Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Розділ перший 2 page





Я повернув до резиденції верховного комісара, де на варті стояли солдати Іноземного легіону в білих кепі і малинових еполетах, перейшов вулицю біля собору і пішов назад уздовж похмурої стіни в’єтнамського сюрте, де, здавалося, тхнуло сечею і несправедливістю. Проте це теж була частина моєї домівки, подібна до темних коридорів на горішньому поверсі, яких ми так боялися в дитинстві. На набережній у книжкових кіосках продавали останні випуски порнографічних журналів «Табу» й «Ілюзія», а поруч, на тротуарі, матроси пили пиво — прекрасна мішень для саморобної бомби. Я подумав про Фуонг, яка, мабуть, зараз торгується з продавцем риби за три квартали звідси, перед тим як піти об одинадцятій в молочне кафе (в ті дні я завжди знав, де вона буває), і Пайл непомітно стерся в моїй пам’яті. Я навіть не розповів про нього Фуонг, коли ми сіли снідати в нашій кімнаті на вулиці Катіна,— вона була в своєму найкращому шовковому платті у квітах, тому що в цей день минуло рівно два роки відтоді, як ми зустрілися в ресторані «Гран монд» у Шолоні.

2

 

Жоден з нас не заговорив про нього другого ранку після його смерті. Фуонг встала раніш за мене і вже приготувала чай. До мертвих не ревнують, і того ранку мені здавалося, що нам буде легко повернутися до нашого колишнього життя.

— Ти залишишся сьогодні ночувати? — ніби між іншим спитав я Фуонг за сніданком. — Мені треба буде сходити по речі. — Там, напевне, поліція,— сказав я.— Краще й мені піти з тобою. Ото й була вся наша розмова, що мала якесь відношення до Пайла.

Пайл жив у новій віллі неподалік вулиці Дюрантон — однієї з тих міських магістралей, що їх французи постійно ділять на честь своїх генералів — так що вулиця де Голля через три квартали називається вже вулицею Леклерка, а та, в свою чергу, рано чи пізно раптом перейде у вулицю де Латтра. Очевидно, з Європи мала прилетіти якась важлива персона — вздовж дороги, що вела до резиденції верховного комісара, через кожні двадцять ярдів, обличчям до тротуару, вишикувалися поліцейські.

Перед Пайловою оселею на посиланій жорствою доріжці стояло кілька мотоциклів. В’єтнамець-поліцейський перевірив моє кореспондентське посвідчення. Він не дозволив Фуонг зайти в будинок, і я пішов розшукувати фрацузь- кого офіцера. У Пайловій ванній кімнаті Віго мив руки ГІайловим милом і витирав їх Пайловим рушником. Рукав його тропічного костюма був у мастилі. «Мастило теж Пайлове»,— подумав я.

— Що нового? — спитав я. — його машину ми знайшли в гаражі. В ній зовсім немає бензину. Очевидно, вчора ввечері він брав рикшу чи, може, їздив чужою машиною. А можливо, що бензин вилито. — Він міг піти й пішки,—сказав я.— Ви ж знаєте американців. — Адже ваша машина згоріла? — замислено вів далі Віго.— Нової у вас немає? — Немає. — А втім, це не так важливо. — Звичайно. — Може, ви маєте якісь припущення? — Скільки завгодно,— сказав я. — Розкажіть мені. — Бачите, його могли вбити в’єтмінці. Вони ж у Сайгоні повбивали чимало людей. Його труп знайдено в річці біля мосту Дакоу, а вночі, коли вашої поліції там немає, то — в’єтмінська територія, його могло вбити і в’єтнамське сюр- те, — таке теж траплялося. Може, їм не подобались його друзі. Може бути, що його вбили каодаїсти за те, що він був знайомий з генералом Тхе. — А хіба він був знайомий з ним? — Так кажуть. Його також міг убити генерал Тхе за те, що він. водився з каодаїстами. Можливо, його вбили прибічники хоа-хао за те, що він загравав з генераловими наложницями. А може, його вбито просто з метою пограбування.. — А може, просто з ревнощів,— докинув Віго. — Можливо, з ним розправилося французьке сюрте,— провадив я далі,— тому, що їм не подобались його зв’язки. А вй справді шукаєте людей, які вбили його? — Ні, — відповів Віго. — Моя справа подати звіт, от і все. Зрештою, тут війна, а на війні щороку вбивають тисячі людей. — Мене ви можете виключити з списку. Я не причетний до цієї справи. Не причетний,— повторив я, наче заповідь. Якщо вже таке людське життя, хай собі воюють, хай любляться, хай убивають один одного,— мене це не обходить. Мої колеги, журналісти, називають себе кореспондентами; я вважаю за краще бути репортером. Я пишу про те, що бачу, і ніколи не втручаюся в те, про що пишу. Навіть своя точка зору — це теж до певної міри втручання.

