Главная Случайная страница


Полезное:

Как сделать разговор полезным и приятным Как сделать объемную звезду своими руками Как сделать то, что делать не хочется? Как сделать погремушку Как сделать так чтобы женщины сами знакомились с вами Как сделать идею коммерческой Как сделать хорошую растяжку ног? Как сделать наш разум здоровым? Как сделать, чтобы люди обманывали меньше Вопрос 4. Как сделать так, чтобы вас уважали и ценили? Как сделать лучше себе и другим людям Как сделать свидание интересным?


Категории:

АрхитектураАстрономияБиологияГеографияГеологияИнформатикаИскусствоИсторияКулинарияКультураМаркетингМатематикаМедицинаМенеджментОхрана трудаПравоПроизводствоПсихологияРелигияСоциологияСпортТехникаФизикаФилософияХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника






Джерельна база 5 page





Подальші пункти, що обмежували правила в’їзду русів до Візантії, обсяг торгівельних операцій, а також свободу пересування руських послів і купців дають підстави говорити про несприятливі умови укладання цієї угоди, котра була явною поступкою Візантії. Детальний аналіз статей дозволяє відтворити тип правовідносин, що склались між русами та візантійцями на імперській території, і які регулювались попередньою, вкрай невигідною для Візантії, угодою. Перші три статті з обмеженнями були викликані об’єктивними чинниками: руси, перебуваючи на грецькій території, а значить, в її правовому полі, фактично, керувались нормами свого звичаєвого права і не корились імперським законам. Зокрема, щодо руського князя висловлене прохання запобігти нехтуванню місцевих порядків як на рівні держави, так і в кожному окремому випадку: “…Да запретить князь слам своим й приходящим Руси еде, да не тварять бещинья в селах, ни в стране нашей”[269].

Можливість швидкого збагачення через торгівлю спричинила масовий наплив у імперію руських купців. Це й було причиною обмеження їх кількості. За новими правилами в’їзду руси повинні були мати спеціальну княжу грамоту, в якій поіменно перелічувались всі гості[270]. Без такого дозволу вони затримувались, а в разі опору їх дозволялось навіть убивати. Очевидно, купці були запідозрені в шпигунстві, що видно із статті про обмеження свободи їх пересування. Мешкати русам дозволялось лише у передмісті Царгорода, у столицю вони могли заходити без зброї, не більше 30 осіб і в супроводженні імперського чиновника. Крім того, певні обмеження накладались на обсяг торгівельних операцій – руські купці не мали права купувати шовку більше, ніж на 15 золотих монет.

Підтвердженням думки про нехтування русами візантійських законів, є стаття про їх підсудність. В ній говориться, що руси в Греції не можуть бути судимі своїми одноплемінниками[271], що дає підстави припускати, що раніше на грецькій території було саме так. Тепер же вони звертались до імператора або до його суддів. В договорі підтверджується положення трактату 911 р. про вбивства та каліцтва. Додається лише, що вбивця, християнин чи русин, буде виданий рідним жертви, які вправі його умертвити. Це положення, котре є спільним для всіх давніх законодавств, було відсутнім у римському праві. Очевидно, тут виникла колізія і грецький закон поступається на користь руського звичаєвого права, оскільки ця стаття не зачіпала основ правничої системи Візантії.

Угода встановлює розшук та взаємну видачу збіглих рабів. Якщо раб не розшуканий, то його хазяїн, якщо він русин, допускається до прийняття очисної присяги і отримує від грецького уряду компенсацію в розмірі двох кусків шовку за раба[272]. Збіглих грецьких рабів уряд Русі мав повернути, утримуючи з кожного раба приблизно дві золоті монети: “Аще ли кто от людей царства нашего, ли от голода нашего, или от иных городъ, ускочит челядин наш к вам и принесет что, да вспятить и опять. И еже что принеси будет все цело, и да возьмет от него залатника два”[273]. Розмір премії за грецьких рабів, викуплених та перепроваджених на батьківщину, визначався або огульно, або ж зважаючи на обставини, у 5-7 або 10 золотих монет. Крадіжка з насильством або без нього тягла за собою лише подвійну винагороду за викрадену річ, крім того, передбачалось тілесне покарання згідно грецького чи “Руського закону”: “…достойно есть да взъвротить (е) не точью едино, но и цену его; аще укладеное обрящется продаемо, да вдаст и цену его сугубо…”[274].

