Джерельна база 8 page

Ця процедура мала давнє коріння. Вона з’явилась тоді, коли слов’янське суспільство існувало в складі племен або племінних союзів. В ці часи всі особи, що входили до певної спільності, були пов’язані між собою або круговою порукою, або взаємозалежністю. Громаді невигідно було тримати в себе злодія, і кожен мешканець розумів, якщо він недбало поставиться до закличу, злодій буде на свободі, і наступною жертвою може стати він. Тому заклич не лишався без уваги, а одноплемінники уважніше придивлялись один до одного, беручи таким чином, опосередковану участь у розшуку злодія.

Свод становив собою процедуру розшуку особи, що незаконно присвоїла собі чужу річ. У Короткій редакції про свод говорить 14 стаття: “…аще познаеть кто, не емлеть его, то не рци ему мое, но рци ему тако: поиди на свод, где если взял, или не поидеть, то проручника за пять днии”[366]. Свод, таким чином застосовувався в тому випадку, коли річ знаходилась до закличу, або ж вона була знайдена в чужому місті чи миру, а лице (особа), у якої знайшли чи бачили цю річ заперечувала недобросовісність володіння. Власник загубленої чи викраденої речі не міг просто її відібрати, а звертався до особи, в якої він побачив цю річ з вимогою доведення добросовісності володіння нею. Якщо останній не був злодієм (татєм), він разом з позивачем йшов до тієї особи, в якої він придбав цю річ. Тепер вже відповідачем була ця особа. Свод йшов доти, доки не зупинявся на особі, котра не могла пояснити, яким чином в неї опинилась розшукувана річ. Така людина визнавалась злодієм з усіма наслідками.

Варте уваги, що недобросовісність володіння не обов’язково означала викрадення речі. Адже її можна було просто знайти. В цьому простежується звичаєве правило про те, що володіти можна лише тим, що належить по закону, тобто, що не є власністю іншого. За родоплемінного ладу, коли письмові джерела описували слов’ян як таких, що нічим зайвим не володіють, кожна річ мала свого хазяїна, і люди вірили, що між ними існує магічний зв’язок. В давні часи існувало табу на володіння чужими речами, оскільки була віра в магічний зв’язок людини і речі. З часом табу втратили силу, особливо ті, що стосувались майнових відносин. Але звичай лишився і в такому вигляді був зафіксований в “Руській Правді”.

Стаття 16 Короткої редакції та 38 Поширеної редакції встановлює процедуру розшуку викраденої челяді, котра нічим не відрізняється від розшуку речей. Раби з доісторичних часів вважались безправними істотами. Вищеназвані статті були фіксацією звичаю, оскільки те, що про челядь говорилось як про речі не було чимось новим, навпаки – такий був звичай. Якщо викрадену річ або челядина треба було шукати за межами міста, то власник вів свод лише до третьої особи, котра зобов’язана була сплатити йому вартість речі, а сама отримувала право продовжити свод. “Аже будеть во единомь городе, то ити истьцю до конця того свода, будеть ли свод по землям, то ити ему до третьяго свода, а что будеть лице, то тому платити третьему кунами за лице, а с лицем ити до конця своду, а истцю ждати прока, а кьде снидеть на конечняго, то тому все платити и продажю” (ст. 36 Поширеної редакції)[367].

Гоніння сліду полягало в погоні за злодієм по залишених слідах. Процедура регулювалась 77 статтею Поширеної редакції. Якщо сліди губились, власник припиняв пошук. Якщо ж вели до якого-небудь селища, його мешканці повинні були відвести підозру в крадіжці і взяти участь в розшуку злочинця: “Не будеть ли татя, то по следу женуть, аже не будеть следа ли к селу или к товару, а не отсочать от собе следа, ни едуть на след или отобьються, то темь платити татьбу и продажю; а след гнати с чюжими людми, а с послухами; погубять след на гостинце на велице, а села не будеть, или на пусте, кьде же не будеть ни села, ни людии, то не платити ни продажи, ни татьбы”[368].

Ця стаття відтворює звичай кругової поруки членів громади та їх взаємовідповідальність, адже коли мешканці селища відмовлялись брати участь у розшуку злочинця, то вони автоматично підлягали колективній відповідальності за здійснену крадіжку. Як вже зазначалось, тримати на території селища злодія не вигідно було нікому з його мешканців. Тому, якщо він був, вірогідно, його знаходили. Результати, отримані в ході проведення своду та гоніння сліду були підставою для судових рішень. У справах, коли однією із сторін виступала держава в особі князя, його оточення представників князівської адміністрації, судові функції брав на себе сам князь.

