За величиною навантаження

За величиною навантаження, яке отримує організм чи окремі його ділянки та системи, гімнастичні вправи поділяються на вправи без додаткового навантаження, з додатковим навантаженням, в розслабленому стані.

Вправи з додатковим навантаженням застосовуються для збільшення сили м’язів. З цією метою використовують еспандери, гантелі, гумові бинти (рис. 3.5), блоки (через які підвішується вантаж), тренажери, протидію може надавати методист. При виконанні вправ з додатковим опором необхідно виключити можливість затримки дихання і моментів напруження.

Вправи на розслаблення м’язів можуть мати як загальний, так і місцевий характер.Вони передбачають свідоме зниження тонусу різних груп м’язів.Вправи на розслаблення м’язів створюють сприятливі умови для зниження тонусу м’язів, покращення їх кровопостачання, для відпочинку м’язів після їх напруження. Нерідко кероване розслаблення м’язів застосовують безпосередньо після їх статичного напруження. Ця методика прискорення відпочинку м’язів називається постізометрична релаксація м’язів.

За характером м’язової діяльності

За характером м’язової діяльності виділяють ізометричні (динамічні), ізотонічні (статичні) та ексцентричні скорочення м’язів. Під терміном «скорочення» розуміють розвиток напруження в м’язі. Вид скорочень зумовлюється ступенем м’язового зусилля, з одного боку, і опором, який м’яз повинен подолати в своєму намаганні наблизити кінці прикріплення, з другого.

Ізотонічні вправи найбільш поширені у лікувальній фізкультурі.Це динамічні вправи, при яких напруження м’язів приводить до скорочення їх довжини, внаслідок чого наближаються місця його прикріплення, виникають рухи у відповідних суглобах.

Ізометричні вправи – це статична форма скорочення м’язів, при яких напруження м’язів не супроводжується зміною їх довжини, тому рухів у суглобах не відбувається. Наприклад, утримання руки, відведеної до кута 90°, утримання у піднятих вперед руках гантелей, намагання змістити з місця нерухомий предмет, напруження м’язів кінцівки, що знаходяться під гіпсовою пов’язкою та ін. Залежно від стану пацієнта умов занять і поставленої мети використовують механічне чи мануальне прикладення опору, може регулюватись і довжина плеча важеля.

Ізометричні вправи в лікувальній фізкультурі найчастіше застосовують в період іммобілізації у хворих, що перенесли травматичні пошкодження опорно-рухового апарату, при окремих неврологічних захворюваннях, рідше – при значних больових відчуттях в суглобі чи у м’яких тканинах при виконанні рухів з повною амплітудою, при запальних процесах, при значних обмеженнях функціональних можливостей хворого (у випадку відсутності протипоказань).

Ізометричне напруження м’язів мобілізуюче впливає на мотонейронний апарат і є важливим засобом профілактики атрофії м’язів при іммобілізації кінцівок і як засіб відновлення функції м’язів при неврологічних захворюваннях. Вправи забезпечують покращення кровопостачання і обміну речовин в окремих сегментах кінцівок чи тулуба, відновлення зниженої сили і швидкості скорочення працюючих м’язів, відновлення обмеженої рухомості в окремих сегментах кінцівки, стимуляцію процесів регенерації, прискорення ліквідації атрофій тощо.

Відновлення сили найбільш успішно досягаються систематичним повторним виконанням статичних напружень із зусиллям, яке може досягати 60-80% від максимально можливого для даного м’яза.

Ізометричні напруження м’язів можуть бути ритмічними (періодичні напруження та розслаблення м’язів в ритмі 30-50 за хвилину) та статичні (напруження м’язів протягом 2-3 і більше секунд). Статичні ізометричні напруження в іммобілізаційний період при травмах кінцівок призначають з 3-5 дня тривалістю 2-3 с з поступовим збільшенням до 5-7 с. Відновлення швидкості скорочення м’язів найкраще досягається за допомогою вправ динамічного характеру. З цього питання хворий повинен отримати необхідний інструктаж. При виконанні статичних вправ необхідно дотримуватись таких вимог: а) чергувати з динамічними вправами; б) після виконання статичних вправ виконувати вправи на розслаблення цих м’язів; в) дозування залежить від захворювання, функціонального стану серцево-судинної системи та ступеня адаптації хворого до фізичного навантаження (І.Б. Тьомкін, 1976).

Ексцентричні вправи – вправи,при яких опір розтягненню м’язів більший, ніж розвинута м’язова сила. При цьому м’язове скорочення бере участь у русі лише для опору (сповільненню) руху. Принцип його дії полягає в наступному. Ряд рухів в побуті і при виконанні фізичних вправ здійснюються лише під дією маси відповідних сегментів тіла. Наприклад, опускання відведених з гантелями рук. Опускаються вони під дією сили земного тяжіння. Але для того, щоб сповільнити швидкість опускання руки з гантелями, м’язи, які відводять плече, повинні розвинути напруження.

Максимальна сила, яку розвиває м’яз, найменша при ізотонічному скороченні, дещо більша – ізометричному і найбільша – при ексцентричному.

За складністю виконання

За складністю виконання гімнастичні вправи бувають прості та складні.

Прості вправи найчастіше виконуються в одному суглобі, навколо однієї осі, в одній площині (відведення чи приведення плеча, згинання чи розгинання в колінному суглобі).

Складні вправи передбачають участь в рухах декількох суглобів та рухи в декількох осях чи площинах (колові рухи в суглобах, рухи тулуба в поєднанні з різноманітними рухами кінцівками тощо).

За використанням предметів та приладів

У лікувальній фізкультурі використовують вправи з предметами, на приладах та біля них (на гімнастичній лаві та з нею, біля гімнастичної стінки та на ній (рис. 3.6)). Вони застосовуються з метою підвищення фізичного навантаження, для зміцнення м’язів, покращення рухомості у суглобах, розвитку координації, рівноваги та ін. Як предмети використовують гантелі, м’ячі (набивні – медболи, волейбольні), булави, обручі та ін. (додаток 1).

Рис.3.6. Вправи на приладах: 1-4 – на гімнастичній драбині; 5-6 – на кільцях; 6-7 – на трапеції.

За впливом на організм

За впливом на організмфізичні вправи можуть бути загальнозміцнювальні і спеціальні.

Загальнозміцнювальні вправи спрямовані на підвищення резистентності організму до патогенних впливів, прискорення видужання та відновлення фізичної працездатності після перенесених захворювань. Вправи малої інтенсивності в фізичній реабілітації сприяють оптимальному перебігу основних процесів життєдіяльності, формуванню найбільш повноцінних реакцій на спеціальні вправи.

