Україна в роки Другої світової та великої вітчизняної війни 1939-1945 рр

Радянсько-германський пакт 1939р. та його наслідки для України.

«Пакт Молотова-Ріббентропа» як фундамент української соборності

Незважаючи на пристойний термін, що відокремлює події 1939 року від наших днів, не тільки самі ці події та їх наслідки, але і їх трактування, впливають на теперішнє і можуть вплинути на майбутнє низки європейських країн, включаючи Україну. 70 років тому, 23 серпня і 1 вересня 1939 року, відбулося дві події, які суттєво вплинули, хоча і різною мірою, на світову, європейську та українську історію ХХ століття. Незважаючи на пристойний термін, що відокремлює події 1939 року від наших днів, не тільки самі ці події та їх наслідки, але і їх трактування, впливають на теперішнє і можуть вплинути на майбутнє низки європейських країн, включаючи Україну. Для об'єктивної оцінки радянсько-німецького договору про ненапад, званого «пакту Молотова-Ріббентропа» необхідно, насамперед, оцінити співвідношення користі та шкоди, які принесло його підписання для України тих років і сьогоднішньої України.

Адже сучасна Україна в її нинішніх кордонах багато в чому є результатом цього договору. А нинішні активні критики угоди 1939 року своїми діями фактично дають привід деяким нашим сусідам для висунення територіальних претензій до України. Між тим, щороку в річницю підписання радянсько-німецького договору про ненапад, в українських ЗМІ з'являється маса публікацій і передач, загальна тональність більшості яких зводиться в основному до двох, вже затасканим тез. По-перше, стверджують автори цих публікацій, «пакт Молотова-Ріббентропа» розділив мирну беззахисну Польщу і взагалі мало не всю Європу між двома агресивними режимами – нацистською Німеччиною та СРСР, однаково рвуться до світового панування. По-друге, саме підписання цього «злочинного пакту» і розв'язали Другу світову війну, не випадково почалася вже через кілька днів після його підписання, 1 вересня 1939 року. А тому, природно, цей жахливий документ повинен бути навічно затаврований ганьбою і засудженням прогресивної світової і примкнула до неї українською громадськістю. Спрямованість і масовість подібних оцінок пояснюється, в тому числі, і відповідною офіційною позицією української влади, президента і уряду, що проявляється через публічні виступи, зміст підручників з історії і так далі. І практично ніхто і ніколи з таких викривачів тоталітарного минулого (в якому було чимало негативу) не поставив перед собою і перед суспільством два простих і логічних питання, без відповіді на які всі міркування про ці події – звичайна демагогія. Питання перше: а яку альтернативу підписання радянським урядом так званого пакту Молотова-Ріббентропа вони, сьогоднішні викривачі, запропонували б своїй країні тоді? Питання друге: які наслідки – позитивні чи негативні – для сьогоднішньої України приніс цей документ і що б сталося, якби документа не було б? Історичні факти слід розглядати не ізольовано, а в загальному контексті того, що відбувається. Серпень 1939-го. При повному потуранні і навіть сприяння Англії і Франції, колишніх авторами і гарантами Версальського мирного договору, Німеччина за Гітлера перетворилася в наймогутніший у військовому відношенні держава. Всупереч умов договору! Менш ніж за рік до радянсько-німецького угоди, у вересні 1938-го, Англія і Франція вступили в Мюнхенську змову з Гітлером. Таким чином, вони зрадили пов'язану з ними союзним договором Чехословаччини, в результаті чого та незабаром була окупована нацистською Німеччиною.

Напад Німеччини на СРСР та німецько-фашистська окупація України

22 червня 1941 р. після сигналу «Дортмунд» фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. - це був сигнал для осуществленя плана Барбаросса. Сконцентровані в мобільні угруповання «Північ», «Центр» і «Південь» німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ.. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій — України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це виявлялося в процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України — «безпосереднє стратегічне завдання».

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма чинниками: економічними — захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди — 67,6, у виплавленні чавуну — 64,7, сталі — 48,9%); воєнними — окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу «нейтралізувати» Крим, який Гітлер називав «радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках»; морально-політичними — взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу в Червоній армії.

На Україні гітлерівським військам протистояла армія київського особливого воєнного округу - юго-західний фронт - кирпинос, и одеського округа – південний фронт - тюленів. Перша крупна битва по лінії Луцьк - Броди-Ровно-Дубно. Застаріла техніка.

Більше двох місяців (липень—вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій зірвав плани «Бліцкригу», створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа — активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім — рішучий наступ.

Отже, некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва, незавершеність процесу переозброєння, мобілізаційна неготовність армії, багато тактичних прорахунків та інші фактори стали основними причинами трагічних поразок та катастроф на початковому етапі війни. Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянського Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Окупаційний режим в Українських землях

Вся територія України була розчленована окупантами на декілька частин. Львівська, Тернопільська, Станіславськая і Дрогобицька області на правах окремого дистрикту (округу) під загальною назвою "Галичина", увійшли до складу Генерал-губернаторства з центром у Кракові. Одеська, Чернівецька, Ізмаїл, а також частково Вінницька і Миколаївська області склали губернаторство "Трансністрія" і були передані під управління Румунії. Чернігівська, Харківська, Сумська області та Донбас, що розташовувалися у прифронтовій смузі, знаходилися в підпорядкуванні німецького військового командування. Решта всіх українських земель була об'єднана в рейхскомісаріат "Україна" із столицею в Рівному. Рейхскомісаром України був призначений відомий своєю крайньою жорстокістю Е. Кох.

Всі керівні адміністративні посади в Україні зайняли німецькі чиновники і військові. Українці допускалися тільки до нижніх управлінських ланок. Вони могли бути бургомістрами у містах, зрозуміло під повним німецьким контролем, головами у районах, сільськими старостами. Окремо створювалася "допоміжна українська поліція", яка в основному займалася охороною громадського порядку. Будь-яка політична діяльність українців на території рейхскомісаріату була категорично заборонена.

Військові операції по визволенню України від фашистських загарбників

Визволення України почалося під час Сталінградської битви (листопад 1942 - лютий 1943), яка поклала початок корінному перелому у війні на користь СРСР.

Перші населені пункти України в східному Донбасі були звільнені в грудні 1942 р.

Масове ж визволення українських земель почалося в ході Курської битви (5 липня - 23 серпня 1943 р.). 23 серпня війська Степового фронту звільнили Харків.

Розвиваючи успіх, радянські війська у вересні 1943 р. вийшли до Дніпра. У вересні-жовтні 1943 р. розгорнулася героїчна битва за Дніпро, на якому німці намагалися створити неприступну лінію стратегічної оборони ("Східний вал"). Кульмінацією битви за Дніпро було визволення Києва від окупантів. Сталін, ігноруючи реальне співвідношення сил, наказав будь-якою ціною звільнити Київ до "Великого Жовтня".

Ціною величезних людських втрат радянські війська звільнили місто 6 листопада 1943 р. За визволення столиці України понад 1000 солдат і офіцерів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

У 1944 р. радянське командування силами чотирьох Українських фронтів здійснило серію наступальних операцій, остаточно визволивши територію України:

- Житомирсько-Бердичівська операція (грудень 1943 - січень 1944 рр.);

- Корсунь-Шевченківська операція (січень-лютий 1944 рр.); - Рівненсько-Луцька операція (січень-лютий 1944 рр.);

- Криворізька операція (січень-лютий 1944 рр.); - Наступ на півдні. Визволення Одеси, Миколаєва (березень-квітень 1944 рр.);

- Визволення Криму (квітень-травень 1944 рр.);

- Львівсько-Сандомирська операція (липень-серпень 1944 рр.). 27 липня 1944 р. звільнено Львів;

- Східно-Карпатська операція (вересень-жовтень 1944 рр.);

28 жовтня 1944 р. територія України була остаточно визволена від загарбників.

У ході визвольних операцій 1944 р. на Україні загинуло понад 3,5 млн. воїнів! Неоціненну допомогу воїнам надавали радянські партизани і підпільники, місцеве населення, працівники тилу. Активні дії проти німецьких окупантів вели загони УПА. Коли ж лінія фронту наблизилась до районів дислокування частин УПА, командування віддало наказ не втручатись у бойові дії і вживати заходів для збереження і зміцнення своїх сил.

Дві течії руху опору в Україні. Діяльність радянських партизан та Українських націоналістів.

Радянський рух Опору

Прагнув до відновлення статусу України у складі СРСР. Наприкінці 1942 р. в Україні діяло 800 партизанських загонів. їх дії координував Український штаб партизанського руху на чолі з Т.Строкачем. Виникли великі партизанські загони і з'єднання на чолі з С.Ковпаком, М.Попудренком, Сабуровим, Федоровим, І.Боровиком, П.Вершигорою, М.Наумовим та іншими.

Формами боротьби партизан були:

- диверсії на комунікаціях ворога, знищення ліній зв'язку, доріг, мостів;

- розгром ворожих штабів;

- диверсії на залізницях. Улітку 1943 р. розгорнулася операція "рейкова війна";

- рейди в тил ворога (найбільш відомий Карпатський рейд С. Ковпака).

В Україні діяло 23 підпільних обкоми КП(б)У; 9 підпільних обкомів комсомолу, які організовували диверсії, здійснювали розвідувальні операції.

Загальна чисельність партизан і підпільників в Україні за роки війни становила за різними джерелами від 500 тис. до 180-220 тис. осіб.

Найбільш масовою верствою населення, яка безвідмовно йшла за радянською владою, була молодь. У нацистському документі "Наслідки німецького управління в зоні групи армій "Південь" з цього приводу, зокрема, говориться: "...радянська молодь глибоко засвоїла положення більшовизму. З молоді склалася більшість активістів боротьби за справу рад. Банди (партизани - авт.) утворювалися переважно з молоді".

Створення Українського штабу партизанського руху, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування радянськими партизанами ефективних методів боротьби проти окупантів перетворили радянський партизанський рух на важливий чинник війни, фактично на справжній "другий фронт".