Лекція 8. Розвиток української прози на Закарпатті 40-60-х рр

Новий етап становлення закарпатської прози почався після возз’єднання краю з Радянською Україною. З’являються публікації невеличких оповідань, нарисів, етюдів у місцевих газетах. Літературні публікації повоєнного часу свідчать, що військова цензура, редактори ставлять за головну мету пропаганду радянського способу життя, сталінської ідеології. Характерними з цього погляду є оповідання А. Патруса «Дві долі», нариси та етюди І. Чендея «Куют плуги», «На нивах», «Переселенцы», оповідання Степана Пойди «На своїх полях», в яких розповідається про щасливих селян, котрі пораються на дарованій новою владою землі.

Найпоширенішими тематичними групами у крайовій прозі повоєнного періоду були: 1) теми колективізації та індустріалізації краю, життя колгоспного села, екології; 2) теми суспільно-політичного розвитку Закарпаття у першій половині ХХ ст., боротьби з фашизмом; 3) історичні романи про давню руську історію; 4) соціально-побутова тематика.

Хоча література опинилася під ідеологічним тиском, і тематика творів часто визначалася редакторами, все ж перехід від старого суспільного ладу до нового зробив життя динамічним, несподіваним, внаслідок чого на арені з’являються нові герої. Письменники не могли стояти осторонь цих процесів.

У 1950 році в Ужгороді вийшла друком невелика збірка оповідань М. Томчанія (1914 – 1975) «Шовкова трава», яку можна вважати початком новітньої закарпатської прози. Перші оповідання молодого митця були надруковані в студентських альманахах і засвідчили неабиякий інтерес літератора до стихії народного життя, долі простої людини. Народився в с. Горяни. Навчався в Ужгородській горожанці, а з 1932 по 1936 рр. – в Мукачівській торговельній академії. Після закінчення служив у чехословацькій армії. Як неблагонадійного, його відправляють поштовим службовцем в глибинну Угорщину, і тільки після війни він повертається до Ужгорода.

Оповідання збірки «Шовкова трава» засвідчили, що автор – неабиякий майстер новели, він намагається віднайти в повоєнному житті позитивне, що могло б сприяти насамперед покращенню життя й добробуту селянина, міського жителя. Пафосом надії пройняті оповідання «На межі», «Іринка», «Виноградар», «В строю» та інші. Зіставлення минулого й сучасного в цій збірці носило здебільшого декларативний характер. Пізніші збірки («Закарпатські оповідання» 1953, «Оповідання» 1955, «Двоє щасливих» 1958 та ін.) засвідчили владне входження М. Томчанія у велику літературу.

Митця вабить «маленька» людина, в якій він уміє відкрити великий духовний світ. За звичайними, здавалося б, вчинками героя письменник завжди помічає творче, ба навіть героїчне начало. Віра в людину та добро, символами якого стають світло й сонце, проймає усі твори М. Томчанія. Він належить до тих авторів, палітра яких не вичерпується світлою і темною барвами. У ній – широкий спектр відтінків у змалюванні людей і картин життя, а звідси й різноманітність тональностей, настроїв. Значно рідше письменник малює згущеними, темними фарбами, навіть індивідуалізуючи носіїв негативного, від чого дещо слабне викривальна сила його оповідань. М. Томчаній незмірно захоплений снагою позитивного, віддає перевагу поетизації людяності й задушевності, звеличенню високих моральних якостей.

Здобутки в малій прозі прислужилися в ідейно-художньому освоєнні ширших епічних жанрів – повісті та роману. На особливу увагу серед них заслуговує роман «Жменяки» (1961-1964), дія якого відбувається в закарпатському селі у міжвоєнний період. Роман присвячений проблемі землі, селянській долі, що міцно з нею пов’язана. «Жменяки» – побутово-психологічний твір, в центрі якого – життя закарпатської селянської родини. Зовні сюжет роману нагадує навіть родинну хронічку. Але своєю внутрішньою суттю така композиція стає засобом пізнання процесу суспільної дійсності. Найбільш яскраво змальованим є образ старого Жменяка – середняка, що своїм корінням наче вріс у землю. Поряд з прив’язаністю до землі, працьовитістю, чесністю і правдивістю Жменяка Томчаній показує, як добру, трудолюбиву, розумну і сильну людину може скалічити приватна власність.

Нові соціальні зміни на селі привернули увагу Ю.Керекеша (1921 – 2007), котрий у 1958 р. видав першу книгу оповідань «Парубкова дочка». Деякі оповідання збірки переносять читача у повоєнні роки, час колективізації. Але в книзі з’являються герої нового села: фельдшер, водій лісовоза.

Народився в с. В. Лучки на Мукачівщині. Навчався у Мукачівській російській гімназії. У 1940 р. стає студентом медичного факультету Будапештського університету. По війні повертається на Закарпаття, де з 1945 р. працює кореспондентом «Закарпатської правди». За небажання вихваляти сталінський режим довелося звільнятися з роботи, а про друкування творів і мріяти не доводилося. Лише з настанням хрущовської відлиги в пресі одне за одним з’являються оповідання Ю.Керекеша «В снігу», «Вербники», «Втрачена любов» та ін.