В середині Х ст. інтереси двох держав зіткнулись у питанні впливу на Кримському півострові. Історія попередніх нападів Русі на імперію (911), та той невдалий для Візантії час руської облоги може свідчити про інформованість уряду Київської держави з станом справ у імперії. Це, власне, й було причиною заборони вільного пересування у столиці. Обопільна дипломатична гнучкість виявлялась у вирішенні кримського питання. Київ відмовлявся від зазіхань на Херсонес, а Візантія зобов’язувалась надавати князю військову допомогу в приборканні херсонесців. Стаття 10 відбиває тривогу греків, які побоювались нових нападів – русам заборонялось зимувати у гирлі Дніпра та узбережжі Дніпровського лиману[275]. З іншого боку, імперія сподівалась на допомогу Русі у захисті своїх кримських володінь від нападів болгар, що втілилось у 11 та 15 статтях.

Отже, характеризуючи статті цього договору, можна зробити наступні висновки. По-перше, суттєве обмеження права помсти з боку русинів свідчило про поширення цього явища, чужого грецькому законодавству, в імперії. Перебуваючи в правовому полі Візантії, руси, в своїх правовідносинах з греками і з державою, фактично керувались нормами свого звичаєвого права, що, судячи з статей про обмеження, набуло катастрофічних масштабів. По-друге, в цьому трактаті частіше зустрічається пряме посилання на “Закон руський”. Стаття 3 говорить про нехристиян-рабів, що допускались до прийняття присяги “…по закону своєму”, що також можна вважати непрямим посиланням на звичаєве право Руської держави. По-третє, в статтях договору застосовуються звичаєві елементи, такі, як присяга, очисна присяга, право помсти.

Нарешті, угода свідчить про проникнення та закріплення майнового елементу в правовідносини Руської держави. В статті 6 говориться, що злодій повинен не лише повернути викрадену річ, а й заплатити її вартість, тобто, штраф за неправомірне володіння. Таке покарання пізніше перейде в Руську правду. М. Ф. Владимирський-Буданов вважає, що продажа і урок “Руської Правди” беруть свій початок саме з подвійної винагороди за викрадену річ, що зустрічається в русько-візантійських договорах[276]. Важливим моментом є посилання в договорі на “Устав”, що на думку деяких вчених є писаним “Законом руським”, що діяв не лише в VIII – Х ст., а й у VII ст. На думку авторки, “Устав” є підтвердженням правотворчості князів. Відтак, в середині Х ст. на Русі тривала трансформація звичаїв нормативного характеру на звичаєве право і закріплення в правовідносинах майнового елементу прискорювало цей процес.

Останній, четвертий договір, відноситься до 971 р. Укладений між князем Святославом та імператором Іоанном Цимісхієм він є першим письмовим договором перемир’я. Мирні відносини за правління Ольги, подорож до Константинополя в 957 р., укладання військового союзу у 961 р., були порушені наприкінці 60-х років, коли спалахнула русько-візантійська війна, що точилась переважно на території Болгарії. За умовами договору Святослав присягнув “мати мир і міцну дружбу з Іоанном… до кінця світу” (ст. 1), ніколи не йти війною ні на греків, ні на Корсунь, ні на болгар (ст. 2), завжди бути союзником Візантії (ст. 3) і не порушувати угоди (ст. 4). Іншими словами, це була капітуляція русів, яка пом’якшувалась можливістю безперешкодного повернення Святослава до Києва[277].

Історико-правничий аналіз текстів русько-візантійських угод дозволяє дійти таких висновків. По-перше, Візантійська імперія почала сприймати Русь як суб’єкт міжнародного права, але разом з тим намагалась використовувати військову силу Київської держави, як колись дружини антів. Ті привілеї, котрі відбиті в договорі 911 та 945 р. свідчать про зацікавленість імперії в підтримці з боку Русі. По-друге, тексти договорів свідчать про високий рівень правової культури Київської держави. Це доводять положення про успадкування майна не лише за звичаєм, а й за заповітом (ст. договору 911 р.), про доведення факту злочину (ст. 3 договору 911 р.), недопущення самоуправства та повернення челяді (ст. 7, 12 договору 911 р.).

Про високий гуманізм та рівень правової культури укладачів свідчить положення договору 911 р., де відкидався панівний на той час в Європі звичай, згідно якого майно розбитого корабля підлягає пограбуванню країною, в територіальних водах якої трапилась лихо – так зване “берегове право”. Варварський звичай був замінений гуманним, що гарантував потерпілим допомогу.

