Біля цього малого квіткового магазину, що поряд з газетним кіоском. 7 page

Після випадку в аудиторії він не перейшов одразу до порядку денного. Над ранок, коли вони, лежачи в її ліж­ку впритул одне до одного, курили цигарки, пили зелений чай з грейпфрутовим соком і льодом — Дженніфер вважа­ла, що зелений чай «очищає не лише тіло, але й душу» — і слухали ноктюрни Шопена, він відверто запитав її про випадок в аудиторії. Він ніколи не забуде її відповіді. Вона вивільнилася з його обіймів, сіла перед ним по-турецьки на постіль — просто перед його очима були її розставлені ноги — змінила шепіт на нормальний голос і сказала:

— Тебе хвилює, що сталося з твоєю спермою? Елйоте, подивись на це так. Сперма складається з лейкоцитів, фрук­този, електролітів, лимонної кислоти, вуглеводів і амінокис­лот. Вона має лише від 5 до 40 калорій і не викликає карі­єсу. Має завжди постійну температуру твого тіла. Крім того, завжди свіжа, бо стара відмирає. У принципі, без смаку... Якби ти пив ананасовий сік і не курив стільки, вона була б солодкою. До того ж вона містить від п’ятдесяти до трьох­сот мільйонів живчиків, тому вважається еліксиром життя. Хоча б у культурах Сходу. Це пішло від індусів. Я це знаю не лише з книжок. Моїм останнім учителем музики, ще на Острові, до того, як я приїхала сюди, до Дубліна, був індус. Вони з сексу зробили мистецтво. Це мистецтво — тантра. Для тантри фізичне кохання — це сакрамент. У тантрі нема копуляції. У тантрі Лінгам, або сяючий скіпетр, або англійсь­кою пеніс, наповнює Йоні, або святий простір жінки, або анг­лійською вагіну. Твої ініціали — «ЙЛ» — це початкові літери тантри. Вже через це від початку ти обіцяв блаженство. Вона усміхнулася, схилилася над ним і почала цілувати його очі. Згодом розказувала далі:

— Чи ти знаєш, що символом індійського бога Шіви є чудовий м’язистий пеніс, що пульсує, і на більшості кар­тин Шіва медитує з красивою гострокутною ерекцією? До того ж він так цінував свою сперму як джерело безсмертя, що, за віруванням індусів, міг упродовж сотні років дово­дити до безмежного екстазу свою жінку Парваті, при цьому ніколи, жодного разу не еякулюючи. Це власне тому менш божественні індійські йоги відразу ж після статевого акту висмоктують свою сперму з піхви партнерки. Вважають, що так вони рятують свою вітальність. І тихо посміюючись, додала:

— Шкода, що ти не індуський йог. У мене таке відчуття, що це висмоктування відразу після, якщо добре виконане, сповнене вражень і покращує також вітальність індуських жінок. Я читала, що справжні вчителі мистецтва кохання давньої китайської династії Танг також поклонялись спер­мі як божественній субстанції. Дехто з них нібито міг під кінець життя, після багаторічних терплячих вправ, мати так звану обернену еякуляцію, тобто виділяти сперму все­редину власного тіла. Сказавши це, вона доторкнулася пальцями до його губів і додала:

— Отож ти бачиш, Елйоте, який культовий твір я ковтну­ла в тій аудиторії. Але не всі такої думки, що треба покло­нятися спермі. Зовсім інакше трактують сперму справжні митці. Тулуз-Лотрек — ти ж його, звичайно, знаєш — про нього розповідають дітям навіть у католицьких школах, коли не був надто п'яний, щоб обминути delirium tremens, продавав свою сперму проституткам, серед яких ховався під кінець свого короткого життя. Він радив їм нею заплід­нюватися, щоб народився такий геній, яким був він сам. Оскільки проститутки за природою вразливі на людську біду, а також оскільки він захоплював їх своїм мистецьким талантом — своєю особою він же нікого не міг захопити — був здеформований хворобою, огидний з виду сифілітик — вони купували в нього ту сперму. Щоб довго не мучився і мав на горілку. Своєю чергою ексцентричний Сальвадор Далі не приховував, що у моменти натхнення, особливо коли йому здавалося, начебто він знову закоханий, часто онанізував, спрямовуючи свій струмінь до начиння з фар­бами, якими малював. Він вважав, що так кольори набира­ють м'якості й особливої насиченості. До того ж картина тоді пахне зовсім інакше. Так казав Далі. Але обдарований геніальним талантом Далі був ще й геніальним брехуном. Він брехав так, як брешуть про світ його картини. Здавалося, що цю несподівану лекцію завершено. Вона знову лягла, повернувшись до нього плечима, присунулася так близько, як тільки могла, і беручи його праву руку, по­клала її на своїх грудях. Хвилину вони лежали мовчки. Вона не могла не помітити, що в нього знову ерекція. Вона тихо замуркотіла від утіш і сказала:

