Список умовних скорочень

АТ – артеріальний тиск

БП – бронхіальна прохідність

БАТ – біологічно активні точки

ВП – вихідне положення

ВООЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я

ВТ – ват

ДАТ – діастолічний артеріальний тиск

ДО – дихальний об’єм

ЖЄЛ – життєва ємність легень

ІПР – Індивідуальна програма реабілітації

ІФСС – індекс функціонального стану серця

ЛГ – лікувальна гімнастика

ЛКК – лікарсько-консультативна комісія

ЛПУ – лікувально-профілактична установа

ЛФК – лікувальна фізична культура

МСК – максимальне споживання кисню

МСЕК – медико-соціальна експертна комісія

МОЗ – Міністерство охорони здоров’я

НЖЄЛ – належна життєва ємність легень

РГГ – ранкова гігієнічна гімнастика

РРА – режим рухової активності

САТ – систолічний артеріальний тиск

ССС – серцево-судинна система

ТЧСС – тренувальна частота серцевих скорочень

ФЖЄЛ – фактична життєва ємність легень

ЦНС – центральна нервова система

ЧДР – частота дихальних рухів

ЧСС – частота серцевих скорочень

Здоров’я треба заробити.

Його неможливо купити.

Ніхто не продасть його вам.

(Поль Брегг,1991)

ВСТУП

Реабілітація – допомога хворому в досягненні максимальної фізичної, психічної та економічної повноцінності, на яку він може бути здатний у межах наявного у нього захворювання (ВООЗ, 1967). Реабілітація – один із найважливіших напрямків у системі охорони суспільного здоров’я і включає державні, соціально-економічні, психологічні, медичні, професійні, педагогічні та інші заходи, спрямовані на попередження захворювань, які призводять до тимчасової і стійкої втрати працездатності та повернення хворих й інвалідів у суспільство і до суспільно-корисної праці.

У системі реабілітації хворих важливе місце належить фізичній реабілітації. Застосування фізичної реабілітації сприяє активізації захисних і пристосувальних механізмів адаптації, прискоренню відновлення функції різних органів та систем, попередженню ускладнень та рецидивів захворювання, скороченню термінів клінічного і функціонального відновлення здоров’я та працездатності хворого; прискорює його повернення до суспільно-корисної праці, підвищує ефективність реабілітації, що має значний економічний та соціальний ефект.

Залежно від періоду відновлення здоров’я фізична реабілітація може застосовуватися як складова комплексного лікування, бути головним, а нерідко – єдиним методом реабілітації. «Рух... може за своєю дією замінити будь-який засіб, але всі лікувальні засоби світу не можуть замінити дії рухів» (Ж. Тіссо, 1781). Саме регулярні заняття фізичними вправами – яскравий приклад надзвичайних адаптаційних можливостей людини. Довготривала адаптація проявляється в перебудові організму на центральному, міжсистемному, системному, органному, тканинному, клітинному та молекулярному рівнях як прояв біологічної норми. Характер та ступінь змін обумовлений направленістю тренувань, їх частотою, інтенсивністю, тривалістю; тяжкістю перебігу захворювання, індивідуальними особливостями хворих. Тому ефективність реабілітації значною мірою залежить від професійної підготовки осіб, причетних до цього процесу. Насамперед, це стосується методистів (інструкторів) з фізичної реабілітації, які безпосередньо працюють з об’єктом реабілітації – хворим. Зробити причетною кожну особистість до систе­ми керування її власним здоров’ям, навчити мистецтву бути здоровим – відповідальний обов’язок кожного спеціаліста з фізичної реабілітації, бо «здоров’я – дар молодості і лише в мо­лодості воно дається даром» (Брегг, 1991).

Навчальний посібник «Основи фізичної реабілітації» саме і призначений для підвищення рівня теоретичної та практичної підготовки з основ фізичної реабілітації як фундаменту для подальшого оволодіння знаннями та уміннями майбутніх фахівців з фізичної реабілітації.

Розділ 1

ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ

РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ

План

1. МЕДИКО-БІОЛОГІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ АСПЕКТИ ЗДОРОВ’Я.

2. РЕАБІЛІТАЦІЯ, ЇЇ ВИЗНАЧЕННЯ, ЗАВДАННЯ, СТАНОВЛЕННЯ, ВИДИ, ПРИНЦИПИ.

2.1. Зміст реабілітації.

2.2. Завдання реабілітації.

2.3. Становлення реабілітації.

2.4. Види реабілітації.

2.5. Принципи реабілітації.

3. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА УПРАВЛІННЯ СИСТЕМОЮ РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ.

3.1. Управління системою реабілітації.

3.2. Установи, що реалізують реабілітаційні програми, їх види, структура, завдання. Періоди та етапи реабілітації.

4. ХВОРИЙ ЯК ОБ’ЄКТ РЕАБІЛІТАЦІЇ.

4.1. Експертиза втрати працездатності.

4.2. Індивідуальна програма реабілітації.

4.3. Механізм реалізації Індивідуальної програми реабілітації інвалідів.

4.4. Оцінка ефективності реабілітації.

5. ПОСАДОВІ ВИМОГИ ДО ОСІБ, ПРИЧЕТНИХ ДО РЕАБІЛІТАЦІЇ ХВОРИХ.

5.1. Функціональні обов’язки осіб, причетних до реабілітації.

5.2. Санітарно-освітня робота осіб, причетних до реабілітації.

5.3. Етика осіб, причетних до реабілітації хворих.

5.4. Юридична відповідальність осіб, причетних до реабілітації хворих.

1. Медико-біологічні та соціальні

аспекти здоров’я

Науково - технічний прогрес сприяє покращенню умов існування людини: до 1% зменшилась частка м’язової праці у сучасному виробництві, стали більш комфортними умови її проживання, постійно зростають досягнення сучасної медицини: з’являються нові медичні препарати та більш досконалі методи діагностики і лікування. Незважаючи на це, постійно зростає кількість захворювань, які призводять до втрати працездатності та передчасної смерті осіб працездатного віку.

Як допомогти організму знайти ту силу, яка може пожвавити його діяльність, сприяти самовідновленню, удосконаленню саморегуляції, розквіту, покращенню здоров’я?

Здоров’я (за визначенням ВООЗ, 1946) – це не тільки відсутність хвороб або фізичних дефектів, а стан повного фізичного, психічного і соціального благополуччя.

Здоров’я (з медичної точки зору) – це цілісний динамічний стан організму, який визначається резервами енергетичного, пластичного і регуляторного забезпечення функцій, характеризується стійкістю до дії патогенних факторів і здатністю компенсувати патологічний процес, а також є основою здійснення біологічних і соціальних функцій.

