Розділ перший 4 page

— У всякому разі, я вже тут. — Задля чого? — Розумієте, є дві причини. Але я не хочу заважати вам спати. — Я вже не сплю. Скоро почнуть стріляти, — Можна переставити свічку? Дуже яскраве світло.— Він явно нервувався. — Яка ж перша причина? — Ви якось казали, що тут розгортаються досить цікаві події. Пам’ятаєте, коли ми були з Грейнджером... і з Фуонг.. — Ну і що?

— Я подумав, що мені слід теж подивитися на все це. Відверто кажучи, мені було трохи соромно за Грейнд- жера. — Розумію. Тільки й усього? — Виявилось, що дістатися сюди зовсім просто. Він почав гратися шнурками черевиків: запала довга мовчанка.

— Я не зовсім щирий з вами,— промовив він нарешті. — Не зовсім щирі? — Насправді я приїхав, щоб побачитися з вами. — Ви приїхали побачитись зі мною? — Так. — Навіщо? В страшенному замішанні він перевів погляд з своїх шнурків на мене.

— Я повинен сказати вам... я покохав Фуонг. Я не зміг стриматися і розсміявся. Він сказав це так несподівано і так серйозно.

— Невже ви не могли почекати, доки я повернуся? — спитав я.— Я буду в Сайгоні наступного тижня. — Вас можуть убити,— заперечив він,— і тоді буде нечесно з мого боку бачитися з Фуонг. А потім я не знаю, чи зможу так довго не зустрічатися з Фуонг. — Ви хочете сказати, що не зустрічалися? — Звичайно. Невже ви думаєте, що я освідчився б їй, не попередивши вас? — Інші так роблять,— сказав я.— І коли ж це з вами скоїлось? — Здається, того вечора в «Шале», коли я танцював з нею. — А мені тоді здалося, що ви зовсім не здатні бути з жінкою в ближчих стосунках, ніж з нею в той вечір. Він спантеличено подивився на мене. Якщо його поведінка здавалась мені безглуздою, то моя для нього була, певне, зовсім незбагненна. Він сказав:

— Знаєте, це, мабуть, тому, що я надивився на всіх тих дівчат, у тому будинку. Вони такі гарненькі. Подумати тільки — і вона теж могла стати однією з них. Мені схотілося захистити її. — Не думаю, що вона потребує захисту. Міс Хей не запрошувала вас до себе? — Запрошувала, та я не пішов. Утримався.—І він додав похмуро: — Це було жахливо. Я почував себе таким негідником, адже ж ви вірите мені, що якби ви були одружені з нею... розумієте, я б ніколи не став між чоловіком та його дружиною. — Ви, здається, впевнені, що саме так можете стати між мною та Фуонг,^-сказав я. Він уперше роздратував мене. — Фаулере,— сказав він,— я не знаю вашого імені... —- Томас. А що?

— Я називатиму вас Том, гаразд? У мене таке почуття, що все це нас якось зблизило. Я маю на увазі те, що ми любимо одну жінку. — Що ви збираєтесь діяти далі? Пайл енергійно випростався, спершись на свої ящики.

— Тепер, коли ви про це знаєте, все піде по-іншому,— сказав він. — Я запропоную їй одружитися зі мною, Томе. — Краще називайте мене Томасом. — їй доведеться зробити між нами вибір, Томасе. Це буде цілком справедливо. Справедливо? Я вперше похолонув від передчуття самотності. Все це так безглуздо, а проте... Він, може, нікудишній коханець, а я зате не маю грошей. В його руках незліченне багатство, він може запропонувати їй солідне становище в суспільстві.

Він почав роздягатись, і я подумав: «До того ж у нього є ще й молодість». Як гірко було заздрити Пайлові!

— Я не можу одружитися з нею,— сказав я.— У мене вдома дружина. Вона ніколи не дасть мені розлучення. її релігійні погляди не дозволять їй зробити цього. — Я вам співчуваю, Томасе. До речі, моє ім’я Олден, якщо ви... — Мені більше подобається називати вас Пайлом,— сказав я.— Для мене ви тільки Пайл. Він заліз у свій спальний мішок і простягнув руку до свічки.

