Свідчення Густинського літопису про зародження українського козацтва

У рік 7024 [1516]. […] Жигмонт, король польський, прагнучи до миру з Москвою, просив кесаря німецького, аби той помирив його з князем московським. Та чи помиришся із гордим і впертим?

Отож король почав готуватися до війни і послав до Миндикерея, царя татарського, аби той пішов із ним на Москву; та той, лукавий бувши, і од короля, і од князя дари брав і обом помагати обіцяв. Король же, не покладаючи віри на цього пса, помислив, що коли той схоче шкодити своїми загонами в нашій землі, то треба буде нашим одстрашити їх із неї, тож сповістив своїх, аби стереглися татарів: усією-бо силою міг татарин піти в його землю.

[…] Так ото і сотворив окаянний Миндикерей: послав чотирьох царків із сорока тисячами татарів; і положилися при Буську, а загони по Волині і Поділлю розпустили, скрізь огнем і мечем пустошачи землю; самих тільки людей одвів у полон до п‘ятидесяти тисяч; що вже казати про товар та все інше. Зібралися на них наші, але не важилися проти такого множества виступати.

[…] У той-то лихий рік і почалися на Україні козаки, що про них – про те, звідки і як початок свій мають – дещо скажемо. […]

У рік же вищесказаний, коли король мірявся силою з Москвою, а Миндикерей полонив землю нашу, як про те вище мовилося, послав Жигмонт-король посла до Миндикерея, кажучи:

– Нащо, мир маючи зо мною, полонив мою землю?

Миндикерей же одповів:

– Не з моєї волі се безчинні сотворили, не зміг я їх утримати.

Жигмонт-король, хотячи сміхом на сміх оддячити, послав Прецслава Лянцкорунського на Україну збирати люд і так само татарам пакостити.

Той же, зібравши охотників кілька сот, пішов із ними аж під Білогород і там забрав множество товару, і коней, і овець татарських і турецьких, та й повернувся назад. Татари ж бо і турки, зібравшись, гналися за ними і настигли їх аж під Очаковом, біля Видова озера, і билися з ними, та наші поразили їх із великим добутком та в доброму здоров‘ї повернулися.

І потім вільнолюбивий наш народ, засмакувавши собі із добичі, наставив собі старійшину з-посеред себе, на ймення Козака; од нього ж бо і самі потім козаками нареклися; і почали самі часто в татарську землю ходити і звідти багаті добитки приносити. День же ото дня примножалося їх, так що з часом намножилося. І навіть досі не перестають вони пакості творити татарам і туркам, а старійшину обрають з-посеред себе, мужа хороброго і смисленного, за своїм давнім обичаєм; живуть же повсігди на Запорожжі. Рибу ловлять, її без солі на сонці сушать. А на зиму розходяться кожний у свій город. Тільки кілька сот зоставляють на курені стерегти стрільби і човнів. А на літо знову збираються.

Отак-то початок свій прийняли. […]