— До того ж ви, чоловіки, обожнюєте, коли вам це роб­лять, правда? І, не чекаючи на його відповідь, хихочучи, додала:

— Я впевнена, що якби ви були достатньо натреновані, то самі щодня брали б його до рота. Правда? Він голосно розсміявся після цього останнього заува­ження, повернув її лицем до себе і перед тим, як поцілува­ти, прошепотів:

— Віднині я менше куритиму і буду їсти лише ананаси. Від тієї незабутньої ночі він майже щодня повертав зі

своєї лабораторії до кімнати Дженніфер. Частина студент­ських кімнат, так як і його так звана для гостей, були мали­ми кавалерками з власною кухнею і ванною.

«Малими» їх вважала Дженніфер. Його кімната для гос­тей була набагато більша, ніж ціле помешкання його бать­ків у Польщі.

Звичайно, кімнати як та, що в ній мешкала Дженніфер, були набагато дорожчі, ніж ті звичайні. Проте для неї це не мало жодного значення. Хоча вони ніколи не говори­ли на цю тему, у Дженніфер було все, тільки не фінансо­ві проблеми. Якось мимоволі він заговорив зі Збишеком про фінанси Дженніфер. Йому було відомо лише те, що її батько — власник мережі поромів, які з'єднують острів Байт, що лежить неподалік Корнуельса у протоці Ла-Манш, з Портсмут і Саутгемптон. Якось він відважився і загово­рив про її батьків. Вона відповіла з сумом у голосі:

— Мій батько — американець, він походить з тієї частини Коннектикут, де чоловіки, навіть працюючи в саду, одяга­ють краватку, а мама — англійка з такої родини, у якій перед шлюбною ніччю матері радять донькам, щоб вони заплющили очі й думали про Англію. Те, що вони мені дали (якщо це справді вони) життя, межує з чудом. Я ніко­ли не бачила, щоб мій батько поцілував матір або ж до неї доторкнувся. Батько мусив бути багатим, а мама мусила бути дамою. Мабуть, я тому з'явилась на світ, що треба мати спадкоємців. Це не романтична причина, але вона має свої переваги. Якщо я не можу мати їхньої любові, то при­наймні нехай хоч буде приємно. Вона рішуче закінчила:

— Прошу, не питай більше про них. Вона ніколи не розмовляла з ним про гроші. Вона просто їх мала. Сам музичний центр hi-fi був дорожчий від її малого сріблястого кабріолета Зигикі, який паркувала перед будинком гуртожитку і яким часом забирала його на авто­мобільні прогулянки. Нічого дивного: кількаметрові кабелі до колонок підсилювачів її музичного центру були злитком золота. З перевагою золота.

Кімнату Дженніфер можна було знайти навпомацки. Він часто питав себе, як це витримували її сусіди. З кімнати постійно звучала голосна музика. Навіть якщо це був Бах, Моцарт, Чайковський чи Брамс, він би цього довше не ви­тримав. Вони не протестували. Може, для того потрібно бути англійцем. Як виявилось, у кімнатах поряд мешкали лише англійці.

Часом він був у її кімнаті так рано, що вони разом їли вечерю і розмовляли. Його англійська чимдалі покращу­валася. Зрештою, мабуть, як і знання класичної музики. Через декілька тижнів він настільки добре в цьому орієн­тувався, що відрізняв музику Баха від музики Бетховена, і навіть опери Россіні від опер Прокоф’єва.

