Агресивну

Підходи до формування дивідендної політики

і методи нарахування дивідендів

До показників оцінки ефективності дивідендної політики відноситься:

чистий прибуток, що припадає на одну акцію, який розраховується шляхом ділення суми чистого прибутку, що належить власникам простих акцій, на кількість простих акцій;

дивіденди на одну просту акцію, котрі розраховуються шляхом ділення суми оголошений дивідендів на кількість простих акцій;

коефіцієнт цінності (ціни) акцій, що розраховується шляхом ділення ринкової ціни однієї акції на дивіденд на одну просту акцію;

рентабельність акції, яка визначаться у відсотках і розраховується як обернено пропорційна величина до коефіцієнта цінності акцій;

коефіцієнт дивідендних виплат, що розраховується як відношення суми дивідендів до суми чистого прибутку;

відношення ринкового курсу акції до чистого прибутку на одну акцію, котрий показує, скільки річного прибутку на одну акцію потрібно, щоб окупилися кошти, вкладені в акцію;

відношення ринкового курсу акцій до показника чистого грошового потоку на одну акцію, який характеризує взаємозв'язок між ринковим курсом і чистим грошовим потоком підприємства.

Тема 6. Фінансування підприємства за рахунок запозичених ресурсів

довгострокові зобов'язання – це зобов'язання, що будуть погашені протягом терміну, який перевищує 12 календарних місяців, або протягом строку, що перевищує операційний цикл, якщо він довший за 12 календарних місяців.

До довгострокових зобов'язань підприємства відносяться:

кредити банків та інші кредити, термін погашення яких довший за 12 місяців;

довгострокові зобов'язання за емітованими облігаціями;

довгострокові векселі видані;

довгострокові зобов'язання з фінансової оренди та оренди інших майнових комплексів;

інші довгострокові зобов'язання (відстрочені виплати податків, фінансова допомога, що надається за умов повернення тощо).

Поточні (короткострокові) зобов'язання – зобов'язання, що будуть погашені протягом операційного циклу або повинні бути погашені протягом 12 місяців після дати складання балансу.

До поточних зобов'язань відносяться:

короткострокові кредити банків;

поточна заборгованість за довгостроковими зобов'язаннями (частина довгострокової заборгованості, яку необхідно оплатити протягом 12 календарних місяців з дати складання балансу);

векселя видані;

кредиторська заборгованість за товари, роботи, послуги, яка не забезпечена векселями;

поточні зобов'язання за розрахунками з одержаних авансів;

поточні зобов'язання за розрахунками з бюджетом, включаючи податки з працівників підприємства;

поточні зобов'язання за розрахунками зі страхування;

поточні зобов'язання за розрахунками з оплати праці;

поточні зобов'язання за розрахунками з учасниками;

поточні зобов'язання за внутрішніми розрахунками (заборгованість підприємства пов'язаним сторонам і кредиторська заборгованості за внутрішньовідомчими розрахунками);

інші поточні зобов'язання.

Доходи майбутніх періодів – джерело коштів, отриманих у звітному періоді або попередніх періодах, але тих, що відносяться до доходів майбутніх періодів. Вони враховуються при визначені прибутку тих періодів, до яких відносяться.

Фінансовий кредит – позичковий капітал, який надається банком-резидентом чи банком-нерезидентом, а також резидентами і нерезидентами, які мають статус небанківських фінансових установ у позику юридичній або фізичній особі на певний термін для цільового використання та під визначену плату (процент).

Класифікація банківських кредитів

Класифікація банківських кредитів (закінчення)

Під довгостроковими кредитами банків розуміються зобов’язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні погашатися протягом терміну, що перевищує один рік з дати складання балансу, а також пролонговані короткострокові кредити (позички), які перейшли до складу довгострокових.

Короткостроковими кредитами банків є зобов’язання підприємства перед кредитною установою (банком), які повинні бути виконані протягом терміну, що не перевищує одного року з дати складання балансу, а також зобов’язання за кредитами (позичками) як довгостроковими, так і короткостроковими, термін погашення яких минув на дату складання балансу.