Здоров’я (із соціальної точки зору) – це фізична, соціальна, психологічна, духовна гармонія людини, дружні, спокійні стосунки з іншими людьми, з природою, з самим собою. Проблема збереження здоров’я – це проблема не лише системи охорони здоров’я, а всієї держави (Г.Л. Апанасенко, Л.О. Попова, 1998).

Стан здоров’я будь-якої людської популяції (суспільне здоров’я) визначають чотири фундаментальні процеси: відтворення здоров’я, його формування, споживання, відновлення. Вони зумовлені біологічними, соціально-економічними, соціально психологічними факторами і є тією основою, на якій можна будувати систему керування здоров’ям: формувати, зберігати, зміцнювати його. У кожному з указаних процесів особливо важливе місце належить заняттям фізичними вправами. Починаючи з відтворення здоров’я (бо лише у фізично здорових батьків можуть народитися здорові діти) і далі – в процесі формування, споживання і відновлення здоров’я їх роль постійно зростає.

Оцінка здоров’я популяції. Суспільне здоров’я популяції оцінюється за медико-статистичними показниками: народжуваність, фізичний розвиток, середня тривалість життя, захворюваність, смертність.

Рівень здоров’я людини. Рівень здоров’я людини оцінюється за рівнем гомеостазу – здатністю організму підтримувати постійність складу і властивостей внутрішнього середовища та стабільність основних фізіологічних функцій організму. М.М. Амосов, Я.А. Бендет /1984/ указують, що головним критерієм здоров’я повинна бути здатність організму найбільш ефективно використовувати свої біологічні можливості в умовах підвищених вимог, швидко і адекватно перебудовувати при цьому рівень своєї діяльності, відповідаючи на навантаження без патологічних проявів, при швидкому поверненні до вихідного рівня регуляції. Саме це визначає стійкість організму, запас фізичних сил, тобто рівень здоров’ялюдини.

Рівень здоров’я людини (за даними ВООЗ) залежить:

– на 10 % від рівня охорони здоров’я: лікувально-профілактичних та санітарно-протиепідеміологічних заходів (профілактика виникнення та поширення інфекційних захворювань, регулярні обстеження жінок, флюорографічні та інші профілактичні обстеження для ранньої діагностики захворювань, якість надання медичної допомоги тощо);

– на 20 % – від біологічних факторів (віку, статі, спадковості, конституції);

– на 20 % – від стану довкілля, в якому живе людина (стану повітря, води, продуктів харчування, рівня радіації та інших факторів, які забезпечують здорове та комфортне існування);

– на 50 % – від способу життя, умов життя та праці (рис. 1).

Рис. 1.1. Рівень здоров’я людини (за даними ВООЗ).

Таким чином, рівень здоров’я населення визначається не стільки кількістю лікарів та лікарняних ліжок, скільки способом його життя.

Спосіб життя – це соціальна категорія, яка включає якість, спосіб і стиль життя. За визначенням ВООЗ, спосіб життя – спосіб існування, оснований на взаємодії між умовами життя і конкретними моделями поведінки особистості.

Здоровий спосіб життя – раціональний режим і гігієнічна поведінка людини в побуті, під час навчання, на виробництві, постійна фізична активність.

Формування здорового способу життя – важливе завдання держави, суспільства, різних відомств і служб, громадських організацій. В реалізації програм здорового способу життя беруть участь заклади охорони здоров’я, а також виховні та освітні заклади, спортивно-оздоровчі організації, засоби масової інформації тощо.Вони, передусім, повинні формувати позитивну мотивацію щодо дотримання здорового способу життя.Основні напрямки їх діяльностіспрямовані на:

– формування усвідомленого ставлення громадян до здоров’я;

– дотримання режиму здоров’я, гігієни харчування;

– поліпшення стану психічного здоров’я населення;

– поліпшення якості життя;

– профілактику та подолання шкідливих звичок (тютюнокуріння, наркоманії, токсикоманії, алкоголізму тощо);

– розвиток фізичної культури, спорту;

– організацію дозвілля, статеве виховання.

Режим здоров’я: певний спосіб життя, який сприяє відновленню, підтриманню та розвитку резервів організму.

Резерви здоров’я індивіда залежать від його фізичного стану і способу життя.

Фізичний стан – здатність людини виконувати фізичну роботу.

Головним фактором активації, формування резервів і підтримання високого функціонального стану фізіологічних систем людського організму є м’язова робота. Заняття фізичними вправами тренують майже всі робочі системи забезпечення – серце, судини, легені, печінку, нирки і одночасно – регулюючі системи, оскільки будь-яке м’язове напруження є фізіологічним стресом.

Регулярні заняття фізичними вправами – яскравий приклад надзвичайних адаптаційних можливостей людини. Довготривала адаптація проявляється при цьому в перебудові організму на центральному, міжсистемному, системному, органному, тканинному, клітинному та молекулярному рівнях як прояву біологічної норми. Характер та ступінь цих змін обумовлений направленістю тренувань, їх частотою, інтенсивністю, тривалістю, рівнем підготовленості, індивідуальними особливостями та інше.

Регулярні фізичні тренування підвищують неспецифічну опірність організму, що зумовлено утворенням при цьому в організмі широкого спектра компенсаторно-пристосувальних реакцій, пов’язаних з регулятивними (нервовими, гуморальними, ендокринними) системними і органними змінами, тобто утворенням неспецифічної компоненти загальноадаптаційного синдрому.

Численні епідеміологічні, клінічні та експериментальні дослідження свідчать про те, що регулярні заняття фізичними вправами сприяють зміцненню здоров’я, попередженню захворювань. Встановлено, що люди, які займаються фізичними вправами, в 2 – 3 рази рідше хворіють на серцево-судинні та інші захворювання, легше переносять різкі зміни умов зовнішнього середовища (переохолодження, перегрівання, фізичні та нервові перевантаження, дія радіації, різних токсичних речовин, професійних шкідливих факторів), швидше одужують після перенесених захворювань.

За результатами досліджень, проведених в Каліфорнії (в 90-х роках ХХ століття), прийшли до висновку, що значно покращити рівень здоров’я можна за умови виконання основних, досить простих рекомендацій: щоденний 7-8-годинний сон, збалансоване (відносно здоров’я, статі, віку, способу життя) регулярне, без переїдання харчування, підтримання нормальної маси тіла, щоденні фізичні вправи, утримання від надмірного вживання алкогольних напоїв, повне утримання від куріння.

Фізична детренованість, пов’язана з механізацією праці та побуту, в поєднанні з надмірним та розбалансованим харчуванням, гіподинамією на фоні нервово-психічних пе­ревантажень сприяє зниженню резервів гомеостазу. М.Р. Могендович (1971) указував, що «значне зниження фізичної активності викликає порушення більшості фізіологічних функцій: нервової, серцево-судинної системи, дихання, температурної симетрії, моторної і секреторної діяльності шлунка, видільної функції нирок тощо». Клінічні дослідження показують, що наслідком гіподинамії можуть бути зниження функціональної здатності серцево-судинної системи, тромбоз, застійна пневмонія, бронхіт, атонічні закрепи, сечокам’яна хвороба та інші захворювання, психічні розлади, знижується опірність організму. Значно знижують функціональні можливості організму, тобто його резервні можливості, перенесені захворювання, які на фоні гіподинамії набувають більш тривалого перебігу, небезпечного своїми ускладненнями.

