Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ перший 6 page





— Усе,— сказав я.— Приїхали! — Скінчився бензин? — Був повний бак. Перед тим як їхати, я налив повнісінький бак. Ці негідники в Тай-Ніні вицідили його. Треба було перевірити. Це на них схоже — залишити якраз стільки бензину, щоб ми могли вибратися за межі їхньої зони. — Що ж тепер робити? — Спробуємо якось дістатися до найближчої сторожової вежі. Будемо сподіватись, що в них знайдеться трохи бензину. Але нам не пощастило. Машина не дотягла до вежі ярдів тридцять і стала. Ми підійшли до підніжжя вежі, і я крикнув вартовим по-французькому, що ми друзі і зараз піднімемось до них. Я не мав ніякого бажання загинути від кулі в’єтнамського вартового. Відповіді не було, ніхто не визирнув. Я спитав Пайла:

— У вас є револьвер? — Ніколи не ношу з собою. — Я теж. Останні барви заходу сонця, зелені й золотисті, як рисові поля, стікали через край плаского світу; на тлі одноманітно сірого неба різко чорніла сторожова вежа. Була майже сьома. Наближалася комендантська година. Я знову загукав, і знову ніхто не озвався.

— Ви пам’ятаєте, скільки веж ми проминули після останнього форту? — Не звернув уваги. — І я теж. До найближчого форту було, мабуть, не менш як шість кілометрів — година ходу. Я крикнув утретє, і відповіддю було все те ж мовчання.

— Здається, там нікого немає,— сказав я.— Мабуть, я заберуся нагору й подивлюсь. Жовтий прапор з червоними смугами, що вицвіли од сонця і стали оранжевими, показував, що ми вже за межами зони хоа-хао, на урядовій території. Пайл спитав:

— Вам не здається, що, коли почекати, може підійти якась машина? — Можливо, але вони можуть підійти раніше. — А що, коли засвітити фари? Подати сигнал. — Ради бога, не треба. Було вже так темно, що я спіткнувся, шукаючи драбину. Щось хруснуло під ногою; звук, здавалося, полинув над рисовими полями. Чи почули його? І хто? Постать Пайла розпливалась і манячила невиразною плямою обіч дороги. Темрява в цих краях не спускається, а падає, мов камінь.

— Постійте там, поки я вас не покличу,— сказав я. Чи не втягли вартові драбину нагору? Ні, вона стоїть

на місці. Хоч по ній може забратись на вежу й ворог, але для вартових вона єдиний порятунок. Я поліз угору.

Як часто доводилося мені читати про те, що думають люди в хвилину страху: про бога, сім’ю, дружину. Я схиляюся перед їхньою витримкою. Я ні про що не думав, навіть про люк над головою; в ці секунди я перестав існувати, 9: був саме втілення страху. В кінці драбини я вдарився головою — страх не лічить щаблів, не чує, не бачить. Потім моя голова виткнулась над земляною долівкою; ніхто в мене не вистрелив, і страх зник.

З

 

На долівці горіла маленька гасова лампа; два чоловіки сиділи, притулившись до стіни, і стежили за мною. Один з них тримав автомат, другий — гвинтівку, але обидва були перелякані не менше за мене. Вони були схожі на школярів, але у в’єтнамців старість наступає зненацька, як і темрява після заходу сонця; ось вони ще хлопчаки, і зразу ж— старі люди. Я був радий, що колір моєї шкіри і розріз очей служать мені паспортом,— тепер солдати не стали б стріляти навіть з переляку.

Я виліз з люка і заговорив, щоб заспокоїти їх, пояснюючи, що внизу стоїть моя машина, бо вийшов весь бензин. Може, вони продадуть мені трохи, коли мають? Але, обдивившись, я зрозумів, що просити в них бензину — марна річ. В маленькій круглій вартівні не було нічого, крім ящика з патронами, вузького Дерев’яного ліжка та двох ранців, що висіли на гвіздку. Два казанки з недоїденим рисом і дерев’яними паличками свідчили, що їли вони без апетиту.

— Хоч трошки бензину, щоб доїхати до найближчого форту,— просив я. Один з в’єтнамців — той, що був з гвинтівкою,— заперечливо похитав головою.

