У високій траві

Стівен та Джозеф КІНГИ

У високій траві

(повість)

Редагування, переклад з англійської та коментарі:

Вадим Вовнянко

Дизайнер обкладинки:

Іван Буділов

Повість «У високій траві» (англ. – «In the Tall Grass»), яку спільними зусиллями подарували нам письменники Стівен Кінг та його син Джозеф Гіллстромом Кінг – краще відомий під псевдонімом Джо Гілл, – була вперше опублікована у 2012 році частинами: перша частина вийшла в червнево-липневому номері журналу «Esquire», а друга – в тому ж таки журналі, але вже місяцем пізніше.

Гадки не маю, чи перекладав вже хто «У високій траві» українською до мене, але в усякому разі, я не шкодую, що взявся за цю справу.

А чи варто її читати, то це вже визначатися особисто вам: історія, скажу зразу, страшна і достобіса жорстока. Якщо ви не з боязких, лізьте в траву: чуєте голос? Вас кличе туди сам Стівен Кінг!

У ВИСОКІЙ ТРАВІ

Він хотів хоч трохи побути у тиші, без радіо, отож можна сказати, що халепа ця трапилася з його вини. Їй закортіло подихати свіжим повітрям, бо набрид кондиціонер, тож це, певно, винна у всьому була вона. А втім, вони ніколи не почули б малюка, якби не обидві обставини разом, тож слід сказати, що тут найперше зіграла визначну роль саме комбінація, яка, власне, і робила їх обох ідеальною парочкою «Кел–і–Беккі», адже цей союз існував протягом усього їхнього життя. Кел і Беккі Демути[1], з різницею дев’ятнадцять місяців у віці. Батьки часто називали їх Ірландськими Близнюками[2].

– Коли Беккі підіймає слухавку, то Кел говорить «алло», – любив повторювати містер Демут.

– Кел тільки подумав про вечірку, а Беккі вже підготувала список запрошених, – полюбляла додавати від себе місіс Демут.

Між ними ніколи не виникало суперечок, навіть коли Беккі, на той час ще першокурсниця, що тільки-но заселилася до гуртожитку, заявилася одного чудового дня на квартиру до Кела, яку той винаймав за межами студмістечка, і оголосила, що вона вагітна. Кел сприйняв це цілком нормально. Їхні старі? Не настільки ж оптимістично.

Та квартира була в Даремі, позаяк Кел вступив до коледжу в Нью-Гемпширі. Коли Беккі (на той час ще не вагітна, але навряд чи щоб іще й незаймана) через два роки обрала той самий коледж, зекономленого у цій ситуації подиву було б вдосталь, щоб ви могли намастити його на хліб.

– Принаймні, він припинить бігати додому кожного проклятущого вихідного дня, аби тільки побазікати з нею, – сказала місіс Демут.

– Може так статися, що нарешті ми матимемо тут хоч якийсь спокій, – сказав містер Демут. – Після двадцяти – плюс-мінус – років усе це спільне життя стає трохи виснажливим.

Певна річ, вони не робили геть усього разом, тому що Кел точно не був відповідальним за булочку в пічці його сестри. І то була виключно особиста ідея Беккі – попроситися в дядька Джима з тіткою Енн пожити в них якийсь час, доки народиться дитинча. Для старших Демутів, приголомшених і збентежених таким поворотом подій, поведінка доньки здавалася все ж розумною в цій ситуації. І коли Кел повідомив, що він і собі призупинить навчання на період весняного семестру, аби вони мали змогу разом здійснити автомобільну подорож країною, їхні старі не надто й опиралися цьому. Вони навіть зійшлися на тому, що Кел може залишитися з Беккі в Сан-Дієго, доки народиться дитина. Келвін спробує знайти якийсь підробіток і взяти на себе частину витрат.

– Вагітна в дев’ятнадцять, – сказала місіс Демут.

– Ти завагітніла в дев’ятнадцять років, – сказав містер Демут.

– Так, але я була заміжня, – наголосила місіс Демут.

– І до того ж, за чудовим парубком, чорт забирай, – вимушений був додати містер Демут.

Місіс Демут зітхнула.

– Беккі обере ім’я, а Кел визначиться з прізвищем.

– Або ж навпаки, – мовив містер Демут – також зітхнувши. (Іноді подружні пари теж можуть бути Ірландськими Близнюками).

Одного дня, незадовго перед від’їздом дітей до Західного Узбережжя, мати запросила Беккі на ленч.

– Ти впевнена, що хочеш віддати дитину на усиновлення? – запитала вона. – Я знаю, що не маю права вимагати від тебе відповіді, я тільки твоя мати, але твій батько переймається.

– Я ще не визначилася остаточно, – сказала Беккі. – Кел допоможе мені вирішити.

– А як щодо тата, люба?

Беккі здивувалася.

– О-о, він утратив право голосу. Адже виявився повним придурком.

Місіс Демут зітхнула.

...

Отож тепер, цього теплого весняного дня в квітні, вони були у Канзасі, їдучи на восьмирічній Мазді з Нью-Гемпширськими номерами і з примарним відбитком Нової Англії на іржавих панелях, що знайшов своє відображення у вигляді плям дорожньої солі. Замість радіо – тиша; замість кондиціонера – опущене скло. Як наслідок – обоє почули голос. Слабкий, а проте досить чіткий.

– Допоможіть! Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть мені!

Брат і сестра обмінялися враженими поглядами. Кел, котрий знаходився в той час за кермом, одразу ж зупинився. Щебінь загуркотів об днище.

Ще до від’їзду з Портленда вони вирішили, що триматимуться подалі від магістралей. Кел хотів подивитися на Каскаскійського Дракона[3] у Вандалії, штат Іллінойс; Беккі хотіла належно оцінити Найбільший у Світі Мотузяний Моток[4] у містечку Кевкер, штат Канзас (обидві місії виконано); і обоє були просто переконані в необхідності нагрянути до Розуелла, щоб там сповна насолодитися спогляданням всілякого позаземного лайна[5]. Тепер вони знаходилися набагато південніше від волохатого та ароматного мотузяного мотка[6], (котрий, вцілому, набагато перевершив будь-які сподівання парочки) – а саме – десь посеред траси № 400. Це була пристойна ділянка асфальтованого шосе на дві смуги руху, що складала частину їхнього шляху через плаский як тарілка Канзас до кордону з Колорадо. Перед ними на цілі милі, доки сягав зір, простягалася дорога без жодного легковика чи вантажівки. Така ж пустка була і позаду.

На їхньому боці шосе стояло кілька будинків, забита дошками церква з назвою «Чорна Гора Спасителя» (яку Беккі вважала досить дивною як для церкви, але ж це був Канзас), і зогнилий кегельбан, що мав такий вигляд, ніби востаннє працював ще в часи, коли «The Trammps» запалювали поп-музику, зокрема за допомогою своєї фірмової запальної суміші «Disco Inferno»[7]. На іншому боці шосе № 400 не було нічого, окрім високої зеленої трави. Вона простягалася аж до горизонту, безмежного і непримітного водночас.

– Що це бу…– почала Беккі. Вона була одягнена в легке пальто, розперезане над животиком, що тільки-тільки надумав округлюватись. Термін її наближався до шостого місяця.

Він підняв руку, не дивлячись на неї. Він дивився на траву.

– Ш-шш. Слухай!

Вони почули слабку музику, що линула з одного із будинків. Тричі гавкнув собака – руф-руф-руф – і перестав. Хтось бив молотком по дошці. І наполегливо й тихо шепотів вітер. Беккі зрозуміла, що насправді вона бачить вітер, що в той час розчісував траву на протилежному боці дороги. Він підіймав на траві хвилі, які втікали від них і губилися ген у далечині.

І вже коли Кел почав думати, що вони нічого не чули насправді – адже це був не перший такий випадок, коли обом ввижалося одне і те ж, – крик пролунав знову.

– Допоможіть! Будь ласка, допоможіть мені! – Та: – Я загубився!

Цього разу погляд, що ним вони обмінялися, був сповнений тривожного взаєморозуміння. Трава була неймовірно високою. (Для такої ділянки трави висота понад шість футів[8], та ще й на початку сезону, це була аномалія, яка впаде їм в око лише згодом). Котрийсь малюк забрів у неї, ймовірно, під час розвідки; і майже напевно – від одного з будинків далі на дорозі. Він втратив орієнтири і заблукав ще глибше. Він говорив як восьмирічний, а в такому віці, зрозуміло, малюк був надто маленький на зріст, щоб підстрибнути і таким чином виявити себе.

– Ми мусимо витягти його звідтіля, – сказав Кел.