Для його оповідань характерне прагнення показати життя, яким воно є, досягти максимального реалізму з допомогою простих і скупих засобів – без зовнішніх ефектів і зайвого моралізування. Автор цікаво, динамічно веде оповідь, показує не стільки зовнішні деталі, як змальовує внутрішній стан героя. Мова творів образна, виразна, перейнята місцевим колоритом, не переобтяжена діалектизмами. Письменника цікавлять етичні та психологічні проблеми.

Оповідання Керекеша мають просту й чітку композицію. Нерідко письменник уже першим реченням вводить читача в дію («На присілку»). Окремі оповідання мають композиційне обрамлення. Головні герої книги – молодь. Навіть ті твори, героями яких є старші за віком люди, за проблематикою, ідейно-емоційним спрямуванням звернені до молоді. Негативним типам автор протиставляє світлі образи-персонажі, які в ім.’я людини йдуть на будь-який ризик, на подвиг, на самозречення.

Наступними були збірка оповідань для дітей «Горішки» (1960), що містить розповіді про життя дітей молодшого шкільного та дошкільного віку, а також збірки «Заради сина» (1963) та «Оповідання з Верховини» (1965).

Яскравим прозаїком повоєнного літературного процесу Закарпаття став І. Чендей (1922 – 2005). У літературу він увійшов 1938 року публікацією двох добірок коломийок з рідного села. А наступного – опублікував перше оповідання «Історія з грішми». Для перших творів, що були написані російською мовою, характерні психологізація пейзажу, картинність, сценічність, зображення, що нагадує рух кадрів у кінофільмі, увага до деталі для ліплення характеру й розкриття психологічного стану героя. Віховими стали збірка новел «Чайки летять на Схід» (1955), повість «Терен цвіте» (1958), оповідання «Син» (1962), роман «Птахи полишають гнізда» (1965), «Березневий сніг» (1968).

Творчість І. Чендея – явище не тільки своєрідне колоритом, а й небуденне, новаторське формою і проблематикою. Проза Чендея – це розробка одного і того тематичного пласта багатогранного життя краян в історичних зрізах і сьогодення у їх позитиві й негативі із щораз глибшим проникненням у природу людської душі, суперечності, складнощі, конфлікти доби й особистості. Створені ним народні характери явили широкому читачеві животрепетні проблеми життя, які не втрачають своєї актуальності в часі. Вони несуть у світ образ рідного краю. Естетичні ж набутки народної символіки й афористики, коломийки, народного образотворчого мистецтва, своєрідного карпатського пейзажу часто визначають не лише деталі творення образу персонажа, а й сюжетний стержень і композицію оповідань, повістей, романів, схожу на кадри кіномистецтва, картинність подачі матеріалу, наскрізну символіку окремих творів і цілих його книг. І все це надійно вводить творчу спадщину Чендея у загальнонаціональний і ширший контекст словесного мистецтва.

Важливе місце у прозі Закарпаття повоєнного періоду зайняв уродженець хутора Мила поблизу Києва Петро Угляренко (1922 – 1997). Закінчивши Київську середню школу, отримав направлення у військово-авіаційне училище. Всю війну пройшов як повітряний стрілок. Війну закінчив лейтенантом штурмової авіації. А в грудні 1945 р. за направленням приїхав на газетярську роботу у «Закарпатську правду», щоб залишитися в Ужгороді назавжди.

Одна з перших книжок П. Угляренка – збірка оповідань і нарисів «Над Боржавою верби шумлять» (1959). Письменник створив виразні портрети майстрів сільського господарства, героїв праці, імена яких у 50-60-х рр. були широко відомі на Закарпатті. Угляренко прекрасний оповідач, повістяр і романіст. Наступні його книжки, починаючи з «Весняної заметілі» (1962), – реалістичні твори – про сьогодення та недалеке минуле. Багато творів митця навіяні спогадами про дитячі та юнацькі роки, спогадами про війну. В оповіданнях П. Угляренко розробляє переважно морально-етичні проблеми. Не раз був гостро розкритикований критиками за «малозначущість тематики», особливо старалися ті, що міцно стояли на магістралях соціалістичного реалізму.

У доробку П. Угляренка помітне місце належить пригодницькому жанрові. Кожна його збірка містить хоча б один твір, що тяжіє до детективу. Та найбільшого успіху письменник досягнув у жанрі історичного роману. Так з виходом у світ роману «Князь Лаборець» (1971) почав здійснюватися давній задум письменника – створити історичну епопею про Україну. Рецензував роман П. Загребельний. Критика зустріла «Князя Лаборця» неоднозначно.

У романі «Після довгої ночі» (1975) відтворено боротьбу київського люду за звільнення з-під ярма монголо-татарських завойовників у др. пол. ХIV ст. Згодом побачили світ й інші романи «Довгий шлях до озер», «Із дерева жалю» (1979), «Плач біля чужої стіни» (1984), в яких Угляренко розробляє в основному ті сюжети, що пов’язані з Закарпаттям, в яких доля рідного краю постає в контексті світового історичного поступу. П. Угляренко доповнив українську історичну романістику новими темами й мотивами. У цьому й полягає ідейно виховне, пізнавальне значення історичних романів прозаїка.

Самостійно опрацювати теми:

1. Українська поезія на Закарпатті 60-90-х рр.

2. Українська проза на Закарпатті 70-90-х рр.