— Ух! — зітхнув з полегкістю.— Я такий радий, що все скінчено, Томасе. Я так хвилювався. Було ясно, що він більше не хвилюється.

Свічка погасла, але у відблисках пожежі за вікном я невиразно бачив його коротко пострижену голову.

— На добраніч, Томасе. Спокійної ночі. І зразу ж, немов у відповідь на ці слова, як на репліку в поганій комедії, забахкали міномети, завили, зашипіли міни, розляглися вибухи.

— Боже милий! — сказав Пайл.— Це що, атака? — Ні, вони намагаються зірвати атаку супротивника. — Що ж, тепер нам, виходить, спати не доведеться? — Вже не заснути. — Томасе, мені хочеться, щоб ви знали, якої я думки про ваше ставлення до всього цього... Я вважаю, що ви поводилися чудово... чудово — іншого слова не підбереш. — Дякую. — Ви живете на світі куди більше, ніж я. Розумієте, життя в Бостоні деякою мірою звужує горизонт. Навіть якщо ви не належите до найбільш знатних сімей — Ловелів або Кеботів. Я хотів би порадитися з вами, Томасе. — Про що? - — Про Фуонг. — На вашому місці, я б не довіряв моїм порадам. Адже я зацікавлена особа. Я хочу, щоб вона залишилася зі мною. — Що ви, я ж знаю, ви порядна людина, абсолютно порядна, а нам обом дорогі її інтереси. Його легковажність раптом розлютила мене.

— Мені наплювати на її інтереси! — гримнув я.— Візьміть їх собі, коли хочете. Мені ж потрібне лише її тіло. Я хочу, щоб вона була зі мною в ліжку. Краще я занапащу її життя і буду спати з нею, аніж... дбатиму про її кляті інтереси. — О-о! — ледь чутно протягнув він у пітьмі. — Якщо ви турбуєтесь тільки про її інтереси,— казав я далі,—то дайте їй, ради бога, спокій. Як і кожній жінці, їй більше потрібний...— Гуркіт міномета врятував бостонські вуха від крутого англосаксонського слівця. Але Пайл був упертий. Він визначив, що я повівся порядно, отже, мав поводитись порядно і далі. Він сказав:

— Я розумію, як ви страждаєте, Томасе. —- Я зовсім не страждаю.

— О ні. Страждаєте. Адже я знаю, як би я страждав, коли б мені довелося втратити Фуонг. — Але я й гадки такої не маю. — Я теж мужчина, Томасе, проте я відмовився б від усякої надії на неї, аби тільки Фуонг була щаслива. — Вона щаслива. — Вона не може бути щаслива... в її становищі. їй потрібні діти. — Невже ви справді вірите всім тим нісенітницям, які її сестра... — Іноді сестрі видніше... — Вона вважає, що у вас більше грошей, тому-то й намагається втовкмачити у вашу голову ці дурниці. — Я маю тільки платню. — Ви одержуєте цю платню доларами, а вони більше ціняться. — Не зліться, Томасе. В житті всяке буває. Я б волів, щоб це трапилось з кимось іншим, а не з вами. Це наші міномети? — Авжеж, «наші». Ви говорите так, ніби Фуонг уже йде від мене. — Звичайно,— сказав він без тіні впевненості,—вона ще може вирішити залишитися з вами. —* І що ви будете тоді робити?

— Попрошу перевести мене в інше місце. — А чому б вам зараз не поїхати звідси, не завдаючи нікому прикростей? — Це буде нечесно щодо неї, Томасе,— сказав він цілком серйозно. Я ще ніколи не зустрічав людини, яка б могла краще обгрунтувати, чому вона завдає іншим прикростей. Він додав: — Мені здається, що ви не зовсім розумієте Фуонг. І тепер, через кілька місяців після тієї розмови, прокинувшись уранці поруч з Фуонг, я подумав: «А ти її розумів? Чи міг передбачити, що станеться? Ось Фуонг, вона блаженно спить коло мене, а ти мертвий^. Час іноді мститься, але ця помста приходить з запізненням. Чи не краще зробимо ми всі, коли облишимо марні спроби зрозуміти один одного, а визнаємо той факт, що неможливо одній людині до кінця зрозуміти іншої: дружині — чоловіка, коханцеві — коханки, батькам — своєї дитини? Може, саме тому люди й вигадали бога — надістоту, здатну все розуміти. Може, якби я захотів, щоб мене розуміли або щоб я розумів інших, то теж дав би обдурити себе і повірив би в бога, але я репортер, а бог існує тільки для авторів передових статей.