— Що ви тут робите? — Прийшов по речі Фуонг. Ваші поліцейські не пускають її. — Ну що ж, ходім пошукаємо її речі. — Це дуже люб’язно з вашого боку, Віго. Пайл займав дві кімнати, кухню і ванну. Ми пройшли в спальню. Я знав, де Фуонг могла тримати свою корзинку—під ліжком. Удвох з Віго ми витягли її звідти; там були ТІ книжки з малюнками. Я вийняв із шафи IT одяг: дві святкових кофти, штани. Здавалось, їм тут не місце і вони висять у цій шафі всього кілька годин, та й попали сюди ненароком, як іноді метелик залітає до кімнати. В шухляді комода я знайшов її маленькі трикутні трусики і колекцію шарфів. В корзинку майже нічого було класти, речей було менше, ніж у нас беруть з собою, коли в неділю їдуть відпочивати за місто.

У другій кімнаті висіла фотокартка — вона з Пайлом. Вони сфотографувалися в ботанічному саду, поряд з великим кам’яним драконом. Вона тримала на повідку Пайло- вого собаку — чорного чау з чорним язиком. Він був аж надто чорний, той собака. Я поклав фотографію в корзинку.

— А що сталося з собакою? — запитав я. — Тут його немає. Можливо, він брав його з собою. — Якщо собака повернеться, ви можете дослідити землю на його лапах. — Я не Лекок і навіть не Мегре 8, а до того ж тепер війна. Я підійшов до книжкової шафи і проглянув книжки, що стояли в два ряди,— Пайлову бібліотечку. «Наступ червоного Китаю», «Виклик демократії», «Роль Заходу»,— мабуть, повна збірка творів Иорка Гардінга,— а також сила звітів конгресу, в’єтнамський розмовник, історія війни на Філіппінах, томик Шекспіра. Що ж він читав для розваги? Книжки для легкого читання я знайшов на другій полиці: кишенькове видання Томаса Вулфа, якусь дивну антологію під назвою «Тріумф життя» і збірку віршів американських поетів. Там же стояла книжечка шахових задач. Не так багато для відпочинку після робочого дня, але, зрештою, він мав ще й Фуонг. За антологію була засунута книжка в паперовій обкладинці під назвою «Фізіологія шлюбу». Очевидно, і статеве життя він вивчав так, як вивчав Схід: із книжок. А паролем до цього життя було слово «шлюб». Пайл вважав, що в житті скрізь мають бути міцні зв’язки.

На письмовому столі не було нічого.

— Добре ви тут почистили! — промовив я. — A-а...— сказав Віго.— Я мусив зробити це за дорученням американської місії. Ви ж знаєте, як поширюються чутки. Квартиру могли пограбувати. Мені довелось опечатати всі папери.— Він сказав це серйозно, без тіні усмішки. — Знайшли що-небудь компрометуюче? — Ми не можемо дозволити собі знайти що-небудь, що компрометувало б наших союзників, — відповів Віго. — Ви не будете заперечувати, якщо я візьму одну з цих книжок — на згадку? — Я одвернусь. Я вибрав книжку Иорка Гардінга «Роль Заходу» і поклав її в корзинку між речами Фуонг.

— Невже ви мені, як другові, не можете нічого розповісти? — спитав Віго.— Це залишиться таємницею. Моя доповідна записка вже готова. Його вбили комуністи. Можливо, це початок кампанії проти американської допомоги. Але, між нами кажучи... Слухайте, що це за розмова на сухе горло! Може, вип'ємо тут, за рогом, по скляночці вермуту? — Ще ранувато. — Він нічого не розповідав вам по секрету, коли ви бачили його востаннє? — Ні. — А коли це було? — Учора вранці. Після великого вибуху. Віго помовчав, щоб моя відповідь дійшла — до мене самого, не до нього: він чесно вів допит.

