Зовнішньоторгівельна політика України у світовій торгівлі, перспективи розвитку

Розвиток зовнішньої торгівлі України та становлення механізму її регулювання підтверджує справедливість висновку тих дослідників, які вважають, що в кризових умовах швидка лібералізація зовнішньоторговельних зв'язків не тільки не сприяє позитивним структурним змінам у виробництві та експорті, а й може їх загальмувати, оскільки подальша спеціалізація на експорті сировини і напівфабрикатів на світові ринки, яким властиве сповільнення темпів розвитку та нестабільність кон'юнктури, виявляється вкрай ненадійною основою для економічного зростання. Хіба ж не свідчить про це зростаюча енергомісткість економіки, заборгованість за поставки енергоносіїв, сировинний характер виробництва і експорту, залежність від економічної політики основних торговельних партнерів, деградація під впливом зовнішніх чинників високотехнологічних галузей і виробництв. Несприятливі тенденції розвитку зовнішньої торгівлі викликають потребу з'ясування їх причин та критичної оцінки загальної зовнішньоторговельної політики та законодавчої бази її реалізації, аби привести механізм зовнішньоторговельного регулювання у відповідність із завданнями економічного розвитку, досягти позитивних структурних змін у виробництві й експорті та зменшити залежність від імпорту при підпорядкуванні зовнішньоторговельного режиму потребам приєднання України до ГАТТ та входження до СОТ. На формуванні зовнішньоторговельної політики України, особливо на її початковому етапі, позначилися надмірні сподівання на те, що ринкові регулятори спрацюють автоматично внаслідок вибору моделі ортодоксальної монетарної стабілізації з властивим їй обмеженням впливу держави, а також відсутність чітких концептуальних підходів до ринкового реформування і розвитку економіки та зовнішньої торгівлі. При цьому ігнорувалась та обставина, що необхідні напрями і масштаби втручання держави у цю сферу залежать, як свідчить міжнародний досвід, від структури, динаміки і збалансованості зовнішньоторговельних відносин при взаємодії національної економіки зі світовим господарством. Тому зміни у кон'юнктурі світових товарних ринків і в зовнішньоторговельних режимах інших країн, які позначаються на розвитку зовнішньої торгівлі, потребують обов'язкового і своєчасного коригування зовнішньоторговельного законодавства із врахуванням відповідності його національним інтересам. Оскільки Україна як відносно молода незалежна держава змушена була починати створення нормативно - правової бази регулювання зовнішньої торгівлі практично з нуля, то з трьох можливих варіантів її формування вона обрала так звану викривлену форму законодавчого забезпечення. При її впровадженні однобокий розвиток, властивий частковій формі, ніби консервується внаслідок того, що динамічність зовнішньоекономічних процесів випереджає створення правової бази, яка здебільшого відстає від практичних потреб їх регулювання. Численні закони, Укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів та підзаконні акти різних міністерств і відомств з питань зовнішньоекономічної діяльності, ухвалені в останні роки, створюють юридичну базу начебто й розроблену та водночас надто суперечливу й заплутану. Нинішня надмірно громіздка система зовнішньоторговельного регулювання відзначається внутрішньою суперечливістю, колізійністю у врегулюванні деяких аспектів зовнішньоторговельних відносин та невідповідністю їх багатьом міжнародне визнаним принципам і нормам. Правова неврегульованість, яка породжує стихійний розвиток деяких зовнішньоторговельних процесів, диспропорції у співвідношенні між законодавчими і підзаконними актами на користь останніх та суперечності між ними, створюють сприятливі умови для корупції і зловживань у цій сфері.Не поліпшує становище і схильність законодавців до пошуку діаметрально протилежних рішень, що нерідко скасовують одне одного. Вона породжує нестабільність діючого зовнішньоторговельного режиму, на якому позначається відсутність чітких концептуальних підходів до вирішення конкретних проблем та вплив певних лобістських сил. Декларативність і безадресність ряду законодавчих і підзаконних актів, відсутність у багатьох з них механізму реалізації і контролю за виконанням та недостатня наукова обґрунтованість рішень, які лежать в основі деяких нормативно - правових документів, ведуть до того, що впровадження їх дає результати, протилежні очікуваним. Картина торгівельних взаємовідносин України з Європейським Союзом є свого роду унікальною, оскільки її можна і потрібно розглядати у багатьох вимірах для того, щоб остаточно зрозуміти сутність проблеми. Такими вимірами передусім є: сфери включення України до трансконтинентальних проектів. Як зазначалося, місце країни в сучасному глобалізованому світі дедалі більше визначатиметься включеністю до інтеграційних процесів. Висока економічна динаміка Китаю останніх десятиріч вимагає постійного вдосконалення комунікаційної інфраструктури, а розширення інтеграційних можливостей розглядається як продовження зовнішньоекономічної політики Китаю. Звичайно, китайськими глобальними проектами не вичерпуються інтеграційні можливості для висхідних країн світу. Між тим, Україна має шанси долучитись до одного з трансконтинентальних проектів, що зможе сприяти стійкому довгостроковому розвитку.

