Джеппетто повертається додому. Неборака віддає Піноккіо все, що приніс собі на сніданок

Нещасний Піноккіо ще не зовсім прокинувся і тому навіть не помітив, що його ноги згоріли. Зачувши батьків голос, він без роздумів зіскочив зі стільця, щоб відсунути дверний засув. Та після двох‑трьох нетвердих кроків щосили гепнувся на підлогу з таким гуркотом, як мішок із дерев’яними ложками, що впав із п’ятого поверху.

– Відчини! – крикнув Джеппетто знадвору.

– Тату, я не можу, – відповів, заплакавши, Дерев’яний Хлопчик і став перекочуватися по долівці.

– Чому не можеш?

– Тому що хтось зжер мої ноги.

– А хто їх зжер?

– Кішка, – сказав Піноккіо.

Саме в цю хвилину він побачив, що кішка передніми лапками грається зі стружкою.

– Відчини, кажу тобі, – повторив Джеппетто, – бо як увійду, покажу тобі кішку!

– Але я справді не можу стояти, повірте мені. Ой нещасний я, нещасний! Тепер я все своє життя рачкуватиму на колінах!..

Джеппетто, припустивши, що ці крики – всього лишень чергова хлопчакова витівка, вирішив покласти їй край, видерся на стіну і потрапив до кімнати через вікно.

Він приготувався було зразу ж провчити нахабу, та, коли побачив свого Піноккіо, розпластаного на долівці, його охопили жалощі. Чоловік узяв дерев’яного зухвальця на руки, обійняв його і розцілував. По старечих щоках котилися великі сльозини, і майстер запитав, схлипуючи:

– Мій синку, як це ти примудрився спалити собі ноги?

– Не знаю, татку. Та присягаюся вам, це була страшна ніч, яку я ніколи в житті не забуду. Гуркотів грім, миготіли блискавки, а я так хотів їсти, і Цвіркун сказав мені: «Тобі буде непереливки, бо ти був злий, тож заслужив це». І тоді я мовив: «Начувайся, Цвіркуне!», і тоді він відповів: «Ти Дерев’яний Хлопчик, і в тебе дерев’яна голова», і я пожбурив дерев’яного молотка в нього і вбив його, але він сам винен, бо я не хотів його вбивати, тому що я поставив маленьку пательню на розжарене вугілля, але курча вискочило і сказало: «До побачення… Палкий привіт!» А голод дужчав, і тому старий у нічному ковпаку висунувся у вікно і сказав мені: «Ставай під вікном і підставляй долоні», і я мокрий повернувся додому, а позаяк я все ще був страшенно голодний, то поклав ноги на жаровню, щоб їх висушити. І тоді ви повернулися, і я побачив, що вони згоріли, і в мене більше не стало ніг, а голод усе одно залишився! У‑у‑у‑у!..

І бідолашний Піноккіо заплакав і заскімлив так голосно, що було чути за п’ять кілометрів.

Джеппетто, який зі всієї цієї маячні зрозумів лише те, що Дерев’яний Хлопчик помирає з голоду, витягнув з кишені три груші, дав їх Піноккіо і сказав:

– Ці три груші, власне кажучи, мій сніданок, та я охоче віддаю їх тобі. Їж на здоров’я.

– Якщо ви хочете, щоб я їх з’їв, то почистіть їх, будь ласка.

– Почистити? – здивовано запитав Джеппетто. – Я не припускав, мій хлопчику, що ти такий кволий і вередливий. Це погано! На цьому світі потрібно ще змалку звикати їсти все, що дають, бо не відомо, що може бути далі. А далі може статися що завгодно!

– Мабуть, ваша правда, – перервав його Піноккіо, – але нечищених фруктів я не їстиму. Я терпіти не можу шкірок!

Добросердий Джеппетто дістав ножа і з воістину ангельським терпінням почистив усі три груші та поклав шкірку на край столу.

Піноккіо, миттю вмоловши першу грушу, хотів було викинути серцевину, та Джеппетто притримав його за руку і сказав:

– Не кидай. На цьому світі все може знадобитись.

– Невже ви думаєте, що я їстиму недогризок?! – зі зміїним єхидством вимовив Дерев’яний Хлопчик.

– Хтозна! Все може бути, – спокійно відповів Джеппетто.

Так чи інак, але всі три серцевини не полетіли за вікно, а їх було покладено на край столу поряд зі шкірками.

Піноккіо з’їв або, правильніше, проковтнув три груші, потім солодко позіхнув і сказав плаксивим голоском:

– Я ще не наївся!

– Але, мій хлопчику, в мене нічого більше немає.

– Невже нічого?

– У мене залишилися тільки шкірки і серцевини від груш.

– Ну що ж, – сказав Піноккіо, – якщо нічого кращого немає я, мабуть, з’їм шматочок шкірки.

І він став жувати. Спочатку скривив губи, але потім умить заточив усі шкірки, а вслід за ними – серцевини.

Покінчивши з їжею, задоволено погладив свій живіт і весело мовив:

– Ось тепер мені вже справді непогано!

– Бачиш, – зауважив Джеппетто, – я мав рацію, коли казав тобі, що не можна бути таким вередуном! Мій любий, ніколи не знаєш напевне, що з нами станеться. А статися може що завгодно…