— Хіба eaç не було вдома, коли Пайл заходив до вас учора ввечері? — Вчора ввечері? Ні, я був удома. Я не знав... — Вам, можливо, буде потрібна віза на виїзд звідси. Ви ж знаєте, що ми можемо затримати її на невизначений час. — Невже ви справді думаєте,— спитав я,— що я хочу повернутися на батьківщину? Віго поглянув у вікно — день був жаркий, безхмарний. Він з сумом промовив:

— Усі хочуть додому. — Мені тут подобається. Вдома — різні ускладнення. — Merde!9 — вигукнув Віго.— Сюди принесло американського аташе в економічних питаннях.— Він повторив з сарказмом: — Аташе в економічних питаннях! — Я краще піду звідси. А то він часом і мене захоче опечатати. Віго сказав стомленим голосом:

— Бажаю успіху. Зараз він наговорить мені всячини. Коли я вийшов, аташе стояв коло свого «пакарда», намагаючись розтлумачити щось шоферові. Аташе був уже немолодий, огрядний, з широким задом і обличчям, яке,

здавалось, ніколи не потребувало бритви. Він гукнув до мене:.

— Фаулере, ви не можете пояснити цьому клятому шоферові?.. Я пояснив.

— Я ж йому казав те саме, але він завжди придурюється, що не розуміє французької мови. — Очевидно, справа у вашій вимові. — Я три роки жив у Парижі. У мене досить добра вимова для цих клятих в’єтнамців. — Голос демократії,— сказав я. — Що таке? — Здається, так називається книжка Иорка Гардінга. — Не розумію. Він кинув підозріливий погляд на корзинку, яку я ніс.

— Що це у вас? — Дві пари білих шовкових штанів, дві шовкові кофти, кілька пар жіночих трусиків—три пари, здається. Всі речі — місцевого виробу. Не з американської допомоги. — Ви були там? — запитав він. — Був. — Чули, що сталося? — Звичайно. — Жахлива річ,— сказав він.— Жахлива».. — Посланник, напевне, дуже стурбований? — Ще б пак. Він зараз у верховного комісара, замовив розмову з президентом.— Він узяв мене під руку і одвів від машини.— Адже ви добре знали молодого Пайла? Ніяк не можу повірити, що з ним таке скоїлося. Я знав його батька. Професор Гарольд Ч! Пайл. Ви, певне, чули про нього. — Ні.. — Відомий фахівець у галузі підводної ерозії, з світовим ім’ям. Хіба ви не бачили його портрета на обкладинці «Тайм» місяць тому? — А-а, здається, пригадую. Вивітрена скеля — на задньому плані, а на передньому — окуляри в золотій оправі. — Це він. Мені довелося складати телеграму його рідним. Просто жахливо. Я любив його, як свого сина. — Тим рідніший для вас буде його батько. Він звів на мене свої вологі карі очі.

— Що це з вами? — спитав він.— Як можна таке говорити, коли молода, прекрасна людина... Пробачте,— сказав я.— Смерть діє на людей по-різному,— Може, він і справді любив Пайла.— То що ви написали в телеграмі?

Він процитував поважно, слово в слово:

— «Сумом повідомляю ваш син загинув смертю хоробрих за справу демократії». Телеграму підписав сам посланник. — «Смертю хоробрих»? — перепитав я.— А це не зіб’є їх з ґіантелику? Я маю на увазі його рідних. Адже ж місія економічної допомоги — це звучить якось не по-військовому. Хіба вам дають ордени «Пурпурного серця»? Він сказав багатозначно, притишивши голос:

— Пайл виконував особливі доручення. — Ну, ми всі здогадувалися про це. — Але він сам не казав, ні? — Ні, що ви,—сказав я, і мені одразу спали на думку слова Віго: «Дуже тихий американець». — Ви маєте які-небудь підозріння? — спитав аташе.— За що його вбили? І хто? Раптом я розлютився: мені набридла вся ця зграя з особистими запасами кока-коли, з портативними госпіталями, джипами і зброєю далеко не найновішого зразка. Я сказав:

— Його вбили тому, що він був занадто наївний, аби жити. Він був молодий і дурний —цілковитий невіглас — і вплутався не в свою справу. Він, як і всі ви, не мав уявлення про те,, що тут діється, а ви дали йому гроші та книжки Иорка Гардінга про Схід і сказали: «Вперед! Завоюй Схід для демократії!» Він бачив тільки те, що чув на лекціях, а автори книжок і вчителі обдурили його. Коли він бачив труп, то навіть не помічав ран і тільки бубонів: «червона загроза» або «воїн демократії». ‘— Я вважав, що ви його друг,— докірливо сказав аташе.

