Сотової лідії

— Дев’ятий «Б»! Не розходьтеся!.. Ліцей здавався тепер незвично просторим. Старша група випустилася навесні, залишивши будівлю на поталу середнім і молодшим. Зникла звична метушня в коридорах, зручнішим зробився розклад — але над усіма, особливо в перші дні, нависало усвідомлення втрати. Наступної осені на заняття прийде лише молодша група. Якщо вона настане, ця осінь. — …Агов, мала, що там у вас сталося? Хтось хапнув Лідку за рукав; вона здригнулася, ніби її вдарило струмом. — Чого це ти? — здивувався Славко Зарудний. Лідка перевела подих; серце калатало як скажене. — То що сталося? — Скло розгепали… Удруге вже. — Це хлопчаки з двісті п’ятої школи, — Славко спохмурнів. — Мишкові позавчора морду набили… — То й ви їм набийте. Славко посміхнувся: — Ач, яка моторна… Спіймав її долоню. Сильно стискати не став, так, легесенько потиснув: — У вас наступний урок який? Лідка інстинктивно озирнулася, чи немає поблизу дотепника Рисюка. — Математика… — А я в Музеї чергую, — сказав Славко з дивним виразом. Із прочинених дверей класу тягло холодом. Вибите вікно нашвидкуруч намагалися прикрити якимось шматком картону. — Чуєш, мала? У Музеї… пил витираю. Від фізкультури звільнений. — Вітаю, — сказала Ліда. Славко помулявся: — То ти знатимеш, куди прийти, якщо у вас математику відмінять? — Не відмінять, — вона знизала плечима. — Он порожніх класів скільки. — Ну то сама відміни… Ліда поблажливо всміхнулася. Це в середній групі можна так от запросто прогуляти урок. А її, Лідчину, відсутність математичка помітить відразу — порожнє місце на першій лаві, під самим носом. Навіть якщо Рисюк промовчить, а мовчати він, звісно, не буде… Продзвенів дзвоник на урок. Математичка з’явилася, брязкаючи ключами, як тюремний сторож — під її заняття виділили кабінет цивільної оборони, що зазвичай замикався на три замки. Там зберігалися протигази, акваланги, ракетниці й інше обладнання, дороге й привабливе для злодюг. А вже злодюг останнім часом розвелося понадміру, навіть у ліцеї, навіть незважаючи на цілодобове чергування міліції… Молодший «Б»-клас вервечкою потягнувся сходами вгору; погляд математички спинився на Лідці: — Сотова… принеси, будь ласка, крейди з підсобки, а то в цивільній обороні її вічно не вистачає. Тільки швидко — одна нога тут… — Ага, — сказала Ліда. — Зараз. І попливла проти течії — її однокласники вгору, сама вона — вниз. На другий поверх, по навоскованому паркету праворуч, коридором прямо — туди, де вчительська, комірчина й Музей. Звична метушня проганяла страх. Учителі поводилися так, ніби нічого не відбувалося; знайомі стіни ніби говорили: нічого з тобою не станеться, нічого з тобою статися не може. Світ непохитний, якщо дорослі спокійні… Вона перевела дух і натужно всміхнулася сама собі. Славко Зарудний стояв у дверях Музею. По-хазяйськи крутив на пальці ключ. Побачивши Лідку, по-справжньому зрадів, навіть, здається, почервонів: — Відмінили?! — По крейду послали, — сказала Ліда, відводячи погляд. Славко скис. Йому було вже майже сімнадцять років, але почуття свої приховувати він так і не навчився. — Ти слухай, мала… Може, після уроків? — Після уроків по мене батько заїде, — Ліда зрозуміла, що їй шкода ображати Славка. Що Славко хороший хлопець, за ним упадають щонайменше троє дівчат, і будь-яка з них на Лідчиному місці відклала б математику на потім. — А що ти мені хотів показати? — спитала вона буденно. — Може, хвилини вистачить? — Хвилини?! — обурився Славко. Музей остогид Лідці ще в другому класі. Запилену експозицію вона знала назубок — звичайно, тільки ту її частину, яка була відкрита для відвідувань. Казали, що в закритій частині музею, куди пускають лише вчителів і випускників, уже три роки зберігають справжню мумію, засмолений труп людини, яка не добігла свого часу до Воріт; зазвичай тіла загиблих перетворюються на попіл, але археологи (або звичайні будівельники) часом знаходять у завалах такі от засмолені тіла. І лише фахівець може визначити, чи жила людина десять циклів тому — чи твої батьки були з нею знайомі ще в минулому циклі… Лідка не любила й боялася про це думати. — Чекай, Зарудний. Вона увійшла в підсобку. Взяла три шматочки крейди — червоний, синій, білий. Загорнула в папірець; вона терпіти не могла, коли руки пахнуть крейдою, і тому не любила відповідати біля дошки. Славко чекав біля входу в музей: — Слухай, мала, гаразд, хоч на хвилину зайди… Лідка зупинилася. Зважила в руці свою крейду й вирішила, що коли затриматися, а потім швидко-швидко вибігти сходами, то за часом вийде те саме, якби вона просто підіймалася непоспіхом. Славко відступив у глибину, запрошуючи; Лідка увійшла. Славко відразу ж