По-третє, посилання на “Закон руський” є першим документальним свідченням використання правового звичаю як головного джерела права, а це в свою чергу переконує в тривалому існуванні й застосуванні цих звичаєвих норм як головного регулятора суспільних відносин Київської Русі. Це звичаєве право формувалось в основних політичних центрах Руської держави на основі звичаю нормативного характеру навколишніх земель. Крім того, лінгвістичний аналіз особливостей словосполучення “закон руський” дозволяє стверджувати, що в “Повісті временних літ” це поняття є перекладом з грецьких законодавчих актів, зробленим на літературну руську мову. Адже відомо, що староруська літературна мова включає в себе багато церковнослов’янських та староболгарських елементів. Виходячи з цього Я. М. Щапов пропонує такий переклад слова “закон”: саме це слово звучить як “νδμοs”, а комплекс староруських правових норм у грецьких екземплярах договорів як “νδμοs ρωσьнős”. Зрозуміло, що під комплексом правових норм давньої Русі може розумітись лише звичаєве право. Наголошуючи на тому, що поняття “Руська Правда” на грецьку мову може бути перекладено лише як νδμοs ρωσьнős, дослідник доходить висновку згідно якого на Русі в Х ст. існувала “Правда Руська”, а не “Закон руський”, котра збереглася в редакціях ХІ – ХІІ ст., та списках ХІІІ – ХV ст.[278] Посилання 6 ст. договору 944 р. на устав доводить, що в середині Х ст. правовідносини Руської держави досягли такого рівня, коли виникла необхідність в князівській законотворчості.

Унікальність договорів полягає в тому, що вони є першими зразками фіксації вітчизняного звичаєвого права. Така фіксація не може розглядатись як законодавча діяльність навіть з формально-юридичної точки зору, оскільки це був нормативно-правовий договір. В період ІХ-Х ст., тобто, в час, що передував прийняттю писаного законодавства це було перше письмове джерело права. У договорі 911 р. є таке зазначення: “Русь, многажды право судимохъ, но точью простословесенъ…”, тобто, що дотепер Русь складала багато договорів, але вони були усні. З цієї примітки також можна зробити висновок про тривалий час вживання певних звичаїв Руссю, котрі в процесі державотворення перетворювалися на звичаєве право. Адже тут чітко сказано “Русь”, тобто мається на увазі саме держава, що укладає договори. А для останніх необхідно щоб сторона мала джерело права, інакше укладання договору для неї не матиме сенсу.

М. Ф. Володимирський-Буданов зазначає ще одну особливість русько-візантійських договорів та те значення, яке вони мали для загального розвитку руського права. На думку вченого, загальне значення карних постанов договорів русинів з греками полягає у визначенні вихідного моменту староруського карного права. Якщо пригадати, що норми карного права завжди передують будь-яким іншим нормам права, то зрозуміло, що пункти договорів, котрі містять саме карні постанови і беруться вченим як вихідний момент[279].

Отже, на момент затвердження Русі на міжнародній арені як держави головним регулятором соціальних відносин в ній було звичаєве право, котре й бралось за основне джерело зовнішньополітичних угод.

4.4. Релігійна реформа та звичаєва язичницька правосвідомість

Правління князя Володимира, що припадає на період Х – ХІ ст., було наступним етапом трансформації звичаєвих норм та зміцнення держави. Починаючи з цього часу після повномасштабних реформ Русь вступає в стадію розквіту державного, а також культурно-правового життя. Відбувається низка заходів, де конфесійний напрям формування й розвитку етнічної спільності мав стати вирішальним. На перший план виходять інтегруючі чинники держави, такі, як ліквідація міжплемінних кордонів, поширення сфери впливу централізованого державно-адміністративного апарату влади та асиміляція місцевої і зайшлої служилої знаті, яка невпинно феодалізувалась[280].

Державно-правове життя Русі Х ст. складалось з кількох пов’язаних і водночас конкуруючих між собою елементів – племінних союзів, дружинної культури та громади. Ліквідуючи перший елемент та утворивши залежну від волі правителя дружину, князь Володимир спрямує державотворчий потенціал в прогресивне русло. Руська держава наприкінці Х ст. розвивалась прискореними темпами і необхідна була відповідна ідеологія, яка б обґрунтувала ці зміни.