— Я таки був його друг. Мені так хотілося, щоб він сидів удома і читав недільні додатки до газет, слідкуючи за бейсбольними змаганнями. Я хотів, щоб він тихо й мирно жив з якою-небудь стандартною американочкою, що читає книжки тільки за списками свого клубу. Він збентежено відкашлявся.

— Звичайно, ви маєте рацію,— сказав він.— Я й забув про цю прикру історію. Я цілком був на вашому боці, Фаулере. Він вчинив дуже погано. Скажу вам одверто: у мене була з ним серйозна розмова про цю дівчину. Розумієте, я мав честь особисто знати професора Пайла і його дружину... — Вас чекає Віго,— перебив я його і пішов геть. Тільки тепер він помітив Фуонг, і, коли я озирнувся, він

з гірким подивом дивився мені вслід: споконвічний старший брат, який не розуміє меншого.

Пайл уперше зустрівся з Фуонг в тому ж «Континента- лі» місяців через два після свого приїзду. Було це ввечері, коли після заходу сонця раптом настала вечірня прохолода, а в провулках у крамничках вже засвітили свічки. На столиках, де французи грали у Quatre Vingt-et-un ', стукотіли кості; вулицею Катіна поверталися додому на велосипедах дівчата в білих шовкових штанях. Фуонг пила апельсиновий сік, а я — пиво, і ми сиділи мовчки, задоволені тим, що ми вкупі. Потім до нас нерішуче підійшов Пайл, і я їх познайомив. Він мав звичку витріщатися на дівчат, наче він їх зроду не бачив, а потім зніяковіло червоніти.

— Я хотів спитати, чи не погодитесь ви з вашою дамою пересісти за мій столик,— сказав Пайл.— Один з наших аташе... То був аташе в економічних питаннях. Він широко і гостинно усміхався до нас з горішньої тераси, самовпевне- ний, наче рекламний персонаж, що «не втрачає друзів, бо вживає найкращих засобів від поту». Я багато разів чув, як аташе називали «Джо», але так і не взнав його прізвища. Він демонстративно заметушився, з гуркотом відсовуючи стільці й гукаючи офіціанта, хоча в «Континента- лі» внаслідок усієї його метушні все одно могли подати тільки пиво, коньяк з содовою або вермут.

— Ніяк не сподівався зустріти вас тут, Фаулере,— сказав він.— А ми чекаємо на наших хлопців із Ханоя. Там, здається, був справжній бій. Ви не їздили з ними? — Мені набридли ці чотиригодинні польоти заради якоїсь прес-конференції,— відповів я. Він незадоволено глянув на мене і сказав;

— Хлопці просто горять на роботі. Подумати тільки, в торгівлі або на радіо вони могли б заробляти вдвічі більше без ніякого ризику. — Але тоді їм довелось би працювати,— сказав я. — Вони, як бойові коні, нюхом чують бій,— просторікував він захоплено, не звертаючи уваги на мої слова, які йому не сподобались.— От, приміром, Білл Грейнджер — його не можна втримати, коли десь запахне бійкою. — Маєте рацію. Я бачив, як він бився якось увечері в барі «Спортінг». — Ви прекрасно розумієте, що я не це маю на думці. Два велорикші, несамовито крутячи педалі, промчали вулицею Катіна і застигли перед «Континенталем», наче на фотографії. В першій колясці сидів Грейнджер. У другій лежала сіра безсловесна купа, яку Грейнджер заходився виволікати на тротуар.