— А ви певні, що у Фуонг є що розуміти? — спитав я Пдйла.— Краще давайте вип’ємо віскі. Тут надто гомінко для суперечок. — Трохи ранувато,— сказав Пайл. — Скорше запізно. Я наповнив дві склянки; Пайл підняв свою і став дивитися крізь неї на полум’я свічки. Його рука здригалася за кожним вибухом міни, а проте він таки здійснив цю безглузду поїздку з Нам-Діня.

— Дивна річ, що жоден з нас не може сказати другому» «За ваші успіхи»,— промовив Пайл. Так ми й випили, не сказавши більше ні слова.

Розділ п'ятий

Я думав, що їду з Сайгона тільки на тиждень, але минуло близько трьох, перше ніж я повернувся. Передусім з’ясувалось, що видобутися з Фат-Дьєма куди важче, ніж туди потрапити. Дорогу між Нам-Дінем та Ханоєм було перерізано, а повітряний транспорт не призначався для якогось там репортера, котрому зовсім не слід було приїжджати в Фат-Дьєм. Потім, коли я дістався до Ханоя, туди саме привезли кореспондентів, щоб пояснити їм, як здобуто останню перемогу, і на літаку, яким їх відвозили назад, не знайшлося жодного вільного місця. Пайл виїхав з Фат-Дьєма того ж дня, котрого приїхав; він виконав свою місію — поговорив зі мною відносно Фуонг,— і вже ніщо його там не цікавило. О пів на шосту, коли припинився мінометний вогонь, він ще спав, і я пішов до офіцерської їдальні випити чашку кави з бісквітами, а повернувшись назад, уже не застав його. Я подумав, що він пішов прогулятися,— після того як він проплив на човні весь шлях від Нам-Діня, снайпери його не лякали; він був не здатний уявити собі, що йому може загрожувати біль чи небезпека, так само як і зрозуміти, що він може завдати болю іншим. Був один випадок,— уже через кілька місяців,— коли я втратив самовладання і штовхнув його в калюжу крові, яку він пролив; пам’ятаю, як він одвернувся, розгублено подивився на свій забруднений черевик і сказав: «Доведеться почистити, перше ніж іти до посланника». Я знав, що він у ту хвилину вже готував свою промову в стилі, якого навчився у Йорка Гардінга. І все ж таки Пайл був по-своєму прямодушний, і тільки через випадковий збіг обставин жертвою цієї прямодушності ставав не він сам, а інші,— правда, до тієї ночі під мостом Дакоу.

Тільки повернувшись у Сайгон, я довідався, що Пайл, поки я пив каву, умовив молодого флотського офіцера взяти його з собою на десантне судно, яке після чергового рейду потай висадило його в Нам-Діні.

Пайлові пощастило, і він повернувся до Ханоя зі своїм загоном по боротьбі з трахомою за двадцять чотири години, до того, як було офіційно повідомлено, що дорогу перерізано. Коли я дістався до Ханоя, він уже поїхав на Південь, залишивши мені записку у бармена Будинку преси.

«Дорогий Томасе,— писав він,— не можу не почати з того, щоб не сказати, як чудово Ви поводилися тієї ночі. Повірте, що моя душа в п'яти сховалася, коли я увійшов у Вашу кімнату, щоб побачитися з Вами.

(А де ж була його душа, кдли він плив річкою?) Не багато знайдеться людей, які б сприйняли все це так спдкійко. Ви трималися блискуче, і тепер я наполовину не почуваю себе таким негідником, як почував раніше, поки не розповів Вам усе. (Невже йогд ніщо, крім власної особи, не обходить? — подумав я із злістю, хоч і знав, що він зовсім не це хотів сказати. Найголовніше для нього полягало в тому, щдб не почувати себе негідником,— тоді вся ця історія матиме куди пристойніший вигляд, і я буду щасливіший, і Фуонг щасливіша, і весь світ буде щасливіший, навіть аташе в економічних питаннях і посланник. Весна прийшла в Індокитай, тільки-но Пайл перестав бути негідником). Я чекав на Вас тут цілу добу, але якщо не виїду сьогодні, не повернуся в Сайгон І через тиждень, а моя справжня робота — на Півдні. Я сказав нашим хлопцям з загону по боротьбі з трахомою, щоб вони розшукали Вас. Вони Вам сподобаються. Чудові хлопці і справжні роботяги. В усякому разі, не турбуйтесь, що я повертаюся в Сайгон раніше за Вас. Обіцяю Вам, що не буду бачитися з Фуонг до Вашого повернення. Я не хочу, щоб Ви потім думали, що я хоч у чомусь поводився нечесно.