Кількісна оцінка рівня здоров’я. Резерви гомеостазу вимірюються часом, протягом якого показники внутрішнього середовища підтримуються в межах фізіологічної норми в умовах негативної дії факторів зовнішнього та внутрішнього середовищ. Вони залежать від резервних потужностей робочих органів та регулюючих систем і виражаються у спеціальних програмах регулювання, що включаються в умовах надмірних подразників, які сигналізують про загрозу їх для особистості.

З огляду на це, «не в співвідношенні патології і норми необхідно шукати оцінювальні критерії здоров’я, а у здатності індивіда здійснювати свої біологічні і соціальні функції. Досконалість цих функцій у людини може бути охарактеризована – в тому числі і кількісно – резервами енергетичного, пластичного і регуляторного забезпечення функцій» (Г.Л. Апанасенко, Л.О. Попова, 1998). Головною умовою здоров’я є високі резерви енергетичних потужностей (енергопотенціал). Для оцінки рівня здоров’я індивіда академік М.М. Амосов запропонував ввести поняття «кількісна оцінка рівня здоров’я» як показника стійкості організму до негативного впливу патологічних факторів. На рівні цілісного організму його можна оцінити за фізичною працездатністю. Саме фізична працездатність найбільшою мірою характеризує «кількість» здоров’я.

Активна участь хворого, можливість цілеспрямовано обрати ділянку впливу, тривалість та інтенсивність м’язової роботи дає можливість ефективно впливати засобами фізичної реабілітації на процес реабілітації.

2. Реабілітація, її визначення, завдання, становлення, види, принципи

2.1. Зміст реабілітації

Термін «реабілітація» (походить від латинського: «habilitatis» – придатність, здатність, спроможність; префікс «re» – зворотна або повторна дія) означає відновлення придатності, здатності, спроможності. Він вживається в усіх сферах діяльності людини – політичній, юридичній, розумовій, спортивній та ін. У медицині реабілітація визначається як процес відновлення здоров’я і працездатності хворих та інвалідів.

Комітет експертів з реабілітації ВООЗ (1963) наголосив, що реабі­літація – це процес, метою якого є запобігання інвалідності під час лікування захворювань і допомога хворому у досягненні максимальної фі­зичної, психічної, професійної, соціальної та економічної повноцінності, на яку він буде здатний в межах існуючого захворювання.

Реабілітація в медицині – це система державних, соціально-економічних, пси­хологічних, медичних, професійних, педагогічних заходів, спрямованих на відновлення здоров’я людини, її працездатності і соціального статусу, яка базується на біологічних, соціально-економічних, психологічних, морально-етичних та науково-медичних основах.

Біологічні основи – здатність організму пристосовуватись до пев­них умов функціонування в результаті компенсаторно-відновлювальних процесів.

Психологічні – властивість особистості до відчуття престижу і бажання відчути корисність і цінність своєї праці.

Соціально-економічні основи – корисність для суспільства праці інвалідів, які мають, як правило, глибокі професійні знання і великий життєвий досвід.

Економічний ефект реабілітації перекриває затрати суспільних засобів, затрачених на їх здійснення.

Морально-етичні – принцип високого гуманізму, притаманний нашому суспільству.

Науково-методичні основи – сучасні досягнення медицини тісно по­в’язані з досягненнями суміжних наук, розвитком техніки, які забезпе­чують комплексне вирішення і значний прогрес у відновній та замісній терапії, наприклад, сучасні реконструктивні, пластичні хірур­гічні операції, протезування внутрішніх органів, малоінвазивні хірургічні втручання, комп’ютерні обстеження хворих та ін.

У реабілітації хворих пріоритет належить медичній реабілітації. Поруч з медичними працівниками активну участь беруть експерти, педагоги, психологи, соціологи, юристи, представники органів соціального забезпечення, профспілок, підприємств. Важливу роль у цьому складному процесі відіграють методисти та інструктори з лікувальної фізкультури, спеціалісти з масажу, які допомагають лікарям у проведенні реабілітаційних заходів і повинні володіти науковими основами та практичними навичками реабілітаційного лікування.

2.2. Завдання реабілітації

Головними завданнями реабіліта­ції хворих є:

- максимально можливе відновлення здоров’я;

- функціональне відновлення (повне або компенсація при недостатності чи відсутності можливості відновлення);

- повернення до повсякденного життя;

- залучення до трудового процесу.

Основна мета реабілітації – повернення максимальної кількості хворих та інвалідів до суспільства, соціально корисної праці як необхідної умови здорового і повноцінного життя.

2.3. Становлення реабілітації

Реабілітація вперше стала використовуватися для лікування інва­лідів війни на початку XIX століття. Хворим потрібно було відновлювати працездатність чи здатність до самообслуговування, повертати їх у суспільство, за яке вони віддали здоров’я. Створене в 1922 році у США Міжнародне товариство по догляду за дітьми-каліками вперше у світі взяло на себе розробку найбільш важливих питань реабілітації. У 1958 році на засіданні Комітету експертів ВООЗ з медичної реабілітації було наголошено на необхідності застосування реабілітації для зменшення негатив­них фізичних, психічних, соціальних наслідків захворювань і звернено увагу на доцільність розвитку реабілітаційних служб.

Реабілітацію почали викладати у вищих навчальних закладах. Варшавська медична академія однією із перших у світі відкрила у 1961 році кафедру і клініку реабілітації. Спеціалістів-реабілітологів середньої ланки стали готувати в Англії, Данії та інших країнах.

В Україні зроблено немало для організації відновного лікування і надання до­помоги інвалідам та немічним: у Києві було відкрито унікальний, найавторитетніший заклад у світі з вивчення проблем старіння та лі­кування осіб похилого і старечого віку – Інститут геронтології. В Дніпропетровську створений Науково-дослідний інститут медико-соціальних проблем інвалідності. В кожній області було створено шпиталі для інвалідів війни, школи для дітей-калік, будинки-інтернати, спеціалізовані санаторії, протезні заводи, організовано підготовку кадрів для роботи у цих закладах. Держава навчає і надає посильну допомогу незрячим, глухонімим, інвалідам Чорнобильської катастрофи, учасникам бойових дій. Відкрива­ються спеціалізовані центри для реабілітації хворих з травматолого-ортопедичними, нейрохірургічними, неврологічними, серцево-судин­ними захворюваннями.

