Автором вірша є Дорота Кєрштейн Пакульська. Підрядковий пере­клад — О. Кравець. 2 page

вибігла з салону. Ася повернулася плечима до тапчана, на яко­му лежала свиня. Вдова не переставала устами помпувати повітря через свиняче рило. Я не могла на це дивитися. Заплющила очі. Згодом хрипіння припинилось. Свиня сповзла з тапчана і втекла з салону. Вдова сиділа виснажена на мармуровій підлозі, спер­шись головою об тапчан, жовтий від блювоти і червоний від хом'я­кової крові, рештки якого виплюнула свиня. Ася підійшла до мене. Вона взяла мене за руку і ми мовчки вийшли назовні. Лімузин уже чекав. Аліція сиділа біля водія, студент - на задньому сидінні. Ми з Асею мовчки сідали в машину. Таксі рушило. Під час усієї до­роги ніхто не промовив жодного слова. Коли лімузин зупинився перед готелем, ми мовчки вийшли. Аліція також. Вона навіть не попрощалася зі своїм студентом. Уперше після приїзду до Парижа ночувала з Асею.

Коли я вже була сама у своєму номері, відкрила пляшку вина, сіла біля вікна і, дивлячись на сад перед моїм номером, думала про те, що захоплююсь тією вдовою. За вірність своїм переконан­ням. Бо якось я не могла повірити, що вона справді могла любити ту в'єтнамську свиню. Особливо після того, як та зжерла її хом'яка.

За мить нове вино зміцнило випите раніше «бордо». Я відда­лилась від Парижа. Повернулася до суті речей. Я думала про Тебе. Сумувала за Тобою.

Якось Ти питав, що це значить «сумувати за Тобою».

Це приблизно такий гібрид роздумів, мрій, музики, вдячності за те, що я це відчуваю, радості з того, що Ти є, і хвиль тепла в ділянці серця.

Я доторкнуся до Тебе. Вже завтра. Доторкнуся...

@9

ВІН: У Нью-Йорку він мешкав у Marriott Marquis, на розі Бродвею і 45-ї вулиці. Він підрахував, що, замовивши таксі на пів на шосту, спокійно встигне. Після першого кілометра зрозумів, що зробив жахливу помилку. Старт літака запла­новано лише на двадцяту тридцять, але вже тепер він знав, що має небагато часу.

Минуло сорок п’ять хвилин, а вони далі стовбичили у страшному заторі на Манхеттені, і до тунелю Queens Midtown, який сполучав Манхеттен із Квінз, де розташу­валося летовище Kennedy, з якого він мав відлетіти, було ще безмежно далеко. Водій-індус (здавалося, таксі у Нью- Йорку водять виключно індуси) не переставав говорити, усміхався, безперервно заспокоював його, що вони будь-що встигнуть, але він знав, що навіть якби вони півдня сиділи у цьому таксі й літак би вже давно полетів без нього, цей індус і далі переконував би його, що вони встигнуть.

Таксисти-індуси в Новому Орлеані були такі самі.

Проте цей тут уособлював найгірше, що могло з ним статися: він був молодий і переляканий.

Таксист у Нью-Йорку може бути незрячим, але не може бути переляканим!

На Манхеттені в цю пору дня не можна обганяти, див­лячись перед тим безконечно у заднє дзеркало. Тут треба блимнути поворотом, пришвидшити, посигналити і змі­нити смугу руху

Це знав навіть він, хоча ніколи не був таксистом.

Коли вони дістались до летовища, індус далі сміявся, а в нього було лише 18 хвилин до відльоту.

Він був лихий на себе, на свою дурість, на Нью-Йорк, на всіх індусів і своє безсилля.

Як шалений біг до свого терміналу, молячись у душі, щоб його не викинули зі списку пасажирів, ощасливлюючи тим когось зі списку, хто чекає.

Вони не могли йому цього зробити!

Вона ж має його зустріти в Парижі й обов’язково на ньо­го чекатиме.

Ні, цього йому не зроблять...

Коли він добіг, TWA 800 уже відправили.