— Якщо ви не знайдете, нам доведеться всю ніч сидіти тут. — C’est défendu l, — Ким? — Ви цивільний. — Ніхто не примусить мене сидіти там, на дорозі, і чекати, поки мені переріжуть горлянку. — Ви француз? Говорив тільки один з них. Другий сидів одвернувшись і дивився в амбразуру. Він міг бачити тільки клаптик неба завбільшки з поштову листівку; здавалося, він щось чує, і я теж став прислухатись. Тиша наповнилася звуками, яким важко було дати назву,— легке потріскування, скрипіння, шелест, щось схоже на покашлювання і шепіт. Потім я почув Пайлів голос: певне, він підійшов до драбини.

— Все гаразд. Томасе? — Лізьте сюди! — крикнув я у відповідь. Пайл став вилазити по драбині, і солдат, що мовчав, підвів автомат; не думаю, щоб він зрозумів хоч слово з того, що ми говорили,— рух був мимовільний. Зрозумівши, що страх паралізував його, я гримнув на нього тоном капрала: «Опусти автомат!» — і вилаявся по-французькому, сподіваючись, що це його дійме. Солдат механічно виконав наказ. У вартівні з’явився Пайл.

— Нас запросили перебути ніч на цій вежі,— повідомив я. — Чудово,— відповів Пайл.— А хіба один з цих йолопів не повинен стояти на варті? — збентежено спитав він. — Вони не люблять, щоб у них стріляли. Шкода, що ви не взяли з собою чогось міцнішого за лимонний сік. — Іншим разом обов’язково візьму,— сказав Пайл. — У нас попереду ще ціла ніч. Тепер, коли Пайл був зі мною, я більше не чув ніяких звуків. Навіть обидва солдати, здавалося, заспокоїлись.

— А що буде, коли на них нападуть в’єтмінці? — спитав Пайл. — Вони стрельнуть разок і втечуть. Ви читаєте про це кожного ранку в «Екстрем Оріан»: «Минулої ночі один з постів на південний захід від Сайгона тимчасово захопили в’єтмінці». — Погана перспектива. — Між нами та Сайгоном сорок таких сторожових веж. Завжди можна сподіватися, що в біду попаде хтось інший, а не ти. — А сендвічі нам би тепер згодилися,— промовив Пайл.— І все ж я думаю, що одному з них слід час від часу поглядати крізь амбразуру. — Він боїться, що на нього погляне куля. Тепер, коли ми теж умостилися на долівці, в’єтнамці трохи заспокоїлись. Я співчував їм: не так легко двом погано навченим солдатам сидіти тут щоночі, гадаючи про те, коли з залитих водою рисових полів підкрадуться до вежі в’єтмінці. Я спитав Пайла:

— Ви думаєте, вони знають, що борються за демократію? Треба було б сюди Иорка Гардінга, щоб їм це пояснив. — Ви завжди смієтеся з РІорка Гардінга,— сказав Пайл. — Я сміюся з тих, хто марнує так багато часу на писанину про речі, яких не існує,—про абстрактні поняття. — Для нього вони існують. Хіба у вас нема ніяких абстрактних понять? Наприклад, бог. — Я не маю підстав вірити в бога. А ви? — Вірю. Я належу до унітарної церкви. — Скільком мільйонам богів поклоняються люди? Адже навіть побожний католик вірить у різних богів, коли він наляканий, коли щасливий або голодний. — Можливо, якщо бог існує, то він такий великий, що кожний бачить його по-різному. — Як великого Будду в Бангкоку,— сказав я.— його не можна зразу осягнути поглядом. У всякому разі, він ні в що не втручається. — По-моєму, ви просто намагаєтесь бути цинічним,— сказав Пайл.— Повинні ж ви вірити в що-небудь. Ніхто не може жити без віри. — Звичайно. Адже я не беркліанець. Я вірю в те, що сиджу, спершись спиною на цю стіну. Вірю в те, що он там лежить автомат. — Я не це мав на увазі. — Я навіть вірю в те, що пишу, а це куди більше від того, що може сказати більшість ваших кореспондентів. — Хочете сигарету? — Я не курю нічого... крім опіуму. Дайте вартовим. З ними краще бути друзями. * * Пайл підвівся, дав їм закурити і повернувся.