З сердечним привітом. Ваш Олден»

Знову ця спокійна самовпевненість, що «потім» втрачу Фуонг саме я. Звідки така віра в себе? Невже причина цього — високий курс долара? Колись ми казали: «Надійно, як фунт стерлінгів». Чи не настав час говорити про любов, надійну, як долар? Доларова любов, звичайно, включатиме шлюб, законного спадкоємця і «День матері», хоч пізніше вона може завершитися розлученням у місті Рено або на Віргінських островах,— не знаю, куди вони тепер їздять розлучатися. Доларова любов має благородні наміри, чисте сумління, і хай пропадає пропадом все на світі. Але моя любов не мала ніяких намірів: вона знала, яке майбутнє її чекає. Все, що можна було вдіяти,— це спробувати зробити так, щоб майбутнє було не таким тяжким, підготуватися до нього поступово,— для цього навіть опіум мав свою вартість. Але я ніколи не гадав, що першим «майбутнім», до якого мені доведеться готувати Фуонг, буде Пайлова смерть. Мені нічого було робити, і я пішов на прес-конференцію. Грейнджер, звичайно, був там. Прес-конференцію проводив якийсь молодий і аж надто красивий французький полковник. Він говорив по-французькому, а інший офіцер, нижчий рангом, перекладав. Французькі кореспон- деити збилися докупи, наче футбольна команда перед змаганням. Я відчув, що мені важко зосередитись на тому, що казав полковник: весь час мої думки линули до Фуонг, і одна з них найдужче непокоїла мене: а що, коли Пайл має рацію і я втрачу її? Як тоді жити далі?

Перекладач сказав:

— Полковник повідомляє, що ворог зазнав серйозної поразки і має великі втрати — близько одного батальйону. Рештки загонів супротивника тепер відходять через річку Червону на збитих нашвидку плотах. їх безперервно бомбить наша авіація. Полковник провів рукою по своєму елегантно зачесаному світлому волоссю і, крутячи в руках указку, проплив, неначе в танці, вздовж величезних карт на стіні. Один американський кореспондент спитав:

— А які втрати французьких військ? Полковник добре зрозумів запитання — його ставили завжди на цьому етапі конференції,— але, піднісши указку і ласково усміхаючись, наче улюблений вчитель до школярів, чекав, поки запитання перекладуть. Потім щось відповів! — стримано й ухильно.

— Полковник каже, що втрати незначні. Точна цифра ще не відома. Така відповідь завжди була сигналом до атаки. Здавалося, що полковник рано чи пізно мусить знайти якусь формулу, щоб угамувати своїх непокірливих учнів, інакше директорові школи доведеться призначити іншого викладача, який зуміє краще підтримувати порядок.

— Невже полковник 'серйозно хоче нас запевнити,— спитав Грейнджер,— що він мав час підрахувати втрати супротивника, а свої власні — ні? Полковник терпляче плів павутиння брехні, прекрасно усвідомлюючи, що після нового запитання йому доведеться все починати знову. Французькі кореспонденти сиділи похмуро і мовчали. Якби американські кореспонденти вирвали у полковника визнання, вони поспішили б підхопити його, але самі не хотіли брати участі в облаві на свого земляка.

— Полковник каже, що ворог відступає. За лінією вогню можна підрахувати вбитих, але бій ще триває, і ніяк не можна сподіватися скорих відомостей від наступаючих французьких частин. — Річ зовсім не в тому, чого ми сподіваємося,— сказав Грейнджер.— Річ у тому, що знає штаб і чого він не знає. Невже ви серйозно запевняєте нас, що кожний взвод не повідомляє по радіо про свої втрати? Терпець полковникові урвався.