До того ж світ класичної музики і музикантів, який відкривала перед ним Дженніфер, був як сповнений на­пруження роман про всі гріхи цього світу. Раніше йому здавалося, що справді в музиці могли грішити лише Мік Джаґґер або постійно одурманений усім, що можна було всмоктати, ковтнути чи вколоти, перкусист Кейт Річардс. Яка помилка! Це почалося зовсім не від госк'п'гоЇЇа. Історія гріха в музиці виявилася старша від опер Монтеверді, а той писав музику майже 300 років тому. Основними гріхами були п'янство і чужолозтво. Завжди. А якщо не завжди, то принаймні відтоді, як опера з палаців перейшла до театрів і почали на неї продавати квитки, і треба було чимось заці­кавити натовп. Більшість тогочасних великих композито­рів була узалежнена не тільки від музики, але й від горілки, своєї безмежної пихи і не своїх жінок.

Наприклад, Бетховен помер від цирозу печінки. Він пив, бо був надто вразливий, безнадійно вбогий і до того ж глу­хий. Того ж самого 1818 року, коли восьмилітній Шопен за­грав свій перший публічний концерт — Бетховен повністю оглух, і, незважаючи на це, писав музику. Коли він дізнався, що має цироз печінки, перестав пити коньяки і перейшов на рейнвейн, вважаючи, що він має незвичайні лікувальні властивості. Проте в Бетховена це було генетичне. Алкого­лізм, за що відповідає найменший із хромосомів хромосом 21, усе ж таки уперто передається у спадок. Він був вось­мою дитиною у матері — троє з них були глухі, двоє сліпі, а одне психічно хворе. Коли вона восьмий раз завагітніла, мала вже сифіліс і була алкоголічкою. Вона пила з відчаю, так, зрештою, як і Людвіґ. Дженніфер розповідала йому усе це з таким хвилюванням, ніби говорила про алкоголізм власного батька. Як це добре, що тоді ще не було фемі­ністок, які борються за права жінок робити аборт! Вони б точно порадили матері Бетховена зробити аборт і людство не мало б Сьомої симфонії!!!

— Чи ти уявляєш собі світ без Сьомої симфонії? — схви­льовано питала його. Він чітко уявляв собі це. Світ без першої, а також без другої по шосту, не кажучи вже про восьму, також уявляв собі без труднощів. Але він не хотів її провокувати. Тим ча­сом вона продовжувала:

— Ця симфонія така ж монументально важлива для людства, як піраміди, китайськй мур, мозок Ейнштейна, перший транзистор чи відкриття цього твого ДНК. Вона настільки геніальна, що як цифровий запис разом із фото­графією людини і малюнком сонячної системи полетіла в космос однією з американських автоматичних станцій, яка за кілька років має покинути нашу планетарну систему і потенційно її повинні прийняти чужі цивілізації. А насам­перед вона просто гарна. Чи ти знаєш, що для тієї однієї симфонії в Парижі й Відні побудовано великі концертні зали?! Дженніфер знала ще інші пікантні історії із зіпсутого світу відомих композиторів минулого століття. Наприклад, ті про Брамса, який, поряд із Бетховеном, найчастіше з'яв­лявся у списках шлягерів тамтешніх часів.

Брамс, так само як і Бетховен, забагато пив. Проте він ніколи не пив коньяку, а тільки вино. Зате постійно чужо- ложив. Між іншим, із дружиною свого доброго друга і му­зичного покровителя. Його чужолозтво знайшло місце в історії переважно через факт, що він спав із Кларою Вік, дружиною іншого великого композитора XIX ст. — Роберта Шумана. Світ ніколи йому цього не вибачив. Не через те, що він спав. Це навіть чарівно пасувало митцеві. Справа в обставинах, за яких до цього дійшло. Коли 1854 року після невдалої спроби самогубства Шумана забрали до психіатричної лікарні, Брамс напостійно переїхав у Дюс­сельдорф, де родина Шуманів мала будинок. Переїхав, щоб «потішати» вродливу Клару, дружину чоловіка, який намагався накласти на себе руки. З утішителя він став її коханцем і навіть жив з нею упродовж двох років. Це тоді він написав свій справжній шлягер, Концерт для фортепі­ано з оркестром № 1 d-moll. Упродовж довгого року він був у списках шлягерів концертних залів Європи. Коли Шуман помер 1856 року в божевільні, Брамс покинув Клару і ви­їхав з Дюссельдорфа. Відразу ж після цього почав пити. Часом він пив також з Ваґнером, іншим відомим компо­зитором, якого ненавидів, а той постійно заздрив не його славі, а популярності в жінок.