Спеціальні вправи призначені для безпосереднього впливу на патогенетичний процес, прискорення відновлення функції та функціональної здатності окремих органів та систем (дихальні вправи при захворюваннях системи дихання, вправи для відновлення рухомості в суглобах після перенесених травм та захворювань тощо). Спеціальні вправи використовують практично при усіх захворюваннях. Відсутні вони лише при захворюваннях серцево-судинної системи, бо кожна із загальнозміцнювальних вправ удосконалює її діяльність.

Одні і ті ж вправи можуть бути як загальнозміцнювальними, так і спеціальними. Наприклад, піднімання рук вгору можуть використовуватись як спеціальні (для відновлення функції плечового суглоба, як дихальні, якщо супроводжуються відповідно поставленим диханням) чи як загальнозміцнювальні вправи.

За ознакою активності виділяютьактивні, пасивні, активні з допомогою, уявні, рефлекторні вправи (додатки 2-4). Програма лікування може починатись із рефлекторних, уявних, пасивних вправ і, в міру покращення стану хворого чи удосконалення рухової здатності, поступово переходити до активних рухів з допомогою і самостійно виконаних, активних рухів. Така послідовність програми вимагає від реабілітолога необхідних знань та вмінь, які б забезпечили правильний і своєчасних перехід на кожний з указаних етапів.

Активні вправи – це рух суглоба чи сегментів тіла, які спричиняються активним, контрольованим з боку хворого скороченням м’язів. Їх хворі виконують самостійно, відповідно до поставлених завдань. Вплив активних фізичних вправ на організм описаний в попередніх розділах.

Пасивні вправи. Пасивними називаються вправи, які самостійно не виконує хворий, а йому допомагає інша особа (реабілітолог, методист з лікувальної фізкультури, родичі) чи рухи здійснюються за допомогою приладів та апаратів. Виконуються вони в межах дозволеної чи природної амплітуди рухів і не супроводжується активним, контрольованим пацієнтом скороченням м’язів, тобто характеризуються відсутністю у хворого вольового зусилля і м’язового напруження. Застосовуються для підтримання можливої амплітуди рухів у суглобі. Рухи здійснюються у всіх можливих анатомічних і діагональних площинах в повільному темпі. Пасивні вправи протипоказані у випадках, коли їх виконання може призвести до погіршення стану хворого.

Вплив пасивних рухів на організм визначається ступенем і швидкістю розтягування м’язів, які чергуються з їх розслабленням. Пасивні вправи мають незначний фізіологічний вплив і фізичне навантаження на організм. Вони не можуть запобігти атрофії м’язів, підтримати чи збільшити їх тонус та витривалість. Разом з тим, пасивні вправи сприяють покращенню лімфо- та кровообігу, трофічних процесів та рухової здатності суглобів уражених кінцівок. Пасивні рухи стимулюють та підтримують функціональну здатність відповідних зон кори головного мозку та мотонейронів спинного мозку завдяки рефлекторному впливу аферентних імпульсів, які виникають при пасивних рухах в шкірних покривах, м’язах, сухожилках.

Пасивні вправи застосовують у випадках, коли хворий не може скорочувати свої м’язи або йому заборонено це робити: для попередження больових відчуттів чи несприятливих впливів на діяльність серцево-судинної і дихальної систем, опорно-рухового апарату, нервово-м’язової системи, які можуть бути спричинені скороченням м’язів (наприклад, при інфаркті міокарда, стану після оперативних

Рис. 3.7. Пасивне надання хворому вертикального положення за допомогою поворотного стола.

Пасивні вправи застосовують з оздоровчою метою в комплексі фізичних вправ у дітей першого року життя.

Для того, щоб ефективно використовувати пасивні вправи, фахівець з фізичної реабілітації (чи методист з лікувальної фізкультури) повинен керуватися знаннями з анатомії та фізіології серцево-судинної та дихальної системи, опорно-рухового апарату, нервово-м’язової системи. Фахівець повинен знати величину природної амплітуди рухів, на які м’язи чи м’які тканини впливає виконання пасивних рухів, в якому вихідному положенні вправи найбільш ефективні. Пари цьому він повинен навчитись відчувати та оцінювати наявність або відсутність опору м’язової тканини чи суглобової капсули під час здійснення руху.

Активні вправи з допомогою (напівактивні, напівпасивні) – це тип активних вправ, в яких використовується зовнішня сила з метою допомоги пацієнту виконати вправу. Застосовуються при відсутності протипоказань до активних рухів, коли хворий не може самостійно виконати їх: при значному зниженні рухової здатності чи при появі початкових проявів її відновлення. У цих випадках до самостійного виконання вправ долучається допомога методиста чи здорової верхньої кінцівки хворого. Застосовуються також засоби для полегшення виконання рухів (механотерапевтичні апарати, вправи у полегшених вихідних положеннях, у воді тощо). Такі вправи вимагають обов’язкового вольового зусилля до руху. При цьому хворий повинен здійснювати активне, контрольоване скорочення м’язів до тієї величини, що є для нього можливою. Їх виконання необхідно супроводжувати зоровим контролем і голосним словесним наказом до дії. Застосовують для підтримання чи відновлення функціональної здатності знерухомленого внаслідок захворювань та травматичних пошкоджень опорно-рухового апарату, при паралічах, парезах кінцівок, для відновлення правильної схеми рухового акту.

Уявні (ідеомоторні) вправи полягають в тому, що хворий в думці зосереджується і уявляє собі, що виконує рухи в якомусь суглобі. Для цього подумки надсилає імпульси до відповідних м’язів. Електроміографічні дослідження показали, що при цьому у знерухомлених досліджуваних м’язах, які забезпечують «уявні рухи», біоелектрична активність підвищується. До того ж, дещо менше, але також збільшується вона і в симетричних м’язах. Ефективність уявного «виконання рухів» пов’язана зі збереженням звичайного стереотипу процесів збудження та гальмування в центральній нервовій системі, що, в свою чергу, підтримує функціональну здатність кінцівки.

Ідеомоторнівправи стимулюють діяльність кори головного мозку, покращують трофіку опорно-рухового апарату і викликають реакцію з боку вегетативної нервової системи, покращуючи діяльність ураженого органа, серцево-судинної, дихальної, ендокринної системи, обмін речовин. Вправи дають можливість відновити чи підтримати функціональну здатність мотонейронів спинного мозку. Вони показані при травмах, в’ялих паралічах та деяких захворюваннях внутрішніх органів.

Ідеомоторнівправи можуть поєднуватися з відповідними пасивними вправами та електрогімнастикою.

Рефлекторні вправи. Це рухи, які виникають незалежно від бажання хворого, виконуються за рахунок рефлекторної зміни напруження і тонусу м’язів. Застосовуються у хворих, які не можуть самостійно скорочувати необхідні м’язи.