— Ну, вилазь, Міку,— умовляв він.— Вилазь!..— Потім почав сперечатися з рикшею за плату.— На! — крикнув він.—Хочеш бери, хочеш ні! — І кинув на землю в п’ять разів більше грошей, ніж належало. Рикші довелося нахилитись, щоб зібрати гроші. Аташе в економічних питаннях сказав нервово:

— Гадаю, хлопці заслужили невеличкий відпочинок. Грейнджер кинув свою ношу на стілець. Раптом він побачив Фуонг.

— Ого! — загорлав він.— Джо, старий бахуряко! Де це ти її підхопив? Не думав, що ти ще здатний на таке... Пробачте, мені треба збігати в клозет. Догляньте тут без мене Міка. — Здорова солдатська безпосередність,— зауважив я. Пайл промовив серйозно, знову почервонівши:

— Я нізащо не запросив'би вас, якби знав... Сіра купа на стільці заворушилась, і голова впала на стіл, наче зовсім не була зв’язана з тілом. Голова зітхнула довгим свистячим зітханням, сповненим безмежної нудьги, і завмерла. *

— Ви його знаєте? — спитав я Пайла. — Ні, не знаю. Хіба він не газетяр? — Я чув, що Білл називав його Міком,— сказав аташе в економічних питаннях. — А чи це не новий кореспондент з «Юнайтед Пресс»? — спитав Пайл. — Ні, це не він. Того я знаю. А він не з вашої місії? Ви ж не можете знати усіх ваших людей — їх тут сотні. — Думаю, він — не наш,— заперечив аташе в економічних питаннях.— Щось я такого не пригадую. — Можна пошукати в нього посвідчення,— запропонував Пайл. — Ради бога, не будіть його. Досить з нас і одного п’яного. У всякому разі, Грейнджер повинен знати його. Але і Грейнджер не знав. Він повернувся з убиральні дуже похмурий.

— Хто ця дама? — спитав сердито. — Міс Фуонг — Фаулерова знайома,— сухо відповів Пайл.— Ми хотіли б з’ясувати, хто... — Де він її підхопив? У цьому місті слід стерегтися.— І він додав похмуро: — Хвалити бога, що є пеніцилін. — Білле,— сказав аташе,— ми хочемо знати, хто такий Мік. — А звідки мені знати? — Але ж ви привезли його сюди. — Ці жабники не вміють пити віскі. Одразу ж розкис. — Він француз? А мені здавалося, що ви називали його Міком. — Треба ж його якось називати,— відповів Грейнджер. Він нахилився до Фуонг і сказав:

— Слухай, ти! Хочеш іще склянку соку? Ти зайнята сьогодні ввечері? — Вона зайнята щовечора,— обізвався я. Аташе в економічних питаннях поспішив втрутитися:

— Ну як там війна, Білле? — Велика перемога на північному заході від Ханоя. Французи відбили два села, хоч і не сповіщали про те, що здали їх раніше. Тяжкі втрати у в’єтмінців. Своїх втрат французи ще не мали змоги підрахувати, повідомлять через тиждень-два. — Ходять чутки, що в’єтмінці вдерлися в Фат-Дьєм, спалили собор, вигнали епіскопа,— промовив аташе в економічних питаннях. — Про це в Ханої не скажуть. Це ж не перемога. — Один з наших санітарних загонів не зміг пробратися далі Нам-Діня,— сказав Пайл. — Ви забиралися так далеко, Білле? — спитав аташе. — За кого ви мене вважаєте? Я кореспондент, у мене є перепустка, в якій зазначено, де мені можна, а де не можна бути. Я прилітаю на аеродром у Ханої. Там мені дають машину до Будинку преси. Французи організують для нас політ над двома містечками, що вони відбили, і показують нам триколірний прапор. А чорт його знає, чий він,— з такої височини не видно. Потім скликають прес-конференцію, і полковник пояснює нам, що ми бачили. Потім ми здаємо наші телеграми в цензуру. Потім випиваємо. Там найкращий бармен у всьому Індокитаї. А потім летимо назад. Пайл похмуро дивився в кухоль з пивом.