Довгострокові фінансові кредити залучаються суб’єктами господарювання на наступні цілі:

збільшення оборотного капіталу при розширенні виробництва;

фінансування капітальних вкладень для придбання, реконструкції, модернізації основних засобів;

нове будівництво промислових об’єктів – будівель;

фінансування інших інвестиційних проектів – розробка та експлуатація природних ресурсів, будівництво шахт, портів, трубопроводів тощо.

Цілями залучення короткострокових банківських кредитів є:

фінансування оборотних активів у разі невчасного надходження виручки від реалізації продукції;

забезпечення сезонних потреб підприємств у додаткових фінансових ресурсах.

Для забезпечення повернення кредиту поряд із кредитною угодою укладається договір застави або договір поручительства (гарантії).

Застава означає, що в разі невиконання боржником забезпеченого заставою зобов’язання кошти, одержані від реалізації заставленого майна, передусім спрямовуються на задоволення вимог заставодержателя.

Поручительство – це додаткове зобов’язання відносно кредитора, оформлене договором між кредитором за основним зобов’язанням і поручителем для забезпечення його виконання.

Гарантія характеризує зобов’язання третьої особи задовольнити вимоги кредитора у разі настання певних, заздалегідь обумовлених гарантійних випадків.

Відмінності поручительства від гарантії

Облігація – цінний папір, що засвідчує внесення її власником грошових коштів і підтверджує зобов’язання відшкодувати власнику номінальну вартість цього цінного паперу в передбачений термін з виплатою доходу, порядок визначення якого передбачається умовами випуску.

Класифікація облігацій підприємств та їх об’єднань

Класифікація облігацій підприємств та їх об’єднань (закінчення)

Відмінності між банківським кредитом та облігацією як інструментами залучення позикового капіталу суб’єктами підприємництва

Комерційний кредит – це форма кредиту, яка характеризує відносини позички між двома суб’єктами господарської діяльності, що виникають у результаті одержання товарів на умовах відстрочки платежів чи одержання авансів у рахунок наступних поставок продукції (надання послуг, виконання робіт).

Вексель – цінний папір, який засвідчує безумовне грошове зобов’язання векселедавця сплатити після настання терміну визначену суму грошей власнику векселя (векселедержателю).

Розрізняють простий і переказний вексель.

Простий вексель виписується і підписується боржником і містить його безумовне зобов’язання сплатити кредитору певну суму у певний термін у визначеному місці.

Переказний вексель виписується і підписується кредитором (трасантом) і містить наказ боржнику (трасату) сплатити у зазначений термін вказану у векселі суму третій особі (ремітенту). Боржник зобов’язаний здійснити акцепт векселя, тобто письмово на лицевій стороні векселя підтвердити свою згоду сплатити суму боргу.

Тема 7. Фінансова діяльність на етапі реорганізації підприємства

Реорганізація – це повна або часткова заміна власників корпоративних прав підприємства, зміна організаційно-правової форми ведення бізнесу, ліквідація окремих структурних підрозділів або створення на базі одного кількох підприємства, наслідком чого є передача або прийняття майна, коштів, прав та обов’язків правонаступником.

Проведення реорганізації підприємств відбувається при необхідності:

суттєвого розширення діяльності підприємства, його розмірів;

згортання діяльності;

проведення фінансової санації;

зміни обсягу відповідальності власників за зобов’язаннями підприємства;

диверсифікації діяльності підприємства;

оптимізації сплати податків;

збільшення власного капіталу підприємства.

В економічній літературі розрізняють три основні напрями реорганізації:

реорганізація, спрямована на укрупнення підприємства, – злиття, приєднання, поглинання;

реорганізація, спрямована на подрібнення підприємства, – поділ, виділення;

реорганізація без зміни розмірів підприємства – перетворення.

До основних причин проведення укрупнення підприємств відносяться:

використання ефекту синергізму, який полягає в тому, що вартість підприємства після реорганізації перевищує сумарну вартість окремих підприємств до реорганізації. Ефект синергізму виникає завдяки економії на витратах, яка є результатом збільшення масштабів виробництва; економії фінансових ресурсів; зміцнення влади на ринку;

прагнення заволодіти ліцензіями, патентами, ноу-хау, які є у розпорядженні іншого підприємства;

отримання надійного постачальника матеріальних виробництва;

розширення ринків збуту;

зменшення чисельності конкурентів;

диверсифікація активів та діяльності з метою зменшення ризиків і підвищення потенціалу прибутковості;

попередження захоплення підприємства великими корпораціями та збереження контролю над ним тощо.

