Розділ перший 1 page

По вечері я сидів у себе в кімнаті на вулиці Катіна і чекав Пайла. Він сказав: «Я прийду не пізніше десятої», — отож, коли настала північ, я більше не міг сидіти спокійно і вийшов на вулицю. Коло дверей сиділи навпочіпки старі жінки в чорних штанях: певне, цієї лютневої ночі їм було надто жарко в ліжках.

Повз мене, натискуючи на педалі, в напрямку до річки повільно проїхав велорикша; там, в яскравому світі ліхтарів, вивантажували нові американські літаки^ На довгій безлюдній вулиці не було й сліду Пайла.

«Звичайно, — сказав я собі, — його могли затримати у якійсь справі в американській місії, але тоді він напевне подзвонив би до ресторану: адже він скрупульозно чемний в дрібницях». Я повернув був назад до дверей, але побачив, що в сусідньому під’їзді стоїть дівчина. Я одразу впізнав її, хоч і не міг розглядіти обличчя, а бачив тільки білі шовкові штани, і довгу квітчасту кофту. Колись вона часто чекала отак на мене, саме в цей час і на цьому ж місці.

— Фуонг, — покликав я. Фуонг — значить «фенікс», хоч у наші дні не буває нічого казкового і ніщо не відроджується з попелу. Вона не встигла мені нічого сказати, але я й так знав, що вона чекає на Пайла. — Його немає.

— Je sais. Je t’ai vu seul â la fenêtre ². — Почекай y мене, — сказав я. — Він скоро прийде. — Я почекаю тут. — Краще не треба. Тебе може забрати поліція. Вона пішла за мною нагору. На язиці мені крутилися ущипливі, дошкульні слова, але я змовчав: вона не так

добре знала англійську і французьку, щоб зрозуміти іронію, і, хоч як це не дивно, у мене не було ніякого бажання завдати болю ні їй, ні собі. Коли ми піднялися до дверей, усі старі жінки повернули в наш бік голови, і як тільки ми пройшли повз них, їхні голоси зазвучали то на високих, то на низьких тонах, немов вони співали щось разом.

— Про що вони? — Думають, що я повернулася. З дерева, що я поставив у кімнаті кілька тижнів тому з нагоди китайського Нового року, вже осипались майже всі жовті квіти. їхні пелюстки попадали між клавіші моєї друкарської машинки. Я почав виймати їх звідти.

— Tu es troublé — сказала Фуонг. — Це не схоже на нього. Він такий пунктуальний. Я зняв краватку, роззувся і приліг на ліжко. Фуонг запалила газову плитку і поставила кип’ятити воду на чай. Зовсім як півроку тому.

— Він каже, що скоро ти поїдеш звідси, — сказала вона. — Можливо. — Він тебе дуже любить. — І на тому спасибі.» Я помітив, що вона тепер зачісувалась інакше — її чорне волосся вільно спадало на плечі. Згадав, що Пайл одного разу несхвально висловився про її вигадливу зачіску, яку, на думку Фуонг, їй належало носити, бо вона була дочка мандарина.

Я заплющив очі, і Фуонг знову стала така, як колись: вона була в усьому — в шипінні пари, в дзенькоті чашок, вона була певною годиною ночі і обіцянкою спокою.

— Він скоро прийде, — сказала вона, наче мене треба було заспокоювати. Цікаво, про що вони розмовляють, коли бувають разом? Пайл дуже серйозний, він чимало попомучив мене своїми лекціями про Далекий Схід, де прожив стільки ж місяців, скільки я — років. Іншою його улюбленою темою була демократія, і він висловлював свої непохитні погляди, що дуже дратували мене, — про високу місію Сполучених Штатів щодо людства. Фуонг же була навдивовижу неосвічена: якби мова зайшла про Гітлера, вона перебила б вас, щоб запитати, хто він такий. І пояснити це їй було надзвичайно важко, бо вона ніколи не бачила ні німців, ні поляків і мала дуже туманне уявлення про географію Європи, хоч про англійську принцесу Маргарет знала, безумовно, більше, ніж я,

Я почув, як Фуонг поставила тацю на край ліжка.

— Він усе ще закоханий в тебе, Фуонг? Лягти в ліжко з анаміткою ³ — однаково, що з пташкою: вони щебечуть і співають у вас на подушці. Був час, коли мені здавалося, що ні одна пташка не співає так, як Фуонг. Я простягнув руку і доторкнувся до її зап’ястка — кістки у неї були такі ж тендітні, як у пташки.

— Закоханий, Фуонг? Вона засміялась, і я почув, як вона витерла сірника.

«Закоханий» — це було, мабуть, одне з тих слів, яких вона не розуміла.

— Приготувати тобі люльку? — спитала вона. Коли я розплющив очі, Фуонг уже засвітила лампу, таця стояла напоготові. У світлі лампи її шкіра виблискувала темним янтарем. Зосереджено насупивши брови, вона схилилась над полум’ям, крутячи в пальцях голку, щоб підігріти кульку опіуму.

— Пайл усе ще не курить? — спитав я. — Ні. — Тобі слід привчити його, а то він не повернеться до тебе. Вони вірять забобонові, що коханець, який курить, завжди повернеться, навіть з Франції. Куріння опіуму виснажує мужчину, але вони віддають перевагу вірному коханцеві перед палким. Фуонг розминала маленьку кульку гарячої пасти на вигнутому краю чашечки, і я відчув запах опіуму. Іншого такого запаху на світі немає. Будильник біля ліжка показував двадцять хвилин на першу, але моя тривога вже минула. Образ Пайла кудись відступив. Лампа освітлювала обличчя Фуонг, що готувала мені довгу люльку, схилившись над нею серйозно й заклопотано, мов над дитиною.

Мені подобається моя люлька — понад два фути рівного бамбука, оправленого з обох кінців слоновою кісткою. На відстані однієї третини від кінця на люльці чашечка, схожа на перевернуту квітку в’юнка; її опукла поверхня відполірувалась і потемніла від частого розминання опіуму. Легким рухом зап’ястка Фуонг ввела голку в малесенький отвір, залишила там кульку опіуму і перевернула чашечку над вогнем, нерухомо тримаючи люльку. Бісеринка опіуму легенько потріскувала, коли я втягував дим. Досвідчений курець може викурити цілу люльку з однієї затяжки, але мені завжди доводилось затягуватися кілька разів. Я відкинувся назад, поклавши під голову шкіряну подушку, поки Фуонг готувала мені другу люльку.

— Все ясно як день. Пайл знає, що я перед сном викурюю кілька люльок, і не хоче мене турбувати. Він прийде вранці. Голка знову зникла в отворі, і я взяв у Фуонг другу люльку. Викуривши і цю, я сказав:

— Нема чого турбуватись. Зовсім нема чого турбуватись. Я відпив чаю і торкнувсь її руки.

— Коли ти пішла від мене, я був радий, що в мене залишилося хоч це — лежати отак на спині і курити. На вулиці д’Орме хороша курильня. Скільки галасу здіймаємо ми, європейці, через усякі дрібниці. Даремно ти живеш з чоловіком, який не курить, Фуонг. — Але ж він збирається одружитися зі мною, — сказала ейна. — Тепер уже скоро. — Тоді інша річ. — Приготувати ще одну люльку? — Приготуй. Я подумав, чи згодиться вона залишитися в мене на цю ніч, якщо Пайл і не прийде. Правда, коли я викурю чотири люльки, Фуонг уже буде мені не потрібна. Звичайно, приємно відчувати поруч її стегно, — вона завжди спить на спині, — і, прокинувшись уранці, почати день з люлькою, а не з самим собою.

— Пайл уже не прийде, — сказав я. — Залишайся тут, Фуонг. Вона подала мені люльку і заперечливо похитала головою. Коли я вдихнув опіум, мені стало зовсім байдуже, залишиться вона чи ні.

— Чому немає Пайла? — спитала вона. — А звідки мені знати? — Він пішов до генерала Тхе? — Мене це не обходить. — Пайл сказав мені, що коли не зможе повечеряти з тобою, то прийде сюди. — Не хвилюйся. Він прийде. Приготуй мені ще одну люльку. Коли вона нахилилась над вогнем, мені пригадався вірш Бодлера: «Mon enfant, ma soeur...» ¹ Як там далі?..

Aimer à loisir,

Aimer et mourir

Au pays qui te ressemble*.

1 «Дитино моя, моя сестро...» (Франц.).

2 Любити знічев’я,

Любити й померти

У схожій на тебе країні (франц.).

А

Там, біла набережної, спали кораблі «dont l’humeur est vagabonde» ⁴.Я подумав, що коли вдихнути запах її шкіри, то до нього буде примішуватись ледве чутний аромат опіуму, і що колір її шкіри схожий на колір маленького вогника. Такі квіти, як на одязі Фуонг, я бачив по берегах каналів на Півночі, і сама Фуонг була тутешня, як і трави, що тут ростуть; а я ніколи не прагнув повернутися на батьківщину.

— Як би мені хотілося бути Пайлом, — промовив я вголос, але біль уже вгамувався — опіум зробив своє діло. Хтось постукав у двері.

— Пайл, —сказала Фуонг. — Ні. Він не так стукає. Хтось знову постукав, уже нетерпляче. Фуонг швидко підвелася, зачепивши жовте дерево, і на мою друкарську машинку знову посипалася злива пелюсток.

Двері відчинились.

— Мосьє Фулер! — гукнув різкий голос. — Я Фаулер,—озвався я, не маючи наміру вставати задля якогось поліцейського; його коротенькі штани кольору хакі я розглядів, не підводячи голови. Він пояснив майже незрозумілою в’єтнамо-французькою говіркою, що мене викликають — негайно, зараз же, швидко— всюрте⁵.

— У французьке сюрте чи в’єтнамське? — Французьке. — В його вимові слово прозвучало «франсунзьке». — В якій справі? Він не знав: йому просто наказали привести мене туди.

— Toi aussi⁶, — сказав він Фуонг. — Говоріть «ви», коли розмовляєте з дамою, — сказав я йому. — Як ви дізналися, що вона тут? Він тільки повторив, що такий наказ.

— Я прийду вранці. — Sur le chung⁷,— промовив цей підтягнутий упертий чоловічок. Сперечатись було марно, тож я підвівся, начепив краватку і взув черевики. В цих краях останнє слово завжди лишається за поліцією: вона може відібрати перепустку, заборонити відвідувати прес-конференції, вона може, якщо схоче, відмовити у дозволі на виїзд. Усе це були законні

заходи, але коли в країні війна, законність там далеко не на першому місці. Я знав одного чоловіка, у якого раптом загадковим чином зник кухар. Сліди його вели у в’єтнамське сюр-1 те, але там запевняли, що кухаря після допиту відпущено на всі чотири вітри. Сім’я так більше ніколи й не побачила його; можливо, він перейшов до комуністів, можливо, завербувався в одну з найманих армій, що кишіли навколо Сайгона: в загони хоа-хао, каодаїстів або генерала Тхе. А може, й досі сидить у французькій тюрмі. Може статися, що він заробляє гроші, торгуючи дівчатами в китайському передмісті Шолоні. А може, помер від розриву серця під час допиту.

— Пішки я не піду, — сказав я. — Вам доведеться взяти рикшу. — Ніколи не треба забувати про свою гідність. З тієї ж причини я відмовився від сигарети, запропонованої офіцером французького сюрте. Після трьох люльок мій розум був чіткий і ясний — я міг легко приймати такі рішення, не забуваючи про основне питання: чого вони хо- чуть від мене? Я зустрічався з Віго кілька разів на прийомах і ще тоді звернув на нього увагу, бо він, здавалося, був безтямно закоханий в свою дружину, вульгарну фарбовану блондинку, що зневажала його. Зараз, о другій годині ночі, він сидів у задушливій, прокуреній кімнаті стомлений, пригнічений, з зеленим козирком над очима і розкритим томиком Паскаля на столі, щоб згаяти час. Коли я заперечив проти того, щоб Фуонг допитували без мене, він одразу ж погодився, глибоко зітхнувши; у його зітханні вчувалось, як він втомився від Сайгона, від спеки, а може, й від життя.

Він сказав по-англійськи:

— Пробачте, що я змушений був попросити вас прийти сюди. — Мене не просили, мені наказали. — О, ці тубільні поліцейські, вони нічого не розуміють. — Його очі не відривались од розгорнутого томика «Думок» Паскаля, наче він і справді поринув у сумні міркування цього автора. — Я хочу поставити вам кілька запитань... Відносно Пайла. — Краще б ви поставили ці запитання йому самому. Він обернувся до Фуонг і різко спитав її по-французьки\'7d

— Скільки часу ви жили з мосьє Пайлом? — Місяць... Не знаю... — відповіла вона. — Скільки він платив вам? — Ви не маєте права ставити їй такі запитання, — сказав я. — Вона не продається. — Адже ж вона і з вами жила? — раптом спитав він. — Два роки? Ю

— Я — кореспондент, що має повідомляти про вашу війну, коли ви даєте йому таку змогу. Не вимагайте, щоб я постачав матеріали і для вашої скандальної хроніки. — Що ви знаєте про Пайла? Прошу відповідати на мої запитання, містере Фаулер. Повірте, мені неприємно допитувати вас. Але справа серйозна. — Я не донощик. Вам і так відомо все, що я можу розповісти про Пайла. Вік — тридцять два роки, працює в місії економічної допомоги, національність — американець. — Ви, здається, його друг? — сказав Віго, дивлячись повз мене, на Фуонг. Тубілець-поліцейський приніс три чашки чорної кави.

— А може, ви хочете чаю? — спитав Віго. — Так, я справді його друг, — сказав я. — Чом би й ні? Рано чи пізно мені доведеться поїхати звідси додому. Я не можу вЗяти її з собою. А з ним їй буде непогано. Це розумне рішення. І він каже, що одружиться з нею. Він і справді на це здатний. По-своєму він хороший хлопець. Серйозний. Не такий, як ті горласті виродки з «Континенталю». Тихий американець, — уточнив я таким тоном, як сказав би «голуба ящірка» або «білий слон». Ціго погодився:

— Атож. — Він ніби шукав на столі слова, щоб передати свою думку так само влучно, як це зробив я. — Дуже тихий американець. Він сидів у своєму маленькому душному кабінеті, чекаючи, щоб хтось із нас заговорив. Коло його обличчя дзижчав москіт, а я дивився на Фуонг. Опіум робить людину кмітливою, можливо, тому, що заспокоює нерви і вгамовує почуття. Ніщо, навіть смерть, не здається надто важливим. Фуонг, подумав я, не зрозуміла його тону — сумного й безнадійного, а англійську мову знала дуже погано. Сидячи на твердому конторському стільці, вона все ще терпляче очікувала на Пайла, а я вже перестав його чекати і бачив, що Віго розуміє нас обох.

— Як ви з ним познайомилися? — спитав Віго. Чи варто йому пояснювати, що це Пайл познайомився зі мною, а не я з ним. Уперше я побачив його у вересні минулого року, коли він переходив площу перед «Континенталем»; цього молодика, якого ще не зачепило життя, доля кинула в нас, наче спис. Довгоногий, коротко підстрижений, ще по-студентському наївний, він, здавалося, не міг нікому заподіяти зла. Столики на вулиці були майже всі зайняті.

— Ви дозволите? — підкреслено ввічливо спитав він.— Моє прізвище Пайл. Я тут новачок. її

Він'зручно вмостивсь на стільці, обхопивши рукою спинку, і замовив пиво. Раптом він прислухався, вдивляючись у сліпуче сяйво полудня.

— Це граната? — спитав схвильовано, з якоюсь надією. — Швидше вихлоп автомобіля, — сказав я і раптом пошкодував, що розчарував його. Як швидко забуваєш власну молодість: колись і мене цікавило те, що, за браком кращого слова, називають «новинами». Але гранати мені вже набридли, про них тепер побіжно згадували десь на останніх сторінках місцевої газети: стільки-то вибухнуло минулої ночі в Сайгоні, стільки-то в Шолоні, — до європейської преси вони більше не потрапляли. На вулиці з’явилися граціозні тоненькі фігурки в білих шовкових штанях і довгих, вузьких, з розрізами на стегнах кофтах з рожевими та ліловими візерунками; я дивився на них з тугою і знав, що таку саму тугу відчуватиму й тоді, коли назавжди залишу цей край. — Гарненькі, правда? — спитав я, потягуючи пиво, і Пайл неуважно поглянув, як вони йшли вгору вулицею Катіна. — Нічого, — сказав байдуже: як видно, був людина поважна.— Посланник дуже стривожений через ці гранати. Було б дуже прикро, каже він, коли б стався нещасливий випадок — з ким-небудь із нас, звичайно. — З ким-небудь із вас? То справді було б неприємно. Конгресові це не сподобалось би. Чому нам завжди так хочеться дражнити простодушних? Може, всього десять днів тому, готуючись до майбутньої подорожі, він бродив по міському парку Бостона з купою книжок про Далекий Схід і Китай. Він навіть не чув, що я кажу, — так був захоплений проблемами демократії і відповідальністю Заходу; він твердо поклав собі — я довідався про це дуже швидко — робити добро, і не якійсь одній особі, а цілій країні, континенту, всьому світові. Що ж, _% тепер він був у своїй стихії, перед ним лежав усесвіт, який треба було вдосконалити...

—Він у моргу? — спитав я Віго.

—¹ Звідки ви знаєте, що він мертвий?

Це було недоречне, типове для поліції запитання, не гідне людини, що читає Паскаля і так по-дурному кохає свою дружину. Не можна кохати, коли не маєш інтуїції.

— Ні, я не винний, ■— сказав я, переконуючи себе, що це правда. Хіба Пайл не чинив завжди так, як хотів? Я намагався знайти в собі хоч яке-небудь почуття, хоч образу на поліцію за те, що вона мене підозрює, але марно. Пайл сам був винний у всьому.

«А чи не краще нам усім померти?» — розмірковував у мені опіум, і я крадькома глянув на Фуонг: для неї це, напевне, буде удар. Вона, мабуть, по-своєму любила його — хіба вона не кохала мене і не покинула задля Пайла? Вона зв’язала свою долю з молодістю, з надією на майбутнє, з поважністю, а вони підвели її ще більше, ніж старість і спустошеність. Фуонг сиділа, поглядаючи на нас, і я подумав: «Вона все ще нічого не розуміє. Краще, мабуть, забрати її звідси, перше ніж вона збагне, що сталося». Я був ладен, не вносячи в справу ясності, відповідати на будь-які запитання, аби тільки швидше закінчився цей допит, а потім розповісти їй усе на самоті, якнайдалі від поліцейського ока, твердих конторських стільців та голої електричної лампочки, навколо якої кружляють метелики.

Я спитав Віго:

— Який час вас цікавить? — Між шостою та десятою вечора. — О шостій я заходив у «Континенталь» випити. Офіціанти, певне, пам’ятають. О шостій сорок п’ять спустився до набережної, щоб подивитись, як розвантажують американські літаки. Коло дверей «Мажестіка» зустрів Вілкінса з «Ассошіейтед Ньюз». Потім пішов у кіно в сусідньому будинку. Там, мабуть, пригадають мене — їм довелося міняти мені гроші. Потім узяв велорикшу і поїхав у «Вьйо мулен». Приїхав туди близько половини на дев’яту і повечеряв сам. У ресторані був Грейнджер — можете запитати у нього. Потім знову найняв рикшу і повернувся додому; була за чверть десята. Очевидно, ви зможете розшукати і цього рикшу. Я чекав, що Пайл прийде о десятій, але він так і не з’явився. — Чому ви чекали на нього? — Він сказав по телефону, що йому треба побачитися зі мною в якійсь важливій справі. — А ви не знаєте, що то за справа? — Ні. Для Пайла все було важливе. — А його дівчина? Вам відомо, де вона була в цей час? — Опівночі вона чекала його на вулиці. Була стурбована. Вона нічого не знає. Хіба ви не бачите, що вона й досі чекає на нього? — Бачу,— сказав він. — Невже ви справді можете подумати, що я вбив його з ревнощів... або що це вона його вбила?.. За що? Адже він збирався одружитися з нею. — Зрозуміло. — Де ви його знайшли? — Він лежав у воді під мостом Дакоу. Ресторан «Вьйо мулен» недалеко від того мосту. Міст охороняє озброєна поліція, а ресторан для захисту від гранат обведено залізною сіткою. Переходити міст уночі небезпечно, бо, коли настає темрява, той берег річки перебуває в руках в’єтмінців ‘. Виходить, я вечеряв ярдів за п’ятдесят від його трупа.

— Лихо в тому,— сказав я,— що він втручався в чужі справи. — Відверто кажучи,— відповів Віго,— мені його зовсім не жаль. Він чинив дуже багато зла. — Борони нас боже,— сказав я,— від праведних і не відаючих, що діють. — Праведних? — Авжеж. По-своєму. Ви ж католик. Вам його не зрозуміти. До того ж він був один з отих чортових янкі. — Ви не відмовитесь пізнати тіло? Пробачте, так уже заведено, хоч це не дуже приємно. Я не став запитувати його, чому він не запросить для цього кого-небудь з американської місії, бо й так розумів, у чому річ. Французькі методи здаються трохи старомодними в наш холодний діловий вік: вони побудовані на вірі у совість, у свідомість провини, в те, що злочинця треба звести з його жертвою — він може розгубитись і виказати себе. Коли ми йшли кам’яними сходами у підвал, де гула холодильна установка, я знову повторював про себе, що ні в чому не винний.

Вони витягли його звідти, наче тацю з грудочками льоду, і я глянув на нього. Рани позамерзали і були не дуже помітні. Я сказав:

— Бачите, рани й не думають відкриватись у моїй присутності. — Comment?² — Хіба ви привели мене сюди не для цього? Ще одне, сказати б, випробування. Але ви його надто заморозили, В середні віки не мали таких потужних холодильників. — Ви впізнаєте його? — Авжеж, впізнаю. Тут він здавався більш, ніж будь-де, не на своєму місці,— краще б сидів собі вдома. Я бачив його на фотографіях у сімейному альбомі: верхи, на ранчо для туристів, на пляжі Лонг-Айленду, серед приятелів у чиїйсь квартирі на двадцять четвертому поверсі. Він був породженням світу хмарочосів, швидкісних ліфтів, морозива і сухих коктейлів, молока на сніданок і бутербродів з курятиною.

— Він помер не від цього,— промовив Віго, показуючи иа рану в грудях,— його втопили в багні. Повні легені. — Ви працюєте оперативно. — В цьому кліматі інакше не можна. Вони всунули ноші назад і захлопнули дверцята. Гумова прокладка пом’якшила удар.

— То ви нічим не можете нам допомогти? — спитав Віго. — Нічим. Ми з Фуонг пішли додому пішки — я вже не дбав про свою гідність: перед лицем смерті забуваєш пустий гонор, навіть гонор рогоносця, що боїться показати, як йому боляче. Фуонг усе ще нічого не розуміла, а я не знав, яким чином поступово й обережно підготувати її. Я кореспондент і звик мислити газетними заголовками: «Вбивство американського службовця в Сайгоні». Робота в газеті не привчає пом’якшувати погані вісті, а мені навіть зараз доводилося думати про свою газету. Я попросив Фуонг:

— Я зайду на хвилинку на телеграф, ти не заперечуєш? Я залишив Фуонг на вулиці, послав телеграму і повернувся до неї. Моя телеграма була, власне, тільки жестом: я дуже добре знав, що французьких кореспондентів уже про все повідомлено і, навіть якщо Віго вів чесну гру (що теж було можливо), цензура все одно затримає мою телеграму, поки французи не пошлють своїх. Моя газета довідається про цю новину з паризьких джерел. І не тому, що Пайл був така вже важна персона. Не міг же я написати правду про його справжню діяльність, про те, що, перше ніж померти, він став причиною принаймні п’ятдесяти смертей,— це негативно вплинуло б на англо-американські відносини і прикро вразило б посланника. Посланник дуже поважав Пайла — Пайл здобув учений ступінь в... одне слово, в одній з тих наук, за які в Америці надають учені ступені. Це могли бути суспільні відносини, театрознавство, а може, навіть проблеми Далекого Сходу (він же прочитав стільки книжок).

— Де Пайл? — спитала Фуонг.— Що вони хотіли? — Ходім додому,— відповів я. — А Пайл прийде? — Він може прийти туди так само, як і в будь-яке інше місце. Старі жінки все ще сокотіли коло будинку. Відчинивши двері у свою кімнату, я зразу помітив, що в ній робили обшук: все мало видимо охайніший вигляд, ніж перед тим.

— Хочеш іще одну люльку? — спитала Фуонг, — Приготуй. Я скинув краватку і черевики. Інтермедія скінчилася; ніч тяглась далі, ніби нічого й не сталося. Фуонг, сівши край ліжка, засвітила лампу. «Дитино моя, моя сестро» з шкірою янтарного кольору. Sa douce langue natale '.

— Фуонг,— покликав я. Вона розминала кульку опіуму в чашечці люльки.— Il est mort², Фуонг. Тримаючи голку в руці, вона дивилася на мене насупившись, мов дитина, яка намагається зрозуміти, що їй сказали.

— Tu dis?³ — Pyle est mort. Assassiné⁴. Вона поклала голку і сіла навпочіпки, дивлячись на мене. Не було ні крику, ні сліз, вона тільки замислилась — to були глибокі й потаємні думки людини, життя якої має зовсім змінитися.

— Тобі краще залишитись тут на цю ніч,— сказав я. Вона кивнула і, взявши голку, почала знов підігрівати

опіум. Вночі я прокинувся після короткого, глибокого сну, що його спричиняє опіум,— спиш десять хвилин, а здається, що виспався,— і знайшов свою руку там, де колись вона завжди лежала вночі: на її стегні. Вона спала, і я ледве міг вловити її віддих.

Знову, після стількох місяців, я був не самотній; але раптом я згадав поліцію, Віго з його зеленим козирком, тихі порожні коридори американської місії і, відчуваючи під рукою ніжну гладеньку шкіру, з гнівом подумав: «Невже тільки мені одному шкода Пайла?»

Розділ другий 1

До того ранку, коли Пайл уперше з’явився на площі біля «Континенталю», мені вже встигли набриднути мої американські колеги — цибаті й галасливі, молоді і вже літні, що так і сипали недоброзичливими дотепами на адресу французів, які, зрештою, проливали кров у цій війні. Час від часу, коли сліди якої-небудь сутички було дбайливо підчищено, а жертв її забрано з поля бою, кореспондентів викликали в Ханой, куди треба було летіти близько чотирьох годин. Там головнокомандувач звертався до них з промовою, після чого, переночувавши у Будинку преси, де, за їхніми словами, був один з найкращих барменів в Індокитаї, вони літали над недавнім полем бою на висоті трьох тисяч футів (межа досяжності важких кулеметів), а потім їх доставляли назад, у Сайгон, у готель «Континенталь», куди вони вдиралися з гуком і галасом, наче школярі після пікніка.

А Пайл був тихий і такий скромний на вигляд; того першого дня мені часом доводилось нахилятися до нього, аби почути, що він каже. І він був дуже-дуже серйозний. Кілька разів його, здавалося, пересмикнуло від галасу, який зчиняли американські кореспонденти на терасі над нами,— там, на думку всіх, ручні гранати менш небезпечні. Але він нікого не осуджував.

— Ви читали Иорка Гардінга? — спитав він. — Ні, здається, не читав. А що він написав? Дивлячись на молочне кафе навпроти, Пайл замріяно

промовив:

— Схоже на наші кіоски, де продають содову воду. 51 кою ж гострою мала бути його туга за батьківщиною, коли він у такому незвичайному для нього оточенні зупинив свій погляд саме на цьому кафе. Та хіба я сам, підіймаючись уперше вулицею Катіна, не звернув насамперед уваги на вітрину з парфумами Герлена і не потішив себе думкою, що, кінець кінцем, до Європи летіти всього тридцять годин?

Пайл неохоче відвів очі від кафе і сказав:

— Иорк написав книжку під назвою «Наступ червоного Китаю». Дуже змістовна книжка. — Не читав. А ви з ним знайомі особисто? Він поважно кивнув головою і замовк. Але одразу заговорив знову, щоб пом’якшити враження, яке у мене могло скластись.

— Я його добре не знаю,— сказав він.— Зустрічався з ним усього два рази. Мені це сподобалося в ньому — не хоче, щоб подумали, ніби він вихваляється своїм знайомством з тим... як його... Йорком Гардінгом. Пізніше я дізнався, що Пайл з надзвичайною повагою ставився до тих, кого він називав «серйозними авторами». До цієї категорії не входили ні романісти, ні поети, ні драматурги, якщо тільки вони не писали на сучасні теми, але і в цьому разі, на його думку, краще просто описувати факти, як у Йорка Гардінга. Я сказав:

— Знаєте, коли довго живеш де-небудь, пропадає будь- яка охота читати про ті місця. — Мені дуже б хотілося почути думку очевидця про тутешні події,— сказав він стримано. — А потім звірити з тим, що пише Иорк Гардінг? — Так.— Очевидно, він відчув у моїх словах іронію, бо додав з властивою йому ввічливістю:—Я вважатиму за велику послугу, якщо ви знайдете час хоч стисло висвітлити мені основні моменти. Розумієте, Иорк був тут понад два роки тому. Мені сподобалась його віра в Гардінга, хто б він не був. Це було так не схоже на звичку кореспондентів усе чорнити на їх недозрілий цинізм. Я запропонував:

— Випийте ще пляшку пива, а я спробую дати вам деяке уявлення про загальне становище. Я почав говорити, а він слухав уважно, не зводячи з мене очей, як старанний учень. Я розповів йому про становище на Півночі, де французи в ті дні за всяку ціну намагались утриматися в дельті Червоної річки,— там лежать Ханой і єдиний північний порт, Хайфон, а також основні рисові плантації. Коли настає час збирання врожаю, починається щорічна битва за рид.

— Такі справи на Півночі,— сказав я.— Ці бідолахи французи зможуть там утриматись, тільки якщо на допомогу в’єтмінцям не прийдуть китайці. Війна точиться в джунглях, у горах, на болотах, на затоплених рисових полях, де доводиться брести по шию у воді, а ворог раптом зникає, закопавши в землю зброю і переодягнувшись у селянський одяг. Проте можна комфортабельно пліснявіти у Ханої. Там бомб не кидають. Бог його знає чому. Це й можна назвати справжньою війною. — А тут, на Півдні? — Французи контролюють основні магістралі до сьомої години вечора; після сьомої у них залишаються тільки сторожові вежі й міста, вірніше деякі міста. Це не означає, що ви можете почувати себе тут безпечно, бо інакше навколо ресторанів не було б цих залізних сіток. Скільки разів я все це пояснював. Наче пластинка, яку заводять для всіх новачків: для члена парламенту, що приїхав сюди, для нового англійського посланника. Іноді вночі я прокидався із словами: «Візьміть, приміром, каода- Істів, або хоа-хао, або Бінь-Ксюена...» Все це наймані армії, які продають свої послуги за гроші або з почуття помсти. Іноземці визнають їх дуже мальовничими, але я не бачу нічого мальовничого в зраді й ворожнечі.

— А ще,— сказав я,— існує генерал Тхе. Він був начальником штабу каодаїстів, але потім утік в гори, щоб бороти ся з обома супротивниками — і з французами, і з комуністами.

— Иорк,— сказав Пайл,— писав, що Схід потребує третьої сили.

Очевидно, мені слід було ще тоді завважити той фанатичний блиск у його очах, що спалахнули у відповідь на мої слова, зрозуміти, як гіпнотизують його фрази, магія цифр: «п’ята колона», «третя сила», «день сьомий». Може б, мені пощастило уберегти нас усіх, навіть і самого Пайла, від багатьох прикростей, якби я зрозумів напрямок його молодого невтомного розуму. Але я обмежився сухим переліком фактів і пішов на свою щоденну прогулянку по вулиці Катіна. Хай сам розбирається в навколишній дійсності, яка іноді захоплює, наче пахощі: рисові поля, позолочені косим промінням надвечірнього сонця; легкі снасті рибалок, що снують над каналами, наче москіти; чашечки з чаєм на терасі у старого абата, де стоїть його ліжко, розкидані старі рекламні календарі, відра, ламаний посуд — мотлох усього життя, прибитий хвилею часу до його крісла; схожі на черепашки капелюхи дівчат, що ремонтують дорогу в тому місці, де вибухнула міна; золото, молода зелень і барвистий одяг на Півдні, а на Півночі — темно-бура земля, чорний одяг, кільце ворожих гір і гудіння літаків. Приїхавши сюди, я спершу лічив, скільки мені тут ще лишилося пробути, наче школяр, який лічить дні до канікул. Мені здавалось, ніби я прив’язаний до того, що збереглося від скверу в Блумсбері, до 73-го автобуса, який проїжджає повз арку Юстонського вокзалу, і до весни на Торрінгтон-плейс. Зараз у сквері розпукаються весняні квіти, а мені до всього того байдуже. Мені хочеться, щоб день переривався короткими, як постріл, звуками — чи то автомобільними вихлопами, чи то вибухами гранат; хочеться дивитися на фігурки в шовкових штанях, що так граціозно рухаються о цій паркій полудневій порі; мені потрібна Фуонг — моя домівка перемістилася на вісім тисяч миль.