– Атож. Маленька рятувальна операція. Пережени автівку на церковну стоянку. Давай заберемося з узбіччя.

Він висадив сестру на узбіччі шосе і повернув до стоянки Спасителя, всуціль загидженої брудом. Тут вже було припарковано декілька автомобілів, вкритих шаром пилу, але вітрове скло в кожного з них сліпуче яскраво виблискувало на сонячному промінні. Здавалося б, тільки й того, а втім одна з цих машин мала такий вигляд, мов стояла тут протягом кількох останніх днів – або тижнів – чергова аномалія, згадка про яку дасть їм добрячого стусана лиш згодом.

Доки він подбав про машину, Беккі вже встигла перейти на інший бік. Вона приклала руки до рота й прокричала:

– Малюк! Агов, хлопчику! Ти мене чуєш?

За мить він обізвався:

– Так! Допоможи мені! Я пробув тут вже НЕ ОДИН ДЕНЬ!

Беккі, котра пам’ятала, як малі діти судять про плин часу, припустила, що це може означати двадцять хвилин або близько того. Вона спробувала відшукати доріжку зі слідів на зламаній або притоптаній траві, де пройшов малюк (певною мірою, відтворюючи в голові якусь відеогру чи дурний фільм про джунглі), і не знайшла жодного сліду. Але все гаразд; вона визначила, що голос лунає ліворуч од неї на десяту годину[9]. І не те щоб дуже далеко. Що мало сенс; бо якби він зайшов справді далеко, вони б нізащо не почули його, нехай навіть з вимкненим радіоприймачем і опущеним склом.

Вона збиралася спуститися схилом до краю трави, коли раптом пролунав другий голос, жіночий – охриплий і розгублений. Схожа хрипота в голосі трапляється у людей, які щойно прокинулися з похміллям і відчувають страшенну спрагу. Кепське відчуття.

– Ні! – прокричала жінка. – Не робіть цього! Благаю! Зупиніться! Тобіне, припини їх кликати! Не галасуй, любий! Він почує тебе!

– Привіт! – крикнула Беккі. – Що відбувається?

Позаду себе вона почула звук, з яким захлопнулися дверцята. Це Кел, йому залишилося тільки перетнути вулицю.

– Ми загубилися! – викрикнув хлопчик. – Прошу вас! Прошу вас, моїй мамі зовсім зле, благаю! Благаю, допоможіть!

– Ні! – сказала жінка. – Ні, Тобіне, ні!

Беккі огляділася довкола, щоб зрозуміти, чому Кел так надовго затримавсь.

Він перетнув кількадесят метрів брудної стоянки, а потім забарився біля чогось схожого на «Пріус»[10] першого покоління. Той був покритий блідим шаром дорожнього пилу, що майже повністю заліпив вітрове скло. Кел зігнувся злегка, прикрив очі однією рукою і примружено споглядав щось на пасажирському сидінні через віконне скло.

Насупився собі на мить, а потім сахнувся, мовби від ґедзя.

– Прошу вас! – сказав хлопчик. – Ми заблукали, і я не можу знайти дорогу!

– Тобіне! – стала гукати жінка, але потім її голос зірвався. Наче вона мала недостатньо слини, щоб розмовляти.

Якщо це тільки не була добре спланована витівка, то щось тут давало привід до остороги. Беккі Демут, не даючи собі ради через думки, що на якийсь час повністю поглинули її, плавно опустила руку, щоб прикластися до пружного, ніби гумовий м’яч, вигину власного живота. Вона відчула якийсь зв’язок між тим станом, що опанував її, та снами, котрі дошкуляли їй протягом майже двох останніх місяців, снами, які вона не обговорювала навіть з Келом, – а саме тими, що були про поїздки вночі. У цих снах теж кричав малюк.

Двома довгими кроками вона зійшла вниз зі схилу. Він був крутішим, ніж здавався, і коли вона досягла дна рову, то зрозуміла, що трава була навіть вищою, аніж вона думала на початку, й сягала не шести, а близько семи футів заввишки[11].

Повіяв вітерець. Стіна трави зросла і м’яко відступила, як відступає, затихаючи приплив.

– Не шукайте нас! – почувся оклик жінки.

– Допоможи! – сказав хлопчик всупереч їй, майже перекрикуючи її – і голос його пролунав зовсім зблизька. Беккі чула його поряд, ліворуч від себе. Не так зблизька, щоб дотягтися і вихопити його, але очевидно не далі, ніж за десять-дванадцять ярдів[12] від дороги.

– Ось де я, приятелю, – вона покликала його. – Продовжуй іти до мене. Ти вже майже біля дороги. Ще трохи, і ти виберешся.

– Допоможи! Допоможи! Я досі не можу тебе знайти! – сказав хлопчик, і тепер його голос здавався ще ближчим. Після цього пролунав істеричний сміх, що перекривав ридання, аж мороз пробіг поза шкірою в Беккі.

Кел з одного кроку стрибнув до рівчака, проїхався на каблуках і мало не впав на дупу. Земля була вологою. Якщо Беккі й не наважилася досі залізти в густу траву і витягти хлопчика, то це сталося тільки тому, що вона не хотіла промочити собі шорти. Така висока трава утримувала на пагонах достатню кількість зібраної у блискучі краплі води, щоб нею можна було наповнити невеликий ставок.

– Чого ти чекаєш? – запитав Кел.

– Там з ним жінка, – сказала Беккі. – Вона якась дивна.

– Ну, де ж ви? – радше пробелькотів, аніж вигукнув хлопчик всього за декілька футів, у гущавині трави. Беккі очікувала побачити, як промайнуть його штани або сорочка, утім очікування виявилися марними. Він просто був лише трішки далі тієї відстані, з якої його вдалося б розгледіти.

– Ви йдете сюди? Будь ласка! Я не можу знайти вихід!

– Тобіне! – закричала мати. Її голос був віддалений і натужний. – Тобіне, припини!

– Тримайтеся, – сказав Кел і зробив крок у траву. – Капітан Кел поспішає на допомогу. Без паніки. Коли діти бачать мене, вони хочуть мене наслідувати!

До того часу Беккі встигла дістати свій телефон і, тримаючи його в одній руці, вже навіть рота відкрила, щоб запитати у Кела, чи слід їм викликати патрульних або когось іншого, хто в цій дірі міг підтримувати правопорядок.

Кел зробив один крок, потім другий, і невдовзі Беккі бачила лиш задник братової джинсової сорочки та його шорти кольору хакі. Ні з того ні з сього, в неї страшенного закалатало серце від однієї думки про те, що вона втрачає брата з поля зору.

Разом з тим, вона все таки поглянула на екран свого маленького чорного «Андроїду» і помітила, що телефон мав повен набір із п’яти позначок мережі. Вона набрала «911» і натиснула «Подзвонити». Піднімаючи телефон до вуха, вона зробила довгий крок у траву.

Пролунав один гудок, після чого голос робота сповістив, що її телефонна розмова буде записуватись. Беккі зробила наступний крок в гущавину трави, намагаючись зберегти в полі зору синю сорочку та світло-коричневі шорти. Кел завжди був таким нетерплячим. Ну, і звичайно, вона особисто також.

Мокра трава торкалася її блузки, шортів і голих ніг. Звучав шум купання машини, подумала Беккі, доки її підсвідомість намагалася викашляти із себе решту напівперетравленого лімерика[13], одного з тих, що написав Едвард Горі[14]. Наче щось святкувалося всередині. Ці звуки лилися з далеких просторів, і щось там і щось там відпливало у море, бла-бла-бла [15]. На заняттях з літератури для початківців вона написала роботу на тему лімериків, котра, як вона вважала, вийшла досить вдало, але отримала у винагороду за власні страждання лише повну голову тупих рим, які ніяк не могла забути, та ще трійку з плюсом на додачу.

Справжній живий голос якоїсь панянки замінив робота.

– Округ Кайова, «дев’ять-один-один». Де ви знаходитеся і якого характеру виникла надзвичайна ситуація, абоненте?

– Я на трасі № 400, – відповіла Беккі. – Назва міста мені не відома, утім тут є якась церква, «Гора Спасителя» чи якось так… і каток для перегонів на роликових ковзанах… але ні, я припускаю, що це кегельбан… і якийсь малюк загубився в траві. Його мати теж. Ми чуємо, як вони кличуть на допомогу. Малюк близько, мати не дуже. Малюк, судячи з його голосу, наляканий, а поведінка матері…– «Дивна», хотіла закінчити вона, але не отримала такої можливості.

