Право як екзистенція 4 page

зумовленості минулим, а коли ми ігноруємо санкцію, це означає, шо ми відмовляємося від власного інтересу, від цілей, яких намагаємося досягти в майбутньому. Р. Ієрінг взагалі зводив сутність права до захищеного інтересу, до цілеспрямованої діяльності.

Санкція (позитивна або негативна) - це завжди досягнута або недосягнута мета^ без якої сама діяльність, певна поведінка, актив­ність втрачають сенс. Санкція саме й надає смислу нормі, без неї норма як Модель ефективної для досягнення даної мети поведінки просто непотрібна. Досягнута мета - це позитивна санкція, вона складає основу права, оскільки найбільш адекватно виражає його призначення. Негативні санкції - це пастки на шляху до мети, їх неможливо уникнути, Оскільки ніхто не знає безпомилкових шляхів до мети, то помилки неминучі. У будь-якому випадку без мети і без санкцій немає й поведінки. Санкція - такий же "законний'? елемент норми права, як і гіпотеза. Про це свідчить не лише онтологічна структура діяльності ("причина - дія - наслідок"), темпоральна стру­ктура діяльності ("минуле * тепер - майбутнє"), а й сутність діяльно­сті самої собою - досягнення певної мети, отримання певного ре­зультату, наслідку, санкції, звичайно, і перш за все* позитивної.

Найбільш переконливою, з нашого погляду, є концепція три­членної структури норми права, яка також має свої чисто логічні аргументи. Так, якщо уважно розглянути компоненти, з яких скла­дається імплікація; (p-»q), то стає очевидним, що вона зовсім не двоелементна, як здається прибічникам відповідної концепції, адже "р" імплікації є антецедентом - підставою, умовою^ тим, з чого ви­пливає висновок, a "q" - консеквентом т тим, що випливає з антеце* дента, результатом слідування, висновком, наслідком. Тому консе-квент імплікації відповідає в структурі норми права саме санкції, а не диспозиції, адже санкція є завжди наслідком відповідних дій. Приводячи імплікацію як логічний аргумент на користь двоелемен­тної структури норми, прибічники даної точки зору чомусь не по­мічають невеличкого символу "->" в структурі самої імплікації, який тут є не тільки головним, але за своїм змістом найважливі­шим, значущим і визначальним у науці логіки загалом. Більше то­го, на вченні про логічне слідування (а саме воно в імплікації по­значається зв'язкою "->") тримається вся наука логіка. Логіка і є наукою про закони слідування.² Будь-які висновки, отримані всу-

■* Див.: ИерингР. Цальв праве. - Том І. - Спб., 1881.

² Див.: Зиновьев А.А. Логическое следование // Проблемы логики и теории познания. -М., 1968. - С. 77-112; його ж: Логическое и физическое следование // Проблемы логики науч­ного познания. - М.: Наука, 1964. — С. 87-150; Боброва Л.А. К проблеме логического следова­ния// Йесгник МГУ. - Сер. Философия. -1966. - № 2; Войшвишго Е.К. Символическая лота-

244

переч цим законам, є хибними, вони не слідують, не випливають із відповідних засновків, аргументів, фактів. Мислення у формі умо­виводів, щоб бути істинним, не може уникнути законів правильно­го слідування, а спростування часто постає як демонстрація пору­шення цих правил при отриманні висновку. Щоб отримати консек-вент (наслідок, висновок) з антецеденту (підстав, аргументів, умов), необхідно проявити інтелектуальну активність, здійснити певний процес мислення за відповідними правилами (чи не нагадує це пра­вила поведінки, виражені у диспозиціях?). Тільки дія, розумова ін­тенсивність може забезпечити логічний перехід, логічне слідування від антецедента до консеквента. Логічне слідування, позначене в імплікації зв'язкою "-»", і є певний спосіб інтелектуальної дії, без якої "р" не здатне породити наслідок "q". Логічне слідування, яке завжди повинно відповід&ти певним правилам (наприклад, загальним і спеціальним правилам фігур силогізму), є самостійним^ самодоста­тнім і визначальним елементом імплікації, і в структурі норми права відповідає її диспозиції. Тому імплікативна формула "p->q" свідчить саме про три-, а не двоелементну структуру норми¹. Та навіть якщо на мить і припустити умовно, що тільки "р" і "ч" ^є елементами нор­ми, то тоді "q", як наслідку, все одно краще було б відвести роль санкції, а не диспозиції, як це прийнято в концепції двоелементної структури. Саме дія має наслідок, а не умова, обставина дії.