В Х ст. відбулась остаточна ліквідація союзів племінних княжінь, котрі автоматично ввійшли в правове поле Київської держави. Поширення великокнязівської влади супроводжувалось фізичним усуненням представників місцевих князівських династій, адже у внутрішньому житті племінних союзів стрімко йшли процеси соціальної стратифікації, і племінна верхівка прагнула незалежності в здійсненні зовнішньої та внутрішньої політики. Отже, як показує історія, переворот 880 р. лише уповільнив природній перебіг подій на Руських землях. Сторіччя по тому, як на Русі було усунено першого князя-християнина, князь Володимир зіткнувся з аналогічною проблемою, вирішувати яку довелося більш рішуче, оскільки зміни, що відбувались у давньоруському суспільстві, вимагали чіткої регламентації та ідеологічного підґрунтя. Протягом зазначеного періоду державна влада зміцніла достатньо, щоб вдатись до подібних заходів. Християнське віровчення, з його доктриною божественного походження влади, було саме тим орієнтиром, якого вимагали нові відносини. Для найближчого партнера Русі, офіційного Константинополя, це означало поширення впливу на Київську державу. Візантія була першою християнською імперією, котра не лише визнала християнство рівноправною релігією (Міланський едикт 313 р.), але й була центром культурно-політичного життя[281].

На момент реформи християнство минуло кілька етапів свого становлення. Від перших кроків поширення Благої вісті, переживши гоніння, спір про Закон, вселенські собори, іконоборську єресь та інші випробування, це віровчення поширювалось на Руські землі достатньо оформившись як ідеологія, релігія та культура. Запровадження нової ідеології означає поступове входження головних філософсько-правничих понять та категорій у внутрішнє переконання цілого народу. В кожній ситуації та окремо взятій країні існують свої особливості, котрі прискорюють або гальмують цей процес, а саме:

1. Стан розвитку суспільства, де запроваджується реформа та його становище на міжнародній арені;

2. Попередня історія цього народу;

3. Характер та особливості його попередньої релігії.

Руське переважно аграрне суспільство, що розвивалось осторонь європейських процесів, було обтяжене остаточними явищами родового ладу. Релігійна реформа мала закріпити становище центральної влади, а також нейтралізувати вплив опозиції, котра існувала як в середовищі боярства та заможних городян, так і серед ідеологів громади, що жила звичаєвими язичницькими уявленнями. На міжнародній арені становище Русі ускладнила недалекоглядна войовнича політика князя Святослава. Після війни з Болгарією, котра перейшла у війну з Візантією, відносини з імперією були досить напруженими. Сам же правитель, окрім іншого, запам’ятався нетерпимістю до християнської віри та репресіями проти її прихильників[282].

Попередня історія народу впливає на його світогляд та усвідомлення народом своєї ідентичності. Вона також містить усну інформацію про споконвічний поділ на “своїх” та “чужих”. Але найбільшого значення має те, як довго тривав період усвідомлення населенням своєї ідеології в якості невід’ємного чинника. Відомо, що в архаїчному суспільстві панівною формою ідеології була релігія і від того, наскільки міцно вона увійшла у зовнішнє світосприйняття та внутрішнє переконання народу, залежить те, чи можливим буде запровадження інших поглядів. Вже в часи перших відомостей про антсько-склавинські племена християнство достатньо закріпилось на Європейському континенті, будучи державною релігією найміцнішої Візантійської імперії, де язичництво вичерпало свій потенціал, а у 392 р. стало офіційно забороненим. Культурний світ раннього Середньовіччя представляв собою, за словами пророка Ісайї, бурхливе море, котре не може заспокоїтись і води якого викидають бруд та багно». Це був період запеклих дебатів щодо богословської термінології, символу віри та неминучого розколу Східної та Західної церков.

Східнослов’янське ж суспільство розвивалось осторонь цих бурхливих процесів, керуючись власними уявленнями про навколишній світ. Давньоруське язичництво, попри всі його трансформації та місцеві особливості, існувало достатньо довго для того, щоб закріпитись як один з важливих, щоб не сказати вирішальних чинників самоідентичності східних слов’ян. Формуючись як світосприйняття осілого слов’янського населення, язичницька релігія визначала правила поведінки, спрямовані на виживання землеробської громади. Таким самим чином формувались і відповідні звичаї, тісно пов’язані з релігійними нормами. Вони виникали спонтанно та органічно, оскільки не були привнесені ззовні, а становили собою природний регулятор суспільних відносин з притаманними їм особливостями, як-то обожнення природних стихій, які дають врожай. В умовах архаїчного суспільства кожна людина, що не набула ще остаточних ознак правосуб’єктності, була перш за все членом роду, який давав їй захист. Так виник культ відповідного божества, що вважався першоосновою людського існування.