– Абоненте, зв'язок з вами значно погіршився. Будь ласка, сформулюйте заново ваше…

Потім нічого. Беккі зупинила погляд на телефоні і побачила одну-єдину позначку. І доки вона отак дивилася на неї, зникла й та, змінившись на ПОЗА МЕРЕЖЕЮ. Коли ж вона підняла обличчя, то зрозуміла, що брата вже поглинула зелень.

А над головою, на висоті тридцяти п’яти тисяч футів, перетинав небо видозмінений білий струмінь, якого залишив за собою реактивний літак.

...

– Допоможіть! Допоможіть мені!

Малюк був близько, однак, напевно, не настільки близько, як вважав Кел. Та ще трохи лівіше.

– Поверніться до дороги! – закричала жінка. Тепер і її голос здавався ближчим. – Повертайтеся, поки ще можете!

– Мамо! Мамусю! Вони хочуть ДОПОМОГТИ!

Тоді малюк закричав. Крик переріс у вереск, від якого кололо в барабанних перетинках, задрижав, а тоді раптом перетворився на ще гучніший істеричний сміх.

Потім почулися звуки колотнечі – можливо, паніки, а можливо, звуки боротьби. Кел кинувся в цьому напрямку, впевнений, що увірветься на якусь протоптану або очищену ділянку і виявить малюка – Тобіна – і його матір, котрим погрожуватиме ножем у руках якийсь маніяк із фільму Квентіна Тарантіно. Він подолав десять ярдів[16], розуміючи, що це точно було більше, ніж треба, аж раптом навколо його лівої щиколотки обвився пагін трави. Під час падіння він ухопився за пагони обіч себе, але це не дало втішного результату, отож він тільки вискуб дві пригоршні трави, що почала сочитися в його долонях липкою зеленою рідиною, котра стікала аж до зап’ястків, а тоді простягнувся на повен зріст на мулистому ґрунті, та ще й примудрився втягнути багно в обидві ніздрі. Дивовижно. Чому поруч не трапилося хоч одне деревце, коли воно було так потрібне.

Він став на коліна.

– Малюк! Тобіне! Озвися… – Він чхнув брудом, витер обличчя, і коли потім вдихнув, то відчув запах трав’яного слизу. Все краще й краще. Справжній тобі букет відчуттів. – Відгукніться! Мама, ви теж!

Мама не відгукнулася. Відгукнувся Тобін.

– Допоможіть мені, будь лаааска!

Тепер малюк знаходився праворуч від Кела, і його голос лунав набагато глибше в траві, аніж раніше. Чи таке можливо? Його голос був достатньо близький, щоб можна було схопити малюка.

Кел озирнувся довкола, очікуючи побачити сестру, але скрізь була одна лиш трава. Висока трава. Вона мусила притоптатися в тих місцях, в яких він наступав на неї, однак цього не трапилося. Прибите місце було лиш там, де він упав на повен зріст, але навіть там зелень вже підіймалася вгору. Жорстка трава росла тут, у Канзасі. Жорстка висока трава.

– Беккі? Бек?

– Охолонь, я тут, – сказала вона, і хоча він ще не бачив її, через секунду обов’язково побачить; бо вона була вже практично над ним. Її голос видавав огиду. – Я втратила ці́почку з «дев’ять-один-один».

– Пусте, тільки не втрать мене. – Він повернувся в інший бік і приклав руки до рота. – Тобіне!

Нічого.

– Тобіне!

– Що? – пролунало віддалено. Святий Ісусе, що робить цей малий? Подався навтьоки до Небраски? – То ви йдете по мене? Ви маєте дістатися сюди! Я не можу знайти вас!

– Малий, стій і не рухайся! – викрик був такий голосний і сильний, що заболіли голосові зв’язки. Зовсім як на концерті гурту «Metallica», тільки без музики. – МЕНЕ НЕ ХВИЛЮЄ, ЯК СИЛЬНО ТИ НАЛЯКАНИЙ, стій НА МІСЦІ! ДАЙ НАМ НАБЛИЗИТИСЯ ДО ТЕБЕ!

Він обернувся, вкотре очікуючи побачити Беккі, а натомість побачив саму лиш траву. Він зігнув коліна й підстрибнув. Він помітив дорогу (далі, ніж він очікував; він, певно, пробіг значну відстань не усвідомлюючи цього). Він помітив церкву – Храм Святого Хенка Алілуя, чи як там вона називалась – і розгледів кегельбан, але не більше того. Він насправді не розраховував побачити голову Беккі, її зріст був усього п’ять футів і два дюйми[17], але таки очікував побачити маршрут, яким вона рухалася в траві. Тільки вітер розчісував її з більшою силою, ніж будь-коли, внаслідок чого складалося враження, ніби можливими були десятки шляхів.

Він підскочив знову. Вологий ґрунт чвакотів щораз, як він приземлявся. Такі короткі, кинуті мигцем погляди на 400-те шосе доводили до сказу.

– Беккі? Де ти, чорт забирай?

...

Беккі чула, як раніше Кел горлав до малюка, щоб той залишався на одному місці, незалежно від того, як йому було боязко, аби вони могли підійти до нього. Що видавалося гарним планом, якщо тільки її брат-ідіот дозволить себе наздогнати. Вона вимоталася, промокла і чи не вперше почувалася дійсно вагітною. Хороша новина полягала в тому, що Кел був близько, на першу годину праворуч.

Чудово, але моїм кросівкам прийде гаплик. Насправді, Беккстер вважає, що він уже прийшов.

– Беккі! Де, в біса, ти знаходишся?

Це було дивно, нічого не скажеш. Він все ще перебував праворуч від неї, але тепер його голос лунав ближче до п’ятої. Схоже, майже позаду неї.

– Тут, – сказала вона. – І я залишатимуся тут, поки ти прийдеш до мене. – Вона опустила очі на власний «Андроїд». – Келе, твій телефон ловить мережу?

– Уявлення не маю. Він в машині. Продовжуй базікати, доки я не дістануся до тебе.

– Що з малюком? І тією божевільною мамою? Щось вона зовсім зникла.

– Давай разом вертатися – а вже потім потурбуємося про них, гаразд? – сказав він. Беккі знала брата, і їй не сподобався його голос. Кел хвилювався і намагався це приховати. – А зараз просто говори зі мною.

Обміркувавши це, Беккі почала читати вголос, ритмічно тупаючи брудними кросівками.

– Жив собі парубчина Мак-Суїні, якому вилився джин на цюцюрку; просто, завдяки вихованню, він додав туди вермуту, і потім трахнув свою дівчину вже з мартіні [18].

– О-о, це так чарівно, – сказав він. Тепер безпосередньо позаду неї, майже достатньо близько для того, щоб простягнути руку і доторкнутися; і чому це було таким полегшенням для неї? Зрештою, це ж усього-на-всього поле, заради Бога.

– Гей, ви! – Малюк. Заледве чутно. Не сміючись, голосом заблукалої і нажаханої дитини. – Ви шукаєте мене? Ти там, Капітане Келе? Мені страшно!

– ТАК! ТАК, ПРАВИЛЬНО! ТРИМАЙСЯ, – кричав її брат. – Беккі? Беккі, продовжуй розмовляти.

Беккі огорнула руками власну опуклість – вона відмовлялася називати свій живіт бебі-пузом, що було так в стилі журналу «People», – і стала злегка заколисувати її.

– Ось ще один. Жила-була якось дівчина Джилл, що ковтнула вибухову пі… [19]

– Досить, зупинись. Я якимось чином пройшов повз тебе.

А й справді. Тепер його голос лунав попереду. Вона обернулася знову.

– Досить жартувати, Келе. Це не смішно. – В неї пересохло у роті. Вона проковтнула, і виявилося, що в горлі теж сухо. Коли в горлі отак клацає під час ковтання, відразу розумієш, що воно пересохло. В автівці залишалася десь велика пляшка з водою «Польська Джерельна». Також кілька пляшок ко́ли на задньому сидінні. Вона так і бачила їх перед собою: червоні банки, білі літери.

– Беккі?

– Що?

– Тут щось не так.

– Що ти маєш на увазі? – Думаючи: Начебто я не знаю.

– Послухай мене. Ти зможеш підстрибнути?

– Ну звичайно, я зможу підстрибнути! А ти що думаєш?

– Я думаю, тобі влітку народжувати дитину, ось що я думаю.

– Я ще можу … Келе, припини віддалятися!

– Я не рухався, – сказав він.

– Ти рухався, ти повинен був рухатися! Ти все ще рухаєшся!

– Замовкни і слухай. Я лічитиму до трьох. На рахунок «три» ти піднімеш руки над головою, як суддя, що сигналізує про зарахування голу, і стрибнеш так високо, як тільки зможеш. Я зроблю те ж саме. Особисто тобі не обов’язково високо підлітати в повітрі, щоб я побачив твої руки, домовились? І я прийду до тебе.