Результатом об’єднання підприємств може бути:

придбання одним підприємством частки капіталу іншого підприємства або активів в обмін на грошові кошти;

отримання інших активів або зобов’язань;

створення нової юридичної особи;

отримання контрольного пакета акцій;

передача активів об’єднуваних підприємств іншому підприємству і ліквідація одного з підприємств, що об’єднуються.

Горизонтальне укрупнення – це об’єднання двох або більше підприємств, які виробляють однаковий тип товару чи надають однакові послуги.

Вертикальне укрупнення – це об’єднання одного підприємства з його постачальником сировини чи споживачем продукції.

У ринковій економіці укрупнення підприємств здійснюється шляхом злиття та приєднання.

Злиття означає припинення діяльності двох або кількох підприємств як юридичних осіб та передачу належних їм активів і пасивів (майнових прав і зобов’язань) до правонаступника, який створюється в результаті злиття. Бухгалтерські баланси при цьому консолідуються.

Приєднання означає припинення діяльності одного підприємства як юридичної особи та передачу належних йому активів і пасивів (майнових прав та зобов’язань) до іншого підприємства (правонаступника).

Порядок реорганізації підприємств шляхом злиття та приєднання

Розукрупнення підприємств здійснюється в таких випадках:

якщо у підприємства поряд з прибутковими секторами діяльності є значна кількість збиткових виробництв. Метою розукрупнення при цьому є виділення підрозділів, які санаційно спроможні для проведення їх фінансового оздоровлення. Структурні підрозділи, що не підлягають санації, залишаються в організаційній структурі підприємства, яке з часом оголошується банкрутом;

якщо у підприємств високий рівень диверсифікації сфер діяльності і до них виявляють інтерес кілька інвесторів, тому в результаті розукрупнення кожен із інвесторів може вкласти кошти в ту сферу, яка його найбільше приваблює;

при проведенні передприватизаційної підготовки державних підприємств з метою підвищення їх інвестиційної привабливості;

за рішенням антимонапольних органів, якщо підприємства зловживають монопольним становищем на ринку;

з метою створення інтегрованих корпоративних структур (концернів, холдингів), наприклад, у результаті виділення з материнської компанії дочірніх підприємств.

Перетворення – це спосіб реорганізації, який передбачає зміну форми власності або організаційно-правової форми без припинення господарської діяльності підприємства.

Причинами реорганізації підприємства шляхом перетворення можуть бути:

зміна податкового законодавства;

необхідність розширення фінансування зростаючих обсягів господарської діяльності підприємства;

отримання можливостей залучення додаткового капіталу з фінансового ринку;

мінімізація ризику установлення контролю за товариством з боку зовнішнього інвестора або одного з акціонерів;

досягнення більшої відкритості товариства для залучення інвесторів або, навпаки, зменшення рівня публічності підприємства.

Перетворення суб’єктів підприємницької діяльності може проводитися добровільно, тобто за рішенням власників, або обов’язково, згідно з нормами Цивільного кодексу України, в наступних випадках:

1) повне товариство ліквідують, якщо у складі його власників залишився один учасник. Він має право протягом 6 місяців з моменту, коли вин став єдиним учасником, перетворити таке товариство в інше товариство в порядку, встановленому Цивільним кодексом України;

2) командитне (довірче) товариство ліквідують, коли всі вкладники вибувають зі складу його учасників. Повні товарищи, при відсутності вкладників, можуть перетворити командитне товариство в повне;

3) товариство з обмеженою відповідальністю та акціонерне товариство повинні дотримуватися вимог щодо розміру їх чистих активів. При їх недостатності для запобігання примусової ліквідації згідно з законодавством товариство може бути перетворене в іншу організаційно-правову форму, в якої немає обов’язкових вимог на величину чистих активів.