— Ви недооцінюєте себе, Білле,—сказав аташе в економічних питаннях.— Пам’ятаєте ваш нарис про дорогу 66. Як ви тоді її називали? «Дорога в пекло». Він був вартий Пуліцерівської премії >. Знаєте, що я маю на увазі? Вашу розповідь про людину з одірваною головою, яка стоїть на колінах у канаві, і потім про ту, що йде, наче сновида... — Ви гадаєте, що я справді був десь біля тої смердючої дороги? Стівен Крейн 10 міг описувати війну, ніколи не бачивши її. А хіба я гірший? До того ж це тільки жалюгідна колоніальна війна. Дайте мені ще чогось випити. А потім підемо пошукаємо дівчат. У вас є за що потриматись. Я теж хочу. Я спитав Пайла:

— Як ви гадаєте, правду кажуть про Фат-Дьем? — Не знаю. Хіба це так важливо? Якщо важливо,— відповів він,— я хотів би поїхати туди і подивитись. — Важливо для кого? Для економічної місії? — Бачите,—сказав Пайл,—тут не можна провести чіткої межі. Адже медицина теж щось ніби зброя. А ті католики, вони, мабуть, здорово настроєні проти комуністів, га? — Вони торгують з комуністами. Єпіскоп одержує від комуністів корів і бамбук для своїх будівель. Я б не сказав, що католики — це та «третя сила», про яку марить йорк Гардінг,— піддражнив я його. — Кінчайте! — закричав Грейнджер. — Не можна ж киснути тут усю ніч. Я їду в Будинок п’ятиста дів. — Якщо ви і міс Фуонг не відмовитесь зі мною повечеряти... — запропонував Пайл. — Можете повечеряти в «Шале», — перервав його Г рейнджер, — а я тим часом розважуся з дівчатками по сусідству. Ходімо, Джо. Ти все ж таки мужчина!

Здається, саме тоді, коли я роздумував, що таке мужчина, я вперше відчув симпатію до Пайла. Він сидів, трохи відвернувшись од Грейнджера, і крутив пивний кухоль з таким виглядом, наче був десь далеко звідси. Він сказав Фуонг:

— Вам, певне, набридли всі ці ділові розмови? Я хочу сказати — розмови про вашу батьківщину? — Comment? 2 — Що ви збираєтесь робити з Міком? — спитав аташе. — Покинути його тут,— відповів Грейнджер. — Так не можна. Ви навіть не знаєте його прізвища. — Ми могли б узяти його з собою. Хай дівчатка про нього подбають. Аташе зареготав. Його обличчя розпливлось, наче на екрані телевізора.

— Ви, молодь, можете робити що завгодно, — сказав він, — а я надто старий для таких розваг. Я заберу його з собою додому. Ви казали, що він француз? — Він говорив по-французькому. — Якби ви втягли його в мою машину... Після того як аташе поїхав, Пайл сів у коляску з Грейнджером, а ми з Фуонг поїхали за ними до Шолона. Грейнджер намагався сісти в одну коляску з Фуонг, але Пайл відтягнув його. Коли рикші везли нас довгою приміською дорогою в китайський квартал, повз нас прогуркотіла колона французьких броньовиків; на кожному з них стриміла гармата і мовчазна, непорушна, мов статуя, фігура офіцера під чорним оксамитовим куполом зоряного неба: очевидно, знову якісь заворушення в найманій армії секти Бінь- Ксюен, якій належав готель «Гран монд» та ігорні будинки в Шолоні. То був край бунтівливих феодалів. Зовсім як у середні віки в Європі. Але чим займалися тут американці? Адже Колумб тоді ще не відкрив їхньої країни. Я сказав Фуонг:

— Мені подобається цей Пайл. — Він тихий, — промовила Фуонг, і цей епітет, якого вона вжила перша, пристав до Пайла, як шкільне прізвисько; навіть Віго назвав його так того вечора, коли, сидячи у себе в кабінеті з зеленим козирком на лобі, розповідав мені про Пайлову смерть. Я зупинив рикшу коло ресторану «Шале» і сказав Фуонг:

— Іди й займи нам столика. А я піду пригляну за Пайлом. Так уперше в мені прокинулось підсвідоме бажання оберігати його. Мені навіть на думку не спадало, що захист більше потрібний мені самому. Наївність завжди мовчки волає про захист, хоч було б куди розумніше захищатись од неї: наївний нагадує німого прокаженого, що загубив свій дзвіночок і блукає по світу, думаючи, що він нікому не чинить зла.