А загалом, замкнене коло композиторів на кшталт Брам­са і Ліста — це світ заздрощів, ревнощів, суєти та інтриг. Вони поклонялися лише одному серед собі подібних і всі ним безумовно захоплювались. Його грали Моцарт і Бетхо­вен. На ньому навчався музики Шопен.

Цей композитор завжди був en vogue — як до того, так і тепер. Це Бах. Повний evergreen. Якби тоді було МГУ, то вони б пускали кліпи з музикою Баха так, як тепер пуска­ють Pink Floyd або Genesis.

— Елйоте, ти в принципі повинен його любити най­більше з усіх, — піднесено говорила Дженніфер. — Його музика — це математична точність. Як твої програми. Та незважаючи на це, ним захоплювались і холодні раціона­лісти і сентиментальні романтики. До того ж нікого так, як Баха, не люблять прихильники джазової музики. У Баха є drive і свінг. Навіть у «Страстях за Йоаном» і Месі h-moll є свінг. До того ж Бах — як Бог. Баха не можна любити або ні. В Баха віриш або ні. Без сумніву, Бах був запланований у момент творення Всесвіту. Баха можна заграти на будь- якому інструменті, і це завжди звучатиме як Бах. Навіть на електричній гітарі або губній гармоніці.

Усього цього він дізнавався під час вечері у Дженніфер. Вона відкривала пляшку вина, яку він приніс, декламува­ла лібрето опер або розповідала захоплюючі історії зі світу музики, на тарілці грамофона клала платівку, сідала йому на коліна у вигідному фотелі, і вони мовчки слухали. Він часом курив цигарку, а часом, коли Дженніфер його про це просила, сигару, яку купувала для нього у спеціальній крамниці Дубліна. Часом вони курили разом. Дженніфер любила сигари. Ще більше полюбила, коли помітила, як на нього впливає вигляд сигари в її устах, особливо після кількох келихів вина.

їм було добре. Якби сьогодні він мав якось назвати цей час із Дженніфер у Дубліні, то сказав би, що обоє були як щаслива пара відразу ж після шлюбу. Проте вони ніколи не називалися парою і ніколи також не розмовляли про своє майбутнє. Просто проводили разом час. Він її не кохав. Тільки дуже її любив і дуже прагнув. Може, тому їм було так добре разом.

Подружжя не повинно укладатися в тому хворобливому стані, яким є так звана закоханість. Це має бути юридично заборонено. Якщо не протягом року, то хоча б від березня до травня, коли цей стан, спричинений порушенням виді­лення гормонів, стає загальним і симптоми особливо гост­ро виражені. Спочатку треба лікуватися від узалежнення, добре нейтралізувати дію отрути і лише потім повернутися до думки про шлюб. У стані, в якому перебувають зако­хані люди, допамін переливається їм через канали розум­ного мислення і затоплює мозок. Особливо ліву півкулю. Це перевірено насамперед на пацюках, потім на шимпанзе, а останнім часом і на людях. Якби закоханість тривала надто довго, люди б умирали від виснаження, аритмії або тахікардії серця, голоду або на синдром відмови від сну. Ті, які б не вмерли, закінчили б у психічній лікарні.

Із Дженніфер він повністю контролював свій допамін, до того ж у них було безліч незабутніх пережиттів. їхній зв’язок, який ніколи згодом із жодною іншою жінкою йому не вдалося скопіювати, був доказом перемоги чистої, спіритуально перенесеної думки над тією, що виражається в хімії якихось гормонів або неврореле.