Ох, тільки свисни, і я примчу до тебе, кохання юності моєї, подумала вона – не тямлячи, де вона цього набралася, можливо, теж на літературі для початківців, але одне вона знала напевно: він міг казати, що не рухається, але він таки рухався, і в цю ж таки мить віддалявся від неї.

– Беккі? Бек…

– Ну гаразд! – закричала вона. – Гаразд, зробімо це!

– Один! Два! – вигукнув він. – ТРИ!

У віці п’ятнадцяти років Беккі Демут мала вагу вісімдесят два фунти[20] – батько називав її Тростинкою – і займалася бігом із перешкодами у складі спортивної команди. В п’ятнадцять вона могла на руках пройтися з одного кінця школи в інший. Їй хотілося вірити, що вона й досі залишається такою людиною; якась її частина плекала щиру надію залишатися такою людиною протягом усього життя. Її розум все ще як слід не осягнув того, що їй дев’ятнадцять і вона вагітна… а замість вісімдесяти двох футів – сто тридцять[21]. Вона хотіла здійнятися в повітря – Хьюстон, ми злітаємо – але це було все одно, що намагатися підстрибнути, тримаючи малу дитину у себе на плечах. (Хоча, якщо задуматися, значною мірою це було дійсно так).

Її кругозір лиш на мить вийшов за межі верхньої частини трави, надаючи їй швидкоплинне, як проблиск, видіння шляху, яким вона потрапила сюди. Побаченого, втім, вистачило, щоб вона стала майже задихатися від тривоги.

Кел і дорога. Кел … і дорога.

Вона приземлилася, відчуваючи шокуючу хвилю струсу, що пройшла підборами і прокотилася до колін. В’язкий болотистий грунт просів під її лівою ногою. Вона звалилася додолу і сіла в купі чорного багна, відчуваючи цього разу вже іншу хвилю струсу – від удару в дупу.

Беккі гадала, що вона зайшла в траву на кроків двадцять. Нехай тридцять, це максимум. Дорога мала знаходитися достатньо близько, щоб докинути до неї літаючий диск «фризбі». Натомість виявлялося, що вона подолала відстань більшу, аніж довжина футбольного поля. Пошарпаний червоний «Датсан»[22], що нісся уздовж шосе, на вигляд мав розміри не більші, як в сірникової коробки. Сто сорок ярдів трави[23] – тихий потік океану вологого зеленого шовку – простягався між нею і вузенькою смужкою асфальтобетону.

Сидячі в багнюці, вона найперше подумала: Ні. Не може бути. Насправді ти не бачила того, що гадаєш, ніби побачила.

Наступного разу вона уявила собі знесилену плавчиню, захоплену зненацька під час відпливу у морі, котру все далі й далі відносить геть від берега і котра не розуміє достоту, які неприємності чекають на неї, допоки вона не починає кричати і виявляє, що на пляжі ніхто її не чує.

Мимохідь вона встигла розгледіти Кела, і ця картина спантеличувала так само, як уже був вразив її вигляд неймовірно далекого шосе. Не тому, що він був далеко, а тому що він знаходився дійсно поряд. Вона помітила, як він виник у стрибку над травою на відстані менш ніж десяти футів[24] від неї, проте обоє кричали з усіх сил, щоб почути один одного.

Ґрунт був теплим, в’язким, слизотним.

В траві несамовито гуділи комахи.

– Обережно! – прокричав хлопчик. – Не загубіться й ви теж!

Потім вкотре пролунав короткий сплеск сміху – запаморочливого, нервового нападу веселощів. Це був не Кел, і цього разу не хлопчик. І в жодному разі, не жінка. Цей сміх пролунав звідкілясь із лівого боку, потім припинився, поглинутий комашиним співом. Схоже, він належав якомусь п’яному чоловіку.

Беккі раптом пригадала один із попередніх закликів Дивакуватої Матусі: Припини галасувати, любий! Він почує тебе!

Якого хріна?

– Якого ХРІНА? – вигукнув Кел. Вона не здивувалася. Айк і Майк, в них однакові думки [25], любила казати місіс Демут. Дав бог Фріку й Фреку, цій диво-дитині, дві голови на одній тільки спині [26], частенько повторював містер Демут.

Настала пауза, під час якої чувся лиш вітер та комашине рііііі. Потім почулося його волання на всю силу легень:

– Що це, блядь, ТАКЕ?

...

Близько п’яти хвилин по тому для Кела настав короткий період, коли він втратив незначну частку самоконтролю. Це сталося після того, як він спробував провести експеримент. Він підстрибнув, подивився на дорогу, приземлився і став чекати. Долічивши до тридцяти, він підстрибнув і подивився знову.

Якщо ви прихильник точності, то слід буде сказати, що він став втрачати контроль над собою ще з того часу, коли лишень подумав про спробу здійснення такого експерименту. Але відтоді реальність починала дедалі більше скидатися на землю під ногами: рідку і підступну. Він не міг скерувати себе просто рухатися в напрямку сестриного голосу, який звучав з правого боку, коли він ішов ліворуч, і з лівого – в той час, коли він прямував праворуч. Іноді попереду, а іноді позаду. І незалежно від того, в якому він рухався напрямку, здавалося, що він усе одно винятково віддаля́ється від дороги.

Він підскочив і поглядом зафіксував церковний шпиль – блискучий білий спис, що височів на тлі ясної блакиті майже безхмарного неба. Паскудна церква, божественний високий шпиль. Громада прихожан, певно, відвалила чималу суму грошенят за цю крихітку, подумав він. Хоча звідси – з відстані, можливо, в чверть милі[27] (і не звертайте уваги, що за таких умов це було справжнє божевілля, адже усього він подолав менше ста футів[28]), – він не розрізняв ані лусочок на фарбі, ані дощок на вікнах. Він навіть не зміг розгледіти власного авто, що сховалося десь поміж інших, зменшених відстанню машин. Утім, йому вдалося побачити вкритий курявою «Пріус», який розміщувавсь у першому ряду. Він намагався не зациклюватися на тому, що́ він побачив на пасажирському сидінні… – ніби відганяв від себе думки про подробиці дурного сну, до змісту якого не готовий був поки що повернутись.

Під час того першого стрибка він повернувся обличчям до нерухомо закріпленого шпилю, і в будь-якому нормальному світі він повинен був досягти його просто йдучи по прямій у траві, підстрибуючи у разі необхідності, щоб злегка коригувати курс. Між церквою та кегельбаном стояв заіржавілий, зрешечений кулями дорожній знак у вигляді ромбу з жовтими краями, імовірно, «ОБЕРЕЖНО! ДІТИ НА ДОРОЗІ!». Хоча певним у цьому він не міг зараз бути – адже так само залишив свої окуляри в машині.

Він приземлився назад у багно і знову почав рахувати.

– Келе? – пролунав голос його сестри десь позаду.

– Зажди, – викрикнув він.

– Келе? – повторила вона звідкілясь ліворуч. – Ти хочеш, щоб я й надалі говорила? – І коли він не відповів, вона почала наспівувати переривчастим голосом, цього разу десь попереду: – Жила собі дівчина, що навчалася в Єлі…

– Просто стули писок і жди! – закричав він знову.

Від перенапруження у нього пересохла горлянка, і для ковтання потрібні були зусилля. Попри те, що наближалася друга година пополудні, сонце ніби зависло над самісінькою головою. Він відчував, як починають обгорати його шкіра голови та чутливі вершечки вух. От якби він міг хоч трохи випити чого-небудь – бодай один ковток холодної джерельної води чи одну з тих баночок ко́ли – він міг би не почуватися аж настільки виснаженим та занепокоєним.

Краплі роси спалахували в траві, мов сотні мініатюрних збільшувальних скелець, що заломлюють і посилюють промені сонця.

Десять секунд.

– Малюк? – покликала Беккі звідкілясь праворуч від нього. (Ні. Стоп. Вона не рухається. Тримай себе в руках). Її голос теж був спраглий. Хрипкий. – Ти ще з нами?

– Так! Ви знайшли мою маму?

– Поки що ні! – відгукнувся Кел, думаючи, що дійсно вже пройшло чимало часу, відколи вона востаннє озивалася до них. Але не те щоб він надто переймався нею в той час.

Двадцять секунд.

– Малюк? – мовила Беккі. Її голос знову лунав позад нього. – Все буде в порядку.

– Ви бачили мого тата?

Кел подумав: Новий гравець. Приголомшливо. Можливо, Вільям Шетнер [29] теж тут. А також Майк Хакабі [30] … Кім Кардашян [31] … чувак, що зіграв Рудого в «Синах Анархії»[32], і увесь акторський склад серіалу «І мертві підуть»[33].