«Аби тільки,— подумав я,— він не дав себе залякати.з самого початку і твердо заявив, що він знає цифри, але не хоче нам їх назвати. Зрештою, це їхня війна, а не наша. Навіть сам бог не давав нам права вимагати у нього відомостей. Не нам доводилося боротись з лівим крилом депутатів у Парижі і з військами Хо Ші Міна між Червоною і Чорною річками. Не нам доводилося помирати».

І раптом полковник відказав, що втрати французів обчислюються в пропорції один до трьох; потім він повернувся до нас спиною і з люттю втупив очі в карту. Вбиті були його солдатами, його товаришами по зброї, офіцерами, що навчалися разом з ним в Сен-Сірі— для нього то були не голі цифри, як для Грейнджера.

— Нарешті ми дечого добилися,— сказав Грейнджер і з безглуздим тріумфом обвів поглядом своїх колег. Французи, похиливши голови, похмуро робили якісь нотатки.

— Це набагато більше від того, що можуть сказати ваші війська в Кореї,— сказав я, вдаючи, що не розумію його, але цим тільки навів Грейнджера на^іншу думку. — Запитайте полковника, що французи збираються робити далі, — попросив Грейнджер. — Він каже, що ворог відходить через Чорну річку... — Червону,— поправив його перекладач. — Мені однаково, якого кольору та річка. Ми хочемо знати, що французи збираються робити далі. — Супротивник тікає. — А що буде, коли він переправиться на той берег? Що ви думаєте тоді робити? Сядете на своєму березі і скажете: «Все гаразд»? Французькі офіцери похмуро й терпляче прислухалися до нахабного голосу Грейнджера. В наші дні від солдата вимагається навіть покірливість.

— Чи, може, ви збираєтеся скидати їм з літаків різдвяні листівки? Капітан сумлінно перекладав кожне слово, навіть слова «cartes de Nôel» ²⁰. Полковник холодно посміхнувся до нас.

— Аж ніяк не різдвяні листівки,— сказав він. Мені здається, що Грейнджера особливо дратувала молодість і краса полковника. Полковник не був — принаймні в Грейнджеровому розумінні — справжнім мужчиною. Грейнджер сказав:

— Але ж ви нічого не скидаєте. Несподівано полковник заговорив по-англійському, правильною англійською мовою.

— Якби прибули боєприпаси, що їх обіцяли нам американці,— сказав він,— ми мали б що скидати. Незважаючи на свою вишукану зовнішність, полковник був простак. Він вірив, що газетному кореспондентові честь своєї країни дорожча, ніж сенсація. Грейнджер різко перебив його (був людина ділова і добре пам’ятав факти):

— Ви хочете сказати, що спорядження, яке обіцяли прислати на початку вересня, ще не прибуло? — Авжеж. Здобувши потрібний матеріал, Грейнджер почав писати.

— Пробачте,— сказав полковник,— це не для преси, а для орієнтування. — Але дозвольте, полковнику, — запротестував Грейнджер,— це ж сенсація. Тут ми зможемо вам допомогти. — Не треба, це справа дипломатів. — Та хіба це може пошкодити? Французькі кореспонденти розгубилися: вони майже зовсім не розуміли англійської мови. Полковник порушив правила гри. Вони почали сердито перешіптуватися.

— Тут я не суддя,— сказав полковник.— Може, американські газети напишуть: «О, ці французи завжди скаржаться, завжди жебрачать». А комуністи в Парижі будуть обвинувачувати нас: «Французи проливають свою кров за Америку, а Америка шкодує навіть благенького вертольота». Нічого хорошого з цього не вийде. І зрештою, вертольотів ми все одно не одержимо, а ворог так і залишиться за п’ятдесят миль від Ханоя. — Але в крайньому разі я зможу повідомити в газету, що вам дуже потрібні вертольоти. — Можете написати,— сказав полковник,— що півроку тому ми мали три вертольоти, а тепер маємо один. Один,— повторив він з болісним подивом.— Можете написати: якщо кого-небудь поранять у бою, хай навіть не тяжко, а просто поранять, поранений знає, що він напевно помре. Дванадцять годин, а може, й цілу добу, на ношах до польового лазарету, потім погані дороги, аварії, можливі засідки — і гангрена забезпечена. Краще, коли уб’ють одразу. Французькі кореспонденти нахилилися вперед, намагаючись що-небудь зрозуміти.