Коли я підійшов до Будинку п’ятиста дів, Пайл і Грейнджер уже зайшли всередину. Я спитав у вартового військової поліції, що стояв при вході:

— Deux Américains? 11 То був молоденький капрал з Іноземного легіону. Він перестав чистити свій револьвер і показав великим пальцем на двері позад себе, присмачивши цей жест жартом по- німецькому, якого я не зрозумів.

У величезному дворі просто неба був час відпочинку. На траві лежали або сиділи навпочіпки сотні дівчат, і чувся гомін голосів. Завіски комірчин навколо двору були відсунуті; в одній з них якась стомлена дівчина лежала сама на ліжку, схрестивши ноги. В Шолоні були заворушення, солдатів не відпустили з казарм, і ці жінки лишилися без роботи: для тіла настав відпочинок. Тільки клубок дівчат, які билися, дряпались і верещали, свідчив, що промисел ще не завмер остаточно. Я згадав стару сайгонську історію про одного високопоставленого гостя, що загубив штани, пробиваючись звідси під захист поліції. Для цивільних тут не було ніякого захисту. Коли вже вони насмілюються полювати на території, що належить військовим, то хай дбають про себе і рятуються самі.

Я вже навчився тактики — поділяй і владарюй. Вибравши в натовпі, що оточив мене, дівчину, я почав потихеньку підштовхувати її до того місця, де відбивалися Пдйл і Г рейнджер.

— Je suis un vieux,— сказав я.— Trop fatigué.— Вона захихикала і пригорнулася до мене. — Mon ami, il est très riche, très vigoureux ‘. •— Tu es sale12, — кинула вона.

Переді мною промайнуло Грейнджерове обличчя, роз- червоніле і тріумфуюче: він, мабуть, сприймав усю цю боротьбу за нього як данину його чоловічій привабливості. Одна з дівчат тримала Пайла під руку і намагалася потихеньку витягти його з кола. Я штовхнув свою дівчину в натовп і гукнув:

— Пайле, ідіть сюди! Він глянув на мене через голови дівчат і промовив:

— Це жахливо! Просто жахливо! Може, то була гра світла ліхтарів, але здавалося, що його обличчя ніби змарніло. Мені спало на думку, що він, мабуть, іще незайманий.

— Ходімо, Пайле, — сказав я. — Полиште їх на Грейнджера. — Я побачив, як він засунув руку в задню кишеню — очевидно, збирався випорожнити її від піастрів та доларів. — Не будьте дурнем, Пайле! — крикнув я сердито. — Цим ви тільки доведете їх до бійки. — Моя дівчина знову була підійшла до мене, але я знову штовхнув її в кільце, що оточувало Грейнджера. — Non, поп, —сказав я.— Je suis un Anglais, pauvre, très pauvre13. Ухопивши Пайла за рукав, я потягнув його геть, а на другій його руці, наче риба на гачку, почепилася дівчина.

Ще дві чи три дівчини намагалися перехопити нас, перше ніж ми підійшли до воріт, звідки за нами спостерігав капрал, але вони вже були не такі рішучі.

— А що робити з цією? — спитав Пайл. — Вона сама відчепиться. І ту ж мить дівчина відпустила його руку і пірнула в колотнечу навколо Грейнджера.

— Аз ним нічого не станеться? — занепокоєно спитав Пайл. — Він знайшов те, чого шукав, і тепер має за що потриматися. Ніч видавалася дуже тихою, тільки проїхала ще одна колона броньовиків, наче ті люди й справді мали якусь мету.

— Це жахливо, — сказав Пайл. — Я б ніколи не повірив... — І зажурено й побожно додав: — А вони ж такі гарненькі. Він не заздрив Грейнджерові, а шкодував, що хороше,— адже краса і грація, безперечно, належать до хорошого, — так спотворюється і принижується. Пайл помічав страждання, коли вони муляли йому очі. (Я пишу про це без насмішки: зрештою, серед нас є багато таких, які зовсім їх не помічають).

Я сказав:

— Ходімо до «Шале». Нас чекає Фуонг. — Пробачте, — похопився він. — Я зовсім забув. Вам не слід було залишати її саму. — їй ніщо не загрожує. — Я думав тільки допомогти Грейнджерові... — Пайл знову поринув у свої думки, але коли ми входили в «Шале», він промовив з незрозумілим жалем: — Я зовсім забув, що на світі багато чоловіків, які... дозвіллі він пише витончені класичні вірші, але випадково я довідався, що Фам Ван Ту поклонник Вордсворта 14 і пише поеми про природу. Свою відпустку він проводив у Дала- ті15 — місці, яке найбільше нагадувало йому Озерний край в Англії. Він злегка вклонився, коли проходив повз нас. Я подумав про те, що зараз витворяє Грейнджер за якихось п’ятдесят ярдів звідси!