Вони базуються на безумовних рефлексах (виставлення ноги вперед при небезпеці падіння вперед, напруження м’язів склепіння стопи при подразненні підошви тощо). При паралічах і парезах центрального походження, а також у дітей першого року життя, можуть використовуватися як фізіологічні, так і патологічні рефлекси. Особливе значення фізіологічні рефлекторні рухи мають для дітей перших місяців життя, які виникають при певному спонуканні їх до діяльності (піднімання голови в положенні лежачи на животі чи в «положенні плавця», піднімання голови при підніманні дитини за руки, інтенсивні рухи кінцівками при накриванні дитини з головою простирадлом, виставляння ноги при нахилі тулуба вперед тощо). У цьому віці – це надзвичайно ефективні вправи, бо стимулюють дитину до активної діяльності.

Крім цього, це можуть бути рухи, при яких на діяльність м’язів впливають за допомогою інших м’язів. Так, вправи для м’язів поясу верхніх кінцівок можуть рефлекторно викликати зміцнення м’язів тазового поясу і м’язів стегна, розгинання голови – напруження м’язів спини. Вправи на розслаблення посмугованих м’язів поясу верхніх кінцівок і грудної клітки завдяки сегментарному зв’язку сприяють рефлекторному розслабленню напруженої гладкої мускулатури при спазмі бронхів. Вправи здоровою рукою при іммобілізації травмованої симетричної кінцівки підтримують функціональну здатність останньої за рахунок впливу на спинномозкові сегменти їх спільної іннервації. В умовах зміненої рухової здатності хворих ця особливість є надзвичайно суттєвою.

При захворюваннях нервової системи нерідко виникають мимовільні співдружні рухи (синкінезії). Так, при стисканні пальців здорової кисті в кулак паралізована рука згинається в ліктьовому суглобі, при згинальних і розгинальних рухах здорової руки рухається хвора рука. При рухах паретичної кінцівки рухається нога, інша рука, напружуються м’язи лиця тощо. Ці явища пояснюються відсутністю гальмування тих імпульсів, які і в нормальних умовах надходять на інший бік. Це не бажані рухи. В процесі відновлення функціональної здатності ураженої кінцівки їх необхідно гальмувати. Але на певних етапах розвитку захворювання такі мимовільні рухи необхідно спрямовувати у потрібному напрямку. Так, наприклад, у хворого після інсульту пальці паретичної кисті, в якій розміщена пластмасова 0,5- літрова пляшка, мимовільно згинаються під час закручування і розкручування її корка здоровою рукою.

За методичною спрямованістю та переважним впливом на окремі функції. Ці два види класифікації взаємно доповнюють один одного.

Методична спрямованість фізичних вправ зумовлена їх впливом на окремі складові в ієрархії рухових, чутливих, вестибулярних функцій.

За методичною спрямованістю вправи розподіляють на дихальні, корегуючі, вправи на розслаблення, на розтягування м’язів, на координацію рухів, вправи на розвиток рівноваги, на розвиток м’язової сили, збільшення рухомості в суглобах та ін.

За переважною дією на певні функції виділяють вправи, спрямовані на відновлення та удосконалення рухових, чутливих (у тому числі вестибулярних), вісцеральних функцій. Останні включають вправи для удосконалення функції дихальної, серцево-судинної, сечовидільної, шлунково-кишкової, обмінно-ендокринної систем.

Вправи на розвиток координацію рухів. Координація – це складні комбінації елементарних рухів. Вправи спрямовані на підвищення координаційних можливостей, в тому числі на:

- поліпшення статичної та динамічної рівноваги;

- упорядкування рефлекторної збудливості, ліквідацію співдружніх рухів (синкінезій), відновлення та удосконалення навичок (збереження пози, ходьба, побутові маніпуляції із самообслуговування, трудові навички, спортивно-ігрова діяльність).

Їх застосовують при різних розладах діяльності нервової системи, а також після вимушеного тривалого обмеження рухової активності.

Для удосконалення координації рухів можна використовувати нескладні рухи, але щоб вони обов’язково були новими для хворого. Пізніше в заняття рекомендується включати різні складні поєднання рухів рук, ніг, тулуба, виконувати їх на місці та під час ходи. При цьому необхідно точно виконувати рухи.

Вправи на координацію використовують для відновлення побутових навичок, які утрачені внаслідок того чи іншого захворювання: захоплювання, переміщення предметів спочатку більших, потім – менших розмірів, натискування на вимикачі, шнурування взуття, користування ложкою, виделкою тощо. Використовуються також дитячі ігри: складання мозаїки, пірамідок, ліплення з пластиліну тощо.

Для прискорення оволодіння чи вдосконалення виконання фізичних вправ хворий обов’язково повинен голосно давати словесний наказ до виконання окремих елементів рухів, при цьому постійно контролювати зором виконувані рухи.

Вправи на розвиток рівноваги. Рівновага тіла людини – стабільність положення його у просторі. Вона залежить від: а) величини площі опори, б) висоти центру маси тіла над опорною поверхнею, в) розміщення лінії земного тяжіння (умовної вертикальної лінії, яка проходить через центр тяжіння) відносно площі опори. Людина не може пасивно утримувати своє тіло в положенні рівноваги. Рівновага в прямому положенні і при рухах може зберігатися завдяки скороченню певних груп м’язів.

Збереження рівноваги необхідне для переміщення тіла, для виконання різних рухів (побутових, виробничих, спортивних та ін.) є життєво необхідними. У хворих при окремих захворюваннях і після тривалого перебування у ліжку ця навичка втрачається.

Вправи на розвиток рівноваги удосконалюють здатність урівноважувати тіло при порушенні рівноваги в положенні стоячи (чи сидячи) та при зміщенні центра маси тіла. В порядку зростання складності їх можна розподілити так: ходіння по прямій лінії, ходіння на носках, стояння на одній нозі, ходіння по зменшеній площі опору (по вузькій поверхні), із закритими очима, стояння на одній нозі. При порушенні рівноваги використовують допоміжні засоби опори – палки, милиці та інші види опори.

Рівновага тіла у просторі значною мірою залежить від стану вестибулярного апарату. Тому до вправ на рівновагу належать також вправи для вестибулярного апарату – повороти і нахили голови та тулуба. Ускладнення вправ на рівновагу досягається виконанням вправ, коли у вихідних положеннях підвищується розміщення центру маси тіла: сидячи, стоячи, стоячи з піднятими руками та ін.

Коригуючі вправи. Коригуючими вправами називаються гімнастичні вправи, спрямовані на виправлення різних деформацій (шиї, грудної клітки, хребта, стоп та ін.) та патологічних положень органів та окремих сегментів тіла.