Тема 8. Фінансове інвестування підприємства

Фінансові інвестиції – це вкладення у фінансові інструменти, серед яких переважають цінні папери, з метою одержання доходу (прибутку) в майбутньому.

Цілями здійснення фінансових інвестицій є:

одержання доходів у вигляді процентів, дивідендів тощо;

збереження ліквідних резервів;

поглинання чи здобуття контролю над іншим суб’єктом господарювання, зокрема, зміцнення фінансово-господарських зв’язків із постачальниками або споживачами;

створення інтегрованих корпоративних структур (концернів, холдингів);

одержання доступу до певного сегмента ринку та диверсифікація діяльності.

Під довгостроковими фінансовими інвестиціями розуміються фінансові інвестиції на період один рік, а також усі інші інвестиції, котрі не можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент.

Під поточними фінансовими інвестиціями розуміються фінансові інвестиції на термін, що не перевищує один рік, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент (крім інвестицій, котрі є еквівалентами грошових коштів).

До поточних фінансових інвестицій належать:

вкладення тимчасово вільних коштів у банківські депозити;

придбання підприємством короткострокових цінних паперів та інших дохідних фінансових інструментів;

векселі, якщо вони використовуються як цінний папір;

інвестиції в асоційовані, дочірні підприємства та спільну діяльність зі створенням юридичної особи, якщо вони придбані й утримуються виключно для продажу протягом 12 місяців з дати придбання, або відповідні асоційовані чи дочірні підприємства ведуть діяльність в умовах, котрі обмежують їх здатність у передачі коштів інвестору протягом періоду, що перевищує 12 місяців.

Виокремлюють два основні підходи до оцінки фінансових інвестицій:

статичний аналіз, у процесі якого не враховується факт зміни вартості грошей у часі;

динамічний аналіз, який передбачає врахування зміни вартості грошей у часі за ряд періодів та аналіз показників у динаміці.

Фундаментальний аналіз полягає у визначенні реальної внутрішньої вартості акцій. Вона оцінюється як дисконтована вартість майбутніх доходів, що генеруються даним цінним папером.

Технічний аналіз – це сукупність методів і прийомів прогнозування тенденцій змін цін на ліквідних ринках цінних паперів з використанням виключно технічних характеристик ринку – динаміки цін і обсягів операцій із купівлі-продажу цінних паперів.

Поглинання (аквізиція) – це скупка корпоративних прав підприємства, у результаті чого покупець набуває контролю над чистими активами та діяльністю такого підприємства. Придбання може здійснюватися в обмін на передачу активів, прийняття покупцем зобов’язань на себе.

Доходи, отримані підприємством від здійснення фінансових інвестицій, відображаються у Звіті про фінансові результати за статтями:

дохід від участі в капіталі – дохід, отриманий від інвестицій в асоційовані, спільні або дочірні підприємства, облік яких ведеться за методом участі в капіталі;

інші фінансові доходи – дивіденди, проценти, сума збільшення балансової вартості інвестицій та інші доходи, отримані від фінансових інвестицій (крім доходів, які обліковуються за методом участі у капіталі);

інші доходи – доходи від реалізації фінансових інвестицій.

Витрати та збитки від фінансових інвестицій у «Звіті про фінансові результати» відображаються за статтями:

витрати від участі в капіталі – збиток, спричинений інвестиціями в асоційовані, дочірні та/або спільні підприємства (зменшення балансової вартості інвестицій);

інші витрати – собівартість реалізації фінансових інвестицій, втрати від уцінки інвестицій, сума зменшення балансової вартості інвестицій.

До фінансових інвестицій, що обліковуються за методом участі у капіталі, відносять:

інвестиції в асоційовані підприємства – підприємства, в яких інвестору належить блокувальний (понад 25%) пакет акцій (голосів) і яке не є дочірнім або спільним підприємством інвестора;

вкладення у дочірні підприємства – підприємства, що перебувають під контролем материнського (холдингового) підприємства. При з’ясуванні питання про віднесення підприємства до категорії дочірніх вирішальну роль відіграє міра впливу інвестора на фінансово-господарську діяльність об’єкта інвестування;

вкладення в спільну діяльність – господарська діяльність зі створенням юридичної особи, яка є об’єктом спільного контролю двох або більше сторін відповідно до письмової угоди між ними.