 

— Я б хотів, щоб ці сигарети мали символічне значення, як хліб-сіль,— сказав я. — Ви їм не довіряєте? — Жодний французький офіцер не наважився б перебути ніч з двома наляканими до смерті вартовими в одній з таких веж. Уявіть собі, були випадки, коли цілі взводи видавали своїх офіцерів. Іноді в’єтмінці домагаються рупором більшого, ніж базукою 1. Я не можу докоряти їм за це. Адже вони теж ні в що не вірять. Ви й подібні до вас намагаєтеся вести війну руками людей, які зовсім у ній не зацікавлені. — Вони не хочуть комунізму. — Вони хочуть досхочу рису,—зауважив я.— Вони не хочуть, щоб у них стріляли. Вони бажають, щоб ніщо не порушувало їхнього спокою. Вони не хочуть, щоб люди з білою шкірою пояснювали їм, чого вони хочуть. — Якщо ми втратимо Індокитай... — Я вже чув цю пластинку. Тоді втратимо Сіам. Втратимо Малайю. Втратимо Індонезію. А що значить «втратимо»? Якби я вірив у вашого бога і в потойбічне життя, я б виставив свою райську арфу проти вашого золотого німба, що через п’ятсот років на світі не буде ні Нью-Йорка, ні Лондона; а вони, як і перше, вирощуватимуть рис на цих полях і в своїх гостроверхих капелюхах носитимуть на довгих жердинах кошики на базар. А хлопчаки, як і перше, їздитимуть верхи на буйволах. Я люблю буйволів, бо їм не подобається наш запах—запах європейців. І затямте: з погляду буйвола ви теж європеєць. — їх примусять повірити в те, що їм кажуть. їм не дозволять думати за самих себе. — Думати — це розкіш. Невже ви вважаєте, що селянин, повернувшись уночі в свою брудну халупу, сідає і думає про бога і демократію? — Ви говорите так, наче в цій країні самі селяни. А освічені люди? Хіба вони будуть щасливі? — О ні,— сказав я.— Ми виховали їх у нашому дусі. Ми навчили їх небезпечних ігор, ось чому ми й сидимо зараз тут, сподіваючись, що нам не переріжуть горлянок. А ми заслуговуємо, щоб нам їх перерізали. Мені хотілося б, щоб ваш друг Иорк теж був тут. Цікаво, як би це йому сподобалось. — Иорк Гардінг дуже хоробра людина. Знаєте, в Кореї... — Але ж він там не служив в армії. Він мав поворотний квиток. З поворотним квитком у кишені хоробрість стає розумовою вправою, схожою на самобичування ченців: «Скільки я витримаю?» А ці* бідолахи не можуть сісти на літак і повернутися додому... Слухайте,— звернувся я до них.— Як вас звати? — Я подумав, що знайомство з ними дасть нам змогу залучити їх до нашої розмови. Вони не відповіли, а тільки похмуро поглядали на нас і смоктали недокурки сигарет.

— Мабуть, вважають нас за французів,— сказав я. — В тім-то й річ,— підхопив Пайл.— Ви не повинні виступати проти Иорка, ви повинні виступати проти французів, проти їхнього колоніалізму. — У вас усе «ізми» та «кратії». Наведіть мені факти. Плантатор на каучуковій плантації б’є свого наймита,— гаразд, я проти нього. Але ж не міністр колоній наказує йому робити це. У Франції він, напевне, бив би свою дружину. Я знав священика, дуже злиденного,— він мав тільки одні штани,— а під час епідемії холери щоденно по п’ятнадцять годин ходив від халупи до халупи, нічого не їв, крім рису та солоної риби, і причащав з своєї старої чаші — дерев’яної тарілки. Я не вірю в бога, і все ж я за цього священика. Може, по-вашому, це теж колоніалізм?