Коригуючі вправи зменшують дефекти постави, виправляють деформацію окремих частин тіла, сприяють нормалізації положення внутрішніх органів (найчастіше при їх опущенні). Для зміцнення розтягнутих і ослаблених м’язів та розслаблення напружених м’язів призначають силові вправи і розтягнення. Так, при округлій спині (сутулості) корегуючий вплив мають вправи, спрямовані на зміцнення м’язів спини і розтягнення та розслаблення грудних м’язів. Найбільш важливе в цих вправах – вихідне положення, яке має чітко локалізований вплив, оптимальне поєднан­ня силового напруження і розтягування. У всіх можливих випадках за допомогою корегуючих вправ необхідно формувати незначну гіперкорекцію патологічного положення (рис.3.8, 3.9).

Рис. 3.8. Коригуючі вправи при сколіозі.

Вправинерідко поєднуються з пасивною корекцією (витягнення на похилій площині, підводне витягнення, масаж, мануальна терапія тощо).

Коригуючі положення надають окремим частинам чи сегментам тіла людини з метою корекції їх патологічного положення. До них належать коригуючі положення, які надають ураженій верхній кінцівці хворого після перенесеного порушення мозкового кровообігу: рука розігнута, відведена до кута 90 °, кисть дещо супінована, пальці прямі, перший палець відведений. Рука фіксується за допомогою шин та мішечків з піском. Тривалість визначається індивідуально. Коригуюче положення надають мускулатурі обличчя при невриті лицьового нерва: м’язи на ураженій половині обличчя підтягують і фіксують хустиною чи пластиром. Застосування корсета при сколіозах має корегуюче і розвантажувальне значення. Коригуюче положення застосовують при опущенні внутрішніх органів, коли хворому рекомендують певний час перебувати у колінно-ліктьовому положенні, а також спати на ліжку з піднятим до 12 см ножним кінцем.

Вправи з полегшенням рухів. Застосовуються для відновлення рухомості суглобів у випадку змін з боку суглоба, захворювань м’язів, порушення функціональної здатності м’язів, зумовлених неврологічними захворюваннями. До них належать вправи: у воді, зі зменшенням довжини плеча важеля, на ковзких поверхнях; вправи з використанням іграшок на колесах, махових рухів (рис.3.10), блоків, вихідних положень, при яких зменшується вплив сили земного тяжін­ня; вправи зі зміною вихідного положення, при якому місце початку м’яза виконує функцію місця прикріплення і навпаки.

Рис. 3.10. Варіанти махових вправ:

1-2 – для ліктьового суглоба; 3-8 – для плечового суглоба;

9-10 – для колінного суглоба; 11-13 – для кульшового суглоба.

Вправи в активному розслабленні різних груп м’язів застосовують для окремих сегментів тіла, кінців­ки в цілому, для кінцівок і тулуба одночасно.

Вонистворюють сприятливі умови для зниження тонусу м’язів при різних проявах патології (больові контракту­ри, спастичні парези тощо), покращення координації рухів та їх кровопостачання. Нерідко кероване розслаблення м’язів застосовується безпосередньо після їх статичного напруження. Це полегшує розслаблення м’язів та прискорює їх відпочинок. Указана методика прискорення відпочинку м’язів називається постізометрична релаксація м’язів.

При окремих захворюваннях виконання активного розслаблення складають для хворого суттєві труднощі. Вони майже неможливі у тих випадках, коли порушене повноцінне довільне керування активними рухам, насамперед, при захворюваннях, що супроводжуються спастичними парезами. У таких випадках особливо важливе вміння поєднувати активне розслаблення м’язів з використанням таких вихідних положень і рухів, які сприяють кращому розслабленню уражених м’язів та м’язів -антагоністів.

Вправи в розслаблені В.К. Добровольський (1974) поділяє на:

- вправи в розслабленні м’язів, які знаходяться в стані спокою у вихідному положенні лежачи, стоячи, сидячи;

- вправи у розслабленні окремих груп м’язів чи м’язів окремих сегментів тіла після їх попереднього статичного напруження чи після виконання динамічної роботи;

- вправи у розслабленні окремих груп м’язів чи м’язів окремих сегментів тіла в поєднанні з окремими рухами, які здійснюються іншими м’язами;

- вправи у розслабленні м’язів окремих сегментів тіла, в поєднанні з пасивними рухами в цих же сегментах;

- вправи у розслабленні всієї мускулатури, яка знаходиться у стані спокою у вихідному положенні лежачи (вправи в релаксації).

Вправи на розвиток сили. Ці вправи використовують для впливу на окремі м’язові групи з метою збільшення їх сили (рис. 3.11, додатки 5-6). Ступінь впливу дозується довжиною плеча сили, швидкістю рухів, вагою обтяження або силою опору, числом повторень. Дозування вправ повинно бути відносно більшим від функціональної здатності м’язів, щоб досягнути незначної втоми у працюючих м’язах. Необхідно пам’ятати, що такі вправи мають і загальний вплив, на що треба зважати при обмеженні функціональних можливостей хворого (наприклад, у зв’язку із захворюваннями серцево-судинної системи). Активні вправи підвищують силу м’язів, функціональна здатність яких знижена на 50%. М’язи, сила яких вища ніж 50%, повинні для розвитку сили застосовувати зовнішній опір.

Рис. 3.11. Вправи для зміцнення м’язів поясу нижніх кінцівок та тазового дна.

Вправи з опором. Вправи використовуються для збільшення м’язової сили у відновний період захворювання. Вони сприяють зміцненню м’язів, підвищують їх еластичність і скоротливу здатність, стимулюють діяльність серцево-судинної, дихальної системи, покращують обмін речовин. Він може бути здійснений механічно чи мануально, при виконанні статичних і динамічних вправ. Наявність додаткового опору вимагає від хворого здійснення скорочень з максимальним зусиллям. Величина опору повинна ретельно контролюватися і залежить від функціональних можливостей хворого.

Вправи для покращення рухомості в суглобах. Ці вправи використовують для підтримання функціональної здатності суглобів (рис. 3.12, додаток 7), при їх тугорухомості і контрактурах. Рухи виконуються з максимально можливою амплітудою у вихідному положенні, які полегшують рухи в суглобі. Для збільшення амплітуди рухів застосовують гімнастичні палки, булави, блоки, обтяження. Для полегшення рухів виконують махові вправи (рис. 3.10), вправи у воді, на ковзких поверхнях тощо. Використовують також пасивні вправи.

Рис. 3.12. Вправи для покращення рухомості хребта.

Вправи для покращення рухомості в суглобах супроводжуються розтягненням м’язів і прилеглих до них тканин. В перший момент розтягнення підвищується напруження м’язів (рефлекс на розтягування) і при нормальному, і при зміненому (підвищеному і зниженому) тонусі м’язів. Якщо розтягування продовжується, напруження м’язів знижується. При тривалому розтягуванні підсилюється обмін речовин, підвищується процес теплоутворення, споживання кисню, покращується еластичність м’язу. Фізіологічні процеси швидко нормалізуються після припинення вправ.