Оскільки музика була аж такою пристрастю Дженні­фер, з почуття дружби він примушував себе, принаймні напочатку, брати участь у спільному слуханні й викликати в собі хоча б трохи ентузіазму. Так було впродЬвж перших двох тижнів. Потім він сам почав помічати, що після цілого дня аналізування програм для транскрипції генів, занять нуклеосомами і гістонами, добрі записи музики Бізе, Равеля або Ваґнера заспокоюють його і приємно втишу­ють. Зовсім не так було з Дженніфер. Вона кожний кон­церт переживала як свій власний шлюб. Була схвильована і завжди дуже збуджена. Це були чудові для них умови. Вони тоді йшли до ліжка або кохалися на фотелі або під­лозі. При її збудженості і його спокої нічого не траплялося завчасно. Завдяки музиці вони майже одночасно доходили до вершини.

Більше того, він запримітив, що найкраще їм було піс­ля опер Пуччіні. Тому «Турандот», «Тоска», «Мадам Бат- терфляй» для нього не лише назви опер, але також записи в інтимній історії його життя. Дві опери Пуччіні особливо закарбувались у пам'яті.

«Тоска» була для Дженніфер виставою, яку можна назва­ти політичним жахом або, як вона її сама називала, «оперна розповідь з камери тортур». Вона вважала, що якби її писа­ли сьогодні, то поза всяким сумнівом у Голлівуді, і вона б обов’язково називалася як фільм із Шварценеґґером — «Вмирай повільно». У Дженніфер було декілька платівок із записами «Тоски», кожна з них з іншою виконавицею головної ролі. Хоча він знав лише прізвище Марії Кал- лас, вона пояснювала йому, що справді божественно співає якась Рената Тебалді. Він не бачив жодної різниці, нато­мість Дженніфер була захоплена Тебалді.

— Вона так співала, ніби була тут, у цій кімнаті, і диви­лась нам в очі. Ти не відчуваєш цього? — питала вона.

Не відчував. Зрештою, він не хотів відчувати в цій кім­наті присутності нікого іншого, крім Дженніфер. Коли б ця Тебалді зараз увійшла сюди, він би негайно її випровадив.

Завжди, як вони доходили до моменту, коли Тоска ба­чить, що її коханця Каварадоссі справді розстріляв караль­ний взвод, Дженніфер починала тремтіти. Наступної миті, коли Тоска з відчаю кидається у провалля, Дженніфер ту­лилася до нього як дитина, налякана бурею. Через кілька хвилин у ліжку вона була особливо ніжною, делікатною і мовчазною. Та мовчанка не була щоденною. Зазвичай, що він дуже любив, Дженніфер була винятково голосна.

Натомість «Богема» Пуччіні вводила Дженніфер майже в екстатичний стан. Цю платівку вона слухала особливо часто. Тоді вона урочисто вбиралася до вечері, витягала шампанське, відмовляючись від його вина, біля тарілочки з десертом клала найкращу кубинську сигару і потім, уже після вечері, приходила до нього на фотель без білизни. Після «Богеми» вони ніколи не встигали добратися до ліжка. Потім, уже після всього, вона дуже любила говорити про цю оперу. Якось вона йому сказала, що мріє про те, щоб дописати другу частину «Богеми». Таку «Богему» II. Це могла видумати тільки Дженніфер. Окрім того, вона вва­жала, що коли чоловік зустрічає жінку, всяке може трапи­тися. І «Богема» — це найкращий доказ того, що це правда.

У ті дні, коли він допізна працював, і вони не проводи­ли разом вечора, Дженніфер залишала відкритими двері до кімнати. Він ішов просто в душ до ванної і голий лягав у її ліжко. Вона обожнювала, коли він будив її, ховаючись під ковдрою і повільно цілуючи її тіло. А потім головою та устами опинявся між її ногами.

Час із Дженніфер був як теленовела, яку охоче дивишся щодня ввечері і в якій немає смутку й нудьги, в ній доміну­ють секс і добра музика. А ще він дбав про неї як про свою кобіту. Купував квіти, масував напухлі ступні, коли вона поверталася з аеробіки, терпів її безпідставні вибухи люті, коли в неї були свої важкі дні перед менструацією, ущіль­нював крани, що текли, цілував на прощання руки, коли виходив зранку на роботу, їздив з нею в Дублін і година­ми, без жодного протесту, ходив за нею по магазинах, пив з нею зелений чай і розмовляв про музику, готувався з нею до екзаменів, телефонував до неї і питав, чи вона з’їла ланч. А ще, хоча йому і не вдалося обмежити куріння, він регу­лярно їв ананаси і пив ананасовий сік.