— Авжеж, колоніалізм. Иорк пише, що часто саме здібні адміністратори заважають змінити погану систему. — У всякому разі, французи гинуть кожного дня... а це вже не абстракція. Вони не втягують цих людей у війну підступною брехнею, як ваші політикани... або наші. Я був в Індії, Пайле, і знаю, якої шкоди завдають ліберали. Ми не маємо більше ліберальної партії... зате лібералізм заразив усі інші партії. Ми всі або ліберальні консерватори, або ліберальні соціалісти — і у всіх нас чисте сумління. Краще вже бути експлуататором, який бореться за те, щоб експлуатувати, і вмирає за це. Візьміть історію Бірми. Ми вдерлися в країну, деякі місцеві племена підтримали нас, ми перемогли, але як і ви, американці, ми в ті дні не вважали себе за колоніалістів. О ні, ми уклали мирну угоду з королем, повернули йому його володіння, а своїх союзників кинули напризволяще, щоб їх розпинали і четвертували. Вони були простаки. Вони думали, що ми залишимося там. Але ми були ліберали і хотіли, щоб наше сумління було чисте. — Це було дуже давно. — Тут буде не краще. їх заохочують, а потім кинуть, залишивши їм трохи військового спорядження та ще виробництво іграшок. — Іграшок? — З вашої пластмаси. — А-а, розумію. — Не знаю, чому це я заговорив про політику. Вона мене не цікавить, адже я тільки репортер. Я ні в що не втручаюсь. — Невже? — спитав Пайл. — Я сперечаюся для того, щоб скоротати цю прокляту ніч, от і все. Я не стаю ні на чий бік. Я буду тільки повідомляти, хоч би хто переміг. — Якщо переможуть вони, вам доведеться писати неправду. — Завжди є якийсь обхідний шлях, та я й не помічав, щоб наші газети дуже шанували правду. Те, що ми сидимо і розмовляємо, мабуть, підбадьорило солдатів: вони, очевидно, сподівалися, що звук наших «білих» голосів (адже голоси теж мають колір: жовті голоси співають, у чорних гортанний звук, наче полощуть горло, наші ж просто говорять) справить враження, ніби нас тут багато, і в’єтмінці не наважаться вчинити напад. Солдати взяли свої казанки і знов почали їсти, шкрябаючи паличками і поглядаючи поверх казанків на нас з Пайлом.

— Значить, ви вважаєте, що ми програли? — Справа не в цьому,— сказав я.— Але я не маю особ- ливого бажання бачити вас переможцями. Мені хотілось би, щоб ці двоє були щасливі,— от і все. Я хотів би, щоб їм не доводилося сидіти ночами в темряві, переляканими на смерть. — Але ж треба боротися за свободу. — Щось я не бачив, щоб тут билися американці. А щодо свободи, то не знаю, що це таке. Спитаймо в них.— Я звернувся до них: —La liberté—qu'est ce que c’est la liberté? L Вони їли рис і мовчки дивилися на нас.

— Невже ви хочете, щоб усі люди були відлиті в одній формі? — спитав Пайл.— Ви сперечаєтесь аби сперечатися. Ви інтелігент. Ви виступаєте за волю людської особи, як і я... або Иорк. — А чому, власне, ми тільки тепер це відкрили? — сказав я.— Сорок років тому ніхто про цю волю людської особи навіть не згадував. — Тоді їй ніщо не загрожувало. — Нашій особі ніщо не загрожувало, ще б пак; але хто турбувався про особу людини на рисовому полі і хто тепер турбується? Єдиний, хто поводиться з нею як з людиною, це політичний комісар. Він сяде в її халупі, спитає, як її звати, вислухає її скарги; він витрачає на неї годину щодня, щоб навчити її чогось — байдуже чого; але він поводиться з нею як з людиною, як з істотою, що має якусь цінність. Перестаньте краще повторювати на Сході, наче папуга, про небезпеку, що загрожує людській особі. Тут одразу виявиться, що ви — на хибному шляху; це вони виступають за людську особу, а ми виступаємо просто за рядового номер 23987, пішака в глобальній стратегії. — Ви й наполовину не вірите в те, що говорите,— збентежено промовив Пайл. — Вірю, навіть на три чверті. Я тут уже давно. І знаєте, моє щастя, що я ні в що не втручаюсь, а то може виникнути спокуса зробити що-небудь... адже тут, на Сході... одне слово, я проти Айка 24. Мені, коли вже на те пішло, подобаються ці двоє. Це їхня країна... Котра година? Мій годинник зупинився. — Пів на дев'яту. — Ще яких-небудь десять годин, і ми зможемо вирушити звідси. — А стає холодно,— сказав Пайл, щулячись.— Ніколи не думав, що тут може бути така холоднеча. — Навкруги вода. У машині є шерстяна ковдра. Не за* мерзнемо. — А не страшно йти по неї? — Для в’єтмінців ще ранувато. — Давайте я сходжу. — Я більше звик до темряви. Я підвівся, і обидва солдати перестали їсти.

— Je reviens tout de suite сказав я їм. Спустивши ноги в люк, я намацав драбину і поліз униз.