Окремо необхідно зупинитись на категорії злочинів, що відрізняються від решти. Насамперед, це злочини, за які передбачалось вигнання й конфіскація, відомі як “поток і розграблєніє”. В Поширеній редакції це покарання призначається за три склади злочину: за розбій, конокрадство та підпал гумна. Н. П. Василенко слушно зазначав, що “поток”, який спадав на злочинця різко відрізнявся від грошових штрафів – переважного в “Руській Правді” виду покарань[369]. Можна з впевненістю сказати, що поток присуджувався за найтяжчі злочини.

Розбій був зафіксований ще в 20 статті Короткої редакції. Парадокс полягав у тому, що саме поток та конфіскація й були причинами поповнення числа розбійників, адже особи, яких вигнала громада і які не хотіли ставати рабами (холопами) не мали засобів для існування. За так звані «нові злочини», тобто, діяння, небезпечні для державного суспільства, законодавець не встановлював адекватного покарання,а фіксував звичаєві норми, вироблені всередині громади щодо порушників її порядку. Підпал гумна означав приречення потерпілої родини на голодну смерть. Крім того, такий злочин був прямо небезпечним для всієї громади, оскільки вогонь міг перекинутись на всі будівлі. Отже, не дивно, що й тут діяла давня звичаєва норма вигнання злочинця й конфіскація його майна. Можна припустити, що князівській владі в принципі, було байдуже чи виживе злочинець на території громади, чи ні, оскільки його майно все одно конфіскувалось. Але це був випадок поступки давній звичаєвій нормі. Конокрадство було менш небезпечним злочином, ніж підпал гумна, але позбавлення родини коня також означало позбавлення засобу виробництва, адже кінь був головною тягловою силю. Для сім’ї в більшості випадків це означало перехід від вільного до напівзалежного та залежного стану. В цьому випадку також спостерігається поступка князівської адміністрації на користь звичаєвого права.

Отже, за відсутності смертної кари у Давньоруській державі злочини проти громади самою ж громадою й карались. Використання давніх звичаєвих процедур при провадженні справи було зручно і адміністрації, адже населення безкоштовно приймало участь у встановленні правди, і громаді, оскільки вона була зацікавлена жити без злочинних елементів. Уставні грамоти київських князів складались з урахуванням місцевих традицій звичаєвого права. Князівська влада була зацікавлена в адміністративній самостійності громади.

Звичаєвий елемент був присутній і в процедурі отримання доказів. Як вже зазначалось, будь-яке звинувачення чи позов згідно “Руської Правди” обов’язково повинні були ґрунтуватись на доказах. В руських судах застосовувались такі види доказів: показання видоків (свідків факту), показання послухів (свідків алібі), речові докази, сліди побоїв, синці, знайдені у підозрюваного вкрадені речі. Якщо вищеназвані докази не могли бути наведені, звертались до звичаєвої норми – судів божих. До суду божого відносять судову клятву (очисну присягу), випробування, судовий поєдинок.

“Руська Правда” Поширеної редакції знає два види судових клятв: для позивача і для відповідача. Крім того, статті 31, 37, 47 стосуються свідків позивача. Стаття 22 Поширеної редакції визначає градацію випробувань для відповідача по крадіжці, якщо немає свідків: “…оже не будеть лиця, то дати ему железо из неволи до полугривны золота, аже ли мене то на воду, оли то до двою гривен, аже мене, то роте ему ити по свое куны”[370]. Отже, якщо позов стосується суми меншої за 2 гривні, застосувались принесення відповідачем присяги. Суть присяги полягала в тому, що людина клялась іменем Бога, що говорить правду. Якщо вона при цьому говорила неправду, вона сама себе таким чином проклинала. Приносячи присягу, людина говорила про правду в архаїчному, передправовому сенсі цього слова.

В. В. Іванов та В. Н. Топоров взагалі вважають, що навіть сама назва “Руська Правда” передбачає правду як філософське, а не правове поняття[371]. Отже, якщо відповідач, приносячи присягу, грішив проти істини, то він повинен був дуже невпевнено себе почувати, адже релігія була панівною формою світосприйняття. Ймовірно, ця невпевненість могла бути помічена суддями або зацікавленою стороною. Присяга відповідача згадується в статтях 49, 115, 118, а позивача – в 48, 52 Поширеної редакції. Можна додати, що ця звичаєва норма, що брала свій початок з доби родового суспільства, мала чинність в часи Руської держави і буде зберігати чинність до ХХ ст.