Як він припускав, перший і бізнес-класи сиділи в літаку і цідили шампанське, останні ряди економ-класу саме по­кликали до входу.

Він знав, що програв із часом. Програв так по-ідіотськи і без сенсу.

Він зібрав усі сили, приклеїв до обличчя найчарівні- ший усміх, на який міг відважитись цієї миті, і підійшов до молодої, повної блондинки в уніформі TWA, яка стояла з телефоном біля входу, де світився номер його рейсу.

— Ви, мабуть, знаєте, що я мушу полетіти цим літаком. DelV а мене сюди перевела проти моєї волі, ви це підтвер­дили факсом і телефоном, і я цей факс можу зараз вам показати. Чи мій ряд уже викликали на вихід? — запитав якнайспокійнішим тоном, який тільки міг із себе тепер ви­добути. Він думав, що нахабством змусить її відступити. Вона відразу ж зрозуміла його гру. Усміхнулася і запи­тала прізвище.

Коли він їй назвав по літерах, вона перевірила в комп’ю­тері і спокійно сказала:

— Вам дуже пощастило. Коли ми викинули вас із цього рейсу, бо ви запізнилися, De\V а прийняла вас на рейс о два­дцятій тридцять п’ять. Лише тому, що хтось в останній момент відмовився від свого польоту і що через поламку їхнього комп’ютера вас не зняли зі списку після нашого замовлення. Комп’ютери до вас прихильні. Вони на тому самому терміналі. Я раджу якомога швидше перейти до них. У Парижі ви будете лише на півгодини пізніше, ніж мали б бути з нами. Поки він устиг щось сказати, вона повернула голову і за­йнялась іншим пасажиром.

Коли він поспіхом реєструвався тут, то зауважив, що Delf а має свої пункти у східній частині цього терміналу, отож тепер мовчки повернувся й побіг туди.

Коли дістався до пункту Delf и, там ще досі юрмились пасажири. Він передихнув.

DelV а завжди мала час. Про це він знав уже кілька років, відколи почав з ними літати. Лише узявши бортову карту, він усвідомив, що вона не знає про раптову зміну рейсу, а вони викликають пасажирів до літака і поблизу також немає телефону.

«Вишлю їй e-mail з борту літака і зателефоную до готе­лю», — подумав він.

Коли він знайшов і зайняв своє місце біля вікна, раптом відчув страшенну втому.

Він сидів нерухомо. Коли літак важко піднімався, він зовсім спокійно дивився на фантастичне освітлення Нью- Йорка, що розливалося за вікном, і думав, що вперше за тривалий час може на це дивитися без остраху.

Коли світла Нью-Йорка стали безформною туманністю, він заплющив очі, і врешті подорож насправді почалася.

Він летів до Парижа лише задля неї і лише до неї.

Ще кілька годин, і він її побачить.

Він не хотів знову повторювати собі, що їй скаже, про що запитає, як доторкнеться до її руки.

Не хотів, бо знав, що однаково не буде так, як у тому солодкому плані, який він собі склав. Не буде, бо вона не- прогнозована, і вистачить лише одного слова, щоб усе скла­лося інакше.

Так було навіть з їхніми розмовами на ICQ. Хоча він го­ворив більше, все ж таки вона визначала теми і змінювала їх. Але він волів мати план, головно з огляду на радість планування.

Раптом він відчув, що дуже хотів би напитися вина.

Оглянувся. Панувало типове розслаблення після пов’я­заного зі стартом напруження. Дехто, прикриваючись

пледами, готувався до сну, інші вставали, щоб по дорозі до черги перед туалетом відреагувати на страх, що минав. А ще інші витягали з ручного багажу книжки або газети, декотрі відкидали крісла й заплющували очі. Не бракува­ло і таких як він, які виглядали стюардесу, щоб заспокоїти себе алкоголем, який тут, високо над землею, діяв зовсім інакше.

Але він сьогодні зовсім не хотів заспокоюватись алкого­лем.

Він хотів підлити свої мрії червоним к'янті.