Про те, що концепції двоелементної структури норми права "чогось бракує", свідчить точка зору С.С.Алєксєєва, яку можна бу­ло б назвати перехідною до визнання триелементного складу нор­ми. Відомий теоретик поділяє всі норми права на "норми-приписи" і "логічні норми". "Норма-припис, як правило, відповідає первин­ній структурній частині тексту нормативного акта (статті, пункту, абзацу статті, конкретній фразі тексту).... Логічна норма, поклика­на виражати в основному зв'язки між спеціалізованими норматив­ними приписами, їх державно-владні, регулююче-примусові якості, у більшості випадків міститься в декількох статтях нормативного акт або навіть у статтях різних нормативних актів".² Якщо норма-припис, а саме вона частіше використовується в нормативних ак­тах, як правило, складається з двох елементів (гіпотези-диспозиції в регулятивних нормах, диспозищї-санкції - в охоронних), то логічна

ка (классическая и релевантная): Философско-мегодологические аспекты. - М.: Высш. шк 1989.-С. 88-138.

¹ Про інші аргументи на користь тричленної струкіури правової норми, відповідючої ло­
гічній формулі (p&q)-»a, див.: Колопшн В. Логічна структура норми права: (деякі практичні
аспекти) // Право України. - К, 1995. - № 7. - С 45.

² Алексеев С.С. Общая теория права. Курс в двух томах. Том II. - М.: Юр. лит
1982.-С. 55.

норма має обов'язково триелементну структуру. Виявляється ж вона тільки внаслідок цілої низки логічних операцій, пошукової й аналітичної роботи, тобто як результат певних пізнавальних проце­сів. "Найменування "логічне", - зазначає С.САлєксєєв, - у даному випадку використовується тільки для того, щоб указати на спосіб виявлення елементів норми (логічний аналіз), їх своєрідність (вони виражають логіку права) і тим самим відокремити норми з усіма (трьома) елементами від конкретних норм-приписів....Так що в кінцевому підсумку регулятивні й охоронні норми-приписи вира-жйоться у вигляді логічних норм, де є всі три елементи - гіпотеза, диспозиція, санкція".¹ В усякому випадку "тільки за наявності всіх своїх основних елемнтів норма права може забезпечити державно-владне, юридичне регулювання суспільних відносин".

Хоча Ю.В.Кудрявцев і відносить С.С.Алєксєєва до прибічни­ків концепції двоелементної структури норми, насправді, як ми бачимо, в останнього розроблено досить оригінальну систему ар­гументації, що обґрунтовує ідею триелементної структури норми права, без якої вона не може реалізувати свою природу і соціальне призначення в усій повноті. Норма-припис - це робочий, техніко-юридичний спосіб її функціювання в законодавстві та правозасто-суванні, правом же вона стає тільки у повноті своїх елементів, їх єдності й структурній цілісності. Інша справа, що забезпечується ця цілісність (коли норма стає правом) тільки як результат пізнаваль­ної роботи, логічного аналізу, інтелектуальної напруги і гносеоло­гічної інтенсивності загалом. "Цінність тричленної формули поля­гає в тому, що вона стимулює практичних працівників до ретельно­го та всебічного аналізу нормативного матеріалу в повному його обсязі, до зіставлення нерозривно пов'язаних між собою статей і нормативних актів, до виділення та зіставлення умов застосування правової норми, її змісту, наслідків її порушення".

На прикладі норми права чудово видно, що право може функціювати саме як пізнавальний, гносеологічний процес, поза яким воно втрачає свою регулятивність. Концепція триелементної структури норми права, на наш погляд, не тільки повніше розкриває її структурну специфіку, але й показує, що її логічні й гносеологічні властивості відображають саму природу норми, ігнорування якої сприяє дисфункціональності права загалом.

'Тамсамо. -С. 58,60.

² Там само. -С. 57.

³ Кудрявцев Ю.В. Нормы права как социальная информация. - С. 57.
"* Общая теория советского права. - М., 1966. - С. 197.

Але проблема логічної структури норми права не вичерпується розв'язанням питання про кількість її складових елементів. Ситуа­ція значно ускладнюється, коли необхідно враховувати і динаміку^-елементів норми права, що трапляється майже постійно, оскільки право не є якимсь статичним явищем. Відображаючи і регулюючи соціальний розвиток, воно не коже не бути динамічним, мінливим, навіть суперечливим. Тому для аналізу структурної динаміки нор­ми права вже недостатньо апарату формальної логіки. Виникає по­треба у використанні певних принципів і методів діалектичної ло­гіки, призначеної саме для аналізу процесів динаміки, розвитку.¹ "Гносеологічний аналіз права,- як зауважує Н.НєнОвські, - немож­ливий без діалектичної логіки".²