— Про це ви можете написати, — додав полковник, і від того, що він був красивий, його злість була ще помітніша. — Interprétez!²¹ — наказав він і вийшов з кімнати, доручи Аііи капітанові незвичне для нього завдання перекладати з англійської мови на французьку. — Ну і допік же я йому! — задоволено сказав Грейнджер і пішов у бар складати телеграму. Свою телеграму я писав недовго: того, що я міг написати про Фат-Дьєм, не пропустив би жодний цензор. Звичайно, якби інформація була дуже цікава, я міг би злітати в Гонконг і послати телеграму звідти, але чи була хоч яка інформація настільки важлива, щоб ризикувати заради неї тим, що тебе вишлють звідси? Вислання означало б для мене кінець усього мого життя: воно означало б Пайлову перемогу; і ось, коли я повернувся до готелю, в поштовій скринці на мене чекало те, що справді було Пайловою перемогою і моїм кінцем,— телеграма, в якій мене поздоровляли з підвищенням по службі. Данте не міг би вигадати такої кари для засуджених коханців. Паоло ніколи не підвищували в ранзі, переводячи з пекла до чистилища.

Я піднявся до себе, в свою порожню кімнату, де з крана завжди капала холодна вода (гарячої в Ханої не було), і сів на край ліжка, а зібрана в клубок москітна сітка нависла в мене над головою, мов грозова хмара. В Лондоні я мав стати завідувачем іноземного відділу газети і кожного дня о пів на четверту приїжджати в похмурий будинок часів королеви Вікторії з барельєфом лорда Солсбері біля ліфта. Цю приємну новину мені переслали з Сайгона, і я подумав, чи дійшла вона вже до Фуонг. Я більше не міг лишатися простим репортером — я мусив мати свою точку зору, і за цей непотрібний привілей мене позбавляли останньої надії у змаганні з Пайлом. Його незайманості я міг протиставити свій досвід, а досвід — така ж хороша карта в любовній грі, як і молодість, але тепер я вже не мав змоги запропонувати Фуонг ніякого майбутнього, навіть на один рік, а майбутнє було головним козирем. Я заздрив кожному офіцерові, який рвався на батьківщину, але мусив лишатися тут, щохвилини чекаючи смерті. Мені хотілося плакати, але очі були сухі, як водопровідна труба, що мала подавати гарячу воду. О, хай їдуть додому інші, — мені потрібна тільки моя кімната на вулиці Катіна.

Увечері в Ханої ставало холодно, і світло тут горіло не так яскраво, як у Сайгоні, що ліпше пасувало до темного одягу жінок та воєнного стану. Я піднявся вулицею Гам- бетти до бару «Пе»,— мені не хотілося пити в «Метрополі» з старшими французькими офіцерами, їхніми дружинами та подруга ми,— а коли я підійшов до бару, то почув далекий гуркіт гармат з боку Хдо-Біня. Вдень його заглушував вуличний гомін, але тепер навкодо була тиціа, яку лиш „подеколи порушували дзвінки на стоянках велорикш. П’єтрі сидів на своєму місці. У нього був якийсь дивний,_: витягнутий череп; голова стирчала просто на плечах, неначе груша на тарілці. ГГєтрі служив у сюрте і був одружений з гарненькою уродженкою Тонкіна, якій належав бар «Пе»< Його теж не дуже тягло на батьківщину. Він був Корсіка-» нець, але любив Марсель, одначе і його проміняв би на своє постійне місце на тротуарі коло входу в бар на вулиці Гам- бетти. Я подумав: «Чи знає вже він про телеграму, що я одержав?»

— Зіграємо? — спитав він.

— Гаразд.

Ми почали кидати кості, і мені здалося немислимим, що я зможу коли-небудь жити далеко від вулиць Гамбетти і Катіна, без терпкого присмаку вермута, без звичного стукоту костей, без гуркоту артилерійської стрілянини, що ' переміщується на горизонті, мов стрілка годинника.

— Я їду,— сказав я.

