Розділ перший 10 page

— Ви не знаєте, від чого я тікаю. Не від війни. Вона мене не обходить. Я не втручаюсь у неї. — Але вона таки вас не мине. Настане й ваша черга. — Тільки не моя. — А чого ви кульгаєте? — Вони мали право стріляти в мене, але навіть і цього не зробили. Вони хотіли зруйнувати сторожову вежу. Най- небезпечніші — підривники. Навіть удома. — Колись і ви теж станете на чий-небудь бік. — Ні. Я повертаюся в Англію. — Ви мені якось показували фотографію... — А-а... порвав. Вона покинула мене. — Пробачте. — Таке життя. Спочатку кидаєш ти, потім течія змінюється. Починаєш навіть іноді вірити у справедливість. — І я вірю в неї. Перший раз, коли я скинув напалм, у мене майнула думка, що то село, в якому я народився, що там живе мосьє Дюбуа — давній приятель мого батька. А онде й пекар, — я так любив його в дитинстві, — біжить там, унизу, охоплений вогнем, який я на нього скинув. Навіть ті, з Віші, не бомбили свою власну країну. Мені здавалося, що я гірший від них. — І все-таки ви це робите? — Всі ці думки приходять і зникають залежно від настрою. Вони повертаються, коли бомбиш напалмом. У всіх інших випадках я вважаю, що захищаю Європу. А знаєте, ті, інші, — вони теж бувають жорстокі. Коли в сорок шостому році їх вигнали з Ханоя, вони залишили там після себе жахливу пам’ять — не пошкодували навіть своїх земляків, яких, підозрівали в тому, що вони допомагали нам. У моргу лежала дівчина, — вони вирізали їй груди, а її нареченого вбили і поглумилися з його тіла... — Ось чому я і не хочу ні в що втручатися. Справа тут не в розсудливості чи справедливості. Всі ми втручаємося в що-небудь у хвилини збудження, а потім уже не можемо виплутатись. І у війні, і в коханні, недарма ж їх завжди порівнюють. — Він з сумом поглянув на кабінку навпроти, де в короткому наркотичному забутті лежала метиска, і додав: — Я тільки так розумію усе це. Он ту дівчину вплутали у війну її батьки, а що чекає її в майбутньому, коли ми залишимо цей порт? Франція — тільки наполовину її батьківщина.

— Ви вважаєте, що залишите цей порт? — Адже ви газетяр. Вам краще знати, ніж мені, що ми не можемо перемогти. Ви знаєте, що дорогу в Ханой перерізано і її щоночі мінують. Ви знаєте: ми щороку втрачаємо цілий випуск Сен-Сіра. Нас мало н# розгромили в п’ятдесятому році. Де Латтр дав нам два роки передишки — от і все. Але ми — кадровики, ми повинні продовжувати війну доти, доки політики скажуть нам: «Стоп!». Можливо, вони зберуться і домовляться про мир, який ми могли б мати з самого початку; і тоді всі ці роки здадуться чистісіньким безглуздям.— На його негарному обличчі (я згадав, як він підморгнув мені перед пікіруванням) застиг вираз професійної жорстокості, але очі дивилися, наче крізь прорізи карнавальної маски, зовсім по-дитячому. — Вам не зрозуміти всього цього безглуздя, Фаулере. Адже ви не француз. — В житті не тільки війна робить прожиті роки безглуздям. Він якось дивно, по-батьківському, поклав мені руку на коліно, наче був старший від мене віком.

— Ведіть її до себе, — сказав він. — Це краще, ніж люльки. — Звідки ви знаєте, що вона піде зі мною? — Я сам спав з нею, і лейтенант Перрен теж. П’ятсот піастрів. — Дорогенько. — Гадаю, що вона піде і за триста. Хоч у таких справах не торгуються. Та виявилося, що він дав мені кепську пораду. Людське тіло обмежене в своїх можливостях, а моє до того ж мов задерев’яніло від спогадів. Те, чого торкалися цієї ночі мої руки, було, мабуть, красивішим від того, до чого я звик раніше, але нас полонить не тільки краса. Дівчина вживала тих самих парфумів, що й Фуонг, і раптом, в останню хвилину, привид того, що я втратив, виявився сильнішим від живого тіла, яке лежало поруч. Я відсунувся, ліг на спину, і бажання зникло.