Він хотів трохи помріяти про їхній спільний Париж і про те, як вона йому дуже святково прикрасить цей Париж своєю присутністю. Він пригадав собі фрагмент одного з останніх її листів:

Ти для мене дуже багато значиш. Я Тобі багато чим завдячую і не лише те, що я відчуваю. Завдяки Тобі я наповненіша, краща, почуваюся особливою і непересічною. Може, трохи менше муд­ра (усе таке відносне), але, без сумніву, чудово виокремлена. Так, я відчуваю, що тепер живу повніше і свідоміше. Я дуже люблю ці всі обдумування і роздуми, які Ти мені даруєш. Вони мене дуже тішать. Звичайно, в моїй голові панує нестерпний безлад, досі не було причини, стимулу, заради якого я б хотіла впорядкувати свої думки. І якщо я плутаюся в тому, що говорю, то це саме тому. Ти змушуєш мене мислити, нехай дуже бездарно (Не припиняй! Через кілька років матимеш у мені такого партнера для розмов, якого Ти ніколи не мав), Ти мене змушуєш впорядкувати мої роз­бурхані думки.

Він усміхнувся, подумавши, яка важлива його роль у її розбурханих думках.

А потім планував тим же к'янті викликати сон, бо сон завжди, пам'ятав це з дитинства, особливо перед днем на­родження і Різдвом, дуже скорочував чекання.

Отож він виглядав стюардесу.

Раптом вона з'явилася в кінці коридору; вийшла з кабіни пілотів.

Йому здавалося, наче вона плакала.

Коли вона підійшла ближче, він переконався, що вона справді плакала. Макіяж був розмазаний, вона ледве

стримувала сльози і в неї тремтіли руки. Він постарався не дати їй зрозуміти, що помітив це. Усміхнувся до неї, попросив вина, а вона відповіла вимушеною гримасою, яка мала імітувати усміх, і пішла.

Коли через якийсь час повернулася з вином, мала свіжий макіяж, панувала над собою, хоч і була дуже сумна. Мовчки подала йому вино і пішла.

Він зробив перший ковток і витягнув навушники теле­фону із поруччя сидіння перед ним. Він пропустив кредит­ну картку через щілину пристрою для зчитування і набрав номер її готелю в Парижі.

Номер був зайнятий.

Повторив за мить. Те ж саме.

Вино вже давно закінчилося, а він знову набирав номер у Парижі і знову, коли було зайнято, обіцяв собі, що спро­бує ще лише один-єдиний, останній раз.

Через годину він облишив це.

Замовив ще вина, видобув з-під сидіння свій ноутбук і увімкнув його.

Він підготував е-таіідр рецепції готелю, де вона мешкала.

Просив якомога швидше її поінформувати, що він не прилетить TWA 800, a DL278. Вказав годину і номер входу в терміналі, яким він вийде на летовищі Charles de Gaulle. Просив підвердити, що вони отримали. Він мав намір ще раз, перед самим приземленням у Парижі, підключитись до Інтернету і перевірити, чи таке підтвердження надійшло.

Він під'єднав кабель модему до гнізда в телефоні, який зробився теплим у його руці від спроб додзвонитися упро­довж останньої години до її паризького готелю.

Вибрав номер CompuServe і за мить був у мережі.

Він вислав e-mail. «Ми повинні були приземлитися бли­зько дев'ятої ранку, отож вони обов'язково встигнуть її по­відомити», - подумав він.

Цей четвер, 18 липня, в Парижі буде їхнім днем. І то зовсім не віртуальним.

Він хотів роз'єднатися, але спершу вирішив зайти на хвилинку на сторінку CNN і перевірити прогноз погоди для Парижа. Він сподівався, що не буде дощу. На летовищі в Парижі він збирався узяти з Avis авто, яке зарезервував собі ще у Нью-Йорку, і це мав бути кабріолет. Він набрав адресу CNN в Netscape і, чекаючи, поки сторінка з'явиться на екрані його ноутбука, підніс фужер до уст.

