Розділ перший 8 page

Того вечора, перед тим як зачинилися крамниці на вулиці Катіна, Фуонг купила ще три шовкових шарфи. Вона сиділа на ліжку і показувала їх мені, голосно захоплюючись яскравими барвами, заповнюючи порожнечу в моїй душі своїм співучим голосом. А потім дбайливо позгортала їх і заховала в свою шухляду, де лежала вже ціла дюжина шарфів; здавалося, вона закладає основу свого скромного щастя. А я закладав хистку основу свого майбутнього, написавши тієї ж ночі листа до Пайла з тими непевними ясністю і передбачливістю, що їх спричиняє опіум. Ось що я писав йому, — недавно я знайшов цього листа в книжці Йорка Гардінга «Роль Заходу». Пайл, очевидно, саме читав цю книжку, коли принесли лист. Може, він скористався ним як закладкою і не став читати книжку далі.

«Дорогий Пайле», — писав я йому, і вперше у мене виникло спокусливе бажання написати: «Дорогий Олдене»,— тому що, кінець кінцем, лист був діловий і мало чим відрізнявся своєю брехливістю від інших ділових листів.

<г Дорогий Пайле!

Я збирався написати Вам з госпіталю, щоб подякувати за все, що Ви зробили для мене тієї ночі. Ви, безумовно, врятували мене від не дуже приємного кінця. Зараз я вже потроху пересуваюся, правда, поки що з допомогою ціпка: я зламав ногу, очевидно, якраз у тому місці, де перелом не такий небезпечний, а старість ще не добралася до моїх кісток і не встигла зробити їх крихкими. Треба нам якось зустрітись і відзначити моє одужання. (На цьому слові перо моє спіткнулось, а потім, як мурах, що наштовхнувся на перепону, обійшло його іншою дорогою). Мені треба відзначити не тільки це; і я знаю, що Ви теж будете раді, бо завжди казали, що інтереси Фуонг обом нам дорожчі за все на світі. Коли я повернувся додому, мене чекав лист від дружини; вона майже дала згоду на розлучення. Тепер Вам нічого більше турбуватися про Фуонг».

То була жорстока фраза, але я зрозумів її жорстокість, лише перечитавши листа, а змінювати що-небудь було пізно:

краще вже розірвати весь лист, ніж викреслювати написане.

— Який шарф тобі подобається найбільше? — спитала Фуонг. — Мені жовтий. — Звичайно, жовтий. Сходи в готель і відішли цього листа. Вона подивилася на адресу.

— Я можу сама віднести його в місію. Не треба буде витрачати грошей на марку. — Ні, краще кинь його в скриньку в готелі. Потім я знову ліг і, відчуваючи тоц^спокій, що його дає опіум, подумав: «У крайньому разі, вона не піде від мене, доки я не поїду звідси, а завтра, можливо після кількох люльок опіуму, я придумаю, як лишитися тут».

2

Повсякденне життя йде своїм звичаєм — і це багатьом зберігає твердий розум. Як під час повітряного нальоту неможливо весь час відчувати страх, так і під зливою буденних справ, випадкових зустрічей, чужих турбот зовсім забуваєш про свої страхи. Думки про наближення квітня, про від’їзд з Індокитаю, про туманне майбутнє без Фуонг відсувались на задній план щоденними телеграмами, бюлетенями в’єтнамської преси та хворобою мого помічника, індійця на ім’я Домінгес (його батьки приїхали з Гоа через Бомбей); він відвідував замість мене менш важливі прес-конференції, старанно прислухався до всяких поголосок та пліток і носив мої кореспонденції на телеграф і в цензуру. З допомогою індійських купців, особливо на Півночі — в Хайфоні, Нам-Діні і Ханої, — він організував для мене свою власну мережу таємної служби і, по-моєму, знав про розташування в’єтмінських частин в Тонкінській дельті точніше, ніж французьке верховне командування.

Ми ніколи не використовували нашої інформації, крім тих випадків, коли вона ставала загальновідома, ніколи не передавали її французькій розвідці, і через те Домінгес користався довір’ям і дружбою деяких в’єтмінських агентів, які таємно перебували в Сайгоні та Шолоні. Те що він був азіат, незважаючи на його португальське ім’я, безумовно, допомагало йому.