І хоча вони не обіцяли і не вимагали взаємної вірності, вони не уявляли собі, що могло б бути інакше. Пам’ятає, що лише раз Дженніфер звернулася до цього. І то не прямо. Якогось вікенду вона полетіла через Лондон додому на ост­рів Байт.

Він сумував за нею. Відчував справжній, сповнений ме­ланхолії смуток, пов’язаний з її відсутністю і відстанню. Через два дні він знайшов листівку у своїй скриньці. Окрім нотного стану з кільканадцятьма нотами, які вона завжди, і завжди інші, додавала до всіх своїх листів чи листівок, на ній було написано:

Елйоте, хочу; щоб Ти знав (хоча направду я не знаю, для чого Тобі можуть знадобитися ці знання), що Ти єдиний чоловік, який до мене доторкається.

Також у моїх думках.

Може, я не стільки хочу, щоб Ти це знав, скільки хочу Тобі це сказати.

Дженніфер

Тоді він уперше зрозумів: те, що є між ними, для Джен­ніфер аж ніяк не теленовела. Після приїзду вона більше ніколи не поверталася до цього освідчення й ніколи не про­коментувала тієї листівки.

При Дженніфер він знайомився з операми найрізнома­нітніших композиторів, щоразу відрізняв більше симфоній, курив чимраз кращі сигари, краще говорив англійською і переживав дедалі вишуканіші сексуальні фантазії.

Наближався кінець його перебування в Дубліні. Він був настільки запрацьований, що йому дуже рідко вдава­лося повечеряти з Дженніфер. Часом було так пізно, що він взагалі не йшов до її кімнати. Він повертався до себе і втомлений засинав у костюмі. Проте тієї ночі він пішов до неї. Цим разом він не мусив, хоча дуже любив це, будити її поцілунками. Вона не спала, коли він зашмигнув під її ковдру. Вона була гола, чекала на нього.

Обоє відчували, що це закінчується. Кохалися тепер інакше. Без тої дикості, повільно, трохи обдумано. Так, ніби хотіли все докладно і свідомо пережити, запам’ятати яко­мога більше і на якнайдовше. Тих спогадів повинно було вистачити надовго. Може, навіть на ціле життя. Дженніфер також інакше переживала свої оргазми. Траплялося, що хвилину після цього вона плакала. Коли він питав її — чому, вона не відповідала, лише міцно тулилася до нього.

Наступного дня він прокинувся з відчуттям ваги, яка притискає його тіло. В першу мить подумав, що це сон. Розплющив повільно очі. Дженніфер, зовсім гола, сиділа над ним, розставивши ноги, руками потирала і щипала соски своїх грудей. Голова її була відхилена назад і вона ритмічно піднімалася. Тяжко дихала і голосно зітхала. Він був у ній!

Коли вона на хвилину звела голову, він побачив, що вона має на вухах свої величезні чорні навушники. Вона слуха­ла музику. Впродовж хвилини він не видавав, що бачить її. Примкнув очі і спостерігав за нею. Піднімаючись, вона пришвидшувала або сповільнювала, дихала повільніше або швидше, часом стогнала. Це була незвичайна картина. Її важкі груди піднімалися й опадали. Губи були злегка роз­тулені й вона вряди-годи зволожувала їх язиком. Врешті вона, очевидно, відчула, що його ерекція стала інтенсивні- шою. Вона відкрила очі й подивилася на нього. Приклала палець до уст, наказуючи мовчати. Нахилилася — при тому піднімаючись угору і опускаючись — щоб підняти зі своєї подушки другу пару навушників. Вона забрала його руки зі своїх грудей і обняла ними навушники. Він підвів голову і вдягнув їх.