Справедлива вартість – це сума, за якою може бути здійснено обмін активу або оплата зобов’язання у результаті операції між поінформованими, зацікавленими і незалежними сторонами. Справедлива вартість відображає реальну ринкову вартість активу.

Собівартість інвестиції складається з ціни придбання інвестиції, комісійних винагород, мита, податків, зборів, обов’язкових платежів та інших витрат, безпосередньо пов’язаних із придбанням фінансової інвестиції.

Метод ефективної ставки процента – метод нарахування амортизації дисконту або премії, за яким сума амортизації визначається як різниця між доходом за фіксованою ставкою процента і добутком ефективної ставки та амортизованої вартості фінансової інвестиції на початок періоду, за який нараховується процент.

Амортизована собівартість фінансової інвестиції – це собівартість фінансової інвестиції (облігації) з урахуванням часткового списання її вартості внаслідок зменшення корисності. Ця вартість збільшується (зменшується) на суму накопиченої амортизації дисконту (премії).

Метод участі в капіталі – це метод обліку фінансових інвестицій, згідно з яким балансова вартість інвестицій відповідно підвищується або знижується на суму збільшення чи зменшення частки інвестора у власному капіталі об’єкта інвестування.

Тема 9. Оцінювання вартості підприємства

Вартість бізнесу – це вартість діючого підприємства або вартість стовідсоткових корпоративних прав.

Необхідність оцінки вартості підприємства виникає в наступних випадках:

під час інвестиційного аналізу в ході прийняття рішень про доцільність інвестування коштів у те чи інше підприємство, зокрема при здійсненні поглинання;

у ході реорганізації підприємства для визначення бази для складання передавального чи розподільного балансу, а також для встановлення пропорцій обміну корпоративних прав;

у разі продажу підприємства як цілісного майнового комплексу;

у разі застави майна та при визначенні кредитоспроможності підприємства;

у процесі санаційного аудиту для визначення санаційної спроможності;

у разі банкрутства та ліквідації підприємства;

під час приватизації державних підприємств.

При оцінки вартості підприємства слід дотримуватися наступних принципів:

принципу заміщення, коли покупець не заплатить за об’єкт більше, ніж існуюча мінімальна ціна за майно з аналогічною корисністю;

принципу корисності – об’єкт має вартість лише тоді, коли він є корисним для потенційного власника;

принципу очікування – вкладаючи кошти в об’єкт сьогодні, інвестор очікує отримати грошові доходи від об’єкта в майбутньому;

принципу зміни вартості – вартість об’єкта оцінки постійно змінюється в результаті зміни внутрішнього стану та дії зовнішніх факторів;

принципу ефективного використання – з усіх можливих варіантів експлуатації об’єкта обирається той, що забезпечує найефективніше використання його функціональних характеристик, приносить найбільшу вартість;

принципу розумної обережності оцінок – під час оцінки оцінювач повинен критично ставитися до всієї інформації та, по можливості, перевіряти її, звертаючись до незалежних джерел;

принципу альтернативності оцінок – необхідно користуватися різними методами оцінювання та порівняння показників вартості підприємства, отриманих у результаті застосування альтернативних методів.

Оцінка вартості підприємства здійснюється в наступному порядку

Етап 1. Укладання договору на проведення оцінки вартості підприємства.

Етап 2. Збір вихідної інформації про об’єкт оцінки.

Етап 3. Вибір та обґрунтування методології оцінки.

Етап 4. Застосування методичних підходів, методів та оцінних процедур.

Етап 5. Проведення аудиторської перевірки й інвентаризації майна.

Етап 6. Узгодження результатів оцінки, отриманих із застосуванням різних методичних підходів і методів оцінки.

Етап 7. Складання звіту про оцінку підприємства та висновку про вартість об’єкта оцінки на дату оцінки.

Етап 8. Затвердження результатів оцінки.

Етап 9. Рецензування звіту про оцінку вартості підприємства.