Домінгес мені дуже подобався; у деяких людей гордість видно одразу, як шкірну хворобу, чутливу до найменшого дотику, а його гордість була захована глибоко всередині і зведена до мінімуму, який тільки можна уявити в людині. Щодня зустрічаючись із ним, ви відчували тільки його лагідність, скромність і абсолютну любов до правди; мабуть, тільки дружина могла б виявити в ньому гордість. Можливо, правдивість і скромність завжди йдуть поруч: адже скільки брехні породжується нашою гордістю (а в моїй професії, наприклад, — честолюбністю репортера, бажанням знайти більшу сенсацію, ніж твій колега). І Домін- гес допомагав мені не звертати на все це уваги, витримувати потік телеграм з Англії, в яких од мене вимагали відповіді, чому я не дав такого й такого повідомлення, а хтось інший дав його, або чому не прислав такої ж статті, яку написав хтось інший; тим часом я знав, що всі повідомлення не відповідали дійсності.

І тільки тепер, коли Домінгес захворів, я зрозумів, чим я йому завдячую, — подумати тільки, він стежив навіть за тим, щоб моя машина була завжди заправлена бензином; і до всього того він ніколи ані словом, ані поглядом не втручався в моє особисте життя. Здається, він був католик, але про це свідчили хіба що його ім’я та місце народження; із розмов з ним не можна було зрозуміти, чи ПОКЛОНЯЄТЬСЯ ВІН КрІШНІ, чи, може, обмотавши груди колючим дротом, ходить щороку на прощу в печери Бату. Проте його хвороба була для мене й порятунком: вона відвертала увагу від тягаря нескінченних думок про особисті тривоги. Тепер мені самому доводилося відсиджувати стомливі прес-конференції і кульгати до свого столика в «Континенталі», щоб побалакати з колегами, але мені було важче, ніж Домінгесові, одрізнити правду від брехні, а тому в мене ввійшло у звичай заглядати до нього вечорами, щоб обміркувати все те, що я чув. Іноді біля його вузького залізного ліжка в кімнатці, яку Домінгес наймав р одному з убогих провулків коло бульвару Галлієні, я зустрічав кого-небудь з його друзів-індійців. Сам Домінгес, випроставшись і підібгавши під себе ноги, сидів на ліжку; складалося враження, ніби ви прийшли не до хворого, а на прийом до раджі або браміна. Часом, коли в нього починався напад гарячки, його обличчя вкривалося потом, але він ніколи не втрачав ясності розуму. Можна було подумати, що хвороба мучить не його, а чуже тіло. Хазяйка ставила коло нього глечик з свіжим лимонним соком, але я ні разу не бачив, щоб він пив, — можливо, не хотів показати, що його мучить спрага і що страждає його власне тіло.

З усіх моїх відвідин мені особливо запам’яталися одні. Я більше вже не питав його, як він себе почуває, боячись, що питання звучатиме як докір; зате він завжди з великою турботою розпитував про моє здоров’я і вибачався, що мені доводиться щоразу підніматись до нього сходами.

— Я хотів би, щоб ви зустрілися з одним моїм другом. Він розповість таке, що вам слід послухати.

— Що саме? — Я тут записав його прізвище, тому що знаю, як вам важко запам’ятати китайські імена. Ми, звичайно, не повинні посилатися на нього. Мій друг торгує металевим брухтом на набережній Мітхо. — Щось важливе? — Може бути. — А про що йдеться? — Краще, щоб ви почули це від нього. У нас тут діються дивні речі, але я ще сам не розібрався як слід. Піт так і лився з його обличчя, але він не витирав його, немов краплі поту були живими і священними; він не міг би вбити й мухи — щодо цього буй справжній індієць.