— Пробачте, — сказав я і збрехав: — Не знаю, що зі мною діється. Вона промовила з глибокою ніжністю і цілковитим нерозумінням:

— Не хвилюйтеся. Так часто буває. Це від опіуму. — Еге ж, — сказав я, — від опіуму. І мені так захотілося, щоб це була правда.

Розділ другий

1

Якось дивно було повертатися в Сайгон, де вперше ніхто не чекав мене. На аеродромі мені захотілося назвати шоферові таксі будь-яку іншу адресу, тільки не вулицю Каті- на. Я роздумував: «Чи біль вгамувався хоч трохи за час моєї подорожі?» І намагався запевнити себе, що це так.

Піднявшись сходами, я побачив, що двері відчинені, і в мене перехопило дух від безглуздої надії. Повільно, ледве ступаючи, я наближався до дверей. Доки підійду, ця надія буде жити. Я почув, як заскрипів стілець, і, підійшовши до дверей, побачив чиїсь черевики, але черевики були не жіночі. Я швидко ввійшов у кімнату, і з стільця, на якому завжди сиділа Фуонг, незграбно підвівся Пайл.

— Привіт, Томасе, — сказав він. — Привіт, Пайле. Як ви сюди потрапили? — Зустрів Домінгеса. Він ніс вам пошту. Я попросив у нього дозволу почекати вас тут. — Фуонг щось забула? — О ні, але Джо сказав мені, що ви приходили в місію. І я подумав, що тут буде зручніше поговорити. — Про що? Він розгублено махнув рукою, наче хлопчик, якого примусили виступати на шкільному святі, а він не може знайти «дорослих» слів.

— Ви кудись їздили? — їздив. А ви? — О, я теж чимало їздив. — Все ще граєтеся з пластмасою? Він невесело посміхнувся, потім сказав:

— Ваша пошта лежить там. З першого погляду я побачив, що серед листів немає нічого, що могло б мене зацікавити: один лист був з лондонської редакції, кілька листів, очевидно, з рахунками і один — з банку.

— Як Фуонг? — спитав я. — О, вона почуває себе чудово, — сказав він і зразу ж прикусив язика, наче переступив межу дозволеного. — Сідайте, Пайле, — сказав я. — Пробачте, я тільки прогляну цього листа. Він з редакції. Я розпечатав листа. Як недоречно часом стається те, чого не сподіваєшся. Редактор писав, що, обміркувавши мого останнього листа і зважаючи на складну ситуацію, що виникла в Індокитаї після смерті генерала де Латтра та

відступу від Хоа-Біня, він не може не погодитися з моїми доводами. Він тимчасово призначив завідувача іноземного відділу і хотів би, щоб я залишився в Індокитаї принаймні ще на рік. «Ми збережемо де місце за вами...» — запевняв мене, навіть не підозрюючи, в якому я тепер стані. Він був певний, що я зацікавлений в цьому місціД його газеті.

Й сів навпроти Пайла і ще раз перечитав листа, який прийшов надто пізно. На якусь мить я відчув радісне хвилювання: так буває, коли вранці пробуджуєшся від сну і не все зразу пригадуєш.

— Погані новини? — спитав Пайл. — Ні. — Я подумав, що цей дозвіл мені вже ні До чого: відстрочку на один рік не можна протиставити шлюбному контрактові. — Ви ще не одружилися? — спитав я. — Ще ні. — Пайл почервонів. Він взагалі дуже легко червонів. — Правду кажучи, я сподіваюсь одержати спеціальну відпустку. Тоді ми зможемо одружитися вдома. Так пристойніше. — А хіба вдома це робиться по-іншому? — Розумієтеся думаю... Мені важко говорити про все це з вами, Томасе, адже ви — такий цинік! Розумієте, це буде щось ніби знак поваги до неї. Там батько, мати,— Фуонг одразу ввійде в сім’ю. А для неї це важливо, зважаючи на її минуле. — Минуле? ч- Ви добре розумієте, що я маю на увазі. Мені б не хотілося залишати її вдома з тавром...

«— А ви хочете залишити її вдома?