Адміністратор, рецепція Готелю Bousquett, ніч з 16 на 17 липня 1996, Париж: Прийняв зміну опівночі. Він завжди брав нічні зміни. Не тому, що любив. Він не мав особливого вибору Вивчав інформатику в École de Paris, і щоб утрима­тись на поверхні в цьому перверзійно дорогому місті, му­сив працювати. А працювати міг лише вночі. Цей готелик у Латинському кварталі був як щасливий білет у лотереї. На відстані лише десяти хвилин спокійної ходи до по­мешкання, яке він ділив з двома такими як він, до того ж власник готелю — поляк - і ніколи не запитував дурного. Платню діставав готівкою, не в конверті, і завжди вчасно.

Він любив цю тишу, коли вже всі поснули, а він вмикав радіо, відкривав пляшку свого улюбленого охолодженого «роз» і, сидячи за прилавком адміністрації, цідив вино і по­ринав у півсон. Навіть із заплющеними очима чув, як до готелю повертаються пізні гості, приголомшені містом або алкоголем, як вони стукають у зачинені двері, чув телефо­ни від тих запізнілих, які лише тепер пригадали, що в них нема будильника, а на ранок призначено надзвичайно важ­ливу зустріч, і їх треба розбудити.

Він умів миттєво виходити і повертатись у цей стан.

Так він протримався два роки — удень навчався, а вночі працював.

Проте останнім часом це все зазнало тотальних змін.

Власник готелю заінсталював Інтернет.

Вони мали свою сторінку www, свою адресу і приймали замовлення безпосередньо в мережі.

Не існувало нічого прекраснішого!

Дві години по півночі він вмикав модем, входив у мере­жу і залишався там з короткими перервами до шостої ранку.

Мандрував, листувався, а найголовніше «був у чаті».

Він мав співрозмовників по цілому світі. Декотрі захо­дили в Інтернет лише для того, щоб зустрітися саме з ним.

Він повільно, але невблаганно узалежнювався від Інтер- нету.

Він уже не знав того свого стану напівсну. Зранку заси­нав на заняттях, запізнювався на роботу, бо засинав удома вже близько восьмої вечора, і перед північчю його немож­ливо було добудитися.

Він умовив себе, що це лише хвилеве захоплення; так тривало упродовж семи місяців.

Звичайно, знав, що коли він у Інтернеті, ніхто не може додзвонитися до їхнього готелю. Однак виходив з того, що між другою і шостою зазвичай не буває жодних серйозних розмов, і тим заспокоювався. Сьогодні він також тим не турбуватиметься.

Як завжди, увімкнув модем і комп'ютер. Насамперед пе­ревірив усі замовлення, які надійшли online. Те, що міг, підт­вердить e-mail 'ами.

Потім перевірив пошту, яка надійшла для гостей. Це була послуга, яку віднедавна пропонував їхній готель, і він здивовано стверджував, якою важливою, чимраз важливі­шою вона ставала.

E-maiV и надходили з цілого світу і всіма можливими мовами.

Він видруковував ці листи, вкладав у конверти оливко­вого кольору з інтернет-адресою їхнього готелю, і над ран­ком тихенько підсовував під двері номерів адресатів. Через кілька місяців виявилося, що готель уже має своїх постій­них гостей лише через цей Інтернет і конверти оливкового кольору, які отримували зранку відразу ж після сну.

Він також висилав листи гостей, які ті залишали на дис­кетах.

Сьогодні мав надіслати три. Два були від тієї гарної польки з вісімнадцятого на другому поверсі. Два дні тому вона відірвала його від комп'ютера, коли зранку повертала­ся з подругами з дискотеки. Вони були веселі і кокетували з ним. Зайшли до готелю танцювальним кроком, фриволь­но розсілися у фотелях перед рецепцією, і незабаром одна з них побігла в номер за шампанським.

Вона мала розбурхане волосся, зелену обтислу блузку з декольте, яке відкривало тонку стяжку зеленого бюстгаль­тера. Він не міг визначити кольору її очей. Йому здавалося, що вони змінюються від зеленого до темно-коричневого.