Він закрив очі і вмить відчув запаморочення – ніби він стояв на вершечку драбини, що раптом почала розгойдуватися під ногами. Він пошкодував, що згадав про «І мертві підуть». Треба було обмежитися Вільямом Шетнером та Диво-Майком Хакабі. Він знову розплющив очі і виявив, що похитується на ступнях. Доклавши певних зусиль, він відновив рівновагу. Через спеку його обличчя щипав піт.

Тридцять. Він залишався на одному місці тридцять секунд. Він подумав, що варто було зачекати цілу хвилину, але не зміг, і отже, підскочив, щоб вкотре поглянути на церкву.

Якась його частина – та, що на неї він з усіх сил намагався не звертати уваги, – уже знала, що́ він побачить. Ця частина забезпечувала його рухомим рядком коментарів майже веселого змісту: Усе переміститься, Келе, приятелю. Трава пливе, а заразом і ти теж. Думай про це, як про єднання з природою, братунь.

Коли втомлені ноги знову підняли його у повітря, він побачив, що церковний шпиль знаходився наразі ліворуч від нього. Не набагато – але все ж таки лівіше. Проте його віднесло доволі далеко праворуч, щоб він замість лицьового боку ромбічного дорожнього знаку тепер зміг побачити його сріблясту алюмінієву задню частину. Крім того, він хоча і не був у тому упевненим, але припускав, що усе ж перемістився трохи далі від попереднього розташування. Наче відступив кілька кроків, коли лічив до тридцяти.

Десь знову загавкав собака: рууф, рууф. Десь грало радіо. Він не міг упізнати пісню, розрізняючи самі лиш глухі удари басів. Комахи монотонно деренчали свій божевільний мотив.

– О, та ну, – сказав Кел. Розмовляючи сам із собою, він ніколи не був багатослівним – з юнацтва він культивував у собі енергію «Буддійського скейтбордингу»[34] і пишався тим, як довго може незворушно підтримувати мовчазну тишу, – але наразі розмовляв і навряд чи усвідомлював це. – Та ну на́хуй. Це ж… Це ж якийсь пиздець.

А також ішов. Ішов до дороги – знову ж таки, практично не усвідомлюючи, що́ робить.

– Келе? – прокричала Беккі.

– Це просто пиздець, – повторив він важко дихаючи і розпихаючи зарості.

Його нога за щось зачепилася, і він гепнувся на коліна в неглибоку брудну калюжу. Гаряча вода – не тепла, гаряча, гаряча, як у ванній, – хлюпнула йому на шорти, якраз в промежину, створивши таке відчуття, ніби він тільки-но обмочився.

Це майже добило його. Він хутко зіп’явся на ноги. І тепер біг. Трава хльоскала його по обличчю. Вона була жорсткою і мала гострі краї, і коли одна з цих зелених шаблюк різонула його під лівим оком, йому різко запекло в ушкодженому місці. Під’юджуваний болем і злістю, він побіг іще дужче, так швидко, як тільки міг.

– Допоможіть мені! – прокричав малюк. Ну, і як вам таке? Допоможіть пролунало ліворуч від Кела, мені – праворуч. Така собі канзаська версія «Dolby Stereo».

– Це якийсь пиздець! – знову закричав Кел. – Це якийсь пиздець, це пиздець, це ЙОБАНИЙ пиздець! – доки слова не злилися в суцільне цпздцпздц, що звучало як тупе, беззмістовне висловлювання, яке він, утім, не міг зупинити.

Він знову впав, цього разу геть круто, загорнувши грудьми вперед. Відтепер його одяг був заляпаний теплою і темною землею так рясно, що від нього явно почало тхнути фекаліями.

Кел підвівся і, пробігши зо п’ять кроків, відчув, як трава обплуталася довкола його ніг – таке враження, ніби ноги потрапили в гніздо зі сплутаного дроту – і, прокляття, впав утретє. В голові гуло, як у вулику.

– Келе! – кричала Беккі. – Келе, зупинись! Зупинись!

Так, зупинись. Якщо не зробиш цього, ти точно кричатимеш «Допоможіть мені» разом з малюком. В блядському дуеті.

Він ковтав повітря. Його серце вискакувало з грудей. Він чекав, доки минеться гул в голові, та зрештою зрозумів, що той лунав зовсім не в його голові. Насправді ж, це були мухи. Він міг бачити, як вони, влітаючи й вилітаючи, снують у траві, і рояться довкола чогось, прихованого рухомою жовто-зеленою завісою, просто попереду.

Він засунув руки в траву і зробив проділ, щоб можна було подивитись.

Пес – схоже, колись це був золотистий ретривер – лежав на боці в багні. Під ширяючим настилом мух мелькало облізле коричнево-руде хутро. Його роздутий язик вивалився між ясен, а затуманені скляні кульки очей спотворено вибалушилися з голови. На ошийнику в глибині хутра блищала бірка, що починала ржавіти. Кел знову поглянув на язика. На ньому виднівся зеленувато-білий наліт. Кел і знати не хотів, від чого. Брудна шерсть пса мала схожість із зачовганим жовтим килимком, накинутим на купу кісток. В окремих місцях хутро – рідкі його жмути – розвівалися на теплому вітерцю.

Схаменися. Такою була його думка, але пролунала вона врівноваженим батьківським голосом. Відтворення цього голосу допомогло. Він втупився на запале собаче черево і побачив там пожвавлений рух. Кипіння нашпигованих туди личинок. Таких, як ті, що копошилися в недоїдених гамбургерах, залишених на пасажирському сидінні триклятого «Пріуса». Гамбургерах, які пролежали там бозна-скільки днів. Хтось залишив їх, пішов геть із машини і покинув їх там, і відтоді не повернувся, і більше ніколи…

Схаменися, Келвіне. Якщо не заради себе, то заради своєї сестри.

– Я зроблю це, – пообіцяв він батькові. – Я впораюся.

Він позбавив щиколотки і гомілки пут із жорстких пагонів, ледь відчуваючи маленькі порізи, спричинені травою. Він стояв.

– Беккі, де ти?

Жодного відгуку протягом тривалого часу – достатньо довго, щоб серце вибралося з грудей і підступило йому до горла. Тоді з неймовірної далечини:

– Сюди! Келе, що нам робити? Ми загубилися!

Він знову закрив ненадовго очі. Це слова малюка. Потім він подумав: Le kid, c’est moi [35]. Це було майже смішно.

– Ми продовжимо перегукуватися, – сказав він рухаючись туди, звідки пролунав її голос. – Ми продовжимо перегукуватися до того часу, доки знову будемо разом.

– Але я так хочу пити! – Її голос лунав зблизька наразі, але Кел у це вже не вірив. Ні, ні, ні.

– Я теж, – сказав він. – Але невдовзі ми виберемося звідсіль, Бек. Ми просто повинні не занепадати духом. – Той факт, що він уже занепав духом – трохи, лише трохи – належав до таких відомостей, про які він у жодному разі не розповів би власній сестрі. Зрештою, вона й досі, після всього, що трапилося, не назвала йому ім’я хлопчини, що її трахнув, і це ставило їх на один рівень. Секрет мала вона, тепер один буде й у нього.

– А як щодо малюка?

Ах, Боже, тепер її голос знову згасав. Він був такий наляканий, що правда вискочила з нього без жодних проблем, та ще й на увесь голос:

– На́хуй малюка, Беккі! Наразі діятимемо щодо нас!

...

Напрямки танули у високій траві, як, власне, і час: світ Далі́ в поєднанні з канзаським стерео. Вони переслідували голоси один одного, наче втомлені діти, надто уперті, щоб перервати гру в квача і піти пообідати. Іноді голос Беккі лунав зблизька, іноді здаля; проте він жодного разу її не бачив. Вряди-годи малюк кликав когось на допомогу, одного разу так близько, що Кел, розкинувши руки, стрибнув у траву, аби схопити його, перш ніж той знову втече, але малюка там не було. Лиш ворона з відірваними головою й одним крилом.

Тут не буває ранку чи ночі, подумав Кел, тільки вічний полудень. Але навіть коли ця ідея прийшла йому в голову, він помітив, що небесна блакить стає темнішою, а хлюпка земля долі під ним тьмяніє.

Якби ми мали тіні, вони ставали би довшими, і ми могли б використовувати їх, принаймні, щоб рухатися у визначеному напрямку, подумав він, – але вони не мали тіней. Не у високій траві. Він поглянув на годинника і не виказав особливого здивування, коли помітив, що той зупинився, навіть попри те, що був оснащений автопідзаводом. Його зупинила трава. Кел був певний цього. Невідома згубна енергія в заростях; якесь паранормальне «Межове» [36] лайно.