— Очевидно, залишу. Моя мати — чудова жінка, вона введе Фуонг у місцеві кола, відрекомендує її. Взагалі допоможе їй призвичаїтись до нашого життя. І ще — влаштувати домівку до мого приїзду. Я не знав, жаліти мені Фуонг чи ні: адже вона так прагнула побачити хмарочоси і статую Свободи, не уявляючи собі всього того, що чекає там на неї: професор і його дружина, жіночі клуби.,. Цікаво, чи навчать її грати в кана- сту? ¹. Я згадав, яка була Фуонг того, першого, вечора в ресторані «Гран монд»: вісімнадцятилітня дівчина в білій сукні, вона так чарівно рухалась по залі; і ще я згадав, як вона місяць тому торгувалася з м’ясником у крамниці на бульварі де ля Сомм. Чи сподобаються їй маленькі, сліпучо чисті бакалійні крамнички Нової Англії, де навіть селеру загортають у целофан? Можливо, й сподобаються. Не знаю.

^к Модна в США картярська гра.

т

І хоч як це дивно, я раптом сказав ПайловІ те, що місяць тому міг би сказати мені він сам:

— Будьте з нею тактовні, Пайле. Не нав’язуйте їй нічого, її теж можна образити — як вас, як мене. — Не турбуйтеся, Томасе. — Вона здається такою маленькою, тендітною і така не схожа на наших жінок, але не треба ставитись до неї як... як до іграшки. — Дивно, Томасе, як усе виходить! Я боявся цієї розмови. Думав, що ви будете поводитись не по-джентльмен- ському. — На Півночі я мав час поміркувати. Там я зустрів одну жінку... Очевидно, я теж зрозумів те, що ви зрозуміли тоді,! в будинку розпусти. Добре, що Фуонг пішла за вас. Раніше чи пізніше я міг залишити її тут кому-цебудь на зразок Грейнджера. І вона пішла б по руках. — І ми будемо друзями, Томасе? — Авжеж. Тільки мені краще не бачитися з Фуонг. Тут і так усе навколо нагадує про неї. Мені доведеться пошукати іншої квартири... коли буде вільний час. Він випростав ноги з-під стільця і встав.

— Я такий радий, Томасе. Не можу навіть сказати, який, я радий. Я вже говорив це, але мені справді хотілось би, щоб на вашому місці був хтось інший. — А я радий, що це саме ви, Пайле. Розмова пішла зовсім не так, як я гадав. Десь насподі, під моїми недобрими думками, визрівав справжній план дій. І весь час, поки Пайлова наївність дратувала мене, якийсь внутрішній суддя, порівнюючи його ідеалізм, його незрілі погляди, запозичені в Иорка Гардінга, з моїм цинізмом, давав суд на його користь. Безперечно, я мав рацію, коли мова йшла про факти, але хіба він не мав права бути молодим і помилятися, і чи не краще для Фуонг прожити життя з таким, як він, а не зі мною?

Ми квапливо потиснули один одному руки, але якийсь напівсвідомий страх примусив мене вийти за ним на сходи і гукнути до нього (може, там, у найглибших закутках нашої душі, де ухвалюються справжні рішення, сидить не тільки внутрішній наш суддя, а й пророк):

.— Пайле, не дуже звіряйтеся на Иорка ГардінгаІ.

— Иорка? — Він непорозуміло подивився на мене із сходів. — Ми — давні колоніалісти, Пайле, але ми дечого,навчилися: ми навчилися не гратись із вогнем. Ваша «третя сила» — це книжні вигадки, не більше. А генерал Тхе— просто бандит, у якого є кілька тисяч найманців; він не має нічого спільного з національною демократією.

Пайл дивився на мене так, ніби заглядав у щілину в поштовій скриньці, щоб побачити, хто там стоїть за дверима, і потім, швиденько прикривши її, позбутися небажаного гостя. Він одвів очі.

— Не розумію, про що ви говорите, Томасе. — Про велосипедні бомби. Непоганий жщ>т, хоч хтось 1 зостався без ніг. Але, Пайле, не варто звірятися на таких людей, як Тхе. Вони не збираються рятувати Схід від комунізму. Ми їх добре знаємо. — Ми? — Давні колоніалісти. — А я вважав, що ви не хочете ставати на чий-небудь бік. — Я й не стаю, але якщо ваша місія будь-що прагне заварити кашу, полиште це краще на Джо. їдьте додому з Фуонг. Забудьте про «третю силу». — Я завжди ціную ваші поради, Томасе, — сказав він офіційним тоном. — Бувайте. Ми ще побачимось. — Звичайно. 2