Чому серед теоретиків права й криміналістів тривають диску­сії про статус певних елементів відповідних норм права, а саме: те, що в одних випадках визнається як «гіпотеза - санкція», в інших -як «диспозиція - санкція», те, що для одного суб'єкта права визнає­ться як санкція, для іншого, уповноваженого - постає як диспозиція і т.ін.? Ці непорозуміння, що породжують численні дискусії, ви­кликані функціональною динамікою елементів правової норми, зумовленою динамікою правових процесів загалом. У цих умовах окремий елемент норми права не залишається абсолютно незмін­ним, статичним, таким, що не зазнає впливу інших елементів і за­гальної соціальної ситуації, яку покликана врегулювати норма. То­му за певних умов елементи норми права мають здатність змінюва­ти своє функціональне призначення, переходити один в одного. Тоді й справді те, що для одного постає санкцією, для іншого суб'єкта права може бути тільки гіпотезою, а в інших випадках -диспозицією норми тощо. Наприклад, згідно зі СтЛ76⁴ Криміналь­ного кодексу України, судові рішення, вироки, ухвали, які набрали чинності (санкція), обов'язкові до виконання всіма службовими особами (диспозиція), і за умисне їх невиконання карається штра­фом (санкція). Аналогічні ситуації ККУ фіксує в Ст.183 ("Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти"), Ст.183² ("Невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або за­йматися певною діяльністю") тощо.

Діалектико-логічна взаємоперетворюваність елементів норми в правовому процесі має глибокі онтологічні засади. Як уже зазна­чалося, на суттєвому рівні структурі норми відповідає зв'язок

«причина - дія - наслідок». Але водночас очевидно, що в процесі розвитку те, що було наслідком, стає причиною подальших змін, дія може стати причиною інших дій, і сам наслідок може поставати у формі певної дії.

Темпоральний аспект суперечливих бутгевих процесів так са­мо, вказує на функціональну взаємонасиченість їх складових. Якщо в структурі норми права гіпотезі відповідає минуле, диспозиції -теперішнє, санкції - майбутнє, то так само очевидним є те, що в процесі функціонування права санкція тільки для нас є майбутнім, дюійншош уповноваженого суб'єкта права вона стає теперішнім способом «діяльності по застосуванню права. Кожна мить теперіш­нього викликана минулим і зумовлена* майбутнім, тобто в ній пев­ною мірою присутні моменти минулого і майбутнього. Так само кожний елемент норми права певною мірою «насичений» акциден-тальними моментами, властивостями інших її елементів. У диспо­зиції в неявній формі завжди «присутня» санкція, інакше, як заува­жує Ю.В.Кудрявцев, "диспозиція, взята сама собою, є висловлен­ням, яке не має сенсу".¹ Гіпотеза також безглузда, якщо не пере­дбачає диспозицію. Саме диспозиція перетворює безлику масу розмаїття фактів у визначені юридичні факти, осмислені обставини й умови дії. Взаємонасиченість властивостями і характеристиками всіх структурних елементів норми права, їх відносна тотожність і відмінність зумовлюють можливість їх взаємного переходу одне в одного і забезпечують динаміку правового процесу. Інша справа, що в такому разі значно ускладнюються пізнавальні операції, з ни­ми пов'язані, але це є тільки зайвим свідченням того, що без певної гносеологічної інтенсивності право не може існувати.

¹ Кудрявцев Ю.В. Нормы права как социальная информация. - С. 56.

¹ Засновником діалектичної логіки права, як відомо, є Гегель, який вперше свідомо засто­сував її закони і методи до аналізу права як логічної системи, що розвивається Див.: Нерсе-сяіщВ.С. Философия права Гегеля. -М.: Юрист, 1998. -С. 51-52. НеновскиН. Право и ценности. - М.: Прогресе, 1987. - С 50.

ГЛАВА И Юридична коифліктологія: діалектичні константи права

Право - це завжди боротьба за право (Р.Ієринг),' отже, вона неминуче передбачає конфлікт, спір про право. Різновиди юридич­ної діяльності саме і будуються на обліку, розв'язанні та запобіган­ні різного роду соціальних конфліктів. Однак не кожен соціальний конфлікт підпадає під категорію юридичного конфлікту. Ті з них, які характеризуються особливою гостротою і не можуть бути розв'язані інакше, як із застосуванням положень законодавства та механізму судової системи, набувають форми власне юридичного конфлікту. Отже, юридичний: конфлікт є породженням і особливою формою соціального конфлікту; у них є багата спільного, але вони мають і свою специфіку. Тому дослідження природи конфліктів, що охоплюються юридичною практикою, важливе для розкриття як особливостей структури і сутності соціального конфлікту загалом, так і специфіки власне юридичного конфлікту, зокрема.²