— Ви добре знаєте вашого др^уга Пайла? — поцікавився Домінгес. — Не дуже. Шляхи наші схрестилися, і тільки. Я ще не бачився з ним після Тай-Ніня. — Чим він займається? — Працює в економічній місії, але за цим криється безліч гріхів. Здається, він зв’язаний з американськими фірмами. Мені не подобається, що вони примушують французів продовжувати війну, а самі тим часом прибирають усе до своїх рук. — Я чув цими днями його виступ на прийомі, що влаштувала місія на честь приїжджих конгресменів. Йому доручили проінструктувати їх. — Бідний конгрес! — сказав я. — Він же ще не прожив тут і півроку. — Пайл говорив про старі колоніальні держави — Англію і Францію, і про те, що ні англійцям, ні французам нічого сподіватися завоювати довір’я в азіатів. До цього, мовляв, повинна взятись Америка, — в неї руки чисті. — А Гонолулу, Пуерто-Ріко,—сказав я, — а Нью-Мек- сіко *? — Потім хтось спитав його конкретно, чи є якісь шанси в місцевого уряду коли-небудь розгромити в’етмінців, і Пайл відповів, що це зможе зробити тільки «третя сила». Мовляв, «третю силу», вільну від комунізму і ганебних плям колоніалізму (він назвав її «національною демократією»), можна знайти завжди. Треба тільки підшукати вождя і вберегти його від впливу старих колоніальних держав. — Це все з Иорка Гардінга, — сказав я.— Він начитався його, перше ніж з’явитися тут. Пайл казав мені про все це в перші ж дні після свого приїзду і нічого не навчився з того часу. — А може, він уже знайшов такого вождя? — спитав Домінгес. — Хіба це має значення? — Не знаю. Я не знаю, що він робить. Але все ж підіть на набережну Мітхо і поговоріть з моїм другом. Я зайшов додому, на вулицю Катіна, щоб залишити Фуонг записку, а коли сонце сіло, поїхав у район порту. На набережній, напроти пароплавів і сірих військових катерів, стояли столики і стільці; на маленьких жаровнях щось кипіло і булькало. На бульварі де ла Сомм під деревами працювали перукарі, а попід стінами сиділи навпочіпки ворожки з колодами засмальцьованих карт. У Шоломі почуваєш себе так, наче ти потрапив в інше місто, де в кінці дня життя, здається, не завмирає, а тільки починається. Тут ти наче в’їжджаєш в якусь пантоміму: минаєш довгі вертикальні китайські вивіски, яскраві вогні, натовп фігурантів і опиняєшся за кулісами, де все раптом стає темнішим і спокійнішим. Одна така бокова куліса вивела мене знову на набережну, де в темряві зяяли відчинені двері складів, а навколо не було ні душі.

Я ледве знайшов потрібну адресу, і то майже випадково; ворота складу були відчинені, і я при світлі старого ліхтаря розглядів дивовижні, як на картинах Пікассо, купи брухту: ліжка, ванни, смітниці, капоти автомобілів. Там, куди падала смуга світла, видніли тьмяні плями фарби. Я пройшов вузьким проходом, немов прорізаним у цій купі старого заліза, і покликав мосьє Чжоу, але ніхто не відгукнувся. В кінці складу я побачив сходи, які, очевидно, вели в житло мосьє Чжоу. Мені, безсумнівно, було вказано чорний хід, — Домінгес, певне, мав на те свої міркування. Навіть сходи були з обох боків завалені брухтом, шматками заліза, що, може, колись згодяться в цьому воронячому гнізді. На площадку виходила одна велика кімната, і в ній розмістилася ціла сім’я; хто сидів, а хто лежав, — неначе в таборі, ладному щохвилини знятися з місця. Скрізь стояли маленькі чайні чашечки, безліч картонних коробок, наповнених хтозна-чим, і фіброві валізи, перетягнуті ременями. На широкому ліжку сиділа стара жінка, на підлозі повзала мала дитина, тут же були два хлопчики, дві дівчинки і три літні жінки в кофтах і старих коричневих селянських штанях, а в кутку грали в маджонг ¹ двоє старих чоловіків у синіх атласних халатах мандаринів. Не звертаючи ніякої уваги на мій прихід, вони грали швидко, розрізняючи кості на дотик, і дрібний стукіт костей нагадував шурхіт ріні на березі моря, коли відкочується хвиля. Інші теж не зважали на мене, тільки кішка вискочила на картонний ящик, а худий собака обнюхав мене і відійшов.