Минали тижні, а я ніяк не міг підшукати собі нової квартири. І не тому, що мені бракувало часу. Перелом у воєнних діях, що наставав кожного року, вже відбувся: на Півночі встановилася жарка дощова погода, французи відступили від Хоа-Біня; у Тонкіні закінчились бої за рис, а в Лаосі — бої за опіум. Домінгес міг сам легко впоратися з матеріалами, що надходили з Півдня. Нарешті я таки вибрався подивитися на квартиру в будинку так званого стилю «модерн» (часів Паризької виставки 1934 року?) на другому кінці вулиці Катіна, за готелем «Континенталь». То була типова для Сайгона парубоцька квартира власника каучукової плантації, який від’їжджав у Францію. Він хотів продати її «гамузом і з усіма тельбухами». Я не зовсім зрозумів, що значить продати квартиру «гамузом», що ж до «тельбухів», то йшлося про численні репродукції з картин паризьких салонів періоду 1880-1900 років. Усі ті репродукції споріднювало зображення повногрудої дами з химерною зачіскою, загорненої в прозору тканину, яка не прикривала її величезних крижів, але все ж заміняла фіговий листок. У ванній кімнаті плантатор показав себе ще сміливішим: там висіли репродукції Ропса.

— Ви любите мистецтво? — спитав я, і він по-змовниць- ки підморгнув мені у відповідь. То був гладкий чоловік з маленькими чорними вусиками та рідким волоссям на голові. — Мої найкращі картини в Парижі, — сказав він. Вітальню прикрашали надміру висока попільниця у вигляді голої жінки з посудиною для попелу у волоссі та порцелянові фігурки голих дівчат, що обіймали тигрів; одна статуетка була зовсім дивна: роздягнена до пояса дівчина їхала на велосипеді. У спальні навпроти гігантського ліжка вилискувала лаком велика картина, писана олією. На ній були зображені дві сплячі дівчини. Я спитав, скільки коштує його квартира без колекції, але він не захотів розлучити їх.

— Значить, ви не колекціонер? — спитав він. — Мабуть, ні. — У мене є ще книжки, — сказав він. — Можу додати їх до колекції, не збільшуючи ціни, хоч думав забрати їх з собою у Францію. Він одімкнув книжкову шафу і показав мені свою бібліотеку. На полицях стояли дорогі ілюстровані видання: «Афродіта», «Нана», «Незаміжня» і навіть кілька романів Поль де Кока. Мене кортіло спитати, чи не продається і він сам з колекцією; він так доповнював її і був такий же старомодний.

— Коли живеш сам-один у тропіках, колекція заміняє тобі товариство, — сказав він. У цю хвилину я подумав про Фуонг, — мабуть, саме через те, що тут ніщо не нагадувало про неї. Так завжди буває: тікаєш у пустелю, а тиша кричить тобі у вуха.

— Боюся, що моя газета не дозволить мені купити колекцію картин. — Ми можемо не включати її в рахунок, — сказав він. Я був радий, що Пайл його не бачить: ця людина могла

б видатись йому типовим «давнім колоніалістом», який в його уяві був і без того досить огидний. Коли я вийшов, було вже майже пів на дванадцяту, і я рушив до «Павільйону» випити кухоль холодного пива. В «Павільйоні» пили каву тільки американки та європейські дами, і я був певен, що не зустріну там Фуонг. Я знав точно, де вона буває о цій порі, — Фуонг не з тих жінок, що міняють свої звички, — а тому, вийшовши з плантаторової квартири, перейшов на другий бік вулиці, щоб не проходити повз молочне кафе, де вона завжди в цей час пила шоколадний коктейль.

За сусіднім столиком сиділи дві молоденькі американки, — свіженькі й чистенькі, незважаючи на спеку, — і їли

морозиво. В обох через ліве плече висіли сумочки, і сумочки були однакові, з бронзовими емблемами у вигляді орла.

1 ноги в них були однакові — довгі, стрункі, — і носики — трошки кирпаті, і морозиво обидві їли так зосереджено, немов провадили якийсь дослід в університетській лабораторії. Я подумав, чи це не Пайлові колеги; вони були гарненькі, і мені захотілось їх теж відіслати додому, в Америку. * Вони доїли морозиво, і одна поглянула на гбЬинник.

— Нам краще піти звідси, — сказала вона. — Про всяк випадок. Я ліниво розмірковував, куди б їм поспішати.