Ордалії зафіксовані в статтях 21, 85, 86, 87 Поширеної редакції. Ця давня звичаєва форма виправдання відповідача органічно прижилась в писаному законі. Їх початок сягає ще доісторичної доби, коли у слов’ян не було єдиного пантеону божеств, а їхні релігійні уявлення знаходились на нижчому рівні, котрий характеризується обожненням стихій, принесенням жертв річкам, гаям тощо. Саме тоді вважалось, що водяне божество не прийме невинну людину. Важливо, що “Руська Правда”, котра діяла в добу християнства допускала таку язичницьку форму випробувань. Але в ХІ столітті вже вважалось, що Бог, а не водяне божество не допустить смерті невинної людини. Зовні формально це виглядало так. А на підсвідомому рівні населення не могло забути про всілякі духи та божества, які населяли ліси та річки. І ймовірніше всього, вірило в справедливість саме старого водяного божества. Так, зберігаючи старий звичаєвий зміст випробування водою, “Руська Правда” надала йому новий сенс, узгоджений з новою ідеологією.

До випробування залізом звертались при звинуваченні в тяжких злочинах, коли обвинувачений не міг привести послухів. Вище зазначалось, що в умовах кругової поруки членів громади, якщо за підозрюваного ніхто не бажав поручитись, засвідчити його добру волю, то це вже говорило не на його користь. Стаття 21 Поширеної редакції наприклад, говорить про випробування залізом підозрюваного у справі про вбивство, коли немає свідків і доказів, а позивач наполягає на обвинуваченні. Несправедливість в даному випадку може стосуватись осіб, що не є членами громади, і за яких нікому поручитись. Метою випробування залізом було доведення вини підозрюваного, а не встановлення істини, оскільки навряд людина могла б не обпалитись, тримаючи в руках розпечене залізо.

В “Руській Правді” не говориться про ще один звичаєвий інститут судочинства, хоча джерела Х ст., такі, як повідомлення арабських авторів часто про нього згадують. Мова йде про судовий поєдинок, поле. В пізніших літописах (руських правових пам’ятках) судовий поєдинок згадується як поширений спосіб вирішення справи по суті. Наприклад, князь Мстислав Тмутараканський та косозький князь Редедя так вирішили суперечку: “Что ради губивъ дружину межи собою? Но снидеве ся сама боротъ. Да аще одолъши ты, то возмеши имънье мое, и жену мою, и дъти моъ и землю мою. Аще ли азъ одолъю, то възму твое все”[372]. Відсутність цього інституту в “Руській Правді” дало підставу В. О. Ключевському вважати перший руський кодекс пам’яткою церковного права[373]. На думку вченого такий поширений звичай не міг не відбитись в світському судебнику.

Виходячи з цього, поле або судовий поєдинок треба розглядати не лише як вирішення справи по суті, а й як спосіб отримання доказів. Цей звичай сягає родових часів, коли князь в основному виконував лише військову функцію. Органічна віра в те, що Бог допоможе тому, за ким правда, й була причиною широкої популярності цього звичаю. Навіть зміцніла князівська влада не могла конфліктувати з цим звичаєм, оскільки не могла протиставити щось більш рішуче у вирішенні справи. Крім того, оточення князя також жило в умовах сакралізації всіх сторін людського життя, і ймовірно, також вирішувало свої справи подібним чином. Отже, поле було найпростішим способом вирішення спору, оскільки, кожна сторона була впевнена, що правда стоїть за нею.

В умовах зміцнення князівської влади князь перебрав на себе судові функції. Раніше він судив лише своє оточення, дружину. В родоплемінному суспільстві, як зазначалось, судові функції виконували старійшини та жерці. Отже, коли сторони були незадоволені князівським вироком, то поле відігравало роль касаційної інстанції. Видно, що цей звичай був дуже сильним, адже князь сам по собі також вважався божим обранцем а його слово не було останнім. Але й виступати проти поєдинку князь не міг. Тому, щоб не підривати авторитет князівської влади в “Руській Правді”, про поєдинок не згадували. Цей інститут, таким чином, не заперечувався, але й не заохочувався. Крім того, в умовах поширення християнства і основ християнського права неминуче повинні були відпасти ті інститути, котрі суперечили християнським канонам. Судовий поєдинок суперечив їм відверто, тому шансу на довге існування в нього не було.

Отже, система злочинів і покарань в першому руському кодексі мала звичаєвий характер. На момент прийняття збірки в давньоруському суспільстві довгий час застосовувались норми усного звичаєвого права, котрі законодавцю не було сенсу кардинально змінювати. Крім того, дотримання звичаєвих правил поводження всередені громади було гарантом стабільності правопорядку в державі.