Християнські місіонери зустріли на руських землях багату язичницьку культуру, яка мала не лише своїх ідолів, жерців, капища та складну систему ритуалів, але й усну систему філософсько-правничих понять, що містила основні філософські категорії. Дохристиянські вірування не були незмінними – на різних етапах історичного розвитку східні слов’яни поклонялись різним богам, котрі уособлювали найважливіші сили природи. Складаючись віками, нове не витісняло старого, а нашаровувалось на нього. В системі релігійних вірувань слов’ян будь-якого часу обов’язково присутні в тому чи іншому вигляді уявлення попередніх епох.

З огляду на вищесказане, очевидно, що не дивлячись на прискорений темп державних перетворень, Руська держава мала достатньо гальмуючих чинників. Паралельне існування дружинного та громадського елементів, інтереси яких до певного часу не перетинались, чинність в правовідносинах звичаєвого фактору, відсутність писаного законодавства ускладнювали регулювання відносин в руському суспільстві. За таких умов на Русі склалась парадоксальна ситуація. З одного боку – оточена християнськими країнами, маючи в арсеналі власний досвід пізнання Святого письма, певний прошарок християнізованого населення та дружини, а також християнку-княгиню Ольгу, держава мала всі підстави сприйняти нову релігію. Але динаміка державного розвитку, що мала стрибкоподібний характер, виявилась неадекватною правосвідомості основної маси населення, яке лишалось язичницьким. Звичаєве право розуміння було важливим чинником самоусвідомлення народу, точніше, тих його елементів, з яких складалось тогочасне руське суспільство.

Відтак, князь Володимир запровадив, а точніше поновив те, що було започатковано до нього. Факти свідчать, що та квапливість, з якою правитель ламав стару систему, продиктована суто політичними міркуваннями. Але систему не можна зламати, вона лише може еволюціонувати. Будь-який неприродний злам не дає бажаних результатів, швидше, візуальних. Можна досягти зовнішнього прояву будь-чого, але внутрішній сенс розвиватиметься своїм шляхом і протягом певного часу. В гіршому випадку, при насильницькому зламі суспільство буде відкинуте на певний час назад.

На особливу увагу заслуговує ще один аспект релігійної реформи. Запроваджуючи християнство у якості державної релігії, князь Володимир вирішував питання не стільки єдиної релігії, скільки нового єдиного Закону, котрого вимагало саме життя. В літописі сказано: “Како азь Закон хочу принять?”. Реформатор, очевидно, розумів невідповідність звичаєвого права тим змінам, котрі які відбувались в давньоруському суспільстві і новим відносинам, що вимагали регуляції. Джерела зазначають, що після хрещення Володимир, “…живяше въ Законъ хрестьянстъ”[283]. Відтак саме в якості Закону сприймалась нова релігія, котра лише в подальшому, не дивлячись на певні протиріччя виявиться дивовижно тотожною право розумінню основної маси землеробського населення. Біблійне пророцтво про “умноженіє беззаконія” також має на увазі не порушення владної постанови, а порушення Закону Божого, тих правил, котрі фактично були умовою виживання.

Отже, це була повномасштабна реформа, котра внесла відчутні зміни як в ідеологічну, так і в правову систему держави. На Русі з’явились священнослужителі, церковні суди, письмові збірники канонічного права, а головне – уявлення про Закон Божий, що прийшов на заміну старого звичаю предків, котрий сприймався як універсальний закон. Всі ці явища, певною мірою відомі тим, хто перебував у Візантії, для основної маси населення були чужими і незрозумілими. Постійний контингент священнослужителів спочатку був представлений константинопольськими та корсунськими кліриками. Вони принесли з собою церковні канони та чітко укладене судочинство у формі писаних збірників візантійського права. Одні з них набирали в Русі чинності без змін, інші були певною мірою пристосовані до місцевих звичаїв або ж помітно впливали на норми звичаєвого права, гармонізуючи їх з європейським правом. До найбільш реципованих збірників належить “Номоканон” (по-слов’янські – законоправила). Серед інститутів соціальної регуляції з’явився ще один – Церква, закріпити становище якої у руському суспільстві мали місцеві церковні устави. Відомо шість таких уставів, два з яких, устави Володимира й Ярослава, загальні, інші ж локальні й походять з-поза меж України.