— Уоррен сказав, щоб ми не затримувалися тут пізніше двадцяти п’яти хвилин після одинадцятої. — Зараз уже більше. — Цікаво було б залишитись. Не розумію, в чому річ, а ти? — Точно не знаю, але Уоррен сказав, що краще не затримуватись. — Ти гадаєш, що буде якась демонстрація? — Я бачила стільки цих демонстрацій... — сказала друга тоном туриста, якому остобісіли церкви. Вона встала і поклала на стіл гроші за морозиво. Перед тим як вийти розглянулася по кафе, і дзеркала відбили її веснянкуватий профіль. У кафе залишилися тільки я та невибагливо вдягнена літня француженка, що ретельно і марно наводила красу. Тим двом не потрібна була косметика; тільки торкнути губи помадою, провести гребенем по волоссю — от і все. На якусь мить погляд одної з американок затримався на мені, — то не був погляд жінки, вона поглянула на мене діловим чоловічим поглядом, наче міркуючи, що робити. Потім швидко обернулася до подруги:

— Хутчій ходімо. Я ліниво дивився, як вони виходили пліч-о-пліч на посмуговану промінням сонця вулицю. Ні одну з них не можна було уявити жертвою нестримної пристрасті — з ними ніяк не в’язалася думка про зім’яті простирадла, про тіло, спітніле від любосного жару. Вони, мабуть, і в постіль брали з собою патентований засіб від поту. Я спіймав себе на тому, що заздрю їхньому стерильному світові, такому не схожому на той світ, де живу я...

...і який зненацька чомусь розлетівся вщент.

Два дзеркала з стіни полетіли просто на мене і, не долетівши, впали на підлогу. Невибагливо вдягнена француженка стояла на колінах серед уламків стільців і столиків. Її відкрита пудрениця, зовсім цілісінька, лежала у мене на колінах, а найдивовижніше було те, що я сидів на то-

му ж місці, хоч уламки мого столика лежали коло француженки. Кафе сповнилося якимись незрозумілими звуками: здавалося, десь дзюрчить фонтан. Поглянувши на прилавок буфету, я побачив, як з розбитих пляшок просто на підлогу течуть різноколірні струмки: червоні — портвейн, оранжеві — куентро, зелені — шартрез, каламутно-жовті — пастіс... Француженка сиділа і спокійно шукала очима пудреницю. Я віддав її, і вона чемно подякувала мені, все ще сидячи на підлозі. Я завважив, що погано чую її. Вибух стався так близько, що вибухова хвиля оглушила мене.

«Ще одна пластмасова іграшка, — подумав я з глухою образою. — Що ж, на думку містера Хена, мені слід написати тепер?» Але, вийшовши на площу Гарньє, я побачив по великих клубах диму, що то була не іграшка. Дим ішов від автомобілів, що горіли на стоянці перед Національним театром; уламки розлетілися по всій площі, а біля клумби сіпався чоловік без ніг.

З вулиці Катіна та бульвару Боннар стікалися люди. Сирени поліційних машин, дзвінки карет швидкої допомоги і пожежних машин разом ударили по моїх барабанних перетинках. На якусь мить я забув про те, що Фуонг у цей час, напевне, сидить у молочному кафе навпроти. Хмари диму затягли усю площу. За димом я нічого не бачив.

Я ступив на брук, але мене зупинив поліцейський. Поліція оточила всю площу, щоб стримати натовп, який дедалі збільшувався, а звідти вже почали виносити ноші. Я благав:

— Пустіть мене на той бік. Там мій друг... — Відійдіть, — сказав поліцейський — У всіх друзі. Він одступився, щоб пропустити священика, і я спробував пройти й собі, але поліцейський відштовхнув мене назад. Я сказав йому, що я кореспондент, і марно шукав у кишенях гамана, в якому лежало посвідчення, — невже я забув його вдома?

— Ну хоч скажіть, як там у молочному кафе? — просив я. Дим розвіювався, і я намагався побачити що-небудь, але заважав натовп людей навпроти. Поліцейський щось відповів, але я не дочув.

— Що ви сказали? Він повторив:

— Не знаю. Одійдіть. Ви заступаєте дорогу ношам. Невже я загубив гамана в «Павільйоні»? Я повернувся,

щоб піти туди, і наштовхнувся на Пайла.

— ТомасеІ — вигукнув він, — Пайле, — сказав я, — ради бога, де ваша перепустка до місії? Ми повинні добутися на той бік. Там, у молочному кафе, Фуонг. — її там немає, — відповів він. — Пайле, вона там. Вона завжди буває там о пів на дванадцяту. Ми повинні знайти її. — її там немає, Томасе. * — Звідки ви знаєте? Де ваше посвідчення? — Я попередив її, щоб вона туди не ходила. Я знову повернувся до поліцейського, збираючись відштовхнути його і перебігти через площу, — хай стріляє, плювати... — і раптом до моєї свідомості дійшло слово «попередив». Я схопив Пайла за руку.