Уже з 1991 року законом «Про основи соціальної захищеності інвалідів» питання реабілітації інвалідів в Україні почало вирішуватись на законодавчому рівні. Постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1992 року було затверджено «Положення про медико-соціальну експертизу». У положенні зазначено, що «медико-соціальна експертиза виявляє компенсаторно-адаптаційні можливості осіб, реалізація яких сприятиме функціональній, соціальній, психологічній реабілітації інваліда». Положенням введені посади спеціа­ліста з медико-соціальної реабілітації до

складу міських, між­районних, районних медико-соціальних експертних комісій, а та­кож Кримської та центральних міських комісій міст Києва та Севастополя.

Важливим документом, у якому набула подальшого розвитку концеп­ція реабілітації інвалідів, є Положення про індивідуальну програму реабілітації та адаптації інвалідів, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.92 р. № 83.

Згідно з Положенням реабілітація та адаптація інваліда – це комп­лекс заходів, спрямований на відновлення здоров’я і здібностей інва­ліда та створення йому необхідних умов і рівних можливостей у всіх сферах діяльності. Документом, що визначає види, форми, обсяг реа­білітаційних заходів, оптимальні строки їх здійснення та конкретних ви­конавців, є Індивідуальна програма реабілітації інвалідів, яка розроб­ляється Медико-соціальною експертною комісією з урахуванням місцевих можливостей, соціально-економічних, географічних і національних особливостей. Положення визначає основні види реабілітаційної допомоги: медичну, професійну, соціально-побутову.

У статті 12 Закону України «Про охорону праці» від 21. 11. 2002 року вказується на необхідність раціонального працевлаштування інвалідів, під яким розуміють роботу, адекватну за­хворюванню і спеціальності, що сприяє відновленню порушених функцій і є найважливішим моментом профілактики інвалідності хворих.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВООЗ) в генеральній концепції для національних служб охорони здоров’я «Здоров’я для всіх в ХХI столітті» визначила, що концепція будується на трьох фундаментальних цінностях: здоров’я як визначальне право людини; справедливість відносно здоров’я та солідарності в діях як між країнами, так і всього суспільства в кожній країні; відповідальність окремих осіб, груп населення та організацій за подальший розвиток охорони здоров’я, а також їх участь у цьому процесі.

Відповідно до концепції ВООЗ в Україні розроблено програму «Здоров’я нації на 2002-2011 роки». Головною метою програми визначено збереження здоров’я населення України, підвищення народжуваності, зменшення смертності, продовження активного довголіття і тривалості життя, поліпшення медико-санітарної допомоги, забезпечення соціальної справедливості та прав громадян на охорону здоров’я.

Подальший планомірний розвиток медико-соціальної реабілітації допоможе повертати до повноцінного життя у суспільстві багатьох людей, які перенесли захворювання та трав­ми, стане реальним заходом профілактики та зниження інвалідності.

2.4. Види реабілітації

Реабілітація хворих ґрунтується на використанні біологічних і соціальних механізмів адаптації та компенсації. Вона умовно поділена на три взаємопов’язані види: медичну (у тому числі фізичну, психологічну), соціальну, чи побутову і професійну, чи виробничу реабілітацію, які спрямовані на ліквідацію трьох основних наслідків хвороби:

- відхилення від норми в морфофункціональному статусі;

- зниження працездатності;

- соціальна дезадаптація.

Медична реабілітація

Медична реабілітація – основний вид реабілі­таційного процесу хворого. Провідними методами медичної реабілітації є відновна терапія і реконструктивна хірургія з наступним (в разі необхідності) протезуванням.

Відновна терапія здійснюється, насамперед, за допомогою медикаментозного лікування, фізичної активації (ЛФК, масаж, фізіотерапія, працетерапія тощо), психологічних методів (групова та індивідуальна психотерапія).

Завдання медичної реабілітації:

– відновлення здоров’я;

- усунення патологічного процесу;

– попередження ускладнень та рецидивів;

– віднов­лення або часткова чи повна компенсація втрачених функцій;

– підготовка до побутових та виробничих навантажень;

– попередження або сповільнення подальшого розвитку патологічних процесів, які можуть призвести до тимчасової чи стійкої утрати працездатності, тобто проведення вторинної профілактики захворювань;

– попередження виникнення стійкої втрати працездатності (інвалідності).

Фізична активація (реабілітація) – складова медичної реабілітації, вона включає комплекс заходів, спрямованих навідновлення фізичної працездатності хворих з тимчасовою та стійкою втратою працездатності. Роль засобів фізичної реабілітації підвищується в процесі переходу хворого від першого до наступних періодів лікування.

Найбільш поширеними засобами фізичної реабілітації є: лікувальна фізична культура, лікувальний масаж, фізичні фактори (природні і преформовані), заняття на тренажерах, користування ортопедичними пристосуваннями, автотренінг, працетерапія.

Завдання фізичної реабілітації:

– мобілізація резервних сил організму;

– активізація захисних і пристосувальних механізмів;

– попередження ускладнень та рецидивів захворювання;

– прискорення відновлення функції різних органів та систем;

– скорочення термінів клінічного та функціонального відновлення;

– тренування та загартовування організму;

– відновлення працездатності.

Психологічні методи (психологічна реабілітація) передбачають проведення реабілітаційних заходів, спрямованих на корекцію психологічного стану хворого, формування його ставлення до лікування та лікарських рекомендацій, навчання психогігі­єнічних навичок, орієнтації щодо повернення до активної життєдіяльності на рівні, адекватному його здібностям і можливостям. При цьому особливо важливим є період після виписування із стаціонару – процес адаптації до зміненого становища в сім’ї, суспільстві, сфері професійної діяльності.

Найчастіше використовують групову та індивідуальну психотерапію, автогенне тренування, поведінкову терапію. Крім цього, психоло­гічна реабілітація включає сукупність принципів та правил поведінки медичного персоналу, близьких родичів, співробітників, аналогічних хворих, які залежать від психологічної реакції пацієнта на хворобу. Соціально-психологічні аспекти реабілітації передбачають вирішення таких питань, як відновлення особистих якостей і здібностей хворого для його взаємодії з соціальним оточенням, а також психокорекцію установок хворого до виконання обов’язків громадянина, члена суспільства, колективу, сім’ї.

У психологічній реабілітації важливе місце займає педагогічний аспект реабілітації – процес отримання освіти, професійного перенавчання, а також заняття за програмами так званих шкіл для хворих та їх родичів, спрямованих на те, щоб викласти суть захворювання, факторів ризику, зробити хворих та їх родичів свідомими і активними учасниками процесу реабілітації.