Розглядаючи процес становлення та закріплення церкви у структурі давньоруської держави, В. М. Ричка виділяє два етапи. Перший – з часу запровадження християнства у Київській Русі як державної релігії до кінця ХІ – початку ХІІ ст. – був періодом визначення юридичних умов та засобів існування церкви. З появою наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. церковно-монастирського землеволодіння завершується ґенеза духовенства як соціального стану, а з кінця ХІІ ст. спостерігається зміцнення церковної організації[284]. Останні десятиліття Х й початок ХІ ст. були періодом пристосування церкви до місцевого середовища і узгодження давньоруського звичаєвого права та візантійського, як церковного, так і світського.

Церковний суд, що з’явився на Русі, був органічно новою установою, котра істотно відрізнялась навіть від князівського суду, оскільки останній був відгомоном племінного суду. Хоч князі й перебирали на себе функції старійшин та жерців, у свідомості народу це не було чимось надзвичайним. По-перше, князі як і старійшини, були “особливими”, “Богом обраними”. По-друге, боротьба князів з представниками звичаєвих інститутів почалась ще з VI ст. Церковні ж суди були прямим протиріччям звичаям, оскільки базувались на новій ідеології. Якщо до реформи звичаєве право мало узгоджуватись з князівською правотворчістю, то після реформи постала проблема співвідношення звичаєвого та канонічного права, як двох полярно різних систем.

На Русі нові державні відносини існували паралельно з старими інститутами, іноді діючи паралельно, іноді доповнюючи одне одного, іноді – пристосовуючись до нових відносин, поступово втрачаючи свій первісний зміст. Питання чи було руське суспільство готове до поновлення християнства в цьому сенсі звучить риторично. Подальші події свідчитимуть, що християнський Закон у його візантійській версії буде пристосовуватись до язичницького суспільства, змагаючись за право регулювати відносини. Феномен двовір’я, про який пишуть літописи є цьому підтвердженням[285]. Наслідки релігійної реформи на руських землях проявлялись поступово. Проте, якщо до поновлення християнства трансформації підлягали лише ті звичаї, котрі стосувались переважно майнових відносин, то після реформи зміни повинні були відбутися в ідеології та світогляді населення. Особисті немайнові відносини повинні були узгодитись з новою ідеологією. Якщо вони суперечили останній, то їм лишалось або зникнути, або трансформуватись.

У Руській державі на момент реформи не відбулось кодифікації і головним джерелом права був правовий звичай, відомий з русько-візантійських угод як «Закон Руський». Існують два різні підходи до визначення поняття «джерело права». Згідно першого значення, джерело – це сила, що породжує право, тобто, виробник права. Інше ж значення розуміє джерело як письмовий документ, котрий фіксує правові норми, тобто, це пам’ятка права[286]. Руський правовий звичай, що відповідає джерелу права у першому значенні, не був однорідним. Він складався з системи звичаєвих норм, санкціонованих державою, котрі лягли в основу вищезазначеного “Закону Руського” і звичаю громади, який мав чинність з мовчазної згоди держави.

Звичаєве право було водночас і джерелом, і правом, оскільки на момент реформи не оформилось в єдиний документ, а було усною системою понять, корі виникли й закріпились здебільшого природним шляхом. Канонічне ж право, що містилось в номоканонах, було класичним прикладом письмової пам’ятки. Воно формувалось як постанови соборів і синодів і ці церковні правила (канони) були загальнообов’язковими для всіх християн. Колізія ж полягала як у зіткненні двох різних систем права, так і невідповідності головних філософсько-правничих понять та категорій. Питання взаємодії канонічного та звичаєвого права у широкому значенні означала вирішення питання співвідношення візантійської та руської правової культури.

Відтак постала проблема узгодження нової християнської ідеології та звичаєвих поглядів основної маси населення Руської держави. Ті цінності, що були в основі давньоруської правосвідомості і становили собою головний ідеологічний орієнтир поведінки, формувались щонайменше три століття. Правові уявлення руського суспільства, що перебувало на етапі становлення, були інші, ніж поняття та категорії візантійської правової культури. Якщо в дореформені часи мало місце часткове пристосування звичаїв громади до нових відносин, то з приходом нової ідеології спостерігається прямий наступ на звичай.