Дивно, як заспокійливо діє розмова, особливо на абстрактні теми: найнезвичайніше оточення починає здаватися чимось буденним. Я більше не відчував страху: у мене було таке почуття, ніби я вийшов з кімнати і маю повернутися туди, щоб продовжити суперечку,— немов сторожова вежа була вулицею Катіна, баром у ресторані «Мажестік» або навіть кімнатою десь недалеко від Гордон-скверу.

Я постояв хвилинку внизу біля вежі, щоб очі звикли до темряви. На небі яскраво блищали зорі, але місяць ще не зійшов. Місячне світло нагадує мені морг і холодне сяйво лампочки без абажура над мармуровим столом, а мерехтливе світло зірок сповнене життя, наче хтось там, у далеких неосяжних просторах, намагається передати нам послання доброї волі: адже навіть у назвах зірок є щось дружнє. Венера — це жінка, яку ми любимо. Ведмедиця — це ведмедики, якими ми гралися в дитинстві, а Південний Хрест, мабуть, нагадує таким віруючим, як моя дружина, про улюблений псалом або вечірню молитву. Я здригнувся і зіщуливсь, як Пайл. Але ніч була досить тепла, тільки від залитих водою полів обабіч дороги віяло чимось моторошним. Я пішов у напрямку до машини; і на якусь мить, коли я вийшов на дорогу, мені здалося, що машини вже немає. Мене знову опанував страх, хоч я й згадав, що машина зупинилась ярдів за тридцять од вежі. Я йшов, мимоволі зігнувшись: мені здавалося, що так мене важче помітити.

Щоб дістати ковдру, довелося відчинити багажник; клацання замка і рипіння кришки примусили мене здригнутися. Тільки я порушував тишу цієї ночі, яка, здавалося, кишіла людьми, і це мене зовсім не радувало. Перекинувши ковдру через плече, я спустив кришку багажника обережніше, ніж підіймав її, і якраз у ту мить, коли клацнув замок, небо з боку Сайгона спалахнуло яскравим світлом і на дорозі пролунав гуркіт вибуху. Кулемет дав дві черги й замовк, перше ніж припинився гуркіт. Я подумав: «Комусь дісталося», — і звідкись здалека почулися голоси людей, що кричали від болю або ж від страху, а може, й від радощів перемоги. Не знаю чому, але я весь час думав, що на нас нападуть ззаду, звідти, звідки ми приїхали; і те, що в’єтмінці десь там, попереду, між нами і Сайгоном, на якусь мить здалося мені несправедливим. Виходило, що ми їхали назустріч небезпеці, замість того, щоб віддалятись од неї, і зараз я йшов туди, де чигала небезпека, — до вежі. Я не біг, а йшов, щоб зчиняти менше шуму, хоч усе моє єство поривалося бігти.

Біля драбини я крикнув Пайлові: «Це я, Фаулер!» (Навіть тут я не міг назвати йому себе на ім’я). Картина всередині вежі змінилась. Казанки з рисом знову стояли на долівці; один із солдатів, притиснувшись до стіни і тримаючи в руках гвинтівку, пильно стежив за Пайлом, а той стояв на колінах, трохи відсунувшись від протилежної стіни, і не спускав очей з автомата, що лежав між ним та другим вартовим. Схоже було на те, що він почав підповзати до автомата, але його зупинили на півдорозі. Рука другого вартового теж простяглася до автомата; вони не боролись, навіть не погрожували один одному, — зовсім як у дитячій грі, де гравці мають рухатися непомітно, бо інакше вас відішлють назад і примусять почати все спочатку.

— Що тут діється? — спитав я. Обидва поглянули на мене, а Пайл раптом кинувся до автомата і притягнув його до себе.

— Це що, гра? — спитав я. — Я йому не довіряю, — відповів Пайл. — Невідомо, що він зробить, коли ті нападуть. — А ви коли-небудь стріляли з автомата? — Ні. — От і чудово. Я теж. Сподіваюся, він заряджений,— ми ж не зуміємо зарядити. Еартові мовчки примирилися з втратою автомата. Один з них опустив гвинтівку і поклав її собі на коліна, другий притулився до стіни і заплющив очі, мабуть, вірячи, як у дитинстві, що від цього стане невидимий. Можливо, він був радий, що більше не несе ніякої відповідальності. Десь далеко знову татакнув кулемет — три черги, і знову тиша. Другий вартовий міцніше заплющив очі.