Соціальна реабілітація

Реабілітація хворого розгляда­ється як екопсихосоціальна система, що розглядає людину в єдності з при­родою і соціальним середовищем. Здоров’я чи хвороба людини залежать не тільки від біологічних змін в організмі, але і від змін суспільних умов. Хвороба змінює звичайний спосіб життя людини, в неї тимчасово чи постійно втрачаються можливості працювати, ускладнюються взаємостосунки, мате­ріальне становище, порушується процес культурного та духовного спілку­вання. Хворий страждає від болю, знижується фізична активність та працездатність, його турбують можливі наслідки хвороби, інколи потребує догляду.

Соціальна реабілітація – це державно-суспільні дії, спрямовані на:

– повернення людини до суспільно корисної праці;

– правовий захист;

– матеріальний захист її існування;

– відновлення соціального статусу особи шляхом: організації активного способу життя, відновлення ослаблених чи втрачених соціальних зв’язків, створення морально-психологічного комфорту в сім’ї, на роботі, забезпечення культурних потреб людини, відпочинку, занять спортом;

- при необхідності – розвиток навичок щодо обслуговування (спільна робота реабілітолога, фахівця з праці, психолога): підготовка хворого до користування стандартними чи спеціально зробленими пристроями, що полегшують самообслуговування;

- вирішення матеріальних питань (житло, транспорт, телефонний зв’язок);

- перенавчання, працевлаштування хворих в спеціалізованих закладах, вдома (у разі необхідності);

- надання різних видів соціальної допомоги (протезування,забезпечення засобами переміщення, робочими пристосуваннями, організація санаторно-курортного лікування тощо);

- юридичний захист хворого.

Вказані завдання вирішуються медичними закладами разом з органами соціального забезпечення.

Професійна реабілітація

Відновлення нормальних відносин хворого з суспільством, передусім, пов’язане з відновленням його працездатності. Основним методом професійної реабілітації є працетерапія – активний метод відновлення втрачених функцій.

Професійна (трудова) реабілітація передбачає професійну підготовку особи, яка пере­несла захворювання до трудової діяльності та її працевлаштування. Відновлення працездатності може мати такі напрямки: повернення до попередньої роботи (адаптація); перекваліфікація на тому ж підприємстві (реадаптація), навчання новій професії при стійкій втраті працездатності (перекваліфікація). Реалізація завдань залежить від: характеру та перебігу хвороби, функціонального стану хворого, його фізичної спроможності, професії, кваліфікації, стажу роботи, посади, умов праці, бажання працювати.

У реабілітаційному процесі беруть участь: реабілітолог, фахівці з працетерапії, психологи, педагоги, соціологи, юристи. Їх діяльність повинна бути спрямована на те, щоб зацікавити хворого процесом та результатами праці, відволікти його від думок про своє захворювання, зберегти залишкову функцію органів та систем, підвищити працездатність для подальшого життя. З цією метою застосовують тонізувальну, відновну, орієнтовну і продуктивну працетерапію.

Таким чином, засобами соціально-трудової реабілітації хворого є: звільнення від роботи за листком тимчасової непрацездатності, своєчасне обстеження і призначення групи інвалідності при стійкій втраті працездатності, покращення умов праці, виключення впливу професійних шкідливих факторів, навчання, перенавчання, працевлаштування, використання залишкової працездатності хворого шляхом створення спеціальних умов праці на виробництві чи в домашніх умовах.

2.5. Принципи реабілітації

При проведенні реабілітації хворих необхідно дотримуватись певних правил. До основних принципів реабілітації належать:

¨ ранній початок проведення реабілітаційних заходів;

¨ комплексність застосування всіх доступних і необхідних засобів;

¨ індивідуалізація програми реабілітації;

¨ етапність реабілітації;

¨ безперервність і наступництво протягом усіх етапів реабілітації:

¨ соціальна спрямованість засобів реабілітації;

¨ використання методів контролю адекватності навантаження і ефективності лікування;

¨ повернення до активної праці;

¨ продовження лікування після повернення до суспільно корисної праці;

¨ необхідність реабілітації у колективі, разом з іншими хворими.

Ранній початок: застосовується (при відсутності протипоказань) з метою прискорення видужання хворого, для профілактики різних дегенеративних процесів і виникнення ускладнень, зумовлених тривалим перебуванням хворого в ліжку. Разом з тим, реабілітаційні заходи не рекомендується застосовувати при тяжкому стані хворого, високій температурі, вираженій інтоксикації, вираженій серцево-судинній і легеневій недостатності хворого, різкому пригніченні адаптаційних і компенсаторних механізмів.

Комплексність використання усіх доступних методів передбачає застосування максимальної кількості показаних хворому реабілітаційних засобів, у їх розумному поєднанні. Призначені засоби реабілітації повинні бути доступні хворому як за матеріальним оснащенням, так і не мати протипоказань за урахуванням стану здоров’я хворого.

Індивідуалізація програми реабілітації. При визначенні програми реабілітації хворого необхідно враховувати не тільки причини, які вимагають застосування реабілітаційних заходів, а також індивідуальні особливостей хворого: функціональні можливості, руховий досвід, вік, стать, професію тощо.

Етапність процесу реабілітації. Передбачається послідовне проходження хворим відповідних етапів реабілітації: від початку виникнення захворювання до кінцевого його наслідку. Кожен з етапів передбачає свої завдання, методи і засоби для їх вирішення.

Безперервність і наступництво важливе як в межах одного етапу, так і при переведенні до наступних етапів. Процес реабілітації кожного наступного етапу залежить від використаних засобів і наслідків їх застосування на попередньому.

На стаціонарному етапі реабілітації переважає медикаментозна терапія, на наступних – її частка зменшується, переважають немедикаментозні методи лікування.

Соціальна спрямованість реабілітаційних заходів.Оптимальним кінцевим етапом реабілітації є повне відновлення здоров’я і повернення хворого до попередньої професійної діяльності.

Використання методів контролю адекватності навантажень і ефективності реабілітації. Реабілітаційний процес може бути успішним лише при у випадку обліку характеру і особливостей відновлення порушених при тому чи іншому захворюванні функцій. Для призначення адекватного комплексного диференційованого відновного лікування необхідна правильна оцінка стану хворого за рядом параметрів, які характеризують те чи інше захворювання. Ефективність реабілітації оцінюється за динамікою останніх. Методи діагностики і контролю поділяються на наступні види:

- медична діагностика – здійснюється лікарем і включає опитування, анамнез, огляд, пальпацію, перкусію, аускультацію, клінічні методи і дані лабораторних методів дослідження.

- функціональна діагностика;

- психодіагностика.

3. Організація та управління системою реабілітації ХВОРИХ

Система реабілітації хворих – це процес впливу на них та їх соціальне оточення, усі структурні компоненти якого соціально підпорядковані розв’язанню проблеми попередження інвалідності хворих з тимчасовою втратою працездатності та повернення інвалідів до суспільно корисної праці.