Тільки-но пробило о пів на котрусь, як Беккі почала схлипувати.

– Бек? Бек?

– Я маю відпочити, Келе. Я повинна сісти. Я така спрагла. І у мене почалися судоми.

– Перейми?

– Гадаю, що так. О Господи, що робити, якщо у мене станеться викидень у цьому довбаному полі?

– Просто сиди, де сидиш, – сказав він. – Вони минуться.

– Спасибі, док, я сидітиму… – Тиша. А потім вона почала кричати. – Відійди від мене! Забирайся геть! НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ!

Кел, наразі занадто втомлений для бігу, помчав не зважаючи ні на що.

...

Навіть у шоковому й нажаханому стані Беккі знала, хто мав бути цей божевільний, що розкидав траву і постав перед нею. На ньому був туристичний одяг – «до́кери»[37] та вкриті згустками бруду «бейс-віджа́ни»[38]. Однак особливо його видавала футболка. Хоч та й була вимазана брудом і покрита темно-бордовою кіркою – майже напевно із засохлої крові, – вона усе ж розрізнила зображення клубка ниток, схожих на спагеті, і знала, що над ним було надруковано: найбільший у світі мотузяний моток, місто кевкер, штат канзас. Хіба схожа футболка не була акуратно складена в її власній валізі?

Татусь малюка. Повстав із багна та трави.

– Відійди від мене! – Вона схопилася на ноги, руками обхопивши живіт. – Забирайся геть! НЕ ТОРКАЙСЯ МЕНЕ!

Татусь посміхнувся. Його щоки були неголені, губи червоні.

– Заспокойся. Хочеш звідси вибратися? Це легко.

Вона дивилася на нього з відкритим ротом. Кричав Кел, проте на дану мить вона залишила його без уваги.

– Якби ти міг вибратися, – мовила вона, – тебе тут вже не було б.

Він хихикнув.

– Правильна думка. Неправильний висновок. Я саме збирався повернути собі мого хлопчика. Вже відшукав дружину. Хочеш з нею зустрітися?

Вона не відповіла.

– Ну, що ж, нехай буде й так, – сказав він і одвернувся від неї. Потім рушив у зарості. Незабаром він зникне так само, як зник її брат, – і Беккі відчула укол паніки. Він явно втратив розум – варто було лиш зазирнути йому у вічі або послухати його репліки, аби упевнитися у цьому, – однак він був людиною.

Він зупинився й обернувся, усміхнувшись.

– Забув представитись. Моя вина. Звусь Россом Гумбольтом. Заробляю на серйозних оборудках з нерухомістю. В Пукіпсі[39]. Маю дружину Наталі. Хлопченя Тобіна. Миле дитя! Розумне! Ти в нас – Беккі. Маєш брата – Кела. Останній шанс, Беккі. Підеш зі мною або загинеш. – Його очі опустилися на її животик. – Разом з малям.

Не вір йому.

Вона не вірила, але усе одно пішла слідом за ним. На безпечній відстані, як вона сподівалася.

– Ти ж і сам до пуття не знаєш, куди ідеш.

– Беккі? Беккі! – Кел. Але здалеку. Десь із Північної Дакоти. Можливо, з Манітоби. Вона вважала, що слід було б відповісти, але занадто дерло в горлі.

– Я так само, як і ви двоє, блукав у траві, – сказав він. – Більше не блукаю. Бо поцілував камінь. – Він окинув її коротким поглядом своїх лукавих, навіжених очей. – І обійняв його. Вжжжж. Згодом ти все побачиш. Усіх тих танцюючих чоловічків. Побачиш все. Ясно, як в божий день. Назад до дороги? Тільки прямо! Наш курс – повний уперед! Дружина знаходиться десь тут. Ти повинна познайомитися з нею. Вона моя лебідонька. Готує кращий «мартіні» в усій Америці. Жив собі парубчина Мак-Суїні, якому вилився джин на – агм-гм! – Просто, завдяки вихованню, він додав туди вермуту. Гадаю, решту ти знаєш. – Він підморгнув їй.

В середній школі Беккі відвідувала гімнастичний зал, де проводилися факультативні заняття з так званого Самозахисту для Молодих Панянок. Тепер вона спробувала пригадати прийоми, але не змогла. Єдине, що вона пригадала…

На дні правої кишені її шортів був брелок. Найдовший і найтовстіший ключ відчиняв вхідні двері будинку, в якому виросли вони з братом. Вона відокремила його від інших і затисла між першими двома пальцями руки.

– Ось і вона! – весело оголосив Росс Гумбольт, розсуваючи високу траву обома руками, мов дослідник в комусь старому фільмі. – Привітайся, Наталі! Ця молода панна скоро народить мале створіннячко!

За[40] розведеними ним кущами трави була розбризкана кров, і Беккі хотіла зупинитися, але ноги несли її уперед, і він навіть відступив трохи вбік – наче в одному з тих старих фільмів, де ввічливий кавалер каже Тільки після тебе, лялечко, і вони входять до шикарного нічного клубу, де грає джазовий ансамбль; однак це був ніякий не шикарний нічний клуб, це був прибитий донизу кущ трави, де Наталі Гумбольт, якщо саме так звали цю жінку, лежала вся скручена, з виряченими очима, і з задертою сукнею, під якою виднілися великі, глибокі червоні розідрані рани на її стегнах, і Беккі здогадалася, вона знала тепер, чому Росс Гумбольт з Пукіпсі мав такі червоні губи, і чому одна рука в Наталі була вирвана із плеча й лежала на відстані десяти футів[41] від тіла у прибитій траві, що вже пружно стала підійматися вгору, а на руці знову були такі ж великі, глибокі червоні рани, і те червоне було вологим, тому що… тому що…

Тому що вона померла незадовго до цього, подумала Беккі. Ми чули, як вона кричить. Ми чули, як вона помирає.

– Наша родина затрималася тут на якийсь час, – сказав Росс Гумбольт компанійським, довірливим тоном, тоді як його забруднені травою пальці стислися на шиї Беккі. Він гикнув. – Народ стає іноді таким голодним. Ані тобі МакДональдса довкола! Нє-а. Можна пити воду, яка проступає на ґрунті – з піском, жахливу, гидотно теплу, яка з часом стає ніби й нічого, – та тільки ми затрималися тут на цілі дні. Тепер я ситий, щоправда. Наївсь під зав’язку. – Його закривавлені губи опустилися до її вушних раковин, а його щетиниста борода шкребла їй шкіру, тоді як він шепотів: – Хочеш побачити камінь? Хочеш лежати на ньому голою і відчувати мене в собі, під хороводом зірок, в той час як трава співатиме наші імена? Поезія, га?

Вона спробувала втягнути на повні груди повітря, щоб закричати, але дихальні шляхи були перекриті. Раптово її легеням жахливо забракло повітря. Він вдавлював пальці їй у шию, розчавлюючи м’язи, сухожилля, м’які тканини. Росс Гумбольт посміхнувся. Його зуби були вимазані у червоне, а язик мав жовто-зелений колір. Його дихання відгонило запахом крові… а також свіжоскошеним газоном.

– Трава має що тобі розказати. Тобі просто треба навчитися слухати. Тобі треба навчитися мови Високого Бур’яну, солоденька. Камінь знає. Ти збагнеш усе, коли побачиш його. Протягом двох днів я дізнався від каменя більше, аніж під час двадцятирічного навчання.

Він тягнув її назад, і її спина вигнулася дугою. Вона похилилася, як тендітна билинка на вітрі. Його зелений подих знову хлинув їй у обличчя.

– Двадцять років навчання, і вони призначають мене на вечірню зміну[42], – сказав він і засміявся. – Трохи доброго старого року, чи не так? Ділан. Боже Дитя. Бард із Гіббінґу[43] – я не жартую[44]. Я ось що тобі скажу. Булижник в центрі цього поля – це і є добрий старий рок, але голодний рок[45]. Він працював у другу зміну ще до того, як червоношкірі вийшли полювати на Рівнини Осе́йдж[46], працював відтоді, як льодовики принесли його сюди під час останнього Крижаного періоду, і ох, дівчинко, він такий голодний, що це просто пиздець.

Їй кортіло врізати коліном йому по яйцях, однак для цього треба було докласти занадто багато зусиль. Щонайбільше – вона спромоглася підняти ногу на кілька дюймів, після чого м’яко опустила її назад. Підняла ногу і опустила. Підняла і опустила. Здавалося, що вона тупає п’ято́ю уповільненими рухами, наче кінь, що очікує дозволу залишити стійло.

Сузір’я чорних та сріблястих іскор вибухнули з країв її зору. Хороводи зірок, подумала вона. Було захоплююче спостерігати за народженням і загибеллю нових всесвітів, за тим, як вони загораються і потухають. Беккі здогадувалася, що скоро так само має потухнути і вона. Це навіть не здавалося чимось жахливим. Заходи для порятунку були зайвими.

Кел вигукував її ім’я зі страшенної далечі. Якщо раніше він знаходився в Манітобі, то наразі перебував на дні Манітобської штольні.

Її рука стисла кільце для ключів, що були у кишені. Зубці деяких із них увігналися їй у долоню. Вгризлися.

– Кров це чудово, а сльози – ще краще, – сказав Росс. – Голодному старому каменю вони сподобаються. І коли я виїбу тебе на ньому, він отримає одне й друге. Але діяти треба швидко. Не хочу займатися цим перед дитиною. Ми баптисти. – Його дихання смерділо.

Вона вийняла руку з кишені – кінець ключа від її будинку стирчав між її вказівним та середнім пальцями – і ткнула кулаком в обличчя Росса Гумбольта. Вона лише хотіла відштовхнути його рота геть, не бажаючи, щоб він дихав на неї, не бажаючи відчувати зелений сморід надалі. Її рука ослабла, зробившись мов ватяною, і удар вийшов млявий, майже грайливий – утім ключ зачепив його під лівим оком і донизу пропоров щоку, утворивши кособоку криваву лінію.

Він сіпнувся, відсмикнувши назад голову. Його руки ослабли; на якусь мить його пальці припинили впиватися у м’яку шкіру вигину її горла. Вже наступної миті він знову посилив хватку, проте до того часу вона зробила один судомний вдих. Іскри – хороводи зірок, що вибухали й згорали на периферії її зору – зникли геть. В голові проясніло, – ніби хтось вихлюпнув їй в обличчя крижану воду. Розмахнувшись з плеча, вона вдарила його ще раз, затопивши ключа йому в око. Кісточки її пальців вдарилися об череп. Ключ пройшов наскрізь через його рогівку, опинившись у рідкому центрі очного яблука.

Він не закричав. Він видав якусь подобу собачого гарчання, гавкаючого рохкання, і з силою смикнув її вбік, намагаючись звалити з ніг. Його передпліччя були обпалені сонцем і лущились. Зблизька вона побачила, що його ніс теж лущився і перебував у вкрай жахливому стані: його перенісся обгоріло від сонячних опіків. Він скривився, показуючи вкриті рожевими й зеленими плямами зуби.

Її рука безвільно впала, відпустивши кільце з ключами. Воно продовжувало вільно звисати з фонтануючої діри в його лівому оці, в той час як інші ключі витанцьовували один біля одного і підскакували на його щетинистій щоці. Кров прикрашала увесь лівий бік обличчя Гумбольта, а око маячило червоною дірою.

Довкола них шумувала трава. Піднявся вітер, і високі стебла шмагали й молотили Беккі по спині та ногах.

Він зацідив їй коліном в живіт. Враження було таке, ніби її ударили потовщеною частиною дерев’яної довбні. Беккі відчула біль і щось значно гірше болю внизу, де живіт зустрічається з пахом, – свого роду м’язове скорочення, викручування; ніби хтось в її утробі прив’язав до матки мотузку і оце щойно добряче за неї смикнув; дужче, аніж можна було передбачити.

– Ох, Беккі! Ох, дівчинко! Твоїй дупі… твоїй дупі тепер – трава! [47] – закричав він, з ноткою божевільних веселощів у хиткому голосі.

Він зацідив їй коліном удруге, а потім утретє. Кожен удар провокував новий, чорний, згубний вибух. Він убиває дитину, подумала Беккі. Щось заструменіло вниз з внутрішнього боку її ноги. Що саме то було – кров чи сеча – вона не могла сказати.

Вони пішли в танок разом, вагітна жінка і одноокий псих. Вони пританцьовували у траві, хлюпаючи ногами, його руки на її шиї. Удвох розхитувалися в нестійкому півколі поблизу трупа Наталі Гумбольт. Беккі була свідома того, що ліворуч од неї знаходиться мертве тіло: вона побіжно розгледіла бліді, закривавлені покусані стегна, зім’яту джинсову спідницю, виставлені напоказ замарані травою «бабусині» трусики[48] Наталі. А також її руку – ту, що лежала в траві одразу за ногами Росса Гумбольта. Брудну відірвану руку Наталі (як він її вирвав? видер мов курячу гомілку?), яка лежала із злегка зігнутими пальцями, з брудом під зламаними нігтями.

Беккі кинулася на Росса, перенісши вагу власного тіла вперед. Відступивши назад, він став на руку, і та вивернулася під його каблуком. Він видав гнівне і болісне кректання, перекидаючись і тягнучи Беккі за собою. Він не відпускав її горла, аж доки вдарився об землю і його зуби зімкнулися з гучним «клац!».

Левову частку імпульсу від удару він погасив пружною масою власного провінційно-баптистського черева, що пом’якшило йому падіння. Відпихнувшись од нього, Беккі почала продиратися навкарачки в траву.

Однак вона неспроможна була рухатися швидко. Її нутрощі пульсували з жахливою важкістю та відчуттям напруги, мовби вона проковтнула набивний м’яч. Їй хотілося блювати.

Він упіймав її за щиколотку і потягнув. Як на власне лихо, вона розпласталася пульсуючим животом додолу. Біль гострим списом пройшов крізь живіт, де щось ніби вибухнуло в ту мить. Її підборіддя вдарилося об вологу землю. Перед її зором зароїлися чорні цятки.

– Куди це ти зібралася, Беккі Демут? – Вона не називала йому власного прізвища. Він не міг його знати. – Я легко знайду тебе знову. Трава покаже мені, де ти ховаєшся, а танцюючі чоловічки приведуть мене прямо до тебе. Іди сюди. Наразі тобі вже не потрібно їхати в Сан-Дієго. Немає необхідності приймати будь-які рішення щодо дитини. Усе вирішиться тепер.

Її зір прояснився. Праворуч перед собою вона побачила на клаптику притолоченої трави солом’яну дамську сумочку з витрушеним вмістом, і серед безладу відшукала маленькі манікюрні ножиці, що власним виглядом більше скидались на щипці. Леза були клейкими від крові. Вона навіть думати не хотіла, яким чином Росс Гумбольт з Пукіпсі міг скористатися цим ріжучим інструментом в минулому або яким чином вона особисто могла використати його тепер.

Тим не менш, вона зімкнула свою руку довкола ножиців.

– Іди сюди, я тобі кажу, – мовив до неї Росс. – Зараз же, суко. – Переміщуючись до її ніг.

Вона повернулася і посунула на нього з манікюрними ножицями Наталі Гумбольт у кулаку. Вона вдарила його у обличчя – один раз, удруге, утретє, – доки він не почав волати. Усе ж таки, це був крик болю – навіть попри те, що він набув ознак гучного заливчастого реготу перед тим, як вона його прикінчила. Вона подумала: Малюк теж сміявся. Потім доволі значний проміжок часу не думала ні про що. Аж до настання пори, коли зійшов місяць.

...

Останні промені дня Кел зустрів сидячи у траві й витираючи сльози зі своїх щік.

Він в жодному разі не дав повної волі плачу. Він лише впав на власну дупу після хтозна стількох даремних блукань і вигукувань, адресованих Беккі, – вона вже давно припинила озиватись до нього, – а відтак його очі стали поколювати й зволожилися, і його дихання злегка охрипло.

Надвечір’я було чудове. Небо налилося глибокою, винятковою синявою, що затемнювалася майже до чорноти, а на заході, за церквою, обрій освітлювався пекельною загравою тліючого багаття. Він бачив його час від часу, коли вистачало сил на те, щоб підскочити й оглядітися, а також переконати себе, що є ще якийсь сенс оглядатися довкола.

Його кросівки повністю промокли, зробившись важчими, і боліли ноги. Внутрішні боки стегон свербіли. Він зняв правий кросівок і витрусив з нього кілька цівок темної води. Він не мав на собі шкарпеток, і його босі ноги набули мертвотної блідості й зморщилися, як у потопельника.

Він зняв другий кросівок, збираючись витрусити його, відтак завагався. Він підніс його до губ, відкинув назад голову, і дозволив замуленій воді – воді, що мала присмак його власної смердючої ноги, – вилитися в ротову порожнину.