Коли вони вже пили солодке італійське шампанське, вона раптом встала і зайшла до нього за перегородку рецеп­ції, щоб підкрутити радіо, саме коли співав Брайан Феррі.

Тоді вона побачила в кімнаті за рецепцією монітор його комп'ютера з інтернет-сторінкою їхнього готелю і просто з мосту запитала, чи може надіслати e-mail.

Коли він відповів, що, звичайно, може, вона мовчки по­кинула його і сіла за комп'ютер. Сама знайшла собі на дис­ку їхнього готельного комп'ютера програму пошти і почала писати.

Здавалося, що світ перестав для неї існувати...

Він устиг випити з її товаришками шампанського, коли вона врешті приєдналася до них. Була мовчазна. Не промо­вила вже жодного слова.

Здавалося, що для неї нічого не існує. Вона раптом вста­ла, побажала їм «на добраніч» і пішла. Її приятельки бага­тозначно подивились одна на одну, але не прокоментували цього.

Вона ставала загадковою.

Через хвилину він мав вислати два листи, які вона зали­шила на дискетці у своїй перегородці.

Наближалася шоста.

Він запустив програму, переніс листи з дискетки до лис­тів для надсилання і, вмовляючи себе, що це лише мимово­лі, що це якось так невдало склалося, почав читати перший:

Париж, 1 б липня

Мені Тебе дуже бракує, Якубику...

Три дні я до болю відчуваю, як вагомо Ти увійшов у моє життя і що діється зі мною, коли Ти з нього емігруєш.

Я почуваюся покинутою в самому центрі цього натовпу довкола мене в тому чорно-білому Парижі без душі, який має бути кольо­ровим, як обіцяли в каталозі, який я ненастанно вивчала у Вар­шаві.

Прошу, будь уже, будь...

Він надіслав цього листа і мимоволі, захоплений, відкрив другий:

Париж, 16 липня

Дуже, дуже, дуже дякую Тобі, Ти мій розумний і чудовий.

Дякую Тобі за все: за те, що Ти подумав, що ми б могли поба­читись, за те, що Ти прилетиш сьогодні сюди ТІЛЬКИ для мене і що будеш тільки зі мною. Я знаю, що Ти прочитаєш це в літаку (хто як хто, але Ти не можеш не помітити, що перед Твоїми очима є гніздо модему!), а коли Ти будеш це читати, я спатиму ще неспокійним сном закоханого підлітка.

Якого кольору повинні бути завтра рано на летовищі мої губи? Який Ти найбільше любиш?

Чи якісь кольори смакують інакше, ніж інші?

Ти, мабуть, і це знаєш...

Він усміхнувся і подумав, що сьогодні дуже, дуже б хотів бути Якубиком...

Надійшов час «листів у щілину».

Він ще раз запустив програму пошти і стягнув усі е-таіГи з їхнього сервера.

Були тільки два. Один до нього, від брата з Варшави, і один до неї, від того Якубика.

У заголовку, написаному англійською, він просив того, хто отримає в готелі цей лист, негайно, терміново й абсо­лютно пріоритетно повідомити адресатку про зміну термі­ну його прильоту з Нью-Йорка до Парижа, а в приватній частині, написаній польською і адресованій їй, інформував, що прилетить не TWA 800, a DL278, і що вона має на нього чекати на півгодини пізніше біля іншого виходу. Вважаючи, що той, хто отримає e-ma.il, не розуміє польської, він закін­чив текстом, який його потішив:

Дорога, там на летовищі в Парижі, коли ми вже побачимось, не дозволь мені забутись. Постійно нагадуй мені, що ми лише при­ятелі. Хіба що і Ти забудешся. Якщо так, то не нагадуй мені. Таке забуття може трапитися навіть з найкращими приятелями.

Якуб

Раптом із здивуванням усвідомив собі, що вона носить обручку на пальці правої руки. Подумав, що та обручка не від того Якубика. Тепер він також зрозумів, навіщо вона просила, щоб її розбудили і так швидко подали зранку так­сі. Він видрукував цей e-mail і вирішив особисто віддати їй, коли вона буде зранку сходити до таксі.