— Вони не знають, що ми не вміємо поводитися з автоматом, — промовив Пайл. — Вважається, що вони стоять за нас. — А я був певен, що ви не стоїте ні за кого. — Touché,25 — сказав я. — Шкода, що про це не знають в’єтмінці. — А що там діється внизу? Я знову процитував завтрашній номер «Екстрем Оріан»: «Минулої ночі в’єтмінські нерегулярні частини напали на один з постів за п’ятдесят кілометрів від Сайгона і тимчасово захопили його».

— А не здається вам, що в полі буде безпечніше? — Там страшенно вогко. — Ви так спокійно ставитесь до цієї погоди, — здивувався Пайл. — Я наляканий до смерті... але все склалося краще, ніж можна було сподіватися. Вони звичайно не нападають більше ніж на три пости за ніч. Наші шанси збільшились. — Що це таке? Почувся шум важкої машини, що йшла по дорозі в напрямку Сайгона. Я підійшов до амбразури і поглянув униз якраз в ту мить, коли повз вежу проходив танк.

— Патруль, — сказав я. Баштова гармата поверталась то в один бік, то в другий. Я хотів гукнути до солдатів у танку, але яка з цього користь? У них в машині все одно немає місця для двох нікому не потрібних цивільних. Земляна долівка злегка тремтіла, коли проїжджав танк, потім усе стихло. Я поглянув на годинник — за дев’ять хвилин дев’ята — і с'Мв напружено чекати, щоб засікти час, коли блисне спалах пострілу. Так визначають, чи далеко вдарила блискавка, прислухаючись, коли загуркоче грім. Минуло близько чотирьох хвилин, перше ніж гармата відкрила вогонь. У відповідь почувся ледь чутний постріл базуки, і потім усе знову замовкло.

— Коли вони повернуться, — сказав Пайл, — ми посигналимо їм, щоб вони підвезли нас до табору. Долівка струснулась од вибуху.

— Якщо взагалі повернуться, — сказав я. — Схоже на те, що це вибухнула міна. Коли я знову поглянув на годинник, було вже чверть на десяту, а танк усе ще не повертався. Пострілів більше не було.

Я сів біля Пайла і випростав ноги.

— Спробуймо краще заснути, — запропонував я. — Більше нам нічого не лишається робити. — Мене непокоять ці вартові,— сказав Пайл. — Поки не з’являться в’єтмінці, можете їх не боятися. Для певності покладіть автомат собі під ногу. Я заплющив очі і спробував уявити себе десь в іншому місці... ну, хоч би в купе четвертого класу одного з німецьких поїздів, — їх було багато в Німеччині до того, як Гітлер прийшов до влади; в ті дні я був молодий, міг, не сумуючи, просидіти ніч, і душа моя була сповнена надій, а не страху. Якраз о цій годині Фуонг завжди готувала мені мої вечірні люльки. «Чи не чекає на мене лист?» — подумав я. Я сподівався, що не чекає, бо знав, що в ньому буде написано, а поки лист не прибув, можна помріяти про нездійсненне.

— Ви заснули? — спитав Пайл. — Ні. — Вам не здається, що нам слід втягти сюди драбину? — Я починаю розуміти, чому вони не зробили цього. Адже це єдиний вихід звідси. — Хоч би танк повернувся. — Тепер уже не повернеться. Я намагався поглядати на годинник не дуже часто, але інтервали були далеко менші, ніж я думав. Дев’ять сорок, десять п’ять, десять двадцять, десять тридцять дві, десять сорок одна.

— Не спиться? — спитав я Пайла. — Не спиться. — Про що ви думаєте? Пайл помовчав.

— Про Фуонг, — сказав нарешті. — Про Фуонг? — Просто думав, що вона зараз робить. — Можу вам сказати. Вона вирішить, що я залишився ночувати в Тай-Ніні, — це зі мною трапляється не вперше. Зараз вона лежить на ліжку, запаливши шматочок камфорного дерева, щоб прогнати москітів, і розглядає малюнки в старому номері «Парі-матч». Вона, як і французи, вельми шанує королівську сім’ю. Він сказав задумливо:

— Це, мабуть, дуже приємно — знати про неї все. Я уявив собі, як його по-собачому лагідні очі вдивляються в темряву. Його слід було б назвати Фідо *, а не Олденом.