— Попередили? — спитав я. — Тобто як це попередили? — Я сказав їй, щоб вона сьогодні вранці нікуди не ходила. Уривчасті думки з’єднувались у єдине ціле.

— А Уоррен? — спитав я. — Хто такий Уоррен? Він теж попередив тих дівчат. — Не розумію. — Ось воно що. Аби тільки не потерпів ніхто з американців. Так? З вулиці Катіна на площу пробилася карета швидкої допомоги, і поліцейський, який не пускав мене, став осторонь, щоб пропустити її. Другий поліцейський, поруч, з кимось сперечався. Я штовхнув Пайла вперед, на площу, перше ніж нас встигли зупинити.

Ми немов опинилися на кладовищі серед плакальників. Поліція могла перешкодити новим людям дістатися на площу, але була безсила звільнити її від тих, хто лишився живий і хто встиг пройти сюди. Лікарі не мали часу клопотатися мертвими і полишили їх на тих, кому вони належали, бо мертвим можна володіти так само, як володіють стільцем. На землі сиділа жінка, тримаючи на колінах те, що залишилось від її дитини; душевна делікатність змусила її прикрити останки дитини селянським солом’яним брилем. Вона була спокійна і мовчазна, — найбільше мене вразила тиша, що панувала на площі. Тут було тихо, як у церкві, куди я одного разу зайшов під час обідні; чути було тільки тих, хто правив службу; хіба що коли-не-коли не витримає і схлипне хтось із європейців і знову замовкне, присоромлений скромністю, терпінням і гідністю Сходу. Безногий знівечений тулуб біля клумби все ще сіпався, наче курка, якій щойно відтято голову. Судячи з сорочки, то був рикша.

— Це жахливо, — промовив Пайл. Потім угледів плями на своїх черевиках і спитав жалібним голосом: — Що це? — Кров, “ відповів я. — Хіба ви ніколи не бачили крові? — ДЬведеться почистити, перше ніж іти до посланника, — сказав він. Він, по-моєму, не розумів, що говорить. Уперше в житті він побачив, що таке війна: до Фат-Дьєма він плив човном у якомусь дитячому піднесенні, до того ж там були солдати, а солдати в Пайлових очах нічого не важили.

— Бачите, що може накоїти одна коробка «Діолакто- ну», — сказав я, — якщо потрапить не в ті руки. — Я взяв його за плече і примусив подивитися навколо. — В цей час на площі завжди повно жінок і дітей — вони приходять сюди у крамниці. Чому ви обрали саме цей час? Він відповів не зовсім упевнено:

— Тут мав бути парад... — І ви хотіли пристукнути кількох полковників? Адже ж учора парад скасовано. — Я не знав цього. — Не знав! — Я штовхнув його в калюжу крові, де щойно стояли ноші. — Вас погано інформують. — Мене не було в місті, — промовив він, не спускаючи очей зі своїх черевиків. — Вони повинні були відкласти все це. — І позбавитись розваги? — спитав я його. — Ви гадаєте, що генерал Тхе відмовився б від цієї диверсії? Це краще, ніж парад. Жінки і діти — це сенсація, а кому цікаво читати про солдатів, коли йде війна? Про це заговорить уся світова преса. Ви створили генералові Тхе прекрасну репутацію, Пайле. Он весь ваш правий черевик вкритий «третьою силою» і «національною демократією». Біжіть додому, до Фуонг, і розкажіть їй про ваш героїчний подвиг, — у неї тепер залишилось на кілька десятків менше земляків. ' Повз нас квапливо пробіг маленький товстий священик, він ніс щось на блюдці, прикритому серветкою. Пайл довго мовчав, та й мені нічого більше було сказати. Я й так забагато сказав. Він був блідий, наче побитий, — здавалося, зараз знепритомніє, — і я подумав: «Навіщо я йому це кажу? Він завжди лишиться праведником, а хіба можна в чому- небудь звинувачувати праведників? Вони ніколи не винні. Єдине, що можна зробити, — це тримати їх у шорах або знищувати. Праведність — це щось ніби божевілля».