замкнув двері на ключ. — Ти це для чого? — здивувалася Лідка. — Технічка лається, коли відчинено. Тут же режим… Лідка поставила портфель, зверху поклала згорток із крейдою: — Ну, показуй, що хотів. Вікон у Музеї не було. На їхньому місці тяглося кольорове панно з електричною підсвіткою — стародавнє місто із забутою назвою, колись дощенту знищене апокаліпсисом і реконструйоване за збереженими гравюрами. Навпроти, у вітрині, лежали на вилинялих подушечках закопчені металеві уламки, а зверху, на стіні, мідними літерами було викладено чийсь вислів: «Доки ми пам’ятаємо про загиблі цивілізації, історія триває». Лідка пересмикнула плечима. — Ходімо, мала… — У мене є ім’я, — сказала Ліда більше для годиться. Вона давно не ображалася на прізвисько, тим більше що в Славкових устах воно звучало майже ніжно. — Ходімо, тут новий експонат… Фотографія справді була нова, матова, кольорова. І величезна, заввишки майже метр; крізь дим і язики полум’я на Лідку дивилася, як жива, здоровенна потворна глефа. Лідка відсахнулася. — Страшно? — підкреслено байдуже спитав Славко. — Гидко, — сказала Лідка, дивлячись убік. — Для чого ЦЕ показувати? — Для того, що скоро вони з моря полізуть, — Славко повчально підняв палець. — Ми маємо бути готові… — Я не збираюся на них дивитись! — Ось бачиш, ти боїшся! А знаходяться ж хоробрі люди, які їх фотографують! Це справжній знімок, вісімнадцять років спецзберігання… Лідка ще раз мигцем глянула на фото. Потім на Славка; глузливо примружилася: — Спецзберігання? Вісімнадцять років? Слухай, це підробка. Я в дитинстві теж глеф малювала. Містифікація… Славко надувся: — Скажи ще раз. — Мі-сти-фі… Славко швидко нахилився вперед і губами спіймав Лідчині губи. Їй зробилося страшно й неприємно; вона не думала, що симпатяга Зарудний здатен на таку дурницю. — Дурень… Вириваючись, Лідка спіткнулась і сіла на волохатий килим. І відбила б собі м’яке місце, якби Славко не підхопив її. — Дурню, Зарудний, зовсім сказився?! — Мала… — сказав Славко жалібно. — Встигнеш на свою математику… Руки в нього були дорослі — жилаві, тверді й водночас красиві, з довгими пальцями. Славко закінчив музичну школу. — Ну що ти мене так пестиш весь час, ніби я тобі кішка? — А як тебе пестити, мала? — Ніяк, пусти… Він не дозволив їй устати. Навпаки, навалився зверху і знову поліз цілуватися. Лідка вирішила хвилинку потерпіти — колись же він відчепиться?! А на майбутнє треба буде затямити: Зарудний — дурень… Але Славко не думав дати їй спокій. Навпаки, поліз рукою Лідці під спідницю, а цього вона не збиралася терпіти в жодному разі. — Очманів?! Зараз як закричу… — Чого б тобі кричати? Дурненька, чи що? — Пусти! — Та перестань… — Пусти, кажу! Вона все ще сподівалася на його розсудливість і не наважувалась вириватися насправжки. І закричати теж не наважувалась, а потім уже було пізно, бо Славко затулив їй рота своїм ротом, і важко стало не те що видавати звуки — дихати. А коли він заходився стягувати з неї колготки і було зрозуміло, що все це — не гра, у Лідки раптом не стало сил. Тепер вона пручалася ледь-ледь, і Славкові, певно, здавалося, що дівчина опирається лише для годиться. — Пус…ти… іді…от… У двері постукали. Новий жах додав Лідці сили. Вона вирвалась. Навкарачки відповзла вбік, натягла колготки, гарячково обсмикала спідницю. Губи її пекли й боліли — здавалося, рота розірвали до вух, як у клоуна. — Зарудний, відчини, будь ласка. Я знаю, що ти тут. Голос завучки, і досить роздратований. — Зарудний, відчини негайно! Лідка зацьковано роззирнулась. Під стелажами не сховаєшся, двері у спеціальну залу замкнені на кодовий замок. І Славко сполошився, видно, он як збліднув, навіть губи трусяться. — Не-гай-но! Або матимеш неприємності, чуєш?! Стукіт підборів по паркету; іще чиїсь голоси. Скільки їх там зібралось? І коли порозходяться?! Славко точно вирішив не відчиняти. І їй махнув рукою, мовчи, мовляв, сиди як миша, минеться… — Принесіть другий ключ! — голос завучки був як струна. — Єлизавето Павлівно, другий ключ, будь ласка… Лідка встигла подумати, як легко проходять звуки крізь укріплені двері Музею. Клацнув замок, і двері повільно, як у жахливому сні, почали відчинятися. Славко вже стояв, притиснувши одну долоню до обличчя, а другу до грудей, ніби наважившись в останню мить симулювати серцевий напад. А Лідці не було чого симулювати. Вона сиділа під вітриною, під рештками загиблої цивілізації, й дивилася на себе ніби збоку — на перелякане, розхристане, з розпухлими губами дівчисько. Увійшли завучка, технічка, математичка, директор. Якийсь час було тихо, потім завучка глухим голосом промовила: — У святому для нас місці… На Славка майже не дивилися.