Перегляду підлягали споконвічні поняття, точніше, їх філософсько-правовий сенс. Наприклад, поняття “злочин” у Руській державі позначалось терміном “обіда” й означало будь-яке посягання на рід. Саме під цією назвою воно фігурує в пізніших пам’ятках, зокрема, Руській Правді, що було поступкою укладача звичаєвому право розумінню. Але в церковних уставах злочин іменується “согрєшенієм” і означає порушення Закону Божого. Запровадження християнства означало в правосвідомості населення заміну старого закону, звичаю предків, законом Божим. Церква та духовенство, шукаючи шляхи узгодження канону з реаліями тогочасного суспільства, мали проявити всю гнучкість, щоб пристосуватись до місцевих умов[287]. Укорінення звичаєвих поглядів та переконань зводили нанівець насильницькі заходи, тому необхідно було проводити обережну й поступову політику зближення ідеологій.

Таким чином, з моменту зміни язичництва християнством система права, що визначала політико-юридичне життя руського народу вже існує в якісно новій формі. Якщо в давню епоху звичаї, мораль та релігія знаходились в тісному, нерозривному зв’язку, то після запровадження нової релігії спостерігається три окремі системи права різного походження: 1) звичаєві правила язичницької релігії, що зберегли чинність в громаді і були терпимі новою релігією й новими законами; 2) правила християнської релігії і християнської церкви, рециповані урядом Русі; 3) нові правила політико-юридичного життя, що видавались органами державної влади у вигляді уставів та уроків.

Місцеве життя не опинилось в цілковитій ізоляції через рецепцію візантійського права. Не всі принципи звичаєвого судочинства і звичаєвого права знаходились в прямому протиріччі з церковним правом. До того ж, населення Русі було досить консервативним. За таких умовах закономірним було запозичення законів, яких вимагало державне й ідеологічне життя. Ті ж звичаєві норми, що не суперечили церковному праву, але й не були з ним узгоджені, пристосувались до останнього. Вони набули зовнішньої форми християнського права. З часом їх внутрішній зміст також тлумачився як християнський.

Переклад візантійських правничих понять на слов’янську мову натрапляв на певні труднощі. У Візантії існували правові інститути, котрих не знало руське звичаєве право. Так, наприклад, у Візантії платили урядовцям платню, якої не знали на Русі. При перекладі поняття “платня урядовцям” на староукраїнській мові виходило “честь і слава іже от князя”. Це було поняття, запозичене з дружинного ладу, адже відомо, що княжі урядовці вільного походження не брали платню, а лише діставали від князя якусь посаду. Звичайно, така честь не була чимось абстрактним, оскільки бояри витягали з таких посад значні прибутки.

Таку ж колізію понять складає переклад “державного скарбу”. Справа в тому, що на Русі в перший період державного життя, князівського державного скарбу (тобто, казни) як такого не було. Діяла звичаєва норма, згідно якої скарб князя був водночас і державним. Звичайно, це було суто номінально. Державний же скарб був і приватною касою князя. У візантійськім же праві виразно розрізнялись приватні й публічні скарби. І це не дивно, оскільки тут вже давно відбулась і освідомилась різниця між приватним і публічним правом. Отже, в перекладі це звучало як “скарб загальний” і “скарб князя”, що не відповідало грецькому закону і змісту.

Відтак через поширення в Київській Русі іноземних юридичних збірників візантійське право збагатило руське новими правничими поняттями, вітчизняне ж удосконалювалось. Ті нові відносини, що складались на Русі, були врегульовані відповідно до норм, взятих з візантійських збірників. Це явище не є чимось винятковим, оскільки рецепція права відома багатьом європейським народам. До поширення чужого права кожна земля, що входила до складу Київської Русі, мала своє звичаєве право, що регулювало приватне життя мешканців. Публічні правовідносини повинні були певним чином узгоджуватись з центральним керівництвом, в чому досвід Візантії не був зайвим.

Date: 2016-02-19; view: 323; Нарушение авторских прав; Помощь в написании работы --> СЮДА...



mydocx.ru - 2015-2024 year. (0.006 sec.) Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав - Пожаловаться на публикацию