— Тхе не зробив би цього. Я певен, що він би цього не зробив. Хтось обдурив його. Комуністи... Він був укритий непроникною бронею добрих намірів та граничної обмеженості. Я так і залишив його стовбичити на площі, а сам пішов угору вулицею Катіна, туди, де стояв, загороджуючи дорогу, потворний рожевий собор. Тудй вже стікалися люди: для них, либонь, було розрадою помолитись одним мертвим за інших.

А мені, навпаки, було за що дякувати богові — хіба ж Фуонг не лишилася жива? Хіба Фуонг не «попередили»? Але я ніяк не міг забути знівеченого тул^а на площі та дитини на колінах у матері. їх не попередили, вони нічого не важили. А якби парад відбувся, хіба вони все одно не прийшли б туди з цікавості: побачити солдатів, послухати промовців, кинути їм квіти? Стокілограмова бомба не розрізняє. Скільки ж треба вбити полковників, створюючи національно-демократичний фронт, щоб виправдати вбивство дитини або простого рикші?

Я зупинив моторикшу і звелів одвезти мене на набережну Мітхо.

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА Розділ перший

Я дав Фуонг грошей, щоб вона пішла з сестрою в кіно і не заважала мені ввечері. Пообідавши з Домінгесом, я сидів у своїй кімнаті і чекав Віго. Він прийшов рівно о Десятій. Віго попросив пробачення, що не може нічого пити: мовляв, дуже стомився, і якщо вип’є хоч трохи, йому захочеться спати, — день був для нього дуже тяжкий.

— Вбивства? Нещасливі випадки? — Ні. Дрібні крадіжки. І кілька самогубств. Тутешні люди полюбляють азартні ігри, а коли все програють — укорочують собі віку. Можливо, я не став би поліцейським, якби знав, скільки часу мені доведеться пробувати у моргах. Ненавиджу запах нашатирю... А втім, пива я, мабуть, вип’ю. — На жаль, у мене немає холодильника. — Не те що в морзі. Тоді трошечки англійського віскі. Я згадав ту ніч, коли ми з ним спустились у морг і нам

витягли Пайлів труп, наче тацю з кубиками льоду.

— Значить, ви не їдете в Англію?—спитав він. ■— А ви вже довідалися?

■— Так.

Я простягнув йому склянку віскі — нехай бачить, що моя рука не тремтить, що я спокійний.

— Віго, поясніть мені, чому ви вирішили, що я причетний до вбивства Пайла? І задля чого, по-вашому? Щоб ло- вернути Фуонг? Чи, може, вважаєте, що я помстився за те, що втратив її? — Ні. Я не такий дурний. Ніхто не бере собі на згадку книжок свого ворога. Онде вона у вас на полиці: «Роль Заходу». Хто такий цей Иорк Гардінг? — Він і є та людина, яку ви розшукуєте, Віго. Він убив Пайла — з далекого прицілу. — Не розумію. — Він журналіст вищого рангу — їх називають дипломатичними оглядачами. Він вигадує яку-небудь ідею, а потім штучно підганяє під неї факти. Пайл прибув сюди з головою, напакованою ідеями Йорка Гардінга. Гардінг якось заїжджав сюди на тиждень по дорозі з Бангкока до Токіо. І Пайл став на хибний шлях: узявся втілювати Гардінгові ідеї в життя. Гардінг писав про «третю силу». Пайл організував її — знайшов дрібного, паскудного бандита з двома тисячами солдатів і парою приручених тигрів. Пайл встряв не в свою справу. — Аз вами такого не трапляється? — Намагаюсь, щоб не траплялося. — Але вам це не вдається, Фаулере. Я чомусь згадав капітана Труєна і ту ніч у хайфонській курильні опіуму; здавалося, відтоді минуло багато років. Як він тоді сказав? Що всі ми рано чи пізно втручаємося в що-небудь у хвилини збудження.

— З вас був би чудовий священик, Віго, — сказав я. — У вас є щось таке, ш/з %5удить бажання сповідатися... коли тільки є в чому сповідатися. — Мене* ніколи не приваблювала роль сповідника. — Але ж вам доводилося вислухувати зізнання? —. Час від часу.