— Я теж не знаю напевне, але сподіваюся, що це так. Чи варто ж ревнувати, однаково нічого не вдієш. Як сучка схоче... — Томасе, я просто ненавиджу вас, коли ви так говорите. Знаєте, якою я бачу Фуонг? Чистою, як квітка! — Нещасна квітка, — сказав я. — Навколо стільки бур’янів. — Де ви познайомилися з нею? — Вона танцювала в «Гран монді». — Танцювала?! — вигукнув він, наче сама думка про це завдала йому болю. — Цілком пристойна професія, — сказав я. — Не хвилюйтесь. — У вас такий багатий досвід, Томасе. — Мені багато років. Поживете з моє... — Я навіть не знаю, що таке жінка, — сказав він.— У повному розумінні цього слова. Нічого такого, що можна було б назвати справжнім досвідом. — Ви, американці, надто захоплюєтеся свистом. На це ви, здається, витрачаєте майже всю свою енергію. — Я ще ніколи нікому не казав про це. — Ви ще молодий. Тут нічого соромитись. — А ви знали багатьох жінок, Фаулере? — Що значить «багатьох»? Чотири жінки — не більше — щось важили для мене... або я для них. А решта сорок з гаком... сам дивуюся, для чого все це було. Фальшиві уявлення про суспільні обов’язки, про те, що це потрібно для здоров’я. — Ви певні, що це фальшиві уявлення? — Мені хотілось би' повернути назад ті ночі. Я ж усе ще закоханий, Пайле, а сил колишніх немає. До того ж тоді це було питання самолюбства. Минає багато часу, перше ніж ми перестаємо пишатися тим, що нас бажають. А втім, лише бог знає, чим тут, власне, пишатися, особливо коли поглянеш навколо і побачиш, кого тільки не бажають. — А вам не здається, Томасе, що зі мною щось не гаразд? — Ні, Пайле. — Я не хочу запевняти, що я не маю потреби в цьому, Томасе, як і всякий інший. Скажіть, я не здаюся вам... дивним? — Ніхто з нас не має такої потреби в цьому, як ми твердимо. Тут велику роль відіграє самонавіяння. Тепер я знаю, що ніхто мені, крім Фуонг, не потрібний. Але такі речі починаєш розуміти тільки з часом. Якби її не було, я міг би легко прожити рік без жодної безсонної ночі. — Але ж вона є, — промовив він ледве чутно. — Починаєш з розпусти, а кінчаєш, як твої діди, вірністю одній жінці. — Але починати з вірності, напевне, здається дуже наївним... — Ні. — За статистикою Кінсі такого не трапляється. — Тому я й не вважаю, що це наївно. — Знаєте, Томасе, так приємно бути з вами і розмов ляти, як ми оце зараз розмовляємо. Здається, вже якось не так страшно.

— Нам теж так здавалося під час «бліцу» *, коли наставала тиша. Але їхні літаки завжди прилітали знову. — Коли б вас спитали, яку найгострішу фізичну насолоду відчували ви в своєму житті, що б ви відповіли? Відповісти було не важко.

— Лежати вранці в ліжку і дивитись, як жінка в червоному халаті розчісує волосся. \ — Джо казав, що в нього це було тоді, коли він спав в одному ліжку з китаянкою і негритянкою. — Я міг би вигадати таке, коли мені було двадцять років. — Джо вже п’ятдесят. *— Цікаво, скільки років дали йому в армії, коли визначали рівень його розумового розвитку?

— Та жінка в червоному халаті — Фуонг? Краще б він не питав мене про це.

— Ні, — відповів я, — та жінка була раніше. Коли я пішов од своєї дружини. — А потім що з нею сталося? — Я і її залишив. — Чому? І справді, чому?

— Ми дурні, коли любимо, — сказав я. — Я дуже боявся втратити її. Мені здалося, що вона змінилась до мене... не знаю, чи це справді було так, але я не міг більше витримати непевності. І я сам помчав назустріч фінішу, як боягуз кидається назустріч ворогові і одержує за це медаль. Я хотів перебороти цю смерть. — Смерть? — Для мене це було подібно до смерті. Тоді я й поїхав на Схід. — І знайшли Фуонг? — Так. — Але з Фуонг у вас цього вже не було? — Ні, тут інакше. Бачите, та, інша, мене любила. Я боявся втратити любов. А тепер я боюся втратити тільки Фуонг. «Для чого я це сказав? — подумав я. — Йому зовсім не потрібне моє заохочення».