Щодо максимуму амплітуди рухів існують різні думки. В.П. Правосудова (1980) указує, що як активні, так і пасивні рухи, повинні виконуватись безболісно. Поява легкого болю свідчить, що дана амплітуда є максимально можливою. Проте незначний біль, який виникає при виконанні вправ, може підвищити лікувальну дію фізичних вправ. Значна болючість порушує нервову регуляцію функцій, може з’являтись скутість рухів, больові контрактури, гальмування одних і підсилення інших вегетативних реакцій. В травматологічних відділеннях нерідко застосовують рухи до різкого болю. Практичний досвід авторів указує на допустимість терпимого больового синдрому при виконанні рухів після травматичних пошкоджень суглобів і легкого болю – при захворюваннях суглобів. Проведення масажу і окремих фізіотерапевтичних процедур перед процедурою ЛФК послаблюють тонус м’язів, збільшують рухомість в суглобах, зменшують больовий синдром.

Для відновлення та удосконалення чутливих функції застосовують вправи, спрямовані на відновлення функції ураженої ділянки з обов’язковим зосередженням хворого на виконуваних рухах, словесним наказом до дії та зоровим контролем рухів. Показані визначення положення і напрямку рухів кінцівок чи їх окремих сегментів із закритими очима. Ефективним є переміщення різних предметів з їх розпізнаванням, визначенням форми, маси, температури також із закритими очима.

Дихальні вправи

До дихальних вправ належать вправи, при виконанні яких довільно (або за словесною інструкцією чи за командою) регулюються механізм та інші компоненти дихального акту. Дихальні вправи єнайбільш поширеними серед гімнастичних вправ, які використовують відповідно до методичної спрямованості. Тому в практиці лікувальної фізкультури дихальні вправи можуть бути об’єднані в процедуру, набуваючи терміну «дихальна гімнастика». Ефективність дихальних вправ важко переоцінити. Дихальні вправи:

- впливають на функціональний стан вегетативної нервової системи (вдих стимулює діяльність симпатичної ланки вегетативної нервової системи, видих – парасимпатичної);

- подразнюють рецепторний апарат носоглотки (під час дихання через ніс);

- зміцнюють дихальні м’язи, забезпечують нормалізацію і удосконалення механізму дихання і взаємокоординації дихання і рухів;

- сприяють покращенню вентиляції і кровообігу в легеневій тканині;

- полегшують відходження харкотиння;

- допомагають в роботі серцю (за рахунок збільшення присмоктуючої дії грудної клітки);

- є засобом профілактики застійних явищ в легенях, утворення плевральних спайок;

- покращують рухомість грудної клітки, стимулюють рухи діафрагми, що сприяє масажу печінки (це особливо важливе при захворюваннях печінки та серцево-судинної системи);

- стимулюють діяльність кишечника (черевний тип дихання сприяє зміні парціального тиску в черевній порожнині);

- застосовуються для активного відпочинку і зменшення навантаження в процедурі лікувальної фізкультури.

Класифікація дихальних вправ

Класифікація дихальних вправ подана в таблиці 3.3.

Таблиця 3.3

Класифікація дихальних вправ

Характеристика окремих видів дихальних вправ

Загальні та спеціальні дихальні вправи. Завданням загальнихдихальних вправ є поліпшення легеневої вентиляції, зміцнення дихальних м’язів, нормалізації функціонального стану вегетативної нервової системи.

Спеціальні дихальні вправи сприяють вирішенню конкретних завдань, зумовлених клінічними проявами захворювання. Вонисприяють:

1) швидшому розсмоктуванню запальних інфільтратів;

2) попередженню розвитку ускладнень (плевральних спайок, ателектазів, гіпостатичних пневмоній, бронхоспазму, переходу захворювання в хронічний процес);

3) зменшенню спазму та поліпшенню прохідності бронхіального дерева, виділенню слизу та харкотиння;

4) відновленню нервово-регуляторних механізмів управління вегетативними функціями організму тощо.

Динамічні та статичні дихальні вправи. Прийнято вважати, що статичні дихальні вправи виконуються лише при участі дихальної мускулатури (діафрагма, міжреброві м’язи тощо). Їх найчастіше призначають особам з обмеженим функціональними можливостями та на початку процесу фізичної реабілітації. З цією метою застосовують вправи в рівномірному ритмічному диханні, зі сповільненням диханням, зі зміною типу дихання, фаз дихального циклу та глибини дихання.

Динамічні дихальні вправи поєднуються з рухами голови, кінцівок, плечового пояса, тулуба (рис. 3.11 – 3.13). Застосовують вправи найчастіше з метою раціонального поєднання дихання і рухів, полегшення виконання окремих фаз або усього дихального акту, збільшення рухомості діафрагми, ребер, окремих частин або цілої чи однієї легені, розтягнення спайок в плевральні порожнині.

Рис. 3.13. Комплекс динамічних дихальних вправ.

Типи дихання. Статичне та динамічне дихання розрізняють за типом дихання. Воно буває грудне, черевне та змішане (повне). При повному типі дихання в процесі вдиху та видиху можуть брати участь основні та допоміжні дихальні м’язи (діафрагма, міжреброві м’язи, м’язи передньої черевної стінки, тулуба тощо). Допоміжна дихальна мускулатура – це м’язи, які, крім основної функції, у певних вихідних положеннях можуть виконувати функцію дихальної мускулатури. Так, при астматичному стані хворий спирається руками на ліжко, стіл чи що інше. При цьому, фіксуючи плечовий пояс, він створює умови для рухомості місць початку найширших м’язів спини, великих грудних та інших м’язів, які і виконують функцію допоміжних дихальних м’язів.

Грудний тип дихання виключає участь передньої черевної стінки та діафрагми в акті дихання. При черевному (діафрагмальному) типі дихання акцентується увага на рухах діафрагми та м’язів передньої черевної стінки.

Деякі автори заперечують допустимість використання черевного типу дихання (система дихання за К.П. Бутейком, І.Н. Стрельниковою та ін.). Разом з тим, Б.С. Толкачов та інші автори будують свою систему дихальної гімнастики на черевному типі дихання.

Дихальні вправи із застосуванням опору. З цією метою найчастіше застосовуютьнатискування на грудну клітку та стискання її. Вони можуть проводитись під час видиху (для полегшення видиху чи стимуляції вдиху) та під час вдиху (для утруднення вдиху з метою зміцнення дихальної мускулатури). Для зміцнення дихальної мускулатури, попередження застійних явищ в легеневій тканині застосовують опір і під час дуття: дуття через губи, складені в трубочку, надування розтягнутих гумових кульок чи іграшок, дуття через довгу гофровану трубку чи трубку, занурену в банку з водою тощо. Величину опору необхідно обирати індивідуально. Так, ослабленим хворим пропонують видихати через трубку, занурену у банку з невеликою кількістю води, в процесі видужання стовпчик води в ній поступово збільшують.