Філософ Коллен саме співав популярну арію Уесскіа гітагга. Рудольфові здається, що Мімі засинає, отож він відходить, щоб заслонити вікно. Дженніфер не лише під­німається й опускається. Тепер також інтенсивно горизон­тально переміщає свої сідниці, описуючи стегнами невеликі кола. Бере Якубові пальці до уст і кусає. Коли Рудольф по­вертається до Шонарда, Коллена і Мюзетти, з їхнього ви­гляду бачить, що Мімі померла. Дженніфер голосно плаче. Стискає стегна. Рудольф підходить до Мімі. Раптом Джен­ніфер повертається плечами до Якуба, весь час піднімаю­чись і опускаючись. Якуб спирається об стегна Дженніфер, ритмічно притискаючи її до себе. Рудольф упав навколішки перед ліжком Мімі. Дженніфер з криком скидає навушники.

«Богема» Пуччіні закінчилася. Дженніфер раптово на­хилилася вперед і вп’ялася нігтями обох рук у його ноги. Коли він піднявся, побачив на своїх ногах по три майже десятисантиметрові глибокі лінії, що починали наповню­ватися кров’ю.

Шрами, які залишилися після «Богеми» «під ранок», були настільки глибокі, що він завіз їх потім до Польщі. До того ж вони завдавали йому клопоту ще в Дубліні, коли він роздягався на щотижневому тренінгу сквошу зі Збише- ком. Відтоді, коли він почав бувати у Дженніфер, Збишек уникав його. Під кінець його перебування в Дубліні вони зустрічалися лише на сквоші.

Що тут ідеться про Дженніфер, виявилося за день до від’їзду, під час прощальної гостини, яку він організував. Запросив кількох знайомих з інституту, Збишека і, звичай­но, Дженніфер, яка привела приятельку й однокурсницю, француженку Мадлен.

Настрій того вечора було важко зрозуміти. Смуток роз­луки змішувався з радістю, що він нарешті повертається до Польщі. До того ж він був особливо зосереджений на тому, що зробить з науковими матеріалами, які зібрав тут. Одне знав напевно: він дуже сумуватиме за Дженніфер.

Дженніфер купила на той вечір білу сукню у великі темно-зелені квіти. Вона здивувала всіх. Це було вперше, коли хтось бачив Дженніфер у сукні, а вона навчалася в Дубліні вже чотири роки. Вона виглядала незвично. Він дуже любив, коли вона мала зібране в пучок волосся, яке відкривало шию. Вона увійшла трохи із запізненням, ку­рячи величезну сигару, і всі, очевидно, зауважили, що під напівпрозорою сукнею вона не має бюстгальтера, але має чорні, високо вирізані трусики. Вона вже була трохи п’яна. Під пахвою принесла кілька грамофонних платівок. Коли хтось жартома заговорив з нею про ті трусики, що не пасу­вали до суконки, вона відповідала:

— Сьогодні перший день жалоби за Якубом. Завтра я одягну чорний бюстгальтер і зніму трусики.

Гостина набирала темпу Француженка явно зацікави­лася Збишеком, який демонстративно цілував її у танці, особливо коли на це дивилася Дженніфер. Коли вони не танцювали, то сиділи за столиком, заставленим пляшками, в яких відбивалися вогники свічок. Йому вдалося переко­нати Дженніфер, щоб вона відмовилась від «катування» всіх тими операми, які принесла з собою. Вони сиділи за столом і розмовляли. Дженніфер час від часу доторкалася до нього, мовчки прислухалася до розмови і вибирала теп­лий віск, який стікав до свічників, що стояли на столі.

Раптом почувся голосний регіт. Дженніфер біля свого келиха з мартіні поставила виліплений з воску, який весь час збирала зі всіх свічників на столі, нормальних розмірів пеніс в ерекції.

Коли сміх стих, вона взяла восковий пеніс до правої руки і, вкладаючи його у заглиблення між грудьми, сказала замріяним голосом:

— Так зовсім несвідомо виліпилося у моїх руках це чудо. Якщо не свідомість, то за це, мабуть, відповідає підсвідо­мість. Тепер я вже знаю, чим займається моя підсвідомість. При цьому вона притулилася до нього. Збишек раптово і демонстративно вийшов з-за столу Було видно, що він роз­лючений. До того ж француженка повністю його зігнорува­ла і залишилася за столом. Дженніфер удавала, що нічого не помічає. Вона мовчала. В якийсь момент взяла його за руку під столом і сказала:

— Ходи. Повернемось до нашого першого дня в цей наш останній день. Вона вивела його з кімнати і побігла до його інституту. Коли вони були перед дверима тієї аудиторії, яку він так добре пам’ятав з дня своїх іменин, вона зупинилася і як тоді затягнула його в аудиторію. Коли так само, як тоді, вона стояла перед ним на колінах і так само, як тоді, вми­кали і вимикали з шумом колони ламп денного світла, він подумав, що це все-таки не déjà vu. Це була тепер його Дженніфер. Коли пізніше вони стояли обоє, притулившись один до одного, плачучи в тій темній аудиторії, вона про­шепотіла:

— Якубе, я так сильно тебе кохаю, що навіть не можу собі уявити завтрашнього дня. Із задуми його вирвало термосіння за плече. Блюз закін­чився. Перед ним сиділа дівчина-танцюристка.

— Ви п’єте з мого келиха і то з того місця, на якому я від­била свою помаду. Це не була Дженніфер.

— Вибачте. Я задумався. Мені дуже прикро. Я зараз від­куплю вам цей трунок. Усе через неуважність. Я такий роз­гублений. Вибачте мені. — Нічого не трапилося. Можете не вибачатися. Це було незвичайно — спостерігати за вами. Ви сиділи із заплюще­ними очима і смоктали цей келих. Вона витягнула келих з його руки і пішла до бару, біля якого оркестр складав інструменти.

— Ви чудово танцювали. Може, ви з острова Вайт? — крикнув за нею. — Ні! — відповіла вона, зникаючи у дверях, що вели до готелю. Він підвівся і попрямував за нею. ВОНА:

Париж, 16 липня 1996

Я дуже люблю Тебе. А ще більше тішуся, що можу Тебе любити. Хоча це тільки майже вся правда (поки що я не хочу зайти занадто далеко). Не трактуй мене сьогодні надто серйозно.

У мені, без сумніву, відбувається якась біохімічна реакція. Я прийняла до кровообігу чудову рідину із назвою бренді «Ані», вірменський коньяк, здається, єдиний трунок, який споживав Чер- чілль. Я вже знаю, чому він вибрав саме цей. Тільки я не розумію, чому він завше мав таку депресію. Це, мабуть, вина того постій­ного туману в Лондоні.

Тепер я загалом вдячна світові за те, що він є і що є я. Я люблю цей стан. Тим більше, що за 52 години і 36 хвилин Ти повинен приземлитися в Парижі. До того ж сьогодні я трохи розгнуздана.

І зовсім не через Ренуара. Загалом через Асю. Це вона намовила мене, щоб з d'Orsay поїхати просто до Музею Еротики недалеко від площі РідаІІе. Спочатку мене настроїв імпресіоніст, потім я розпа­лилась усіма видами мистецтва. Такого музею немає ніде. Відгадай, що я більше пам'ятаю: Ренуара чи еротику?

Чи це погано, що еротику? Ася каже, що ні, бо часом треба по­чуватися sexy. Я запитала її, що вона робить, щоб почуватися sexy, коли вона не в Парижі. Знаєш, що мені сказала особливо вразли­ва інтелектуально Йоанна Магдалена? Вона відповіла мені досте­менно так:

«Я одягаю обтислу сукню і не одягаю трусиків».

Хто б подумав, що це так просто.

Знаєш, що я помітила в Асі, відвідуючи з нею цей музей? Вона була захоплена жіночністю у всіх можливих формах. По-моєму, Асю останнім часом приваблюють жінки. З того, що вона часом роз­повідає, випливає, що жоден чоловік по-справжньому не доростає до її уявлень. Знаю від неї самої, що вона може насолоджуватись сексом, але я також знаю, що для цього їй не потрібен чоловік.

Коли ми вийшли з того музею, я хотіла, дуже хотіла залиши­тись на самоті. Найкраще у моєму готельному номері. Може, я ко­лись Тобі розкажу, чому саме там. У мене був надто високий рівень окситоцину, щоб витримати когось, крім Тебе, поблизу. Як при­хильника теорії гормонів я інформую Тебе про це лише так, при­нагідно. І лише «для документів», як Ти це називаєш. Може, Тобі воно знадобиться для досліджень.