— Напевне, тому, що ваша робота, як і робота священика, навчила вас не жахатися, а, навпаки, співчувати. «Мосьє Флік \ я повинен щиро розказати вам, чому я розчерепив голову цій бабусі». — «Гаразд, Гюставе, сідай і розповідай про все до ладу». — У вас багата фантазія. А ви чому не п’єте, Фаулере? — Злочинцеві небезпечно пити з офіцером поліції. — Я ніколи не казав, що ви злочинець. — А якщо алкоголь розв’яже мені язика і я захочу покаятись? Адже у вашій професії не заведено зберігати тайну сповіді. — Той, хто сповідається, рідко думає про тайну сповіді, навіть тоді, коли він відкриває душу перед священиком. Сповідаються з інших міркувань. _/

— Щоб очиститися? — Не завжди. Іноді людині хочеться подивитись на себе збоку. А іноді людина просто стомлюється від власної брехні. Ви — не злочинець, Фаулере, але я хотів би знати, чому ви мені збрехали. Адже ви бачилися з Пайлом того вечора, коли він загинув. — Які ви маєте підстави так вважати? — Мені й на хвилину не спадало на думку, що ви вбили його. Навряд, щоб ви скористалися для цього іржавим багнетом. — Іржавим? * — Це подробиці, про які ми дізналися після розтину трупа. Але, як я вже вам казав, не це була причина його смерті. Він захлинувся у твані Дакоу. — Віго простягнув склянку, щоб я налив йому ще віскі. — Давайте тепер пригадаємо. Ви заходили випити у «Континенталь» за десять хвилин по шостій? — Так. — А за чверть до сьомої ви розмовляли з якимось журналістом біля входу в «Мажестік»? — Розмовляв, з Вілкінсом. Усе це я вже розповідав вам, Віго. Тієї ж таки ночі. — Пам’ятаю. Я вже перевірив. Дивно, як ви пам’ятаєте все до найменших подробиць. — Я репортер, Віго. — Можливо, час і не зовсім збігається, але хто ж може закинути вам, що ви вигадали хвилин десять в одному місці і хвилин п’ятнадцять — у другому? Звідки вам було знати, що ті хвилини можуть відіграти якусь роль? Звичайно, було б підозріліше, якби все виявилось абсолютно точним. — А хіба це не точно? — Не зовсім. Було п’ять хвилин до сьомої, коли ви розмовляли з Вілкінсом. — Десять хвилин різниці. — Авжеж. Про це я й кажу. І годинник вибив рівно шість, коли ви прийшли в «Континенталь». — Мій годинник завжди поспішає, — сказав я. — Котра зараз година? — Вісім хвилин на одинадцяту. — А на моєму вісімнадцять хвилин. Погляньте. Він навіть не повернув голови в мій бік і сказав:

— В такому разі час, коли, з ваших слів, ви розмовляли з Вілкінсом, не збігається аж на двадцять п’ять хвилин. 1 це за вашим годинником. А це вже чимала неточність, правда ж?

— Можливо, я в думці вніс поправку. А може, того дня поставив годинник правильно. Іноді я це роблю. — Цікаво те... — сказав Віго. — Підлийте трошки содової, надто міцне... Цікаво те, що ви зовсім не гніваєтесь на мене. Не зовсім приємно, коли тебе допитують, як я вас зараз. — А мене це захоплює, як детективний роман. І, врешті, ви знаєте, що не я вбив Пайла, — ви самі так сказали. — Я знаю; ви не були присутні при його вбивстві. — Не розумію, що ви намагаєтеся довести, наголошуючи, ніби я був на десять хвилин пізніше тут і на п’ять — там? — Це дає маленький запас, — відповів Віго, — запас вільного часу. — Для чого? — Щоб Пайл міг прийти і побачитися з вами. — Чому вам так хочеться це довести? — Через собаку, — сказав Віго. — І твань на його лапах? — На лапах не було твані. Був цемент. Бачите, того вечора собака, ідучи за Пайлом, ступив десь у мокрий цемент. Я пригадав, що на першому поверсі вашого будинку працюють будівельники, — вони й зараз там. Я щойно проходив повз них, коли йшов до вас. У цій країні завжди пізно кінчають роботу. — А ви знаєте, скільки будинків тепер ремонтується? І скрізь є будівельники і мокрий цемент. Хто-небудь з будівельників помітив собаку? — Я, звичайно, спитав у них про це. Але якби вони навіть його й помітили, то все одно не сказали б. Я ж із поліції. Він замовк і відкинувся в кріслі, втупивши очі в свою склянку. Здавалося, він раптом розглядів зв’язок подій і був зараз думками десь далеко звідси. По його руці повзала муха, але він навіть не поворухнувся, — Домінгес, і той прогнав би її. У цьому відчувалася якась сила, прихована і непохитна. Хто знає, можливо, він навіть молився.