— Мосьє Чжоу? — спитав я. Дві жінки заперечливо похитали головами, але, як і перше, ніхто навіть не глянув на мене, тільки одна з жінок сполоснула чашку і налила чаю з чайника, який для збереження тепла стояв в оббитому шовком ящику. Я сів на край ліжка поруч із старою жінкою, і дівчинка подала мені чашку; мене наче прийняли в цю сім’ю разом з кішкою і собакою,— може, вони теж потрапили сюди вперше так само несподівано, як і я. Дитина підповзла до мене і почала тягти за шнурки черевиків, але ніхто не нагримав на неї: на Сході не заведено лаяти дітей. На стінах висіли три рекламних календарі; на кожному з них була намальована дівчина з рожевими щоками, в яскравому китайському вбранні. На великому дзеркалі виднівся дивний напис: «Café de la Paix»¹,— воно, очевидно, випадково потрапило сюди з різним мотлохом. Мені здалося, що я теж потрапив сюди разом з мотлохом.

Я повільно сьорбав гіркий зелений чай, переставляючи чашечку без ручки з долоні на долоню,— вона була гаряча і обпікала пальці,— і думав, скільки ще мені доведеться тут просидіти. Я спробував заговорити по-французькому, питаючи, коли, на їхню думку, повернеться мосьє Чжоу, але ніхто не відповів: вони, напевно, не зрозуміли. Коли я спорожнив чашечку, її наповнили знову. Кожний і далі займався своїми справами: одна з жінок прасувала, дівчинка шила, два хлопчики готували уроки, стара жінка розглядала свої ноги — малесенькі, покалічені за давнім китайським звичаєм, а собака слідкував за кішкою, яка все ще сиділа на картонному ящику.

Я починав розуміти, як тяжко доводилося Домінгесові працювати, щоб заробити на шматок хліба.

У кімнату ввійшов украй виснажений китаєць: здавалося, він зовсім не займає місця, наче аркуш навоскованого паперу, яким перестилають в коробці печиво. Якогось обсягу йому надавала тільки смугаста фланелева піжама.

— Мосьє Чжоу?—спитав я. Він поглянув на мене байдужим поглядом курця опіуму: запалі щоки, дитячі зап’ястки, руки як у маленької дівчинки,—багато років і багато люльок треба було, щоб так його засушити.

— Мій друг мосьє Домінгес казав, що ви хотіли зі мною поговорити. Адже ви мосьє Чжоу? — О так, я мосьє Чжоу,— відповів китаєць, ввічливим жестом запрошуючи мене знову сісти. Я був певний, що мета мого приходу вже заплуталась десь у прокурених опіумом закрутках його мозку. Чи не хочу я чашку чаю? Мій візит для нього велика честь. Другу чашку сполоснули, виплеснули з неї воду просто на підлогу і, знову наливши, дали мені в руки, мов жарину,— тяжке випробування чаєм.

Я сказав щось про те, яка велика в нього сім’я.

Він подивився навколо з легким подивом, наче ніколи раніше не помічав цього.

— Моя мати,— сказав він,— моя дружина, моя сестра, мій дядько, мій брат, мої діти, діти моєї тітки... Дитина відповзла від моїх ніг і лежала на спині, брикаючись ногами і щось агукаючи. Цікаво, чия вона? З присутніх одні були надто молоді, інші — надто старі, щоб породити її на світ.

— Мосьє Домінгес казав мені, що ви маєте до мене важливу справу,— промовив я. — Аа-а, мосьє Домінгес! Сподіваюся, мосьє Домінгес здоровий? — У нього гарячка. — О цій порі року багато хто нездужає. Я не був певний, чи пам’ятає він, хто такий Домінгес. Мосьє Чжоу почав кашляти, під його піжамою, на якій бракувало двох гудзиків, туго натягнута шкіра гула, як тубільний бубон.

— Вам теж не завадило б показатися лікареві,— сказав я. До нас приєднався ще один новоприбулий,— я й не чув, як він увійшов до кімнати. То був молодик в охайному європейському костюмі. Він сказав по-англійському:

— У містера Чжоу тільки одна легеня. — Який жаль... — Він викурює сто п’ятдесят люльок на день. — Це чи не забагато. — Лікар каже, що куріння не доведе його до добра, але містерові Чжоу легшає на душі, коли він курить. Я пробурмотів щось співчутливе.