Пайл поганою французькою мовою просив вибачення у Фуонг за те, що ми примусили її так довго чекати.

— C’est impardonnable16, — сказав він. — Де ви були? — поцікавилася Фуонг. — Проводжав Грейнджера додому, — відповів Пайл. — Додому? — перепитав я і засміявся, а Пайл поглянув на мене так, наче я був не кращий за Грейнджера. Раптом я побачив себе таким, яким він бачив мене: літнім, трохи розповнілим чоловіком з запаленими очима, помережаними червоними жилками, незграбним у коханні, може, не таким горластим, як Грейнджер, але більш цинічним, менш простодушним; і я на якусь мить згадав Фуонг такою, якою вона була, коли я побачив її вперше: вона промайнула повз мій столик у «Гран монді»; їй було тоді вісімнадцять років, вона танцювала у білій бальній сукні під наглядом старшої сестри, яка твердо поклала собі вигідно видати Фуонг заміж за європейця. Якийсь американець купив квиток, щоб потанцювати з нею. Він був трохи напідпитку — зовсім трохи — і, мабуть, недавно приїхавши в цю країну, вважав, що всі жінки в «Гран монді» — повії. Коли вони пройшли перше коло, він притиснув її надто близько до себе, і раптом я побачив, як вона повернулася і сіла поряд з сестрою, а він залишився стояти серед танцюючих пар, не розуміючи, що трапилось. А дівчина, імені якої я тоді ще не знав, спокійно сиділа на своєму місці, цілком певна себе, і посьорбувала апельсиновий сік.

— Peut-on avoir l’honneur? 17 — промовив Пайл із своїм жахливим акцентом, а через хвилину я побачив, як вони мовчки танцюють у другому кінці зали і Пайл тримає її так далеко від себе, що, здається, ось-ось зовсім випустить з рук. Танцював він дуже погано, а вона краще за всіх, кого я знав у ті дні в «Гран монді». То було довге й безнадійне залицяння. Якби я міг запропонувати їй одруження і шлюбний контракт, усе було б просто, і старша сестра потихеньку і тактовно зникала б тоді, коли нам хотілось би залишитися вдвох. Але минуло три місяці, перше ніж.мені пощастило побути якусь хвилинку віч-на-вічз Фуонг на балконі готелю «Мажестік», причому її сестра з сусідньої кімнати весь час допитувалась, коли ж ми, нарешті, повернемося до неї. На річці Сайгон у спалахах яскравого світла розвантажували торгове судно з Франції, деренчали дзвінки велорикш, а я поводився як молодий і недосвідчений дурень, не знаючи, що сказати. Повернувшись додому на вулицю Катіна, я у відчаї кинувся на ліжко, навіть не мріючи про те, що через чотири місяці вона буде лежати поруч зі мною, віддихаючись і сміючись, ніби здивована тим, що все склалося зовсім не так, як вона сподівалась.

— Мосьє Фулёр! Я дивився, як вони з Пайлом танцювали, і не помічав, що її сестра робить мені знаки з-за сусіднього столика. Тепер вона підійшла до мене, і я неохоче запросив її підсісти. Наші дружні стосунки зіпсувалися з того вечора в «Гран монді», коли їй стало погано і я пішов проводжати Фуонг додому. і

— Я майже цілий рік вас не бачила, — сказала вона. ; — Я часто виїжджало в Ханой.

 

— Хто такий ваш друг? —спитала вона. — Його звуть Пайл. — Чим він займається? — Він з американської економічної місії. Постачає електричні швацькі машинки для голодуючи* швачок..— Хіба такі є?

— Не знаю. — Але ж голодуючі не користуються швацькими машинками. І там, де вони живуть, немає електрики. Вона завжди все розуміла буквально.

— Вам доведеться спитатися про це в Пайла, — відповів я. — А він одружений? Я подивився на танцювальну площадку.

Date: 2016-02-19; view: 410; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию