Автором вірша є Дорота Кєрштейн Пакульська. Підрядковий пере­клад — О. Кравець. 5 page

Пильнуй себе. Якуб.

ВОНА: Розплющила очі. Її волосся було мокре від поту і сліз, які текли по її щоках і зупинялися на шиї.

— Ви подивіться, який він великий! — сказав молодий лікар, підносячи їй сина і заступаючи разюче світло лампи. Вона бачила лише червоно-синє тільце з величезною ли­сою головою. Лікар поклав немовля на її відкриті груди.

Коли він її зашивав, вона майже нічого не відчувала. Притулила немовля до себе і розплакалася. Вона вже дав­но так не плакала. Акушерка витирала їй піт з чола.

— Не плачте. Усе скінчилось. Ви маєте здорового синоч­ка. У нього велика голова — тому він трохи вас порозривав. Але зате він буде розумний! Накладаючи їй шви, молодий лікар сказав:

— Запишіть. Година народження: четверта нуль вісім ранку. Після накладання швів дайте щось міцніше на сон і перевезіть у чотирнадцяту палату. Годувати дитину аж завтра під вечір. Вона прокинулась від голосів. Спершу не усвідомлюва­ла, де вона. Підвела голову. Страшенно боліло у промежині. Біля ліжка сиділи її батьки і чоловік. Усміхалися до неї. Вона піднялася на ліжку, поправила волосся.

— Де він? - запитала вона. — Тобі незабаром принесуть його годувати, — відповіла мама. Чоловік устав і простягнув їй букет червоних гвоздик. Поцілував її в щоку.

— Марчінек важить понад чотири з половиною кілогра­ми. Я теж народився такий великий. Вона випросталась. Лікарняна сорочка розкрилась, пока­зуючи набухлі від молока груди.

— Його ім’я буде Якуб, - сказала вона тихо. Чоловік подивився на її батьків, ніби шукав у них під­тримки.

— Але ми вже говорили про це, і ми начебто домовились, що він називатиметься Марчін. — Так, говорили, але ні про що не домовились. Марчін — це лише одне з імен, яке ми обговорювали. — Я думав, що ми вже все вирішили. Сьогодні зранку я дав видрукувати повідомлення. Це коштує тисячу злотих. Я не маю наміру нічого змінювати. Вже надто пізно. — У чому річ? — здивувалась мама. — Марчін тепер дуже модне ім'я. Вона не могла того слухати. Спустила ноги і сіла на ліж­ко. Встромила ноги в капці. Незважаючи на жахливий біль, повільно підійшла до шафки з одягом біля умивальника. Вийняла з плаща портмоне з грішми. Почала рахувати банкноти. Те, що бракувало до тисячі, додала копійками. Повернулась до ліжка. Поклала перед чоловіком гроші і сказала:

— Ось тобі тисяча злотих. Мого сина зватимуть Якуб. Ти чув?І ЯкубІ — Що з тобою? - приєдналась мама. - Не впадай у істе­рику. — Чи ви б могли зараз усі вийти і залишити мене саму? Всі. Вони встали. Вона чула, як мама говорила чоловікові щось про післяпологовий шок.

Вона вже не плакала. Лягла. Була дуже спокійна. Майже радісна. Вона дивилась на гвоздики, що лежали на ліжку. Вона ж не терпить гвоздик! Чому він цього не знає?!

З напівсну її вирвала медсестра.

— Чи ви хочете годувати дитинку? - запитала вона, три­маючи в руках конверт, з якого стирчала голова її синочка. — Так. Дуже хочу. Вона піднялась і сіла на ліжко. Відкрила груди. З бла­гоговінням узяла конверт із дитям. Воно широко відкрило очі. Усміхаючись, сказала йому:

— Якубику, я тужила за тобою. Налякане немовля почало плакати.

Епілог

Чоловік приїхав на двірець Берлін-ЦОО задовго до пів­ночі. Потяг до Дрездена проїжджає через станцію Берлін- Ліхтенберґ рівно о 4.06. У нього було багато часу. Він узяв таксі до готелю Mercure. Замовив у барі пляшку червоного вина.

Він завжди любив Наталі Коль. За ім’я. І за те, що у своїх піснях вона розказувала незвичайні історії. Слухаючи її, пе­реживаєш, а переживання - це найважливіше. Лише заради переживань варто жити. І заради того, щоб могти потім їх комусь розповісти.

Була за п’ятнадцять четверта. Він розрахувався. Підійшов до каси замовлень.

— Чи ви б могли мені замовити таксі? До вокзалу Берлін- Ліхтенберґ.

Сьогодні він зустріне всіх, кого любить.

Майже всіх.

Зміст

@1 7

@2 36

@3 67

@4 121

@5 129

@6 175

@7 242

@8 283

@9 298

@10 324

@11 341