Новий трансконтинентальний інтеграційний проект. Поглиблюючи

торгівельні зв’язки з країнами Європи, Китай очікує отримати вагомі потенційні вигоди, оскільки ЄС є одним з його найбільших торговельних партнерів. Із загальносвітового експорту Китаю, обсягом $2,21 трлн., експорт до ЄС - перевищує $370 млрд. А весь імпорт Китаю складає $1,95 трлн., при цьому імпорт з ЄС сягає майже $200 млрд. Тому вдосконаленню шляхів доставки товарів за маршрутом Китай - ЄС - Китай надається особлива увага. До останнього часу левова частка китайських експортних товарів на ринки ЄС транспортувалися морським шляхом. При цьому товари, які вироблялися у західних регіонах КНР, залізницею доставляли на східне узбережжя, а вже потім морськими шляхами до країн світу, в т.ч. Європи. Загалом морські перевезення є відносно дешевшими і звільняють від необхідності проходження митних процедур на кордонах країн, територією яких відбувається транзит. Для держав - членів ЄС морські доставки потребують митного контролю лише в країні ЄС, яка має вихід до морських шляхів. Між тим, глобальні виклики сучасності актуалізують пошук альтернативних шляхів доставки товарів, у т.ч. з врахуванням нових геополітичних і геостратегічних трансформацій. Так, загострення конкуренції висуває потреби у швидкому транспортуванні великих обсягів сировини та виробів. А посилення політичної та військової напруженості в окремих регіонах спонукає до формування нових трансконтинентальних проектів, можливо дорожчих порівняно з «традиційними», проте таких, де ризики видаються меншими. З урахуванням вказаних тенденцій, Китай виступив з ініціативою створення Економічного поясу Шовкового шляху, складовою якого стане Новий шовковий шлях (НШШ). Ядром НШШ стане наземний трансконтинентальний транспортний коридор для взаємного переміщення китайських та європейських товарів, що певним чином створить альтернативу морським перевезенням.

Проте ідея і стратегія Економічного поясу Шовкового шляху є значно ширшою.

Стратегія полягає не лише в розширенні виходу на зовнішні ринки. Не менш важливою для Китаю є спрямованість на вирішення внутрішньокитайських питань:

- необхідність збереження стабільності та безпеки на своїх західних

кордонах;

- розширення економічної присутності та інтеграційних можливостей в

регіоні Центральної Азії;

- забезпечення експортного потенціалу для європейських ринків;

- гарантування безпеки постачання енергоносіїв;

- формування належного рівня внутрішніх транспортних комунікацій;

- розвиток західної частини Китаю і покращання рівня життя її жителів

до середньокитайського рівня.

Зазначимо, в контексті НШШ виокремлюється три головні гілки транспортування товарів з Китаю до ЄС (і у зворотному напрямку). Перша, на сьогодні економічно найвигідніша - через Казахстан, Росію, Білорусь. Друга - через Казахстан, країни

Центральної Азії та Закавказзя, країни Південної та Східної Європи (включно з Україною). Хоча цей варіант є витратним, проте він проходить через динамічні висхідні країни, залучення яких призведе до суттєвого зростання вигод. Третя - через Казахстан і далі географічно та політично складні території Афганістану, Ірану, Туреччини. Як вказувалось, Китай має високий рівень інвестицій у структурі ВВП і значні заощадження127. У таких умовах найкращий спосіб розвитку (безінфляційний, спрямований на покращення інфраструктури та рівня життя) - інвестування у «бідні» периферії або розширення транспортних можливостей для виходу на зовнішні ринки, що повністю узгоджується з ідеями НШШ. Китай вже створив фонд для реалізації інфраструктурного проекту в рамках НШШ обсягом понад $40 млрд.

Системні зміни у структурі експорту України. Так, за результатами січня - квітня 2015р., загальне падіння українського експорту склало 34,6%. При цьому падіння експорту до ЄС - 34,7%, а до країн СНД - 54,7%. Отже, обсяги падіння торгівлі з ЄС були майже ідентичними загальним темпам падіння, а обсяг експорту до СНГ скоротився більш ніж удвічі. Що ж утримало загальний показник від більшого падіння. Насамперед, експорт до «третіх країн» - до регіонів Азії та Північної Африки. Збільшення ваги «третіх країн» дуже промовисте і в регіональному зрізі українського експорту – у географічній структурі експорту дев’яти українських областей, а також столиці найбільшу частку посідають саме треті країни (діаграма «Партнери зовнішньої торгівлі товарами регіонів України у І кв. 2015р.». Таким чином, попри курс країни на євроінтеграцію та безпрецедентне відкриття європейського ринку для українського експорту, найбільше зростають поставки саме до країн Азії та Африки.