ВОНА: Попросила, щоб її розбудили, наставила свій бу­дильник і взяла інший в Аліції. Так, для безпеки.

Вона сама прокинулася за півгодини до будильників. Обидва задзвонили пів на сьому і відразу після цього озвав­ся телефон. Гола і мокра вона вискочила з-під душу, щоби стишити це багатократне будження. їй здавалося, що весь готель чує, що вона саме встає.

Тепер стояла під душем і раділа, що це вже ось-ось...

Зустрічаються, справді зустрічаються!

Вона одягла нову зелену білизну, напахнилася його улюбленими парфумами, одягла нову сукню, яку перед ви­їздом купила у Варшаві. Наклала макіяж. Хотіла бути сьо­годні зранку особливою і гарною.

Чи вона справді була в нього закохана?

Вона раділа, що він прилітає так рано. Не мусила боротися з почуттям нетерпеливості, яке мала, відколи сюди приїхала. Найбільше це надокучало вечорами. Вона тоді відкривала вино і «розм'якшувала» це почуття, впадаючи в романтич­но-розпусний настрій. Якщо це не вдавалося опанувати ал­коголем, вона все залишала і йшла в Internet Café неподалік їхнього готелю і писала йому про все, що відчуває.

Сьогодні вона також, мабуть, впаде в цей романтично- розпусний настрій, але сьогодні нікуди не піде. Вона навіть не хотіла казати сама собі, що зробить, коли прийде цей настрій.

Прийде?!

Він уже тут. Вона його відчувала. Але ще навіть не було восьмої ранку. Коли вже вдовольнилася своїм виглядом у дзеркалі, вийшла з кімнати.

О восьмій таксі мало чекати на неї перед готелем.

Готель був ще тихий і порожній. Проходячи біля рецеп­ції, вона відчула запах свіжозапареної кави, але не було того симпатичного польського портьє.

Таксі вже чекало. Вона перевірила, чи саме те. Водій-араб швидко вийшов і, вітаючись, відхилив двері...

Вони повертали, коли раптом їй здалося, що з готелю вибіг портьє. Вона сказала таксистові англійською, щоб на хвилю зупинився, але він не зрозумів. Вони раптом по­вернули в бічну вулицю, і вона вже не була певна, чи їй це часом не здалося.

Вона вмостилася зручніше.

Усміхнулася до себе. У Парижі був пречудовий соняч­ний день, а вона їхала до нього.

«Це вже справді ось-ось», - подумала вона.

Портьє: Він зателефонував пів на сьому, щоб її збудити. Йому не здавалося, що у неї був заспаний голос. Потім надіслав е-тя//-підтвердження на адресу Якубика і зразу перед сьомою вимкнув модем. Через півгодини привезли щоденні газети. Він мусив їх рознести по готелю. Але ви­рішив спершу напитися кави. Пішов у малу кухоньку біля рецепції й увімкнув кавоварку.

Потім запакував газети до спеціальної торби, почепив її через плече і виїхав ліфтом на останній поверх. Сходячи вниз поверх за поверхом, він клав газети перед дверима усіх зайнятих номерів.

Коли виходив з ліфта на другому поверсі, помітив, що вона спускається сходами.

За хвилину, кладучи одну з газет, побачив цей заголовок.

Кинув торбу і кинувся бігти навмання сходами вниз. Бачив її, як вона сідала у таксі. Як ошалілий, вигукував її ім'я, але таксі раптом повернуло в бічну вулицю, і він за­губив її.

ВІН: Повільно цідив к'янті, чекаючи, аж поки на його моніторі з'явиться сторінка СМ/У.

Йому було добре і затишно. Світло в літаку було при­гашене, на екрані телевізора здалека змінювалися кадри фільму, назви якого він навіть не знав, довкола заспокійли­во гуділи увімкнені мотори.

Увесь цей галас останнього тижня, насамперед під час конгресу в Новому Орлеані, згодом у Прінстоні й Нью- Йорку, цілий цей ідіотичний стрес сьогодні в дорозі й на летовищі здавалися йому тепер чимось, що трапилося бага­то років тому. Чимось несуттєвим.