Маму було шкода. Мамі Лідка розповіла, як усе було насправді, та легше від цього не стало. Брат демонстративно не бажав розмовляти з пропащою сестрою, батько ходив пригнічений і мовчазний, зате Яна ніяк не могла стримати язика: — Дурепа! Кретинка! Що в тебе в голові — ганчір’я?! Дострибалася, дурепо, от вилетиш із ліцею, от потрапиш у двісті п’яту… Панькалися з тобою, няньчилися з тобою, виняньчили тебе… Дебілку, імбецилку, ідіотку… — Замовкни, — стомлено казав батько, і Яна змовкала, і заведений мотор усередині її працював ухолосту аж дві хвилини, а потім мовчання вичерпувалося й усе починалося спочатку: — Дурепа… Кретинка… Хвойда мала… До чого ти матір довела… Батько тричі ходив до директора. Нібито мали виключити обох — і Зарудного, і Ліду, але вже від початку зрозуміло було, що на Славка у ліцейських начальників рука не здійметься. У Славка надто відомий батько. Академік і депутат. Лідці не ставало сил сидіти вдома, але й вештатися вулицями було небезпечно — ще зустрінеш знайомого чи однокласника. До ліцею вона боялася підходити на гарматний постріл, а тому від самого ранку йшла на берег, залазила в скелі й сиділа, зіщулившись, на уламках чи то колод, чи то щогл, роз’їдених сіллю, почорнілих, колись поглинутих, а потім викинутих морем. Кілька разів їй випадало бачити дальфінів — далеко від берега, цілком безпечно, та все одно нервовий холод пробирав до кісток. Утім, вона й без того мерзла; от захворіти б і померти. Лідчин день народження пройшов буденно й безрадісно. Чотирнадцяте жовтня, знову середа. До призначеного часу лишилося сім місяців і три тижні. Замість обіцяних роликових ковзанів їй подарували коробку цукерок і якісь нудні книжки. Піввечора вона проплакала, сховавшись під ковдрою, — чи через ковзани, чи через ліцей, чи через близьку й невідворотну смерть. А за тиждень виявилося, що, раз виключити Зарудного немає жодної можливості, то й Сотову не чіпатимуть. Полаяли, винесли догану — і хай пам’ятає добре до неї ставлення. Батько прийшов із ліцею знервований, але рум’яний і з блиском в очах. Минулося, сказав він мамі. Замовкни, сказав він Янці, що була підхопилась. Лідці усміхнувся, скуйовдив волосся, минулося, мовляв, збирайся завтра в ліцей… Лідка уявила, як увійде до свого класу. Як сяде за першу парту поруч із Рисюком. І двадцять пар очей роздивлятимуться її, ніби вперше побачили. Вона звірилася з розкладом — двадцять перше жовтня, середа — і поскладала в торбу книжки. Але пішла не в ліцей, а до моря. Хмари мінилися багатьма відтінками сірого, здавалося, що небо вкрите брудним настовбурченим пір’ям і було схоже на лежалу дохлу чайку. З моря дув недобрий вітер; Лідка сховалася серед каміння й розгорнула книжку. Роман «Бідна Анна» належало прочитати за програмою ще минулого літа, це був найнудніший у світі роман, але Лідка читала, продираючись крізь довгі описи природи й геть уже нескінченні монологи. Героїня не могла мати дітей, а дітородний період циклу спливав, і її чоловік збирався кинути її заради іншої; Лідка перегортала сторінки, майже нічого не тямлячи. Що за проблеми в цих персонажів, адже вони щасливо пережили свою мригу, теперь на них чекає два десятки років безтурботного життя… А в Лідки — сім місяців і два тижні. В остаточний апокаліпсис вірять лише ідіоти. А вона, Лідка, вивчала історію. Вона розумна. Літери зливалися перед очима. Близько полудня з усіх боків у бухту стяглися патрульні катери. Вони стояли далеко