Система реабілітації складається з:

– органів, які організовують, координують діяльність окремих установ, що здійснюють реабілітацію та управляють нею;

– установ (служб) реабілітації різних організаційних форм і типів, що реалізують реабілітаційні програми;

– реабілітаційних програм;

– об’єкта реабілітації: хворий (з тимчасовою втратою працездатності чи інвалід), який входить до системи, як той, що підлягає реабілітації, та виходить з неї, як реабілітований.

3.1. Управління системою реабілітації

Загалом до виконання програми «Здоров’я людини на 2002-2011 роки» залучено понад 160 органів, організацій та установ.

Керівна роль в організації і проведенні медичної та соціальної реабілітації в Україні належить Міністерству охорони здоров’я і Міністерству праці та соціальної політики.

На державному рівні функціонують центри та відділення реабілітації при науково-дослідних інститутах України. Вони є науково-методичними центрами та науково-практичними установами. Органом, який об’єднує співпрацю усіх реабілітаційних установ в області, є Реабілітаційна Рада при обласному Управлінні охорони здоров’я облдержадміністрації. Вона виконує організаційну, методичну та контролюючу функції.

Фахівці, причетні до медико-соціальної реабілітації: лікарі-терапевти, травматологи, невропатологи, нейрохірурги чи інші спеціалісти (залежно від характеру захворювань осіб, які підлягають реабілітації); медичні сестри, фізіотерапевти, спеціалісти з лікувальної фізкультури та спорту, психотерапевти, спеціалісти з працетерапії, експерти з праці. Крім цього, в процесі реабілітації хворих беруть участь педагоги, психологи, соціологи, юристи, представники органів соціального забезпечення, підприємств, профспілкових організацій. Їх діяльність спрямована на адаптацію людини до того стану, у якому вона опинилася, розв’язання питань професійної працездатності, працевлаштування, умов праці та побуту, надання інвалідам технічних засобів, вступу до товариств та об’єднань, у тому числі і спортивних.

3.2. Установи, що реалізують реабілітаційні програми, їх види, структура, завдання. Періоди та етапи реабілітації

Установи, що реалізують реабілітаційні програми

Принципова схема сучасної системи медичної реабілітації виглядає так:

лікарня → поліклініка (або реабілітаційний центр, санаторій) → диспансер.

Основними виконавцями реабілітаційних програм, насамперед, є:

– реабілітаційно-лікувальні (лікувально-профілактичні);

післялікарняний період включає:

– ІІ етап – поліклінічний або реабілітаційний, санаторний період;

– ІІІ етап – диспансерний.

Лікарняний період реабілітації

Лікарняний (стаціонарний) період реабілітації здійснюють

реабілітаційно-лікувальні (лікувально-профілактичні) заклади.

І етап реабілітації – лікарняний (стаціонарний) розпочинається у лікарні, де після встановлення діагнозу лікар складає хворому програму реабілітації.

Завдання:

– ліквідація чи зменшення активності патологічного процесу, прискорення відновних процесів;

– попередження ускладнень та загострення супутніх захворювань;

– розвиток постійних або тимчасових компенсацій;

– відновлення функцій органів та систем, уражених хворобою;

– поступове збільшення фізичної активності хворого та адаптація організму до зростаючих навантажень побутового характеру.

Видиреабілітаційно-лікувальних установ.

За видом надання лікувальної допомоги виділяють такі реабілітаційно-лікувальні установи:

– поліпрофільні (загального типу);

– спеціалізовані (кардіологічні, неврологічні, ортопедичні та ін.).

Поліпрофільні установи повинні мати достатню матеріально-технічну базу, можливості для її розширення та кращий територіальний і транспортний доступ.

Найбільш ефективно реабілітація може проводитись у спеціалізованих лікарнях та реабілітаційних центрах.

За адміністративно-територіальним рівнем виділяють: районні, міжрайонні, міські, обласні, відомчі реабілітаційно-лікувальні установи.

На рівні області відновне лікування здійснюють реабілітаційні лікарні. В лікарні реабілітації збільшена (порівняно з лікарнями загального профілю) кількість медичних сестер з масажу, працетерапії, методистів з лікувальної фізкультури тощо.

В обласних центрах та містах обласного підпорядкування при лікувально-профілактичних установах та стаціонарах діють профільні відділення (центри) реабілітації, які працюють у тісному контакті із спеціалізованими відділеннями за своїм профілем. Залежно від того, при якому закладі організовані (це можуть бути стаціонарні, поліклінічні, санаторні реабілітаційні центри), вони оснащені спеціальним обладнанням. У штаті повинні бути кваліфіковані лікарі відповідних спеціальностей, медичні сестри, інструктори (методисти) з лікувальної фізкультури, масажу та працетерапії, фізіотерапевти, які пройшли спеціальну підготовку з основ реабілітації та особливостей реабілітації хворих різних профілів захворювань. Крім того, в центрах працюють психологи, логопеди, педагоги, соціологи, протезисти, юристи. У такі центри хворих переводять з лікарні для завершення лікування і досягнення реабілітації в межах існуючого захворювання.

Структура центрів (відділень) реабілітації:

– діагностичне відділення: клініко-діагностична лабораторія, кабінет функціональної діагностики, рентгенологічний кабінет тощо;

– фізіотерапевтичне відділення: світлолікування, електролікування, водолікування, грязелікування, інгаляційне лікування, масаж;

– відділення лікувальної фізкультури: спеціалізовані зали, кабінети механотерапії, басейн, спортивні майданчики на відкритому повітрі;

– відділення соціально-трудової реабілітації: кімнати побутової реабілітації, трудові майстерні;

– відділення соціально-психологічної реабілітації включає кабінети психотерапевта, соціолога, юриста, логопеда.

Стаціонарозамінювальна медична допомога. В умовах впровадження економічного методу управління в охороні здоров’я створені нові організаційні форми стаціонарозамінювальної медичної допомоги: денні стаціонари в поліклініках, лікарняні стаціонари (відділення, палати) денного перебування, домашні стаціонари.

Робота денних стаціонарів в поліклініках та стаціонарах денного перебування спрямована на своєчасне лікування та оздоровлення хворих, поліпшення якості медичної допомоги, забезпечення її доступності, підвищення економічної ефективності, скорочення термінів тимчасової непрацездатності, проведення окремих діагностичних обстежень тощо. Все це сприяє раціональному використанню ліжкового фонду та підвищенню ефективності реабілітаційних заходів.

Домашній стаціонар організовується для хворих із гострими та хронічними захворюваннями, які за станом здоров’я не потребують госпіталізації або якщо вона неможлива. Така форма медичної допомоги вимагає забезпечення хворого кваліфікованим лікарським та сестринським доглядом, необхідними дослідженнями, належними методами та методиками лікування; соціальної підтримки, корекції харчування тощо.