Надлишкові активи – це активи підприємства, які в даний час не використовуються ним для отримання фінансового результату та використання яких на даному підприємстві у зазначений спосіб і належним чином є фізично неможливим або економічно неефективним.

Ставка дисконтування характеризує норму прибутку, за якою майбутні грошові надходження приводяться до теперішньої вартості на момент оцінки.

Залишкова вартість підприємства характеризує величину чистого грошового потоку, який можна отримати в результаті ліквідації підприємства чи продажу його корпоративних прав.

Ставка капіталізації – показник, який використовується для переведення доходу у вартість і вимірюється в процентах.

Згідно з витратним підходом вартість підприємства оцінюється як сума вартостей усіх активів, що складають цілісний майновий комплекс за мінусом зобов’язань. Основним джерелом інформації за даного підходу є баланс підприємства.

Витратний підхід характеризуються тим, що вартість активів підприємства оцінюється за їх відновною вартістю з використанням показників первісної вартості активів, величини зносу та індексації.

Первісна вартість активів – це вартість окремих об’єктів активів, за якою вони були зараховані на баланс підприємства. Первісна вартість включає суму витрат, пов’язаних з виготовленням, придбанням, доставкою, монтажем, страхуванням під час транспортування, державною реєстрацією, реконструкцією, модернізацією та іншим поліпшенням активів.

Відновна вартість – це вартість відтворення об’єкта оцінки на дату оцінки. Вона визначається шляхом множення первісної вартості активів на коефіцієнт індексації.

Реальна вартість матеріальних і нематеріальних активів характеризується їх залишковою вартістю, що визначається як різниця між їх відновною вартістю та проіндексованою сумою зносу.

Вартість підприємства, розраховану за витратним підходом, слід скоригувати на вартість гудвілу.

Гудвіл – вартість підприємства, його ділової репутації, нематеріальних активів. Його величина визначається як різниця між балансовою вартістю активів підприємства та його ринковою вартістю, що виникає внаслідок якісних управлінських рішень, домінуючої позиції на ринку, нових технологій тощо.

Тема 10. Фінансова діяльність підприємства у сфері зовнішньоекономічних відносин

Зовнішньоекономічна діяльність – це діяльність суб’єктів господарювання України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

До експортних операцій підприємств належать продаж товарів іноземним суб’єктам господарської діяльності з вивезенням або без вивезення цих товарів через митний кордон України, включаючи реекспорт товарів. Реекспорт товарів означає продаж іноземним суб’єктам господарської діяльності та вивезення за межі України товарів, що були раніше імпортовані на територію України.

Імпорт товарів – це купівля (у тому числі з оплатою в негрошовій формі) українськими суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в іноземних суб’єктів господарської діяльності товарів із ввезенням або без ввезення цих товарів та територію України, включаючи купівлю товарів, призначених для власного споживання установами та організаціями України, розташованими за її межами.

До основних завдань фінансиста у процесі здійснення підприємством зовнішньоекономічних операцій належать:

вибір найприйнятнішої форми розрахунків та їх організація;

здійснення операцій із придбання та продажу валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та міжбанківському валютному ринку;

оптимізація фінансових відносин із посередниками (брокерами, агентами, консигнаторами тощо), страховиками та транспортно-експедиторськими організаціями при здійсненні зовнішньоекономічних операцій;

фінансове забезпечення імпортних та експортних операцій;

визначення умов здійснення товарообмінних операцій, іншої діяльності, побудованої на формах зустрічної торгівлі між підприємством та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

податкове планування при здійсненні зовнішньоекономічних операцій;

оптимізація фінансових відносин з державними органами, відповідними за регулювання та контроль зовнішньоекономічних операцій;

управління ризиками у сфері зовнішньоекономічних відносин.

Зовнішньоекономічний договір (контракт) – це належним чином оформлена угода двох (або кількох) суб’єктів підприємницької діяльності – резидентів різних країн, спрямована на встановлення (зміну, припинення) їхніх взаємних прав та обов’язків у зовнішньоекономічної діяльності.