За спеціальним призначенням дихальні вправи можуть застосовуватись:

- з метою підвищення рухливості грудної клітки: завдяки підвищенню рухливості окремих складових грудної клітки (ребер, діафрагми, суглобів хребта);

- для попередження утворення плевральних спайок: завдяки підвищенню рухливості парієтальних і вісцеральних листків плеври та розтягнення злук;

- з метою покращення вентиляції та кровообігу в легеневій тканині, полегшення роботи серця, зміни парціального тиску в черевній порожнині, масажу печінки;

- для зняття спазму бронхів та покращення відходження харкотиння (дренажні вправи).

Дренажні дихальні вправи можуть бути статичними (позиційний, пустуральний дренаж) або ж динамічним (супроводжуватися рухами кінцівок, тулуба).

Дренажні вправи використовують при різних захворюваннях дихальної системи, бо кожне з них супроводжується виділенням більшої чи меншої кількості секрету, який обов’язково необхідно видалити. Секрет, що залишається, підтримує захворювання і може стати причиною його рецидивів. Лише дренажні вправи сприяють ефективному прискоренню відходження харкотиння.

Правила дренування. Вид дренажних положень залежить від локалізації патологічного процесу. Під час виконання динамічних чи статичних дренажних дихальних вправ тілу надається таке положення, щоб ділянка легені, яка дренується, була розміщена над коренем легень. При верхівковій локалізації – це положення стоячи, з незначним нахилом тулуба вбік-уперед, при нижньочастковій – з піднятим тазовим та опущеним головним кінцем, в середній частці правої чи в язичку лівої легені – на здоровому боці (рис. 3.14). Дренаж поліпшується при виконанні у цей час прийомів переривчастої і безперервної вібрації та стискання грудної клітки під час видиху.

Вправи з відтворенням звуків – звукова гімнастика. Застосовуєтьсядля полегшення чи утруднення видиху, зміцнення дихальної мускулатури, контролю тривалості окремих фаз дихання. Хворим рекомендують промовляти різні звуки чи букви: голосні, приголосні та їх поєднання (пш-ш-ш-ш, ха-ха-ха, ух-х-х-х та ін.). Промовляння звуків використовується і для відновлення акту ковтання, промовляння звуків, рухів жувальної і мімічної мускулатури при неврологічних захворюваннях (неврит лицьового нерва, інсульт тощо).

Вправи з дозованою затримкою дихання. Спеціальні дихальні вправи з подовженим вдихом та затримкою дихання на вдиху чи після нього переважно збуджують рецептори симпатичної частини вегетативної нервової системи. Навпаки, дихальні вправи зі збільшенням тривалості фази видиху і затримкою дихання на видиху чи після нього діють переважно на рецептори парасимпатичної ланки вегетативної нервової системи.

Виявлення на ранніх етапах дискоординації в діяльності симпатичної та парасимпатичної частин вегетативної нервової системи дає змогу запобігти розвитку патологічного процесу шляхом специфічного і диференційованого призначення спеціальних дихальних вправ, а саме: в разі переважання функцій симпатичної частини показані дихальні вправи з оптимальною затримкою дихання на видиху, а при переважанні функцій парасимпатичної частини – на вдиху. Після досягнення координації функції між симпатичною та парасимпатичною частинами показані такі дихальні вправи: вдих – затримка дихання на вдиху, видих – затримка дихання на видиху (В.В. Клапчук та співавт., 1995).

Так, при захворюваннях органів дихання, травлення та серцево-судинної системи (бронхіальна астма, хронічний бронхіт з астматичним компонентом, виразкова хвороба шлунка та дванадцятипалої кишки з гіпермоторною дискінезією, нейроциркуляторна дистонія за гіпотонічним типом), де в період загострення підвищується тонус парасимпатичної частини вегетативної нервової системи, показані дихальні вправи, спрямовані на збільшення тривалості вдиху і затримку дихання на вдиху (крім бронхоспазму, де показане поверхневе дихання з оптимальною паузою на видиху).

Види дихальної гімнастики, їх характеристика

Зовнішнє дихання є фізіологічною реакцією організму, якою можна керувати завдяки вольовим зусиллям: людина може за своїм бажанням чи за вказівкою методиста затримати дихання, дихати поверхнево, глибоко, часто чи сповільнено. Вольове керування диханням використовують у дихальних вправах індійських йогів, у системі Чжун Юань цигун та інших оздоровчих системах. Цей принцип застосовано у методах вольової ліквідації глибокого дихання К.П. Бутейка.

Залежно від стану хворого можна використовувати різні методики дихальних вправ. Загальне правило для них – активація видиху, що дає можливість цілеспрямовано втручатися в дихальний цикл.

Класична дихальна гімнастика. В ній використовують всі типи дихання: грудний, черевний і змішаний. В гармонійно повному дихальному акті беруть участь усі дихальні м’язи (діафрагма, міжреброві м’язи, черевний прес). Діафрагма – найсильніший дихальний м’яз для вдиху, м’язи передньої черевної стінки – для видиху. При черевному типі дихання під час вдиху передня черевна стінка повинна дещо випнутися (при цьому діафрагма сплощується, натискаючи на внутрішні органи), а під час видиху – втягнутися (при цьому скорочуються м’язи передньої черевної стінки і діафрагма набуває знову куполоподібної форми). Поглиблене дихання має значний вплив на кровонаповнення серця і загальний кровотік, тому дозування повинне бути індивідуальним.

Під час виконання вправ, які сприяють розширенню грудної клітки (піднімання, відведення, розгинання рук, розгинання та нахилів тулуба), виконується вдих, під час «стискання грудної клітки» (приведення рук до тулуба, нахилів тулуба вперед) – видих.

Черевному типу дихання краще вчитися в положенні лежачи на спині, зігнувши ноги та поклавши руки на живіт.

Вдих виконується обов’язково носом, бо при цьому не тільки зволожується, зігрівається та очищується повітря, але – що особливо важливе – подразнюються рецептори слизової носа, які стимулюють фізіологічний початок дихального акту. Видих виконують носом (можна і ротом), він дещо триваліший від вдиху (на рахунок 1-2 – вдих, 1-2-3 – видих).

Відношення дихальних вправ до загальнозміцнювальних може бути 1:1, 1:2,1:3, 1:4, 1:5. Якщо це співвідношення не визначене, то керуються правилами постановки дихання при виконанні фізичних вправ.