Відбулися також помітні зміни в географічній структурі експорту України у І кв. 2015р., зокрема у групі 15 найважливіших торговельних партнерів (топ-15). Так, попри стрімке падіння українського експорту, Росія поки ще залишається ключовим ринком збуту українських товарів, отримуючи 11,1% загального обсягу вітчизняного експорту.

Однак, рік тому частка експорту до Росії складала майже 20%. Зважаючи на темпи падіння українського експорту до Росії, є підстави стверджувати, що вже наступного року ця країна перестане бути головним ринком збуту української продукції. Друге місце в обсягах експорту посідає Туреччина – частка країни у структурі українського експорту за рік зросла з 5,5% до 7,4%. Подібна ситуація і стосовно Китаю – його частка збільшилася з 5,5% до 7,3%. Втім, варто визнати, що лідерство Китаю і Туреччини є цілком «природним», оскільки обидві країни були важливими торгівельними партнерами України минулими роками. Важливою зміною у структурі експорту є те, що країни ЄС, не ввійшли не лише до топ-трійки, але й навіть втратили четверте місце, на якому опинився Єгипет - частка африканської країни зросла з 5,3% до 6,2%. І вже далі йдуть країни ЄС - Італія та Польща. Втім, якщо Італія хоча б

збільшила частку - з 5,1% до 5,7%, то частка Польщі, навпаки, впала з 5,7% до 5,1%, що викликає занепокоєння (оскільки до цієї країни традиційно спрямована увага українських виробників). До ключових ринків збуту українських товарів також належать Індія (3,5%), Іран (2,3%), Ізраїль (1,7%) та Саудівська Аравія (1,6%). Натомість топ-15 залишили Чехія, Словаччина та Казахстан – країни, географічно близькі до України, з якими встановлені традиційно міцні торговельні зв’язки. До іншої важливої групи належать країни, до яких помітно збільшився український експорт. Абсолютним лідером є Іран – зростання складає 88,2% (до $221,4 млн.). Таке зростання викликано більш ніж трикратним збільшенням експорту продукції аграрно-промислового комплексу (АПК), а також помірним прогресом у експорті деревини, продукції хімічної промисловості. До речі, зважаючи на поступове зняття санкцій з Ірану, ця країна може стати одним із ключових ринків збуту для України. Також чимале зростання експорту - на 75,3% - зафіксовано до Саудівської Аравії. На відміну від Ірану, загальне зростання експорту до Саудівської Аравії забезпечувала не лише продукція АПК (зростання у 2 рази), але й металургія (в 1,6 рази) та машинобудування (у 8,7 разів). Значне зростання експорту відбулося ще до однієї близькосхідної країни - Лівану, у відповідний квартал обсяги експорту зросли на 26,2%, насамперед за рахунок продукції АПК, деревообробної та легкої промисловості. Таким чином, у поточному 2015р. український експорт і, відповідно, приплив валютних надходжень (вагомий чинник підтримки гривні) врятували ринки Близького Сходу та Північної Африки. Причому, в усіх згаданих випадках «драйверами зростання» була саме аграрна продукція. Як бачимо, в умовах торгівельної війни з Росією та повільного просування українських товарів на ринки ЄС, ринки «третіх країн» виявилися справжнім «рятівником» для українського експорту. А зважаючи на те, що в короткостроковій перспективі не варто очікувати зняття торговельних обмежень з боку Росії, а повноцінний вихід на європейські ринки вимагатиме ще кількох років, то нинішня ситуація може бути охарактеризована як новий український тренд.

Тепер Україна виходить на ринки Азії та Африки переважно з аграрною продукцією. Стійкий попит на неї є, звичайно, позитивним чинником для української економіки. Однак не варто очікувати суттєвого зростання експорту за рахунок лише продукції АПК.

У таблиці 3.1 див. додаток Б, В, Г, відображено географічну структуру зовнішньої торгівлі України за січень - лютий 2015 р., що дає змогу підтвердити всі вищеперераховані показники у їх правильності та сформувати перспективи розвитку для України. Найбільшого прогресу у впровадженні режиму вільної торгівлі Україна

досягла в переговорах з Канадою. Під час візиту до Києва на початку червня 2015р. Прем’єр - міністра Канади Стівена Гарпера було навіть оголошено, що відповідні переговори мають бути завершені найближчими місяцями. Ухвалення зони вільної торгівлі (ЗВТ) з Канадою стане вагомим чинником підтримки України. Тобто український експорт до Канади дедалі більше набуває напівсировинний характер. Отже для України сьогодні важливо не лише розширювати географічну структуру українського експорту, але й мати якісну товарну структуру. Зокрема, для підтримки вітчизняного експорту традиційних товарних груп (металопродукція, агропродукція, товари машинобудівної та хімічної промисловості) необхідним такоє є створення дієвої державної політики інноваційного розвитку вітчизняної промисловості.