Прохання. Наказ

Прохання і наказ мають спільну мету чогось домогтися від адресата. Відмінність між проханням і наказом полягає в тому, що обов’язковим елементом прохання є ввічливість. Вона передається мовними (інтонація, слова ґречності), а також позамовними (погляд, вираз обличчя, поза) засобами.

Українська мова має низку засобів пом’якшення наказовості. Варто знати, що дієслова недоконаного виду звучать менш категорично, ніж доконаного, порівн.: “Сідайте і розказуйте про свої справи” і “Сядьте і розкажіть про свої справи”. Пом’якшують імперативність частки -но і -бо, напр.: “Переглянь(те)-но цей матеріал”; “Не зволікай(те)-бо з цією справою!”. Дуже бажано у фразах із дієсловами в наказовій формі вживати слова і звороти ввічливості, напр.: “Організуйте, будь ласка”; “Зроби(іть) ласку, організуйте”; “(Я) дуже прошу тебе (Вас): організуйте...”

Відмови – етикетні відповіді на прохання звучать: “Вибач(те), (я) не можу (не маю можливості)”; “Даруй(те), але я змушений тобі (Вам) відмовити”; “Я б із радістю (мені б дуже хотілося), але...”; “На жаль (шкода), я цього не можу (не зумію) зробити. Вибачайте!”.

3.4. Порада. Пропозиція.

Порада – це “пропозиція, вказівка, як діяти в яких-небудь обставинах, допомога добрим словом у скруті; рада”. Порада (пропозиція) цілком спрямована на адресата мовлення, орієнтована на його інтереси, тому тут центральним лексико-граматичним засобом вираження є дієслово у формі наказового способу: “Зверніться до іншої фірми”; “Підіть до лікаря”, а також умовного способу: “Написали б (Ви) статтю”; “Пішли б (Ви) до лікаря” й інфінітива: “Вам би написати статтю”; “Вам би піти до лікаря”.

Репліки адресата можуть мати позитивний, негативний (відмовний) або ухильний зміст. Попри те в кожному разі вони повинні містити в собі слова подяки, напр.: “Я тобі (Вам) дуже дякую (щиро вдячний) за пораду (пропозицію)!”; “Я нею обов’язково скористаюсь”; “Я не зможу скористатися з твоєї (Вашої) поради (пропозиції), але щиро дякую за неї!”; “Дякую за пораду (пропозицію)!”; “Я мушу над нею добре подумати (обміркувати її)”. Після відповіді адресата не можна настоювати на виконанні, адже це не наказ і не обов’язковий до слідування.

3.5. Мовленнєвий етикет у сперечанні

Сперечання – це словесна боротьба, в якій кожна із двох чи більше осіб-учасників домагається перемоги своїх думок, поглядів, переконань.

Ще давньогрецький філософ Арістотель поділяв сперечання на діалектичне та еристичне. Перше – це дискусія, знаходження істини в розмові шляхом зіставлення аргументів і контраргументів. Друге – використання різних словесних і несловесних засобів з метою подолати суперника незалежно від того, має він рацію чи ні. Отже, у другому випадку йдеться не про істину, а про перемогу над супротивником, позбавлення його здатності провадити сперечання, захищати свої погляди, навіть якщо істина на його боці і він у цьому переконаний. Зрозуміло, що в еристичному сперечанні місця для етикетності мовлення не надто багато. У XIX столітті німецький філософ Артур Шопенгауер теоретично поєднав ці два види сперечання в “еристичній діалектиці” в праці “Мистецтво провадження сперечань”, де він виділяє 34 способи “еристичної діалектики”. Проте, навіть бездоганно володіючи всіма тими прийомами словесної боротьби – не варто її починати. Тут цілковито підходять слова Д. Карнегі: “Існує тільки один спосіб домогтися найкращого результату в суперечці – це уникнути її”. Але в ситуаціях, де дискусія є необхідною, доречно сперечатися лише на визначені теми і зберігати всі правила етикету при цьому. Такі як: не відходити від теми суперечки; завжди бути готовим до примирення; наполягати на істині, а не на своїй думці; терпеливо вислухати співрозмовника, не перебивати; не підвищувати тон; не сперечатись на теми недостатньо знайомі для Вас; і навпаки, якщо ви добре орієнтуєтеся в цій сфері – не хизуватись тим; не вживати до партнера реплік типу: “Ви не компетентні в цих питаннях”; “Що Ви про це знаєте!”; “Не Вам про це говорити!”; “У Вас дитяча аргументація”; бачачи, що ви не переконаєте співрозмовника, краще змінити тему або згодитися з деякими його аргументами, тим ви дасте йому дорогу до відступу.

Загалом найкращим, найефективнішим способом переконати співрозмовника, спонукати його до зміни поглядів, зняття суперечності - це розмовляти з ним так, щоб він сам дійшов бажаного для Вас висновку.