— Дозвольте відрекомендуватись, я — управитель містера Чжоу. — Моє прізвище Фаулер. Мене прислав містер Домін- гес. Він сказав, що містер Чжоу хоче мені щось розповісти. — У містера Чжоу дуже ослабла пам’ять. Хочете чашечку чаю? — Дякую. Я вже випив три.— Наша розмова нагадувала запитання і відповіді з розмовника. Управитель містера Чжоу взяв з моїх рук чашку і передав її одній з дівчаток, а та, вихлюпнувши рештки чаю на підлогу, наповнила її знову.

— Цей не досить міцний,— сказав він, узяв чашку, покуштував чай, потім старанно виполоскав чашку і налив з іншого чайника. — Цей смачніший? — спитав він мене. — Так, набагато. Містер Чжоу прокашлявся, але, як виявилось, тільки для того, щоб сплюнути харкотиння в бляшану плювальницю, розмальовану рожевими квітами. Дитина качалася на підлозі, мокрій від решток випитого чаю, а кішка перестрибнула з картонного ящика на валізу.

— Вам, мабуть, краще поговорити зі мною,— сказав молодик.— Мене звуть містер Хен. — Якщо ви поясните мені... — Давайте спустимось у склад,— перебив мене містер Хен.— Там спокійніше. Я подав руку містерові Чжоу. Він здивовано потримав її між своїми долонями, потім розгублено обвів поглядом перелюднену кімнату, ніби намагаючись зрозуміти, як я сюди потрапив. Коли ми сходили вниз, шурхіт ріні на березі моря затих.

— Обережно. Тут немає останнього східця, — попередив містер Хен і присвітив мені кишеньковим ліхтариком. Ми знову опинилися серед ліжок та ванн, і містер Хен повів мене до бічного проходу. Пройшовши кроків двадцять, він зупинився і спрямував світло ліхтарика на круглу залізну коробку.

— Бачите? — спитав він. — Що це? Він перевернув коробку і показав марку фірми «Діолак- тон».

— Мені це нічого не говорить. — Я мав дві таких коробки,— сказав він.— їх підібрали з іншим брухтом в гаражі містера Фан Ван Муоя. Ви його знаєте? — Ні, не знаю. — Його дружина — родичка генерала Тхе. — Але я не зовсім розумію... — Ви знаєте, що це таке? — спитав містер Хен, нахилившись і піднявши з землі якийсь довгий порожнистий предмет, схожий на корінець селери; його хромована поверхня виблискувала в світлі ліхтарика. — Скидається на трубку для душа. — Це форма для лиття,— сказав містер Хен. Він був, очевидно, з тих людей, що люблять давати нудні пояснення. Помовчавши, щоб я зайвий раз показав своє неуцтво, він спитав:

— Ви розумієте, що таке форма для лиття? — Розумію, звичайно, але все ще я не збагну... — Ця форма зроблена в США. «Діолактон» — марка американської фірми. Ну, починаєте розуміти? — Відверто кажучи, ні. — У формі є дефект. Тому її й викинуто. Але її не повинні були викинути з іншим брухтом, а коробку — тим більше. Це була помилка. Управитель містера Муоя приходив сюди особисто. Я не міг знайти форми, але дозволив йому забрати другу таку коробку. Я сказав, що більше у нас нічого немає, а він запевняв мене, що коробки потрібні йому для зберігання хімікатів. Він, звичайно, не питав про форму, бо не хотів викривати себе, але розшукував її дуже старанно. Містер Муой потім сам ходив в американську місію, щоб побачитися з містером Пайлом. — Та у вас справжня розвідка! — сказав я. Я все ще не міг уявити собі, для чого він усе це мені показує. — Я просив містера Чжоу поговорити з містером Домін- гесом. — Ви хочете сказати, що встановили якийсь зв’язок між Пайлом і генералом Тхе? — спитав я.— Зв’язок досить неміцний, у всякому разі, це не новина. Здається, всі тут тільки те й роблять, що стежать один за одним. Містер Хен ударив підбором по чорній залізній коробці, і звук луною прокотився серед поламаних ліжок.