— Додому? — спитав ГГєтрі, викидаючи на стіл четвірку, двійку і одиницю.

— Ні. В Англію.

ЧАСТИНА ДРУГА Розділ перший

Пайл напросився до мене на випивку — так сказав він сам, але я дуже добре знав, що він майже не п’є. Минуло кілька тижнів, і наша незвичайна зустріч у Фат-Дьємі здіа- валася тепер майже неправдоподібною, — забулись навіть подробиці того, про що ми говорили. Наша розмова стала схожою на ледве помітний, без багатьох літер, напис на римській гробниці, а я — на археолога, що намагається по змозі відновити його. Мені навіть спало на думку, що Пайл просто дурив мене і що та розмова була хитромудрим, хоч і безглуздим маскуванням того, що насправді його цікавило: в Сайгоні ходили чутки, ніби він перебуває на службі, яку так невдало називають «таємною». Може, він постачав американську зброю для «третьої сили» — єпіскопського духового оркестру (адже то було все, що лишилося від його молодих, до смерті заляканих рекрутів, яким ніхто не платив). Телеграму, що чекала на мене в Ханої, я сховав у кишеню. Не варт було говорити про неї Фуонг, щоб не отруювати сльозами і сварками ті кілька місяців, які нам з нею лишилося прожити разом. На всякий випадок я збирався

не просити дозволу на виїзд до останньої хвилини: а що, як

в еміграційному бюро працює якийсь її родич?

— О шостій годині прийде Пайл,— сказав я їй. — Я піду провідаю сестру,— заявила вона. — Йому, певне, хочеться побачитися з тобою. — Йому не подобаюсь ні я, ні мої родичі. Коли тебе не було вдома, він ні разу не зайшов до моєї сестри, хоч вона й запрошувала його. Сестра дуже образилась. — Краще не йди нікуди. — Якби він хотів бачити мене, то запросив би нас у «Ма- жестік». Він хоче поговорити з тобою віч-на-віч — у справі. — А яка в нього може бути справа? — Кажуть, він завозить сюди багато всіляких речей. — Яких речей? — Медикаменти, ліки... — Це для загонів по боротьбі з трахомою на Півночі. — Ти гадаєш? Митникам заборонено відкривати) його посилки. Вони йдуть як дипломатична пошта. Але якось трапилася помилка — відкрили один ящик. Службовця звільнили. Перший секретар місії погрожував, що американці нічого не будуть більше завозити. — А що було в посилці? — Пластмаса. — Для чого їм потрібна пластмаса? — спитав я байдужно. Коли Фуонг пішла, я написав в Англію. За кілька днів у Гонконг їхав один співробітник агенства Рейтер і звідти міг надіслати мого листа. Я знав, що моя спроба безнадійна, але хотів вичерпати всі можливості, аби потім не дорікати собі. Я писав головному редакторові, що тепер зовсім недоцільно міняти кореспондента. Генерал де Латтр помирає в Парижі, французи збираються залишити Хоа-Бінь, і Півночі загрожує велика небезпека. А я не підходжу для посади завідувача іноземного відділу, писав я йому; я—репортер, який ні про що не має своєї думки. На останній сторінці я навіть мотивував своє прохання особистими причинами, хоч і не вірив, що людські почуття можуть існувати під промінням електричної лампочки без абажура, серед зелених козирків і стандартних фраз: «в інтересах газети», «становище вимагає...» і т. ін.

«З особистих причин,— писав я,— мені дуже не хотілося б від'їжджати з В'єтнаму. Не думаю, що я зможу плідно працювати в Англії, де в мене будуть труднощі не тільки фінансового, а й сімейного характеру. Повірте, якби я міг, то зовсім кинув би службу, аби тільки не повертатися в Англію. Я пишу про це, щоб Ви зрозуміли, як

мені не хочеться їхати звідси. Ви, мабудь, не вважаєте

мене за поганого кореспондента, а я звертаюся до Вас

з таким проханням уперше».