3.6. Відмова

Стандартна ситуація з відмовою зустрічається часто у туристичному бізнесі, тому потрібно розглянути як пом’якшити негативну реакцію на неминучу відмову і навчитись відмовляти ввічливо, щоб не втратити клієнта назавжди.

Психічно відмова дається людині важче, ніж згода. Здебільшого важче вона і сприймається. Тому дуже важливо вибрати відповідну формулу відмови і поширювальну фразу, щоб не образити партнера, не спричинити комунікативного конфлікту. Використовуючи репліки відмови: “ Ні!; Звичайно, ні!”; “(Ні) я не погоджуюсь (не згоден)”; “(Я) ніяк не можу погодитись!”; “Я б дуже хотів (Мені дуже хотілося б), але...”; “(Мені) шкода (жаль), однак...”; “Даруй(те), але я змушений тобі (Вам) відмовити”; “(Шкода, але) про це не може бути й мови!” та ін., - доцільно поширювати їх фразами з переконливою аргументацією або ж причинами загального характеру, напр.: “ Я змушений тобі (Вам) відмовити через незалежні від мене причини (бо це не відповідає моїм моральним принципам”; “... тому що я маю зобов’язання перед іншими людьми” і т.п.

Можливо, Вам колись доведеться спілкуватися із японцями. Люди цієї національності винятково делікатно відмовляють співрозмовникові. За спостереженнями європейців, японці всіляко уникають слів ні, не можу та под., ніби це лайливі вирази. Відмову японці висловлюють не прямо, а натяками, „в обхід”. Наприклад, відмовляючись від другого горнятка чаю, гість, замість “ Ні, дякую!”, скаже: “ Мені й так уже прекрасно!” А коли на якусь пропозицію японець заявить у відповідь, що йому треба порадитися з дружиною, то це тільки одна з можливостей не вимовляти ні. До слова, і в розмові з українцями, почувши фразу “ Мені треба подумати” (Мушу порадитись; Я маю спочатку це обміркувати та под.), не варто наполягати на негайній відповіді так або ні, оскільки ці та подібні висловлювання здебільшого є делікатною формою непрямої відмови.

У випадку відмови може згладити негативну реакцію порада іншого варіанту, який задовольнить клієнта. Якщо клієнт постійний, то він прислухається до Ваших порад, а Ви в свою чергу повинні забезпечити максимальну щирість поради та обґрунтувати всі переваги для Вашого клієнта. Не можна просто закінчувати розмову фразою: “Ні, я нічого не можу Вам порекомендувати. З такими вимогами Ви нічого не знайдете”. Така фраза назавжди вкарбується в пам’ять цього клієнта і позбавить Вас ще не одного майбутнього.

Подяка

Виявом етикетної культури, ввічливості є висловлення подяки за добре слово, послугу, допомогу. Митрополит Андрей Шептицький повчав: “Вдячність є обов’язком, а сповнення обов’язку – чеснотою”. До того ж, як пише І.Томан, “не чекайте на великі події та виняткові вчинки, щоб висловити подяку людині”.

Основним засобом вираження цього почуття в українській мові є слово дякую. Для лівостороннього поширення фрази з цим ядром використовуються слова і вислови: дуже; щиро; сердечно; щиросердо (щиросердно; щиросердечно); безмежно; від усього серця; від глибини душі та ін. Вони підсилюють семантику дієслова.

Правостороннє поширення формули переважно розкриває причину подяки - за що дякують: за добре слово;за допомогу (підтримку); за листа;

що не сердитесь на мене. Подяка може супроводжуватись головним реченням, яке виражає стан душі адресанта, його наміри тощо, і підрядним, в якому містяться слова вдячності, напр.: “Мені бракує слів, щоб висловити тобі (Вам) усю глибину моєї вдячності”; “Якби ти (Ви) знав(ли), наскільки я вдячна тобі (Вам) за...”; “Хочу вірити, що ти (Ви) відчуваєш(єте), як я вдячна тобі (Вам) за...”.

Невербальні знаки, які супроводжують мовні формули вдячності, це більш або менш глибоке нахиляння голови, потиск руки, обійми, поцілунок. Останні три несловесні вияви вдячності можливі лише між близькими людьми: родичами, членами згуртованого колективу, друзями. В інших випадках свої наміри щодо вираження вдячності у такий спосіб потрібну спочатку висловити: “ Дозвольте потиснути Вашу руку (обняти Вас; поцілувати Вас (Вашу руку))”.

Як репліки-відповіді на подяку вживаються стандартні фрази: Прошу; Будь ласка!; Нема за що (дякувати); Не варто дякувати; Мені було приємно тобі (Вам) допомогти; Я радий, що ти (Ви) задоволений(ні); Це я мав би тобі (Вам)дякувати та ін. У Галичині поширена формула “ Прошу” на другий раз. Дітям, за доброю українською традицією, говорилося, а подекуди й нині говориться: Рости великим(а)!