— Містере Фаулер, ви — англієць. І ви нейтральні. Ви поводилися щодо всіх нас цілком об'єктивно. Значить, ви можете зрозуміти тих із нас, хто всією душею відданий одній із сторін... — Якщо ви натякаєте про те, що ви комуніст або в’єтмі- нець, то можете не турбуватися,— мене це не хвилює. Я не втручаюся в політику. — Коли тут, в Сайгоні, станеться щось лихе, звинувачуватимуть нас. Комітет хотів би, щоб ви об’єктивно поставилися до цього. Ось чому я показав вам і те, й те. — А що таке «Діолактон»? — спитав я.— Нагадує назву згущеного молока. — Справді, тут е щось спільне з молоком.— Містер Хен освітив ліхтариком середину коробки. На дні залишилося трохи білого порошку.— Це один з видів американських пластмас,— сказав він. — Я щось чув, ніби Пайл ввозить пластмасу для виробництва іграшок. Узявши форму, я дивився на неї і намагався уявити собі, який предмет можна вилити в ній. Він мав виглядати не так, як ця форма, а навпаки: форма була лише зворотним зображенням предмета, як у дзеркалі.

— Тільки не для іграшок,—сказав містер Хен. — Це неначе частина якогЬсь вузького циліндра. — Форма незвичайна. — Не розумію, для чого її призначено. Містер Хен одвернувся.

— Я хочу, щоб ви запам’ятали те, що бачили тут,— сказав він, коли ми поверталися назад, ідучи в тіні від куп наваленого брухту.— Можливо, колись вам доведеться написати про це. Але не треба казати, що ви бачили тут цю коробку. — А форму? — Форму — особливо. З

Нелегко знову зустрітися з людиною, що, як то кажуть, врятувала вам життя. Я не бачився з Пайлом, поки лежав у госпіталі, і те, що він мовчав і не з’являвся (цілком зрозуміле явище, бо він сприймав наші заплутані взаємини куди гостріше, ніж я), час від часу починало неабияк турбувати мене; і ночами, до того як починало впливати снодійне, я уявляв собі, як він підіймається сходами, стукає в мої двері, спить у моєму ліжку. В цьому я був несправедливий до нього, а тому до свідомості, що я в боргу перед ним, домішувалося ще й почуття провини. Потім мені було соромно за свій лист. (Які далекі предки наділили мене цим дурним сумлінням? Напевне, самі були вільні од нього, коли гвалтували і вбивали за своїх палеолітичних часів).

Іноді я думав над тим, чи запросити мого рятівника на обід, чи, може, просто запропонувати йому випити в барі «Континенталь». То була трохи незвичайна світська проблема — її розв’язуєш залежно від того, у що оцінюєш своє життя. Обід з пляшкою вина чи подвійна порція віскі?.. Це питання турбувало мене кілька днів, поки його не розв’язав сам Пайл. Він прийшов і почав голосно гукати мене перед замкненими дверима. Стояла післяполуднева спека; я спав, знесилений тим, що вранці пробував ступати на хвору ногу, і не чув, як він стукав у двері.

— ТомасеІ Томасе! Цей поклик став частиною мого сну. Мені снилося, що я іду довгою безлюдною дорогою і нетерпляче жду повороту, а його все нема й нема. Дорога одноманітно розмотується переді мною, неначе телеграфна стрічка, і здається, їй не буде кінця... Аж раптом в мій сон вдерся голос — спочатку наче плач на вежі, а потім вигук, що стосувався мене особисто: «Томасе! Томасе!»