Є багато параметрів, за якими визначається спільність природи соціального та юридичного конфліктів. Один із них, досить оригі­нальний, виділив Й.Гейзінга.³ В основу порівняння він поклав ігро­вий принцип. Різноманітні форми культури, такі, наприклад, як мистецтво, релігія* філософія, політика будуються і розвиваються в історії за структурою ігрової діяльності, пов'язаною з низкою ви­мог. Ці вимоги передбачають обов'язкове їх дотримання, інакше гра як основа розвитку феномену культури не відбудеться, і сам цей соціальний феномен поступово випаде зі складу культури зага­лом. Ігровий принцип обов'язково передбачає змагальність, обме­женість простору та часу, чітко визначені правила тощо. Культура завдяки дотриманню цих правил у різноманітних соціальних фор­мах дає відносно цивілізований вихід одвічному прагненню людини виділитися, здобути владу,⁴ задовольнити почуття переваги і т. ін.

Право як елемент культури такою ж мірою будується за ігро­вим принципом, як і її інші форми. Воно передбачає змагальність

¹ ИерингР. Борьба за право. -2-е изд. -СПб., 1904. -С. 5.

² Дмитриев А., Кудрявцев В., Кудрявцев С. Введение в общую теорию конфликтов. -
М.,1993; Юридический конфликт: сферы и механизмы. - М.,1994; Здравомыслов А.Г. Соци­
ология конфликта. - М: Аспект-Пресс, 1995; Кудрявцев В.Н. Юридическая конфликтология
// Вестник РАН. - М., 1997. - Т.67. - № 2. - С. 125-129; Юридический конфликт: процедуры
разрешения. - М.Д995; Основы конфликтологии, - М.: Юрист, 1997.

³ Хейзинга И. Homo Ludens. - М.: Прогресс-Академия, 1992. - Гл-IV "Игра и правосу­
дие". - С. 93-104.

⁴ Исаев И.А. Платон: игровые элементы властвования // Государство и право. - М., 1993.
-№11.-С. 61-70.

обвинувальної та захисної сторін, судовий розгляд завжди відбува­ється у чітко визначених місці й часі, у відповідності з суворо обу­мовленою процедурою, має своїх переможців і переможених, засу­джених і виправданих. У ході розвитку права його ігрові форми постійно еволюціонували від примітивних до більш цивілізованих. У. 1571 р. відбувся останній "trial by battle" ("суд засобом бійки") при розв'язанні цивільного спору у Cort of Common Pleas (суді при-сяжних), коли на відведеному у Вестмінстері на Tothill fields май-дандоторани у публічній бійці з'ясовували, хто правий. Подібні процеси прямо нагадували спортивні змагання.¹ З розвитком пра­вовідносин у суспільстві поглиблюється і специфіка характеру та шляхів розв'язання власне юридичного конфлікту.

Так, уже при порівнянні права з іншими формами культури за ігровим принципом можна виділити специфічні гносеологічні тен­денції розвитку правосуддя у плані розв'язання юридичних конф­ліктів. Тут спостерігається явне намагання мінімізувати невизначе­ність у ситуаціях, що розглядаються, з метою прийняття завжди однозначних, стандартних та вичерпних рішень. Для цього розроб­ляється доволі складна й розгалужена система законодавства, що ставить своїм завданням охопити усі найбільш важливі форми гіо-ведінки і процесуальні ситуації з тим, щоб прийняття рішень мало чисто логічний^ автоматичний характер і виключало, зводило нані­вець ігрові аспекти судового процесу. На цій головній настанові ба­зувалася школа юридичного позитивізму, яка набула поширення на­прикінці XIX ст. і відводила судді роль логіка, який за першою фігу­рою категоричного силогізму під більший- засновок, що констатує статтю закону, підводив конкретний випадок, який посідав місце меншого засновку, і в такий спосіб автоматично виносив вирок, який і був висновком у даному силогізмі.² Хоч юридичний позитивізм як визначальна форма праворозуміння зійшов з історичної сцени, однак основні його принципи і настанови повністю залишаються чинними у більшості сучасних правових систем світу, і намагання мінімізува­ти варіабельність при розв'язанні юридичних конфліктів так само залишається одним із принципів розвитку правових систем,

Та мусимо, однак, визнати, що повністю виключити змагань^ ний, ігровий, тобто вірогіднісний момент у розв'язанні юридичних

¹ Seipp DJ. The reception of canon law and civil law in the common law courts before 1600 // Oxford j. of legal studies. - Oxford, 1993. - Vol. 13, N 3. - P. 388-420; дав. також: Holdsworth. The History of English Law. - 1910; Pocock J.G.A. The ancient constitution and the feudal law: A study of Engl. hist, thought in the seventeenth century. A Reiss. with a retrospect. - Cambridge etc.: Cambridge uniy. press, 1987.