Він на хвилину заплющив очі. Вино в його організмі й те «настроєве виснаження» спричинилися, що він почувався, як би вона це пояснила, блаженно.

Він тільки ще перевірить прогноз погоди для Парижа на завтра, вимкне ноутбук і постарається заснути.

Розплющив очі. Сторінка CNN повністю вже була на ек­рані монітора.

Вона починалася найновішим повідомленням, висвітле­ним на екрані грубим шрифтом. Він почав читати:

On July 17, 1996, at 2031EDT, a Boeing 747-131, crashed into the Atlantic Ocean, about 8 miles south of East Moriches, New York, after taking off from John F. Kennedy International Airport (JFK). The airplane was being operated on a regularly scheduled flight to Charles De Gaulle International Airport (CDG), Paris, France, as Trans World Airlines Flight TW A800. The airplane was destroyed by explosion, fire, and impact forces with the ocean. All 230 people abroad were killed. ⁴

Читаючи слово за словом, почав тремтіти усім тілом. Він не міг втримати в руці фужера і знав, якщо зараз не під­ведеться, то дістане напад астми. Він починав задихатись. Знав, що станеться. Пам'ятав це з часів Наталії.

Він вирвав кабель модема телефону, ноутбук впав на під­логу, а він проштовхувався до проходу між кріслами. Йому було абсолютно байдуже, що він по дорозі топче всіх і все.

Раптом біля нього з’явилася стюардеса.

Раптово схопив її за руку і прошепотів:

— Ви плакали, бо... бо вони всі загинули, правда? Вона з недовірою і жахом подивилася йому в очі й за­питала:

— Звідки ви знаєте? — Із CNN, я щойно був на їхній сторінці... — Ах, так, — сказала вона і глянула на його ноутбук, що лежав на підлозі під вікном. — Так, я плакала... бо вони загинули. Але прошу, нікому не кажіть про це. Вони самі дізнаються в Парижі. Прошу! — Чи ви знаєте, що я... я в цьому літаку зовсім випадко­во? Чи ви знаєте, що якби у Нью-Йорку не було заторів, то я б разом з ними... я б там... там загинув??

Вона дивилась йому в очі, слухала його і раптом обняла. Відразу ж після цього засоромилася цієї слабкості і швидко пішла. А він встав і вдивлявся у вікно поглядом, що нічого не бачив і намагався зрозуміти, чи він живе тому, що має ще на цьому світі зробити щось важливе, чи лише через неуважність і неточність, чи через того лякливого індуса- таксиста у Нью-Йорку.

Смерть оминула його на міліметр, регочучи, шкірячи зуби з того жарту, який утнула йому на Манхеттені.

Смерть...

Вона знову нагадала йому про себе...

Смерть тоді, коли вмирала його мама.

Вона помирала повільно, але безперервно. День за днем.

Упродовж 18 місяців.

Якогось дня сказали, що вони вже нічим не можуть їй допомогти, і відіслали швидкою допомогою додому. І від­тоді вона почала поволі покидати їх.

Він повертався із занять в університеті на тих двох фа­культетах, якими вона так пишалася, а вона лежала в ліжку, чекала на нього, і він мусив їй розповідати.

Про все. Про екзамени, заліки, смердючу їдальню і сту­денток, які йому подобаються. Затамувавши подих, слуха­ла його і тримала за руку. По цьому потиску знав, що вона поволі слабне.

Щодня до них приходив чоловік робити їй уколи, без яких вона задихалася. Спочатку приходив раз на день. Наприкінці траплялося, що бував у них вдома п'ять разів на день.

Його батько, незважаючи на те, що сам був досвідченим санітаром і працював двадцять років водієм «швидкої допо­моги», ніколи не міг їй сам зробити укол.

Якось, коли вона задихалася і вони не могли додзвони­тися до того чоловіка, він спробував. Йому навіть вдалося знайти цю утлу жилу під синяками, які вже місяцями не зникали. Але коли вже встромив цю голку, то не міг витис­нути в жилу ліків. Він мусив це зробити.