Він чув тоді Беккі та Чоловіка віддалік у траві. Він розчув, як Чоловік розмовляв з нею веселим, сп’янілим голосом, мало не повчаючи її, – щоправда, Кел не міг розрізнити більшість з того, про що на той час велася розмова. Дещо було про камінь. Дещо – про танцюючих чоловічків. Дещо стосувалося відчуття голоду. Рядок зі старої пісні у стилі фолк[49]. Як там співав той чувак? Двадцять років письменництва, і вони призначають тебе на нічну зміну. Ні, не правильно. Але якоюсь мірою схоже. Фолк-музика не входила до кола інтересів Кела; він більше фанатів від «Раш»[50]. Вони мчали поверхнею «Перманентних Хвиль»[51] через усю країну.

Потім він почув, як вони молотили один одного і боролися у траві, почув здавлені зойки Беккі і просторікування Чоловіка. Наостанок долинули крики… крики, що були страшенно схожі на шалені веселощі. Не Беккі. Чоловіка.

Кел впав в істерику, бігаючи, стрибаючи і намагаючись догукатися сестри. Він кричав і бігав протягом досить тривалого часу, перш ніж остаточно опанував себе, змусив себе зупинитися і прислу́хатися. Він похилився, схопившись за коліна та тяжко дихаючи запаленим від спраги горлом, і зосередився на тиші.

Трава мовчала.

– Беккі? – знову позвав він охриплим голосом. – Бек?

Жодної відповіді, за винятком вітру, що плавно протікав бур’янами.

Він пройшовся ще трохи. Він знову позвав її. Він сів. Він намагався не плакати.

І надвечір’я було чудове.

Він усоте безнадійно порився в кишенях, охоплений невимовним бажанням виявити там суху, запилюжену пластинку «Джусі Фрут». Він купив пачку «Джусі Фрут» в Пенсільванії, але вони спільно з Беккі зужили гумку ще до того, як дістались меж Огайо. Купувати «Джусі Фрут» було все одно, що викидати гроші на вітер. Цей цитрусовий спалах солодкого смаку минав безслідно після чотирьох секунд жування і… Він відчув клаптик цупкого паперу і дістав сірники-книжечку[52]. Кел не палив, але йому дали їх безкоштовно у крамничці алкогольних напоїв, через вулицю від Каскаскійського Дракона у Вандалії. Зверху на обкладинці розміщувалося зображення 35-футового[53] дракона з нержавіючої сталі. Беккі та Кел заплатили за жменю жетонів і провели більшу частину раннього надвечір’я підгодовуючи великого металевого дракона, аби повитріщатися на спалахи палаючого пропану, що струменіли з його ніздрів. Кел уявив собі дракона тут, у полі, і відчув приємне запаморочення від мрійливої думки про те, як дракон дмухає руйнівним струменем вогню на траву.

Він перевернув сірникову коробку в руці, обмацуючи м’який картон.

Спали поле, промовив він подумки. Спали блядське поле. Висока трава спалахне як солома, аби тільки дати їй полум’я.

Він практично побачив перед собою річку палаючої трави, іскри та клапті підсмаженого бур’яну, плаваючі в повітрі. Мислений образ був настільки сильний, що він міг закрити очі і майже відчути той запах – де в чому навіть благотво́рний запах диму від спалювання рослин о пізній літній порі.

А що як вогонь обернеться проти нього? Що як він спіткає Беккі десь там? Що як вона буде непритомна і прокинеться від смороду горіння власного волосся?

Ні. Беккі в цей час буде далі. Він буде далі. Його ідея полягала в тому, що він мусить завдати болю траві, показати їй, що він не братиме більше участі в цьому лайні, і тоді вона дозволить йому – дозволить їм обом – піти. Щоразу, коли віхоть трави погладжував йому щоку, він відчував, що вона дразнить його, забавляється з ним.

Він піднявся на ниючі болем ноги і став вискубувати траву. Стебла трави були жорсткі, мов старі вірьовки, жорсткі і гострі, і ранили йому руки, але він вирвав декілька найслабших, і зім’яв їх у сніп, і опустився перед ним на коліна – істинно грішник на покаянні перед особистим вівтарем. Він зірвав випадкового сірника, приклав його до смужки «запалювання», прикрив верхнім клапаном, щоб утримати його на місці, й смикнув. Спалахнув вогонь. Його обличчя було близько, тому він вдихнув пекучий по́дув сірки.

Стебла були щільно наповнені соком та обважнілі від крапель роси, що ніколи не висихала, і сірник згас тільки-но торкнувшись мокрої трави.

Коли він запалив наступного, його рука тремтіла.

Торкнувшись трави, сірник прошипів і знову згас. Хіба Джек Лондон не написав про це оповідання?[54]

Ще один. Ще один. Кожен сірник курівсь масним димком вже скоро після того, як торкався вологої рослинності. А один не протримався навіть до трави і фукнув на легкому вітерцю невдовзі після того, як загорівся.

Насамкінець, коли залишилося усього шість сірників, від запалив один, а потім, у відчаї, наблизив його до коробки. Паперова обкладинка зайнялася гарячим білим спалахом, і він кинув її у гніздо присмаленої, однак і досі вологої трави. На мить у верхівці цієї купи жовто-зелених бур’янів оселивсь вогонь, і догори здійнявся довгий, яскравий язик полум’я.

Відтак сірникова коробка пропалила отвір у траві й, упавши в бруд, погасла.

В хворому, загрозливому стані відчаю він ко́пнув купу ногою. Це був єдиний спосіб утриматися від плачу.

Угамувавшись, він сів, заплющив очі і знову опустив чоло на коліна. Він втомився і хотів відпочити, хотів лягти на спину й дивитися, як з’являтимуться зірки. Водночас він не бажав опуститися у болото, не бажав, щоб бруд потрапив йому у волосся, або щоб болотом просякла задня частина його сорочки. На ньому і без того було вдосталь бруду. Його голі ноги були помережані внаслідок прочуханки, що йому дісталася від гострих країв трави. Він вирішив, що йому варто спробувати знову піти до дороги – перш ніж світло повністю зникне – але сил навряд чи вистачить хоча б на те, щоб просто підвестися.

Зрештою, він таки піднявся – зробити це його змусив звук автосигналізації, що долинув здалеку. Але не просто якої-небудь автосигналізації, ні. Конкретно ця спрацювала не з віу-віу-віу, притаманним для більшості із них; ця спрацювала, видаючи ВИЩАННЯ-гудок, ВИЩАННЯ-гудок, ВИЩАННЯ-гудок. На скільки він знав, тільки старі Мазди отак «вищали-сигналили» і блимали фарами у такт, коли їх намагалися зламати.

Зовсім як та, що нею вони з Беккі вирушили перетинати країну.

ВИЩАННЯ-гудок, ВИЩАННЯ-гудок, ВИЩАННЯ-гудок.

Попри втому в ногах, він підхопився. Дорога знову наблизилася (не те щоб це мало значення) і – так, він міг бачити пару миготливих фар. Побаченого було не багато, але цілком вистачало, аби зрозуміти, що́ відбувається. Безперечно, люди на цій ділянці шосе мали знати все про поле високої трави навпроти церкви та непрацюючого кегельбану. Вони знали, що своїх власних дітей треба тримати на безпечній стороні дороги. І коли випадковий турист чув крики про допомогу і зникав у високій траві, вирішуючи погратися в Доброго Самаритянина, місцеві навідувалися до машин і забирали усе, що вважали вартим уваги.

Вони, либонь, люблять це старе поле. І бояться його. І поклоняються йому. І…

Він спробував перервати послідовність логічних висновків, але не зміг.

І приносять йому в жертву. Здобич, що її вони знаходять в багажниках і бардачках? Лише невеличкий бонус.

Він потребував товариства Беккі. Господи, як він потребував товариства Беккі. І о Господи, як він потребував їжі. Він не міг вирішити, чого він потребував більше.

– Беккі? Беккі?

Жодної відповіді. Над головою тепер мерехтіли зорі.

Кел упав на коліна, притис руки до болотистої землі і сьорбнув із заглиблення воду. Він випив її, намагаючись відфільтровувати крізь зуби піщинки. Якби Беккі була зі мною, ми могли б щось придумати. Я знаю, нам би вдалося. Тому що Айк і Майк, в них однакові думки.

Він сьорбнув ще води, цього разу забувши процідити її, а отже, проковтнув багато піску. До того ж іще щось вертке. Комаху чи, може, дрібного черв’ячка. Ну то й що? Це ж був білок, чи не так?

– Мені ніколи її не знайти, – вимовив Кел, втупившись поглядом на потемнілу траву, що гойдалася перед ним. – Тому що ти мені не дозволиш, адже так? Ти розділяєш люблячих людей, я правий? Таке твоє Завдання Номер Один, правда ж? Ми просто кружлятимемо і кружлятимем