На великих промислових підприємствах відновне лікування проводять в медико-санітарних частинах,які можуть бути стаціонарними чи амбулаторними відділеннями промислової реабілітації при медико-санітарних частинах великих підприємств. Вони організовані з метою збереження професії хворих чи інвалідів, оволодіння новою професією при втраті попередньої. З цією метою використовується спеціальне промислове обладнання та інструменти, пристосування до верстатів та інструментів, спеціальне обладнання робочого місця.

Засоби реабілітації,що використовуються налікарняному (стаціонарному) періоді реабілітації.

Санаторне лікування базується на використанні природних цілющих фізичних факторів курортів. Вони забезпечують високу ефективність відновної терапії, реабілітації, профілактики, дають можливість зменшити кількість медикаментозних засобів у лікуванні хворих.

Курорт – місцевість з наявністю лікувальних природних факторів

(мінеральні джерела, лікувальні грязі, сприятливі кліматичні умови), а також бальнеологічними, гідротехнічними та лікувально-профілактичними закладами.

Залежно від переваги того чи іншого цілющого природного фізичного фактора виділяють курорти: кліматичні, бальнеологічні, грязьові, змішані. Використовують клімат пустель, степу, лісостепу, гірський, приморський, клімат сольових шахт.

Для використання лікувальних факторів на курорті створюють спеціальні лікувальні заклади – санаторії, будинки відпочинку, курортні поліклініки.

Санаторій – спеціалізований стаціонарний заклад у системі санаторно-курортного лікування, в якому використовуються лікувальні комплекси кліматотерапії, бальнеотерапії, грязелікування. Санаторії забезпечують комфортне розміщення хворих для проведення лікування: лікувальні корпуси, пляжі, солярії, бювети мінеральних вод, інгаляторії, сауни, кабінети фізіотерапії, водо,- грязелікування, спортивні споруди, кабінети лікувальної фізкультури, масажу, рефлексотерапії, психотерапії. Все це разом з відповідно обладнаними приміщеннями для проживання, відпочинку, дієтичним харчуванням, музико-, арома-, вокало-, танцетерапією, маршрутами для теренкуру, екскурсіями, туризмом, прекрасною природою, висококваліфікованим, уважним обслуговуючим персоналом, санітарно-просвітньою роботою створює всі умови для мінімального використання медикаментозного лікування і позитивних результатів реабілітації.

Профілі санаторіїв. Санаторії бувають багатопрофільні, але найчастіше – спеціалізовані. Останні розраховані на лікування хворих із захворюваннями: серцево-судинної системи, органів травлення, дихання (не туберкульозного походження), жіночих статевих органів, шкіри, нирок і сечовивідних шляхів, опорно-рухового апарату, із порушеннями обміну речовин. Є також санаторії для дітей, підлітків, для лікування туберкульозу, внутрішніх органів, спастичних паралічів тощо.

Згідно з існуючим положенням, медичний відбір хворих на санаторно-курортне лікування проводить лікар, який веде хворого, і завідувач відділення чи головний лікар лікарні, поліклініки, диспансеру, медсанчастини.

Установлено обов’язковий перелік досліджень і консультацій, необхідних для рекомендації на санаторно-курортне лікування: клінічний аналіз крові, сечі, рентгеноскопія грудної клітки, висновок гінеколога при направленні на курорт жінок. Для уточнення показань проводять додаткові дослідження: електрокардіографічне – при захворюваннях серця або у осіб віком старше 30 років, висновок психіатра при наявності в анамнезі нервово-психічних розладів тощо. Після обстеження визначають показання для санаторно-курортного лікування та види курортів, які показані хворому.

Показання для направлення на курортне лікування. На курорти (з врахуванням їх спеціалізації) направляють хворих з різними хронічними захворюваннями в стадії стійкої ремісії без виражених порушень функції відповідних органів (наприклад, без значної коронарної, дихальної, легенево-серцевої недостатності тощо), без явної активності запального процесу (Л.М. Клячкін, М.М. Виноградова, 1995).

Протипоказання до санаторно-курортного лікування:

– гострий період захворювання;

– хвороби внутрішніх органів за наявності вираженої органної та системної недостатності;

– інфекційні захворювання, в тому числі венеричні;

– психічні розлади, алкоголізм, наркоманія;

– друга половина вагітності, весь період патологічної вагітності, стан після абортів (до першої менструації), період лактації;

– схильність до кровотеч;

– онкологічні захворювання;

– гостро прогресуючі форми туберкульозу легень та хронічний туберкульоз у період дисемінації та зі схильністю до кровотеч;

– відсутність у хворого здатності до самообслуговування.

В окремих випадках після радикального лікування злоякісних новоутворень, при задовільному загальному стані, пацієнта можна направити в місцеві санаторії для загальнозміцнювального лікування.

Після санаторного лікування пацієнту видають на руки санаторно-курортну книжку, де вказують, яке лікування проводили у санаторії і з якими результатами виписали.

ІІІ етап реабілітації

ІІІ етап – диспансерний. Найчастіше проводиться в поліклініках чи спеціалізованих диспансерах (наприклад, лікарсько-фізкультурний). У диспансері, звичайно, під контролем перебувають дві групи людей: перша – здорові та особи з факторами ризику, друга – хворі.

Вибір осіб для диспансерного спостереження проводять як за медичними, так і за соціальними показаннями. До групи дорослого населення, що підлягає диспансерному спостереженню за медичними показаннями, належать особи, які мають фактори ризику виникнення захворювань, часто та тривало хворіють і хворі з окремими хронічними захворюваннями.

За соціальними показаннями диспансерному спостереженню підлягають особи, які працюють в шкідливих і небезпечних умовах праці, працівники харчових, комунальних і дитячих закладів, вчителі загальноосвітніх шкіл, особи з факторами ризику соціального характеру.

Завдання. Диспансерний метод обслуговування хворих полягає у:

¨ встановленні точного детального діагнозу;

¨ поділі осіб на диспансерні групи, направленні на стаціонарне, напівстаціонарне лікування;

¨ нагляд за реабілітованим, лікування залишкових явищ перенесених захворювань чи подальший розвиток компенсації;

¨ поліпшення та відновлення фізичного стану і фізичної працездатності;

¨ обґрунтування рекомендації щодо адекватності виконуваної роботи;

¨ контроль робочого місця з метою з’ясування негативних факторів, які можуть вплинути на стан здоров’я чи спричинити травматизм;

¨ у разі необхідності – сприяння зміні умов праці, способу життя, перекваліфікації, адаптації до умов життя;

¨ вирішення особистих та соціальних проблем, які можуть бути причиною рецидивів захворювання чи сповільнювати відновні процеси і сприяти поверненню хворого в суспільство;

¨ роз’яснювальна робота з хворим, контроль активності хворого у процесі лікування, виконання ним всіх рекомендацій;

¨ сприяння у наданні інвалідам технічних засобів, вступі до товариств та об’єднань (у тому числі і спортивних), залучення людей молодого віку до занять адекватними видами спорту.