Вона дивилась йому в очі і сміялася, хоча він знав, як їй, напевно, боляче.

Якогось грудневого вечора, за тиждень до Святвечора, вона вже не чекала на нього, коли він повернеться з за­нять. Вона спала, дихаючи важче, ніж звичайно. Але він, як завжди, сів біля неї, тримав її за руку і розказував про все, що трапилося з ним того дня. Вірив, що вона його чує.

Тієї ночі вона померла.

Він не плакав. Не міг. Сльози прийшли лише через де­кілька днів, після похорону, коли він повернувся з цвинтаря і побачив у лазничці її халат, зубну щітку і закладку в недо­читаній книжці, що лежала на нічному столику біля ліжка.

У Святвечір пішли з батьком на цвинтар і біля могили вкопали ялинку. Запалили свічки, повісили кульки. Як удома, коли вона ще жила.

І цього Святвечора вони декілька годин стояли з бать­ком, курили цигарки і плакали на цвинтарі біля могили, покритої замерзлими квітами і вінками з інієм, а він думав, чи мав хтось таку маму, яка впродовж п’яти років писала до нього листи.

Щодня.

Потім він пригадав батька.

Власне, він перестав жити після смерті матері. Тобто він, як усі, прокидався зранку, вставав і був, але, правду мовля­чи, помер разом з нею. На її могилі наказав унизу на чор­ній мармуровій плиті вигравіювати те єдине незакінчене речення: І надійде радісний день...

Вони жили разом, і він бачив, який батько самотній і як сильно сумує за нею. Часом, коли він вечорами повертався до­дому, заставав його в задимленій кімнаті з порожньою пляш­кою горілки на столі, встеленому фотографіями його матері.

Батько запалював свічки, клав її фотографії, переглядав їх, сумував і до непритомності пив. Аж поки забув.

Він пізно приходив додому і лягав спати, а потім зішкрі­бав ножем зі столу засохлий віск і, збираючи в альбом ті чорно-білі фотографії, дивився на них і розмірковував, чи також зустріне таку гарну і добру жінку, як зустрів батько.

Потім батько почав хворіти. Було видно, що він підда­ється долі й не бореться.

Коли він був на стипендії в Новому Орлеані, батька за­брали до лікарні.

Брат написав, що з батьком дуже зле.

Він вирішив полетіти до Польщі.

Якоїсь березневої неділі він приземлився у Варшаві, а далі потягом до Вроцлава; просто з двірця поїхав у лікарню.

З помаранчами, які купив для нього, з теплим светром на зиму, з видрукуваними двома розділами докторату і сотнею доларів для лікарів цієї лікарні. За «кращу опіку».

Батько чекав на нього і був такий щасливий. Неймовірно радів і пишався сином, «майже доктором» з Америки.

Зранку наступного дня його розбудив брат і сказав, що батько тієї ночі помер.

А він знав, що батько чекав на нього з тою смертю.

Бо від маминої смерті завжди чекав на нього.

Тільки часом ні. Коли запалював свічки, витягав альбом і пив.

Поїхав з братом у лікарню. Він лежав зовсім голий серед інших тіл на политій водою цементній плитці похмурого, із запахом вологи прилікарняного моргу.

Він не міг витримати такого приниження. Зняв куртку, прикрив тіло і оскаженілий вхопився за брудний фартух санітара, який привів їх сюди. Той, із червоним обличчям, від ранку із запахом горілки, не знав, що сталося. Він при­тягнув санітара до себе і сказав, що той має десять хвилин, щоб приготувати тіло його батька на вивіз. Через годину, після скандалу із заввідділу, із батьковим тілом у труні він їхав до свого помешкання у похоронному мікроавтобусику, оплаченому доларами, які в цій країні все залагоджували.

Уперше мешканці цього будинку бачили, щоб хтось зано­сив труну з тілом з машини до помешкання, а не навпаки.

У лікарні сказали, що батько мав рак шлунка, але з мета­стазами на всі інші органи. Він ніколи не забуде, як моло­дий лікар спокійно, з усміхом додав: