Характеристика темпу виконання вправ

(залежно від маси частин тіла, які рухаються)

Ритм рухів – узгоджене чергування рухів у часі і в просторі з часом відпочинку. Ритм, якого дотримується хворий при виконанні вправ, зменшує навантаження. При ритмічному виконанні вправ (ритмічне скорочення і розслаблення м’язів) швидше виробляється рухова навичка. Ритмічність вправ покращує крово- та лімфообіг, полегшуючи діяльність серцево-судинної системи, сприяє нормалізації функціонального стану нервової системи.

Амплітуда рухів – кут або відстань відхилення ділянки тіла, яка рухається, від вихідного рівня. Чим сильніше скорочуються м’язи при рухах, тим більший об’єм рухів, а відповідно і доза фізичного навантаження. Тому при зменшеній силі м’язів вправи необхідно починати з меншої амплітуди, а в міру збільшення сили – збільшувати і амплітуду. Для функціонального відновлення суглобів і м’язів з обмеженою амплітудою рухів більше значення має виконання рухів до крайньої амплітуди, фізіологічно можливої для даного суглобу. Разом з тим, при значному зниженні тонусу м’язів амплітуда рухів в суглобі не повинна перевищувати її фізіологічну норму.

Тривалість виконання фізичних вправ дозується часом виконання окремих вправ (бігу, піших прогулянок, плавання, занять ігровими вправами тощо), кількістю вправ, кількістю їх повторень. Орієнтовно можна рекомендувати таке число повторень: для кистей і стоп (дрібні м’язові групи) – 6-8-10-15 разів; у колінному і ліктьовому суглобах (середні м’язові групи) – 4-6 або 7-8 разів кожною ногою чи рукою; для тулуба, обох ніг та ін. (великі м’язові групи) – 3-4 або 5-6 разів у кожен бік. Для ходьби і бігу дозування в ЛФК виражається в часі (наприклад, від 30 с до 3 хв (аналогічно – під час ізометричних напружень м’язів (наприклад, від 4 до 6 с).

Складність рухів – визначається кількістю суглобів і м’язових груп та кількістю осей (напрямків), задіяних у виконанні вправи. На початку відновлення рухових навичок рухи повинні бути простими: для невеликої кількості м’язів (згиначів та розгиначів) і в одній площині (фронтальній чи сагітальній). В процесі удосконалення рухових навичок збільшується кількість суглобів, м’язових груп та кількість осей, задіяних у виконанні вправи.

Ступінь силового зусилля – міра м’язового зусилля, необхідного для виконання дії. Ступінь сили м’язових скорочень залежить від інтенсивності надходження до м’язів нервових імпульсів, числа м’язових фібрил, які беруть участь у русі та їх функціональної здатності. Здатність регулювати напруження м’язів у хворих завжди більшою чи меншою мірою погіршується. Вегетативні реакції завжди дещо запізнюються порівняно зі зміною напруження.

При прикладанні м’язових зусиль може виникнути натужування, тобто видихальне зусилля при закритій голосовій щілині. Воно має негативний вплив на організм. Стиснуті судини легень в таких випадках стають перешкодою для кровотоку, приплив крові до правого серця зменшується, венозний тиск підвищується, розвивається венозний застій. Робота правої половини серця утруднюється. При лікувальному застосуванні фізичних вправ необхідно уникати натужування.

Ступінь силового зусилля в лікувальній фізкультурі регулюється використанням методів полегшення чи утруднення виконання фізичних вправ (табл. 3.31):

Таблиця 3.31

Методи полегшення та утруднення виконання фізичних вправ

Тривалість перерви між вправами визначається залежно від:

- часу збереження підвищених вегетативних функцій (частота серцевих скорочень, дихання);

- часу, необхідного для відновлення функціональної здатності нервових центрів, які швидко виснажуються (наприклад, після порушення мозкового кровообігу);

- час, необхідний для розуміння завдання і виконання його збільшується, тому кожну нову вправу ураженою кінцівкою необхідно виконувати після достатньо тривалого відпочинку, який забезпечує відновлення рівня збудливості відповідних нервових центрів.

Щільність заняття – відношення тривалості виконання хворим фізичних вправ до тривалості усього заняття. На тренувальному режимі вона може досягати 80% відсотків і зменшується в міру зниження функціональних можливостей хворого.

Застосування емоційного фактора: насамперед – це музичний супровід, особистість інструктора з ЛФК, навколишнє середовище, присутність хворих, які вже видужують. Вони сприяють виникненню позитивних емоцій, що посилює зацікавленість хворого у заняттях лікувальною фізкультурою та знижує відчуття навантаження. Саме ця ситуація вимагає від методиста чи інструктора з ЛФК більш ретельного контролю адекватності навантаження.

Окремо зупинимося на застосуванні музики в ЛФК. З позиції фізіологічної дії значення музики засновано на зв’язку звуку з відчуттями рухів (акустико-моторний рефлекс), при цьому необхідно враховувати характер музики, її мелодію, ритм. Так, між ритмом рухів і ритмом внутрішніх органів існує тісний зв’язок, який здійснюється за типом моторно-вісцеральних рефлексів. Музика як ритмічний подразник стимулює фізіологічні процеси організму не тільки в руховій, але і у вегетативній сфері. Вони удосконалюються, стають оптимальними і енергетично більш економними.

Музика полегшує виконання фізичних вправ. Мажорна гармонічна музика сама по собі викликає помірне підвищення тонусу скелетних м’язів, підвищує ефект фізичних вправ при їх лікувальному застосуванні. При мінорній музиці це ефект дещо знижується. Звукові сприйняття при музикальному супроводі фізичних вправ викликають формування позитивних емоцій.

Інтенсивність фізичного навантаження