Дихання за методом К.П. Бутейка. В методиці К.П. Бутейка універсальний комплекс дихальних вправ, спрямований на розвиток поверхневого рідкого дихання, а також на розвиток здатності людини поступово збільшувати час затримки дихання як на вдиху, так і на видиху, як в стані спокою, так і при фізичному навантаженні.

Дихання за методом А.Н. Стрельникової. В методиці дихальної гімнастики за А.Н. Стрельниковою застосовується короткий і різкий вдих носом, який виконується під час рухів, що «стискають» грудну клітку (під час зведення перед грудьми рук, зігнутих в ліктьових суглобах, нахилів тулуба вперед тощо).

Дихальна гімнастика Йогів. Гімнастика Йогів включає вправи (асани), під час яких затримується дихання та очищаюче глибоке дихання, в якому послідовно черевний тип дихання переходить у грудний. Йоги попереджують: якщо діти не дихатимуть через ніс, то не отримають достатньо розумового розвитку, оскільки носове дихання стимулює нервові закінчення всіх органів, що знаходяться в носоглотці.

2.2.3. Спортивно-прикладні вправи

Спортивно-прикладні вправи – це природні рухові дії та їх елементи, які зустрічаються в житті чи в спорті. Спортивно-прикладні вправи відновлюють або удосконалюють складні рухові навички, мають загальнозміцнювальний вплив, заспокійливо впливають на організм. До них належать побутові і трудові дії, різні способи переміщення, лазіння, біг, ходьба, метання, плавання, катання, прогулянки, екскурсії, туризм. Найбільш поширеними є:

- ходьба: звичайна, дозована, теренкур;

- біг: швидкий, повільний, підтюпцем;

- плавання в басейні, у відкритих водоймах;

- гребля: у водоймах, на тренажерах;

- їзда на велосипеді: на відкритій місцевості, на велотренажерах;

- катання: на лижах, на ковзанах.

Спортивно-прикладні вправи більш ефективні (порівняно з гімнастичними) для відновлення загальної витривалості, вони є засобом вироблення компенсаторних механізмів серцево-судинної і дихальної систем, сприяють появі позитивних емоцій. Виконання вправ відрізняється від занять спортом їх природністю і тим, що виключає максимальне навантаження і участь в змаганнях. Спортивно-прикладні вправи призначають в післялікарняний період. Найбільшого поширення отримали вони на санаторно-курортному етапі лікування.

Характеристика окремих видів спортивно-прикладних вправ

Вправи, спрямовані на удосконалення побутових дій. Застосовуються при порушенні рухових функцій внаслідок травм, паралічу, ампутації. Ці вправи виконуються у вигляді різних рухів для самообслуговування (одягання, умивання, приймання їжі та ін.) та для використання різних пристосувань і приладів (відкривання і закривання замка, набирання номера телефону, вмикання і вимикання електричних приладів, шнурування черевиків, перекладання предметів різних розмірів тощо). Виконують їх спочатку як окремі рухові елементи, а потім як цілісні дії. Виконання їх вимагає тривалої повторюваності дій. Вправи сприяють покращенню здатності до самообслуговування, зменшують залежність від інших, що має позитивний психоемоційний вплив.

Ходьба – природний вид рухової активності. Характеризується помірним впливом на основні системи організму. Ходьба – складний інтегрований процес, в якому беруть участь усі ланки центральної нервової системи – від кори головного мозку до нервово-м’язових синапсів. Рухи, які виконують при ходьбі, однакові за структурою, стереотипно повторюються, добре узгоджуються з фазами дихання. Циклічність рухів, ритм включення в активне функціонування великих м’язових груп сприяють впливу на всі механізми, які регулюють кровообіг.

Ходьба навіть в повільному темпі має позитивний психоемоційний, загально-зміцнювальний вплив, закономірно викликає зміни функціонального і трофічного характеру в усіх органах і системах, і особливо в серцево-судинній і дихальній, сприяє зміцненню опорно-рухового апарату, покращенню обміну речовин.

З лікувальною метою застосовують досить широко: як у складі інших форм процедур лікувальної фізкультури, так і як самостійна форма рухового режиму.

Біг – природний вид рухової активності. Біг має більш значне навантаженням на організм, ніж ходьба. Ця якість може бути обмеженням при захворюваннях серцево-судинної і дихальної систем. Призначають його при видужанні і в період ремісії захворювань. Біг повинен проводитися під постійним лікарським контролем.

Найчастіше з лікувальною метою використовують біг підтюпцем. Позитивний вплив його важко переоцінити: зміцнює нижні кінцівки і весь організм за рахунок ритмічного чергування напруження і розслаблення м’язів, стрясання тіла, що виникає під час бігу; зміцнює серцево-судинну, дихальну, ендокринну системи, покращує лімфообіг, обмін речовин, нормалізує функціональний стан соматичної і вегетативної нервової системи, покращує настрій. Позитивний вплив на психічний стан, який виникає від контакту з довкіллям і відчуття перемоги над собою, важко переоцінити. Біг у поєднанні з гімнастичними вправами дає можливість продовжити активне довголіття людини. Біг використовуються як засіб загальнозміцнювального впливу і як лікувальний метод при окремих захворюваннях. Особливо хочемо звернути увагу на високу ефективність бігу як лікувального засобу у дітей (та і дорослих) хворих на бронхіальну астму (в період ремісії).

Техніка лікувального бігу. Для бігу необхідно підібрати зручне взуття. Положення тулуба під час бігу – дещо нахилене вперед. Голова – рівно, не рекомендується опускати чи навпаки, розгинати її назад. Очі дивляться вперед на 10-15 метрів. Не рекомендується напружувати м’язи тулуба. Руки зігнуті під прямим кутом. Тіло не повинно розхитуватися. Стопи потрібно ставити по одній лінії, без розвернення носків назовні.

Рухи вільні, без напруження. Бігти необхідно за рахунок активних рухів стегнами, гомілка переноситься розслабленою, рухи її маятникоподібні. Ногу в момент торкання землі необхідно напружити, ставити усією стопою відзразу. Дихання під час бігу: вдих – носом, видих – ротом і носом.

Після бігу рекомендується розслабити м’язи кінцівок потрушуванням в положенні стоячи.

Метання широко використовують в лікувальній фізкультурі. Метання включає кидання і ловлення м’яча різних розмірів. Вправи зміцнюють м’язи, розвивають спритність, точність і координацію рухів, створюють позитивні емоції, підвищують інтерес до занять. Удосконалення техніки виконання вправ досягається шляхом збільшення відстані до цілі, відстані між партнерами, виконанням кидків у русі.

Лазіння застосовують у вигляді переміщення за допомогою рук і ніг по гімнастичні стінці, похилій площині, канату. Вправи розвивають силу рук, ніг, тулуба, покращують координацію рухів та рухомість в суглобах кінцівок.