від берега, там, де Лідці траплялося бачити дальфінячі спини. Чорні силуети витяглися вервечкою від миса до миса. Кораблів було не менш як двадцять; із боку бази ЦО з’явилися два гелікоптери. Покружляли над морем, погуркотіли, полетіли; Лідка встала, щоби скоріше піти. — Що ти тут робиш? Від несподіванки торба ледь не вискочила з Лідчиних рук. Патрульні виникли ніби з-під землі — двоє солдатів і офіцер, озброєні, в камуфляжі. — Дівчинко, що ти тут робиш?! — Прогулюю уроки, — сказала Лідка тихо. Патрульні перезирнулися. Здається, чесна відповідь налаштувала їх трохи миролюбніше. — Оголошено військовий стан, — різко повідомив офіцер. — Діти повинні сидіти вдома. Лідка міцніше стиснула торбу. Губи почали тремтіти раніше, ніж значення сказаного дійшло до неї. — Як… що ж… — Ану сюди, бігом! Її взяли за лікоть і потягли — не дуже швидко, але вона все одно раз у раз спотикалася. Від страху заклало вуха. Бетонними сходами її витягли на набережну; від торгових яток лишилися металеві кістяки, під ногами валялося шмаття газет, і нікого не було, ні торговців, ні тих, хто вийшов прогулятися, лише військові машини в ґратчастих залізних окулярах. І люди, цивільники, й у кожного другого — рація. Колінчасті антени здригалися, ніби чорні тарганячі вуса. І ще тут був Ігор Рисюк. Стояв, прихилившись до машини, дивився вбік, ніби непричетний ні до чого в світі. — Егей, хлопче, це те саме дівчисько? Рисюк кинув на Ліду погляд і одразу відвернувся: — Так. — Та, що уроки прогулює? — У неї особиста драма, — сказав Рисюк, майже не розтуляючи губи. — Нещасливе кохання. Хтось реготнув. — Гаразд, хлопче, ти б уже не брехав… Куди вас обох, у приймальник-розподільник? — Ми нічого не зробили, — тонко сказала Лідка. — А нема чого ходити в недозволених місцях… Адреса? — Що? — тупо перепитала Лідка. — Де живете? Далеко? — На Наріжній… Ігор промовчав. Сам він жив значно далі, на Зеленій Гірці. — Добре… До Наріжної підкинемо, але щоб із дому — ні ногою! Второпали? Слідом за солдатом, від якого пахло неприємно й гостро, вони залізли в тісний салон. Машина шарпнулася — Ігор і Лідка мимоволі схопились одне за одного. — Ти чого не прийшла в ліцей? — пошепки роздратовано спитав Рисюк. — Зарудний же ходить… — Відчепись. — Чого ти така нечема? — Чого ти такий кретин? Десь завивала сирена. Її виття спершу наростало, потім ударило хвилею й відразу зійшло, віддаляючись. Машина з сиреною пронеслася в протилежному напрямку — до моря. — А що було в ліцеї? Рисюк стенув плечима: — Тривога. Усіх відпустили додому. — А ти звідки знав, де мене шукати?! — З чого ти взяла, що я тебе шукав? Лідка прикусила язика. — Гей, діти, — сказали з кабіни. — Який номер на Наріжній? — Наріжна, двадцять сім, — пробурмотіла Лідка. — Поруч з універмагом. Машина виїхала на трасу й пішла швидше. — Слухай, Рисюк… Питання застрягло в неї в горлі. — Мрига? Сьогодні? — глузливо спитав Ігор. — А як же твоє улюблене дев’яте червня? Лідка здригнулася. Захотілося вдарити — так зацідити невисокому Ігореві по щоці, щоб коротко стрижена голова гепнулась об борт… — Не бійся, це нормальна криза, — Ігор усміхнувся. — Військовий переворот чи ще щось таке. Якби ти вчила історію, то знала б, що за кілька років перед апокаліпсисом настає… Машина пригальмувала. — Вимітайтесь, діти! І щоб ні ногою з дому, ясно? — Ми вже не діти, — пробуркотів Рисюк собі під ніс. — Звикли, бач… Машина газонула, обдавши обох смердючою хмарою вихлопу. * * *