Потім я переглянув свою статтю про бій під Фат-Дьє- мом, щоб і її надіслати через Гонконг. Тепер французи не будуть дуже заперечувати — облогу знято, і поразку можна змалювати як перемогу. Після цього я розірвав останню сторінку листа до редактора: не варто було говорити про «особисті» причини», бо це тільки дало б привід для непристойних жартів. Всі й так знали, що кожний кореспондент має «тубільну» коханку. Головний редактор покепкує з цього приводу в розмові з черговим редактором, а той з заздрістю думатиме про це, повернувшись у свій будиночок в Стретгемі й вкладаючись спати поруч з вірною дружиною, яку привіз з собою багато років тому з Глазго. Я так виразно уявляв собі той будиночок, в якому годі сподіватися на милосердя: поламаний триколісний велосипед у передпокої, розбита кимось із домашніх улюблена люлька, а у вітальні — дитяча сорочка, до якої ніяк не пришиють гудзик. «Особисті причини». Я не хотів би, щоб потім, за чаркою в прес-клубі, мені нагадували про Фуонг жартами.

У двері постукали. Я відчинив, і слідом за своїм чорним собакою до кімнати ввійшов Пайл. Він поглянув через моє плече і побачив, що в кімнаті нікого нема.

— Я сам,— сказав я.— Фуонг пішла до сестри. Пайл почервонів. Я помітив, що на ньому розмальована гавайська сорочка, правда, порівняно скромна. Мене це здивувало: невже його звинувачено в антиамериканській діяльності?

— Сподіваюсь, я не завадив...— сказав він. — Звичайно, ні. Хочете випити? — Дякую. У вас є пиво? — На жаль, ні. Ми не маємо холодильника, доводиться посилати по лід. А може, вип’єте віскі? — Якщо можна, трошечки. Я не люблю міцних напоїв. — Не розбавляти? — Більше содової, якщо є. — Я ще не бачив вас після Фат-Дьєма,— сказав я. — Ви одержали мою записку, Томасе? Назвавши мене на ім’я, він ніби заявив цим, що не жартував тоді, не маскувався, що він прийшов забрати Фуонг. Я помітив, що його коротке волосся було недавно підстрижене; може, навіть і гавайська сорочка мала відігравати роль шлюбного оперення самця?

— Одержав,—сказав я.— Мені хочеться дати вам доб- роґо стусана. — Звичайно,— сказав він,—¹ ви маєте на це право, Томасе. Але в коледжі ми займалися боксом, до того ж я набагато молодший. — О, тоді це був би хибний крок з мого боку. — Знаєте, Томасе, я певен, що ви відчуваєте те саме: я не хочу говорити про Фуонг поза очі. Я сподівався, що вона вдома. — А про що ж нам тоді говорити, про пластмасу? — Я не мав наміру приголомшити його цим запитанням. — Хіба ви знаєте? — здивувався він. — Фуонг мені розповіла. — Як вона могла... — Заспокойтеся, про це знає все місто. Та хіба це так важливо? Ви що, іграшки будете робити? — Ми не любимо, щоб про нашу допомогу знали все. Ви ж уявляєте собі, що таке конгрес, та й сенатори сюди приїжджають. Ми мали великі неприємності з нашими загонами по боротьбі з трахомою, тому що там застосовувано не ті ліки. — І все ж я не розумію, для чого вам потрібна пластмаса. Його чорний собака сидів посеред кімнати, займаючи надто багато місця, і важко дихав; його язик скидався на Довгий підгорілий млинець. Пайл відповів туманно:

— Розумієте, ми хочемо звести на ноги деякі галузі місцевої промисловості, і нам доводиться остерігатися французів. Вони хочуть, щоб усі товари купувались тільки у Франції. — Вони мають рацію. Війна потребує грошей. — Ви любите собак? — Ні. — А я гадав, що англійці дуже люблять собак. — Ми впевнені, що американці люблять долари, але і тут, мабуть, є винятки. — Не знаю, як би я жив без Герцога. Повірите, іноді почуваюся таким самотнім... — У вас стільки товаришів по роботі... — Першого мого собаку звали Принц. Я назвав його так на честь Чорного принца. Пам’ятаєте, того хлопця, який.., — Вирізав усіх жінок та дітей у Ліможі? — Цього я не пам’ятаю. — Підручники з історії це замовчують. Скільки разів доводилося мені бачити, як вираз болю і розчарування з’являвся в його очах і на устах, коли дійсність не відповідала його романтичним уявленням, що їх