Повзання. З лікувальною метою найчастіше виконують в упорі стоячи на колінах. Вправи сприяють розвантаженню хребта, покращенню його рухомості. Вони позитивно впливають на функцію травної системи, застосовують при гінекологічних захворювання, опущенні внутрішніх органів, порушеннях постави, захворюваннях хребта.

Ходьба на лижах належить до вправ помірної і великої інтенсивності. Особливо складною вона є для осіб, які не володіють технікою. Має загально-зміцнювальний і гартувальний вплив. Особливо показана для хворих з порушеннями нервової системи.

Плавання широко застосовується в лікувальній фізкультурі. Показане при захворюваннях серцево-судинної, дихальної систем, порушеннях обміну речовин, при неврологічних, ортопедичних, травматологічних захворюваннях. Важливе значення має температура води і тривалість перебування у воді.

Гребля має загальнозміцнювальний, позитивний психоемоційний вплив, зміцнює м’язи тулуба, верхніх кінцівок. Дозується часом, темпом і частотою гребків, довжиною дистанції. Найчастіше застосовується на санаторно-курортному етапі лікування.

2.2.4. Ігрові вправи

Ігри – високоемоційний вид фізичних вправ. Вони сприяють розвитку спритності, рухомості, швидкості реакції, уваги. Ігрові фізичні вправи спрямовані на удосконалення рухових навичок і якостей в мінливих умовах, на покращення функції ряду аналізаторів; мають тонізуючи вплив на організм хворого, підвищують його функціональні можливості. Важливе значення при цьому має здатність ігор переключати думки хворого на процес гри, відволікаючи його від думок про хворобу.

В лікувальній фізкультурі використовують ігри на місці (настільні, забавні), малорухомі та рухомі (спортивні, забавні). До ігор належать також танці як організована форма ігор.

Характеристика окремих видів ігор.

Ігри на місці (настільні, забавні) не мають вираженого фізичного впливу на організм. Вони переважно використовуються з розважальною метою, щоб відволікти хворого від переживань, зумовлених наявним захворюванням. Можуть використовуватись для хворих, що знаходяться на ліжковому режимі.

Малорухомі ігри мають незначний вплив на серцево-судинну і дихальну систему. Призначають хворим на палатному і всіх наступних режимах, у вступній частині групових занять, в заключній частині (для зниження навантаження). Використовуються вправи на увагу, на координацію рухів, елементарні гімнастичні вправи.

Рухомі ігри найчастіше призначають при групових заняттях лікувальною гімнасткою. Характерним для рухомих ігор є бажання учасників як до індивідуальної, так і до колективної переваги. Вони мають значне навантаження на нервову, серцево-судинну, дихальну системи. Позитивні емоції знижують здатність до самоконтролю. Це вимагає значної уваги від методиста.

Спортивні ігри (волейбол, настільний та великий теніс, бадмінтон та ін.) використовуються в умовах санаторно-курортного лікування. Вони високоемоційні, мають виражений фізичний вплив на організм і вимагають від хворого відповідної технічної підготовки. Для зниження навантаження можна використовувати полегшені правила гри, збільшення кількості учасників, зменшення тривалості гри, заміною учасників під час гри.

Танці – організована форма ігор. Це ефективний метод лікування, який поєднує в собі позитивний вплив музикотерапії і м’язової активності з характерними для почутої музики рухами. Танці вимагають від хворого технічної підготовки. Залежно від виду танцю фізичне навантаження може бути невеликим і дуже великим. Фізичне навантаження дозується тривалістю танців, ритмом, темпом, частотою повторення рухів.

Танці мають значний вплив на серцево-судинну, дихальну, нервову систему. Їх використовують при порушенні координації рухів, обміну речовин, при функціональних захворюваннях нервової системи.

Танцетерапія застосовується в реабілітаційних центрах, санаторі­ях, поліклінічних умовах, у спеціальних медичних групах навчальних закладів для вдосконалення координації рухів, фізичних якостей, професійних навичок, тренування організму, підвищення загальної пра­цездатності на тлі виражених позитивних емоцій. Лише необхідно пам’ятати, що під час виражених позитивних емоцій дещо втрачається са­моконтроль за рівнем фізичного навантаження. Тому медичний персонал повинен постійно контролювати рівень фізичного навантаження під час за­нять танцетерапією та вимагати від хворого чітко дотриму­ватися підібраного для нього дозування танцетерапії під час самостій­них занять.

2.2.5. Трудові фізичні вправи

Трудові фізичні вправи – основний метод соціальної реабілітації, активний метод відновлення втрачених функцій після перенесених захворювань та травм. Залежно від завдань виділяють побутові, загальнозміцнювальні, забавні, відновні, професійні трудові вправи.

Завдання трудових фізичних вправ залежать від стану здоров’я та функціональної здатності хворого. Вони можуть коливатися в межах від відновлення побутових дій (навчання елементам самообслуговування) і закінчуватись навчанням складним професійним діям (з метою повернення хворого на попереднє місце трудової діяльності). Трудові фізичні вправи повинні зацікавити хворого процесом та результатами праці, відволікти його від думок про своє захворювання, зберегти залишкові функції органів, підвищити працездатність для подальшого життя, сприяти оволодінню новою спеціальністю у разі втрати здатності до попередньої.

2.3. Загартовувальні процедури

Природні чинники – сонце, повітря і вода – в поєднанні з руховою активністю є потужними засобами оздоровлення та лікування хворих. В процесі ЛФК вони можуть застосовуватися з метою загартування в таких видах:

а) сонячного опромінення і сонячних ванн;

б) аерації і повітряних ванн;

в) водних процедур: ванн і обливань (часткові і загальні), обтирання та гігієнічних душів, купання у прісних водоймах та морі.

Загартування – це система тренування, спрямована на пристосування організму до добових, сезонних, періодичних або раптових змін температури, освітлення, магнітного і електричного полів Землі. Основними засобами загартування організму є природні чинники: повітря, вода, сонце. Кожний із факторів загартування за впливом на організм має певну вибірковість дії, тому їх краще застосовувати в комплексі. Особливо ефективним є поєднання загартування з фізичними вправами.

Незалежно від віку під впливом загартування нормалізується функціональний стан нервової, серцево-судинної, дихальної систем, обмін речовин; покращуються термоадаптаційні механізми і функціонування системи імунологічного захисту; підвищується стійкість організму до вірусної та бактеріальної інфекції; послаблюються або зникають негативні реакції організму, що викликаються зміною погоди, створюється захист від різних простудних захворювань. Загартування дає можливість ліквідувати дисгармонію між закладеними в процесі еволюції людини можливостями захисно-пристосувальних сил організму та їх використанням для оздоровлення.