— Ідіть геть, Пайле, — прошепотів я. — Не підходьте до мене. Я не хочу, щоб мене рятували. — Томасе! — Він барабанив у двері, але я притаївся, ніби знову лежав на рисовому полі, а він був мій ворог. Нараз я усвідомив, що стукіт припинився і хтось за дверима про щось пошепки запитував, а інший голос відповідав. Шепіт —річ небезпечна. Я не міг розібрати, хто шепоче. Я потихеньку встав з ліжка і, спираючись на ціпок, добувся до дверей. Напевне, я посувався занадто повільно і вони почули мене, бо за дверима запала тиша. Тиша, наче рослина, пустила паростки; здавалось, вона розрослася під дверима і простягає своє листя в кімнату, де я стою. В цій тиші було щось неприємне, і я порушив її, рвучко розчинивши двері. В коридорі стояла Фуонг, Пайлові руки лежали в неї на плечах: схоже було на те, що вони допіру цілувалися. — Ну, то заходьте,— сказав я.— Заходьте. — Я не міг докликатись вас, — пояснив Пайл. — Спочатку я спав, а потім не хотів, щоб мене турбували. Та коли вже потурбували, заходьте.— Я спитав Фуонг по-французькому: — Де ти його надибала? — Тут, у коридорі,— відповіла вона.— Я почула, як він стукав, і побігла нагору, щоб впустити його. — Сідайте,— сказав я Пайлові.— Хочете кави? — Не хочу, Томасе, і сідати не хочу. — А я мушу сісти. Нога стоклюється. Ви одержали мого листа? — Одержав. Краще б ви його не писали. — Чому? — Тому що це чистісінька брехня. А я вірив вам, Томасе. — Не слід вірити нікому, коли йдеться про жінку. — В такому разі і вам тепер краще мені не вірити. Я буду нишком прокрадатися сюди, коли вас не буде вдома, писатиму їй листи, а адресу надписуватиму на друкарській машинці. Мабуть, я стаю дорослим, Томасе.— Але в його голосі бриніли сльози, і він здавався ще молодшим, ніж звичайно.— Хіба ви не змогли б перемогти без брехні? — Ні, не зміг би. Нещирість — характерна риса європейців, Пайле. Ми бідні, доводиться якось викручуватись. Однак я, очевидно, не вмію брехати. Як ви дізналися, що це брехня? — Від її сестри,— сказав він.— Вона тепер працює у Джо. Я щойно бачив її. Вона знає, що вас відкликають в Англію. — A-а, ви про це,— сказав я з полегкістю.— Фуонг теж про це знає. — А лист від вашої дружини? Чи знає Фуонг про нього? її сестра прочитала його... — Яким чином? — Учора, коли вас не було вдома, вона приходила до Фуонг, і Фуонг показала їй листа. її ви не обдурите. Вона вміє читати по-англійському. / — Зрозуміло. Безглуздо було гніватися на когось: винен в усьому був, очевидно, я сам, а Фуонг, мабуть, показала листа тільки для того, щоб похвалитись, а не через недовір’я.

— І ти знала про це ще вчора ввечері? — спитав я Фуонг.

— Знала. — Я помітив, що ти якось притихла.— Я торкнувся її руки.— А могла ж розбушуватись, як фурія. Але ти — Фуонг, ти не фурія. — Мені треба було подумати,— сказала вона, і я згадав, як, прокинувшись вночі, я по її нерівному віддиху зрозумів, що вона не спить. Я простягнув до неї руку і спитав: «Le cauchemar?» ²⁸ Попервах, коли вона тільки перейшла жити до мене на вулицю Катіна, її мучили кошмари, але минулої ночі вона на моє запитання заперечливо похитала головою; вона лежала спиною до мене, і я притиснув свою ногу до її ноги — перший крок до зближення. Але навіть тоді я нічого не помітив. — Ви можете пояснити, Томасе, чому... — По-моєму, все й так зрозуміло. Я хотів утримати її. — Хоч би чого це їй коштувало? — Звичайно. — Це не любов. — Можливо, не така, як ваша, Пайле. — Я хочу вберегти її від усякого зла. — А я не хочу. Вона не потребує захисту. Я хочу, щоб вона всюди була зі мною, щоб вона спала зі мною. — Проти її волі? — Вона не залишиться тут проти своєї волі, Пайле. — Вона не може вас любити після всього цього. Він уявляв собі все дуже просто. Я обернувся, щоб подивитися на Фуонг. Вона ввійшла в спальню і поправила ковдру, на якій я лежав, потім узяла з полиці одну із своїх книжок з малюнками і сіла з нею на ліжко, ніби наша розмова зовсім її не обходила. Я міг напевне сказати, що то була за книжка — літопис життя англійської королеви в ілюстраціях. Мені було видно, хоч і догори ногами, королівську карету на дорозі до Вестмінстера.