— Але ж вона любить вас? — Це не зовсім те. Така вже їхня натура. Ви самі переконаєтесь у цьому. Наївно називати їх дітьми, але з одного погляду вони й справді, як діти. Вони люблять вас за вашу добрість, за впевненість у завтрашньому дні, за ваші подарунки; вони ненавидять вас за те, що ви їх ударили, за несправедливість. Вони не розуміють, як можна ввійти у кімнату, побачити незнайому людину і закохатися в неї з першого погляду. Для немолодої вже людини, Пайле, це дуже втішна риса — Фуонг не втече від мене, поки вдома їй буде добре. Я не хотів завдавати йому болю. І зрозумів, що завдав його, коли він сказав мені з ледве стримуваною злістю:

— Але вона може знайти людину ще добрішу і щедрішу. — Можливо. — І ви не боїтеся цього? — Боюся, але не так, як з тією, іншою. — А ви взагалі любите її? — Люблю, Пайле, люблю. Але так, як тоді, я любив тільки один раз в житті. — Незважаючи на сорок з гаком жінок, що у вас були? — різко урвав він мене. — Я впевнений, що за статистикою Кінсі це менше від середньої норми. Знаєте, Пайле, жінки не люблять незайманих. І я не певен, що ми любимо незайманих дівчат, якщо не схильні до патологічних збочень. — Я зовсім не хотів сказати, що я незайманий, — сказав Пайл. Усі наші розмови з ним кінець кінцем завжди набирали якогось безглуздого характеру. Може, через його простодушність? У розмові він був занадто прямолінійний.

— Можна мати сотню жінок, Пайле, і все ж лишатися незайманим. Більшість ваших солдатів, яких повісили під час війни за згвалтування жінок, були незаймані. У нас в Європі їх не так багато. Я радий цьому. Вони завдають дуже багато шкоди. — Я просто не розумію вас, Томасе. — Не варто пояснювати. Та й набридла вже мені ця розмова. Я дожив до такого віку, коли більше думаєш не про статеві проблеми, а про старість і смерть. Я прокидаюся з думками про них, а не про жіноче тіло. Мені просто не хочеться лишитися самотнім на схилі віку, от і все. Я не знав би, про що думати цілими днями. Краще вже мати жінку в своїй кімнаті... навіть таку, якої не любиш. Але якщо Фуонг піде від мене, чи стане в мене сили знайти іншу? — Якщо вона потрібна вам тільки для цього... — Тільки для цього? Почекайте, поки вам стане страшно прожити останні десять років самотнім, без жодного товариша, маючи в перспективі богадільню. Тоді ви почнете кидатися з боку в бік, втечете навіть від тієї жінки в червоному халаті, аби знайти кого-небудь, однаково кого, хто залишиться з вами до кінця ваших днів. — Чого б вам не повернутися до дружини? — Не так легко жити з людиною, яку ти скривдив. Почулася довга автоматна черга — приблизно за милю

від нас. Можливо, якийсь знервований вартовий з переляку стріляв по тінях, а може, почалася нова атака. Мені хотілося думати, що почалась атака, — це збільшувало наші шанси.

— Ви боїтеся, Томасе? — Звичайно, боюся. Всіма фібрами душі. Хоч розум мені й підказує, що краще померти саме так. Ось чому я приїхав на Схід. Тут смерть завжди поруч. Я поглянув на годинник. Була вже одинадцята. Ще вісім годин, і тоді ми зможемо відпочити. Я сказав:

— Здається, ми переговорили майже про все на світі, крім бога. Але краще залишмо його на передранкову пору. — Але ж ви в нього не вірите? — Не вірю. — Для мене без нього все на світі було б безглуздям. — А для мене і з ним усе — безглуздя. — Колись я читав книжку... Я так і не дізнався, яку книжку читав Пайл (очевидно, то був не Иорк Гардінг і не Шекспір, не «Антологія сучасної поезії» і не «Фізіологія шлюбу», мабуть, то був «Тріумф життя»). У вежу ввірвався чийсь голос; здавалося, він виникав у темряві за люком — глухий голос рупора, який щось говорив по-в’єтнамському.

Date: 2016-02-19; view: 321; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.005 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию