Розділ перший 12 page

Грейнджер повернувся в ресторан, і звідти почулися радісні вигуки його гостей. Я знайшов велорикшу й поїхав додому. Там нікого не було. Я сів і чекав до півночі. Потім, уже ні на що не сподіваючись, вийшов на вулицю і зустрів Фуонг.

Розділ третій

— Мосьє Віго приходив? — спитала Фуонг. — Приходив. Він пішов з чверть години тому. Ну як, хороший фільм?

Вона вже принесла в спальню тацю і тепер засвічувала лампу.

— Дуже сумний, — сказала вона, — але барви чудові. А чого приходив мосьє Віго?

— Хотів розпитати мене про деякі речі. — По які? — Та про се, проте. Гадаю, він ужене буде мене турбувати.

— Мені більше подобаються фільми з щасливим кінцем,— сказала Фуонг.— Хочеш курити?

— Давай. Я ліг на ліжко, і Фуонг почала готувати люльку. Потім сказала:

— їй відрубали голову. — Дивна річ! За що? — У них була французька революція. — A-а, історичний фільм. Зрозуміло. — Все одно, фільм дуже сумний. — Мене не дуже хвилюють герої минулого. — А її коханий... він повернувся до себе на горище... він був такий нещасний, і він написав пісню,— розумієш, він був поет,— і незабаром ті люди, іцо відрубали голову його дівчині, стали співати цю пісню. То була «Марсельєза». — Щось Не дуже схоже на історію,— сказав я. — Він стояв у натовпі, коли вони Співали, і був дуже сумний; а коли він усміхався, було видно, що йому ставало Ще тяжче, що він думав про неї. Я дуже плакала, і сестра теж. ^: — Твоя сестра? Не вірю.

— Вона дуже чутлива. Цей жахливий Грейнджер Té» був там. Зовеш п’яний і весь час сміявся. Хоч картина була зовсім не весела. Навпаки, вона була сумна. — Я його розумію,— сказав я.— Йому є що сьогодні святкувати. Його син видужує. Я чув сьогодні в «Конти- ненталі». Я теж люблю щасливий кінець. Викуривши дві люльки, я відкинувся на шкіряну подушку і поклав руку на коліна Фуонг.

— Ти щаслива? — Звісно,— озвалася вона неуважно. Очевидно, я не заслуговував на більш помірковану відповідь. — Тепер у нас усе так, як було раніше,— збрехав я.— Як рік тому. — Авжеж. ■>— Ти вже давно не купувала собі шарфів. Чому б тобі не сходити до крамниці?

— Завтра свято. — A-а, правда. Я забув. Ти ще не прочитав телеграми,— сказала Фуонг.

— Я й забув про неї. Не хочеться сьогодні думати про роботу. Та й пізно вже надсилати матеріал. Розкажи ще про картину. — Ну, її коханий намагався вирятувати її з тюрми. Він потай приніс їй чоловіче вбрання і капелюх, які носять тюремники, але якраз тоді, коли вона виходила з воріт, її волосся розсипалось, і всі закричали: «Une aristocrate! Une aristocrate!» ¹ Мені здається, що тут у фільмі неправильно³³ Треба було дати їй втекти. Тоді вони удвох заробили б багато грошей на тій його пісні і могли б поїхати за кордон, в Америку... чи в Англію,— додала вона, вважаючи це, мабуть, за хтозна-яку хитрість. — Краще я прочитаю телеграму,— сказав я.— Дай боже, щоб мені завтра не треба було їхати на Північ* Хотілося б пожити спокійно з тобою. Вона витягла конверта з-за баночок з кремом і подала мені.

Я розпечатав його і прочитав:

«Обдумала твого листа знову крапка дію нерозумно як ти й сподівався крапка доручила адвокатові розпочати справу про розлучення мотивуючи ти мене покинув крапка хай береже тебе бог з любов’ю до тебе Елен».

— Тобі треба буде їхати? — Ні,— відповів я.— Мені не треба нікуди їхати. Прочитай. Ось твій щасливий кінець. Вона зіскочила з ліжка.

— Але ж це чудово! Треба піти розказати сестрі. Вона буде така рада. Я скажу їй: «Ти знаєш, хто я? Я — друга місіс Фаулер!» Навпроти, на книжковій полиці, наче кабінетний портрет молодої людини з короткою зачіскою і чорним собакою біля ніг, стояла книжка «Роль Заходу», Пайл уже нікому не міг заподіяти зла. Я спитав Фуонг:

—• Ти дуже за ним сумуєш?

— За ким? — За Пайлом.— Дивно, що навіть тепер, навіть у розмові з нею я не міг назвати його на ім’я. — Можна мені піти? Ну, прошу. Сестра так зрадіє. — Ти одного разу кликала його уві сні. — Я ніколи не пам’ятаю своїх снів. — У вас було так багато спільного. Він був молодий. — Ти теж не старий. — Хмарочоси. Емпайр стейт білдінг \ Вона сказала якось нерішуче:

— Я хочу побачити Чеддарське міжгір’я ². — Але це тобі не Великий каньйон ⁸.— Я лагідно притягнув її до себе на ліжко: —Мені дуже шкода, Фуонг. — Прощо ти шкодуєш? Така радісна телеграма. Сестра... — Гаразд, іди розкажи сестрі. Але спершу поцілуй мене, її тремтливі уста ковзнули по моєму обличчю, і вона зникла.

Я згадав той перший день, коли Пайл сидів біля мене в «Континенталі» і дивився на маленьке кафе навпроти. Після його смерті життя моє налагодилось, але як би мені хотілося, щоб існував хтось, кому я міг би сказати, як я жалкую, що все так вийшло.

Березень 1952 — червень 1955