“Руська Правда” за головне джерело мала звичаєве право. Лінгвістичний аналіз слів “закон руський” та “руська правда” засвідчує ідентичність цих понять. Це значить, що подібність статей русько-візантійських договорів, в яких є посилання на “Закон руський” відбивав еволюцію звичаєвих норм, відомих у Х ст. як “Закон руський”, в правові норми, зафіксовані в першому писаному законодавчому кодексі.

Маючи за зразок звичаєве право і відчуваючи нові настрої в суспільстві, князі творили таке право, що відповідало новим суспільним відносинам. Виникнення “Руської Правди” було закономірним явищем, котре ще раз підтвердило високий рівень правової культури Київської Русі, а також результатом багатовікової еволюції звичаєвих норм, князівської правотворчості та рецепції візантійського права. В основі правових змін лежали ті перетворення, що відбулись у східнослов’янському середовищі Х – ІХ ст. Звичаєвий елемент був широко присутній у більшості правових норм “Руської Правди”. Про це свідчить і наявність в першому руському кодексі статей, що визначають соціальний статус окремих категорій напівзалежного населення держави і захист їх прав від сваволі господаря, і чітке визначення їхніх обов’язків. Жоден правовий кодекс, сучасний “Руській Правді” не розглядає так прискіпливо права напівзалежних категорій людей. Перша Руська пам’ятка не містить посилання на державний злочин, серед санкцій відсутня смертна кара, натомість найтяжчими вважаються злочини проти громади, за які передбачені найсуворіші покарання. Все це ще раз доводить специфіку вітчизняного державотворення і правотворення, де звичаєвий елемент посідає чільне місце.

ВИСНОВКИ

Таким чином, аналіз наявних джерел переконує в тому, що історичний шлях Української держави є унікальним поступом, котрий розпочинається задовго до появи перших письмових свідчень про суспільну організацію східних слов’ян-праукраїнців. Відтак і еволюція звичаєвого права прослідковується від звичаю нормативного характеру, склавинів та антів до звичаєвого права Київської Русі. Процес вітчизняного державотворення тривав приблизно три століття й відзначився стрибкоподібністю та пульсуючим характером. Протягом цього періоду відбувалась трансформація звичаєвих правил, переосмислення релігійних норм, та фіксація певного масиву звичаєвих положень у першому Давньоруському кодексі Руська Правда.

Тривалість державотворення і право творення позначилась на характері правосвідомості, стилі правового мислення, а також загальному рівні правової культури. Зокрема, велику роль в ранньодержавному житті відігравала громада, як самоврядна одиниця.

Співвідношення державного права і звичаєвої традиції в Київській Русі наприкінці IX – X ст., полягало одночасно в їх конфронтації і у взаємовпливі. В контексті Київської Русі існувало звичаєве право, як головний регулятор суспільних відносин до прийняття Руської Правди і правовий звичай громади. Це були дві паралельні системи, котрі певний час співіснували, не заважаючи одна одній. Державній владі не було сенсу втручатись у внутрішні справи платоспроможної самоврядної одиниці – громади, остання ж керувалась своїм правовим звичаєм, котрий не був заборонений, а отже, санкціонований. Так з розвитком суспільства поступово відбувалась фіксація правил, які закріплювали традиційні звичаї східних слов’ян у відносинах племен і князя.

Князівська законотворчість у Руській державі еволюціонувала приблизно протягом століття. Починаючи від разових рішень по окремим казусам і до кодифікації права в ХІ столітті. В цей час державне законодавство вивищується над правовими звичаями завдяки поширенню писемності, а окремі звичаєві інститути – жерці, віче та рада старійшин поступово втрачають первісний зміст. Релігійна реформа стала заключним акордом в загальній системі давньоруських правовідносин, котра складаючись з окремих елементів, потребувала цементуючого фактору, щоб запобігти відцентровим тенденціям. Усвідомлення Божого Закону як Істини, викладене митрополитом Іларіоном, випередило час своєю глибиною пізнання споконвічних моральних цінностей. Про високий рівень правової культури Київської Русі свідчить стиль її відносин з Константинополем та їх міцна юридична регламентація. Певною мірою давньоруська правова культура зазнавала візантійського впливу. З грецького законодавства руси запозичували тільки ті правові норми, яких вимагало саме життя.

Вітчизняна історія однієї з своїх особливостей має недостатньо сильну державну владу, де багато питань вирішувались на рівні звичаєвого права, чи то внаслідок його чинності, чи то всупереч йому. Державна влада міцніла на Русі поступово, і весь цей період звичай нормативного характеру відігравав одну з вирішальних ролей в правовому регулюванні держави.

ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА

Джерела