Мито – це податковий платіж, який стягується державними органами за ввіз на митну територію або вивіз за межі держави через митний кордон товарів, цінностей і майна, тому воно обов’язково має враховуватися при розрахунках економічної доцільності експортно-імпортних операцій.

Єдиний митний тариф України – це систематизований звід ставок мита, яким окладають товари та інші предмети, що імпортуються в Україну.

Розрізняють наступні види мита в залежності від методу встановлення ставок:

адвалерне мито передбачає встановлення митних ставок у процентах до митної вартості товарів;

специфічне мито передбачає встановлення митних ставок у твердому грошовому розмірі на фізичну одиницю товару (штуку, метр, тону, декалітр тощо);

у комбінованому миті поєднується принцип адвалерного та специфічного мита.

У системі валютного регулювання та валютного контролю регулюються наступні питання:

право власності на валютні цінності і право проведення операцій з ними;

порядок використання надходжень в іноземній валюті;

право купівлі та продажу іноземної валюти на українському міжбанківському валютному ринку;

порядок організації розрахунків у іноземній валюті;

зобов’язання щодо декларування валютних цінностей та іншого майна, яке перебуває за межами України;

цивільно-правова, адміністративна і кримінальна відповідальності за порушення валютного законодавства.

За своїм вибором підприємство має право відкрити валютний рахунок в одному з уповноважених банків. Із поточного рахунку в іноземній валюті за дорученням його володаря уповноважений банк:

переказує кошти на користь нерезидентів за межі України згідно з зовнішньоекономічними угодами;

виплачує готівкою на оплату праці працівникам-нерезидентам, які працюють в Україні за договорами (контрактами);

виплачує готівкою або платіжними документами працівникам на службові відрядження при виїзді за кордон, на представницькі витрати за кордоном тощо;

переказує кошти одержувачам, які перебувають на території України (якщо є індивідуальна ліцензія НБУ на проведення таких операцій);

здійснює інші операції, які не суперечать законодавству України.

Валюта ціни – це валюта, в якій визначається ціна контракту. Вона може бути виражена у валюті країни-експортера, країни-імпортера або у валюті третьої країни за згодою сторін.

Валюта платежу – це валюта, за якою сторони домовляються вести розрахунки, що випливають з контракту. Вона може збігатися з валютою ціни контракту, а може й не збігатися з нею. У разі незбігу валюти платежу з валютою ціни контракту повинен визначатися курс, за яким буде проводитися перерахунок контракту у валюту платежу.

Банківський переказ – це доручення банку імпортера (тобто банку, де відкрито валютний рахунок імпортера) банкові експортера сплатити одержувачу коштів певну суму. Доручення на переказ валюти банк імпортера одержує від свого клієнта.

Інкасо – банківська розрахункова операція, за допомогою якої банк за дорученням свого клієнта-експортера одержує на підставі розрахункових документів гроші на його користь від платника-імпортера за відвантажені товари, надані послуги і зараховує ці кошти на рахунок клієнта в банку.

Чисте інкасо – це інкасо фінансових документів (наприклад, вексель, чек), тобто боргових зобов’язань, які слугують засобом одержання платежів за товарними операціями, що вже відбулися раніше.

Документарне інкасо – це інкасо з участю комерційних документів, коли банк здійснює платіж експортеру за умови передання цих документів імпортеру. За цієї форми розрахунків експортер, відвантаживши товар іноземному партнерові, надає своєму банку інкасове доручення, до якого додаються всі обумовлені контрактом комерційні товарні документи.

Митне регулювання – це регулювання питань, пов’язаних з установленням мита і митних зборів, процедурами митного контролю зовнішньоекономічної діяльності та організацією діяльності органів митного контролю України.

Митне оформлення товарів працівниками митних органів здійснюється у такому порядку:

1. Перевіряється наявність усіх документів, необхідних для митного оформлення товарів.

2. Перевіряється відповідність заповнення декларації вимогам, передбаченим у чинних нормативних актах, що регулюють порядок заповнення вантажної митної декларації.

3. Перевіряється правильність нарахування і сплати митних платежів і податків.

Випуск товарів і майна здійснюється митними органами після сплати сум усіх належних податків і митних платежів. До таких платежів належать: