних зобов’язань України підлягають особливій охороні.

Закон України „Про екологічну мережу України” передбачає поділ структурних елементів екологічної мережі на чотири типи: ключові, сполучні, буферні та відновлювальні.

Ключові території забезпечують збереження найбільш цінних і типових для даного регіону компонентів ландшафтного та біологічного різноманіття (території природно-заповідного фонду). Сполучні території (екокоридори) поєднують між собою ключові території, забезпечують міграцію тварин та обмін генетичного матеріалу. Буферні території забезпечують захист ключових та сполучних територій від зовнішніх впливів. Відновлювальні території забезпечують формування просторової цілісності екомережі, для яких мають бути виконані першочергові заходи щодо відтворення первинного природного стану.

До складових структурних елементів екомережі відповідно до ст. 5 Закону України „Про екологічну мережу України” включаються: 1) території та об’єкти природно-заповідного фонду; 2) землі водного фонду, водно-болотні угіддя, водоохоронні зони; 3) землі лісового фонду; 4) полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, які не віднесені до земель лісового фонду; 5) землі оздоровчого призначення з їх природними ресурсами; 6) землі рекреаційного призначення, які використовуються для організації масового відпочинку населення і туризму та проведення спортивних заходів; 7) інші природні території та об’єкти; 8) земельні ділянки, на яких зростають природні рослинні угруповання, занесені до Зеленої книги України; 9) території, які є місцями перебування чи зростання видів тваринного і рослинного світу, занесених до Червоної книги України; 10) частково землі сільськогосподарського призначення екстенсивного використання – пасовища, луки, сіножаті тощо; 11) радіоактивно забруднені землі, що не використовуються та підлягають окремій охороні як природні регіони з окремим статусом.

2. Поняття та особливості правового регулювання лікувально-оздоровчих та курортних зон.

Курортними і лікувально-оздоровчими зонами визнаються території, які мають виражені природні лікувальні фактори: мінеральні джерела, кліматичні та інші умови, сприятливі для лікування і оздоровлення людей.

Земельний Кодекс України виділяє землі оздоровчого призначення (ст.. 47). У водному Кодексі України, зокрема в ст.. 62 визначено поняття лікувальних водних об’єктів, тобто тих, що мають природні лікувальні властивості, а ст.. 64 кодексу встановлює правила користування водами і виділення ділянок водних об’єктів для оздоровчих, рекреаційних і спортивних цілей.