Кінцевою метою диспансеризації являється повна чи, при наявності обтяжуючих факторів, часткова реабілітація – клінічна, трудова, соціальна. І хоча диспансеризація включає використання, за показаннями, стаціонарного і санаторного етапів лікування, найбільш тривалим, а значить і найбільш відповідальним, є амбулаторний, під час якого вирішуються питання реабілітації і працевлаштування хворих, визначається стійкість затихання процесу, проводиться протирецидивне лікування.

Засоби. Для вирішення цих завдань використовуються всі існуючі види і засоби реабілітації. Залучаються психологи, педагоги, соціологи, юристи, профспілкові організації, трудові колективи. Постійно працюють реабілітологи, які контролюють перебіг відновних процесів, переглядають, коректують програму реабілітації.

Реабілітація в домашніх умовах. Особливою формою реабілітаційної допомоги хворим, стан здоров’я яких не дозволяє відвідувати реабілітаційні відділення поліклінік, є домашній етап реабілітації. Для таких хворих створюється програма відновного лікування на дому. Її завдання-мінімум – відновлення здатності до самообслуговування, завдання-максимум – досягнення хворим можливості відвідувати реабілітаційне відділення лікувально-реабілітаційного закладу.

При потребі на дому з хворим займається методист ЛФК, масажист. Для родичів таких хворих організовується спеціальна підготовка при реабілітаційних відділеннях лікувально-профілактичних закладів за місцем проживання, де під керівництвом лікарів, масажистів, методистів з лікувальної фізкультури, спеціалістів з працетерапії, дієтотерапії тощо вони вчаться навичкам догляду за хворим і елементам відновного лікування на дому. Відвідування на дому таких хворих лікарем реабілітаційного відділення проводиться не рідше 1 разу на місяць, медичної сестри чи інструктора (методиста) з ЛФК та спеціаліста з масажу – за призначенням лікаря.

4. Хворий як об’єкт реабілітації

Реабілітації підлягають хворі, які перенесли терапевтичні, хірургічні, неврологічні, інфекційні, гінекологічні захворювання, з травмами та деформаціями опорно-рухового апарату, діти.

Критерії відбору хворих для медико-соціальної реабілітації: медичні, біологічні, психологічні, соціальні.

Медичні – розподіл хворих за групами захворювань: захворювання периферійної нервової системи, хвороби кістково-м’язової системи, хвороби системи кровообігу, хвороби сечостатевої системи та ін.

Соціальні: трудовий стаж, професія, житлові умови, сімейний стан, освіта.

Біологічні: вік, стать, особливості конституції тощо.

Психологічн і: тип нервової діяльності, оцінка хворим свого стану, взаємостосунки в сім’ї, на виробництві, психологічна готовність працювати.

4.1. Експертиза втрати працездатності

Хвороба призводить до обмеження працездатності або її втрати, тобто порушується найважливіша соціальна функція людини – працездатність. Система реабілітації нерозривно пов’язана із медико-соціальною експертизою непрацездатності (тимчасової чи стійкої). Проведення експертизи працездатності зумовлене значним впливом захворюваності з тимчасовою та стійкою втратою працездатності на здоров’я населення, економічними витратами суспільства та пов’язане з юридичними аспектами.

Проведення експертизи працездатності обумовлене наявністю в нашій країні системи державного соціального страхування, яке передбачає соціальний захист громадян при непрацездатності і є одним із прав, зафіксованих у статті 46 Конституції, Кодексі законів про працю та ряді інших законів України.

Метою проведення медико-соціальної експертизи є визначення наявності факту, ступеня, причини тимчасової чи стійкої втрати працездатності та необхідність звільнення в зв’язку з цим від роботи.

Визначення працездатності пов’язане з двома чинниками: медичним і соціальним.

Медичний чинник, який визначає оцінку працездатності – це правильно встановлений діагноз. Від нього залежить клінічний прогноз і науково обґрунтований експертний висновок.

Соціальні чинники: професія, освіта, кваліфікація, умови праці, ступінь епідеміологічної небезпеки хворого для навколишніх (у хворих на інфекційні хвороби).

Проводять експертизу працездатності як мінімум два заклади – лікувально-профілактичний, в якому лікується хворий (при тимчасовій непрацездатності), і медико-соціальна експертна комісія (МСЕК, при стійкій непрацездатності або інвалідності).

Експертиза тимчасової непрацездатності

Експертиза тимчасової непрацездатності є складовою частиною роботи лікаря, який уповноважений констатувати неможливість виконувати роботу в зв’язку із захворюванням, травмою чи іншими причинами протягом нетривалого часу. Соціальна допомога при тимчасовій непрацездатності компенсує працівникові втрачений заробіток.

При оцінці працездатності враховують клінічний перебіг захворювання, його тяжкість, ускладнення, супутні захворювання та індивідуальні особливості хворого. В період загострення хворий тимчасово непрацездатний.

Право видачі листка непрацездатності (лікарняного листка) при амбулаторному лікуванні має лікуючий лікар терміном на 1-3 дні, який при необхідності може продовжити його ще на три дні, тобто загалом на 6 днів. З приводу захворювання на грип, що виникло під час епідемії, одночасна видача лікарняного листка може становити не більше 5 днів, але максимальний термін також не повинен перевищувати 6 днів. Право продовження листка непрацездатності за зверненням лікуючого лікаря має завідувач відділення, головний лікар, лікарсько-консультативна комісія (ЛКК). При стаціонарному лікуванні листки непрацездатності на весь час госпіталізації хворого видає лікуючий лікар спільно із завідувачем відділення.

При безперервному захворюванні максимальний термін видачі ЛКК листка непрацездатності становить 4 місяці, а при наявності перерв, якщо працівник отримав декілька листків непрацездатності з одного і того ж захворювання протягом року – 5 місяців. При туберкульозі та професійному захворюванні цей термін становить відповідно 10 і 12 місяців.

Експертиза постійної втрати працездатності (непрацездатності). Якщо функціональні можливості та працездатність хворого в процесі лікування не відновилисяпісля вищевказаних термінів, лікарсько-консультативна комісія направляє хворого (з відповідно оформленими документами) на медико-соціальну експертну комісію (МСЕК). МСЕК визначає ступінь обмеження життєдіяльності людини, її реабілітаційний потенціал, компенсаторно-адаптаційні можливості, реалізація яких сприяє функціональній, психологічній, соціальній, професійній реабілітації та адаптації інваліда; призначає засоби і методи реабілітації.

Групи інвалідності

При стійкій втраті працездатності, коли робітник не може виконувати роботу в попередніх умовах, МСЕК призначає групу інвалідності. Існують три групи інвалідності.

Третю групу інвалідності призначають особам, які обме