— Любов — західне слово,— сказав я.— Ми вживаємо його з сентиментальності або коли йдеться про непереборний потяг до однієї жінки. Тут люди не знають такого почуття. Ви будете страждати, Пайле, якщо своєчасно цього не зрозумієте. — Я б побив вас, якби не ваша нога. — Ви повинні дякувати мені... і сестрі Фуонг, звичайно. Тепер ви можете діяти без докорів сумління,— адже де в чому ви надто делікатні. Правда, тільки тоді, коли справа не торкається пластмаси. — Пластмаси? — Дай вам боже зрозуміти, що ви тут робите. О, я знаю, у вас благородні мотиви, інших у вас не буває.— Він дивився на мене підозріливо й розгублено.— Мені б хотілося, щоб у вас хоч час від часу бували погані наміри, тоді ви трохи краще розуміли б людей. Те, що я кажу, стосується не тільки вас, але й вашої країни, Пайле. — Я хочу, щоб Фуонг жила пристойно. А тут... смердить. — Ми забиваємо сморід ароматними куріннями. А ви, звичайно, ощасливите її холодильником, власною машиною, телевізором найновішої марки і... — І дітьми...— сказав він. — Життєрадісними молодими американськими громадянами, готовими давати будь-які свідчення сенатській ко- місії. — А що дасте їй ви? Ви навіть не збирались узяти її з собою в Англію. — Ні, я не настільки жорстокий. Хіба що зможу купити їй поворотний квиток. — Ви так і будете тримати її, як зручну підстилку, поки не поїдете звідси? — Вона ж людина, Пайле. Вона може сама вирішувати. — Виходячи з вашої брехні. До того ж вона ще дитина. — Вона не дитина. Вона куди сильніша, ніж ви будете коли-небудь. Знаєте лак, на якому не лишається подряпин? Так і Фуонг. Вона може пережити з десяток таких, як ми з вами. Тільки постаріє — і все. Вона страждатийе від пологів, голоду, холоду, ревматизму, але ніколи не страждатиме, як ми, від думок, від невдоволеного бажання,— на ній не залишиться подряпин, вона підвладна тільки тлінню. Але навіть вимовляючи ці слова, дивлячись, як вона гортає сторінки (сімейний портрет з принцесою Анною), я розумів, що вигадую її характер так само, як вигадував його Пайл. Ніколи не знаєш, що діється в чужій душі. Можливо, вона була така ж полохлива, як і ми всі, але не мала хисту висловити свої почуття,— от і все. І мені пригадався той, перший, нелегкий рік, коли я так палко намагався зрозуміти її, коли я благав сказати мені, про що вона думає, і лякав її своїм безрозсудним гнівом, коли вона мовчала. Навіть моя жага була зброєю: здавалось, досить тільки встромити меч в тіло жертви, як вона втратить самовладання і заговорить.

— Ви сказали все, що хотіли,— обернувся я до Пайла.— Ви знаєте все, що вам належить знати. Прошу вас, ідіть звідси. — Фуонг,— покликав він. — Мосьє Пайл? — відгукнулась вона, одірвавшись від споглядання Віндзорського палацу, і її церемонна ввічливість була в цю хвилину смішна і водночас заспокійлива. — Він обдурив вас. — Зе пе сотрет^ рае *. — Та забирайтеся ви звідси,— сказав я.— Ідіть до своєї «третьої сили», до свого Иорка Гардінга та «Ролі демократії». Ідіть геть, розважайтеся пластмасою. Згодом мені довелось переконатися, що він точно виконав усі мої вказівки.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ Розділ перший

1

Минуло майже два тижні після Пайлової смерті, перше ніж я знову зустрівся з Віго. Я йшов бульваром Шарне, коли раптом почув його голос з ресторану «Клуб». Він кликав мене. В ті дні цей ресторан був улюбленим місцем службовців французького сюрте; наче кидаючи виклик усім, хто ненавидів їх, вони їли й випивали на першому поверсі, а всі інші відвідувачі харчувались нагорі, куди не досягали ручні гранати партизанів. Я підійшов до Віго, і він замовив для мене вермут-касі.

— Розіграємо, кому платити? — Будь ласка. Я вийняв кості, щоб зіграти в традиційне чотири — двадцять один. Ці числа і вигляд костей і тепер виразно нагадують мені про роки війни в Індокитаї. Досить мені глянути на людей, що грають у кості,— і я знову на вулицях Ханоя чи Сайгона, поміж зруйнованих будинків Фат- Дьєма, чую близькі вибухи мін, бачу біля каналів парашутистів, схожих на гусінь у своїх химерно розмальованих комбінезонах, а іноді перед очима в мене постає мертва дитина.