Им*'і

176

гальної культури і не може не бути відзначена притаманними їй національними особливостями. Як національна філософія, будучи проявом самосвідомості нації, дає обгрунтування її культури, так само і культура дає обгрунтування національній системі права. Кожна нація відрізняється своїми особливостями у розумінні по­нять справедливості та права, зумовленими специфікою своєї пси-хоментальної та гносеорефлексивної структури. Філософія і право обслуговують ці структури, даючи своєрідний вихід національно-психічній і правовій енергії. Який національний психогенотип, таке й світобачення, філософія і, відповідно, право,

Так, якщо розглянути романо-германську правову систему, де право розуміється як строго завершена система нррм, стає досить очевидним національно-психологічний характер джерел такого уявлення про право. Типовий психологічний портрет німця, зазви­чай, асоціюється з абсолютним порядком, чіткою організацією, ди­сципліною, системою, якій суворо підпорядковується поведінка ін­дивіда. Недаремно німецькомовні країни стали батьківщиною гло­бальних філософських і теоретико-правових систем. Прикладами тут можуть слугувати "Філософія права" Гегеля, знаменита конце­пція нормативізму австрійця Г.Кельзена, в якій право розуміється як строга ієрархія норм.

Англо-амєриканська система права базується на принципово інших психомєнтальних структурах. Типовий американець, напри­клад, це ділова людина, їй ніколи будувати філософські конструк­ції, тому окремий правовий випадок, спір про право мають бути швидко розв'язані, виходячи з інтересів справи, ситуації, принципів справедливості, реалізацію яких довірливо покладено на правосві­домість судді. Такі, коротко, національно-психологічні особливості формування і функціонування системи прецедентного права.

А чи можна говорити про існування української національно-правової системи? Яку роль в ЇЇ формуванні відіграють національ­но-психологічні особливості українського народу? Безперечно, є всі підстави стверджувати наявність специфічного психоменталь­ного генотипу українця. Наслідком його еволюції є власна мова, культура, історія, а тепер і держава. Але, на жаль, не можна конста­тувати наявність самодостатньої національно-правової системи, яка

значно залежить від щойно започаткованих процесів державотво­рення. Правова система України формується разом із становленням самої української держави. На цьому суперечливому шляху нас очікує розв'язання складної гносеологічної проблеми: як, викорис­товуючи досвід розвитку інших правових систем, не втратити вла­сні здобутки, не знівєліювати свої власні історично сформовані на­ціональні особливості, а навпаки, скористатись усіма перевагами національної психоментальності, свідомо врахувати динаміку наці­онально-психологічних констант для специфічної асиміляції досяг­нень світової правової культури.

¹ Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення - К: Україна, 1997.

¹ Сальников В.П. Правовая культура общества: понятие и структура // Вопр. теории го­сударства и права. - Саратов, 1986. - Вып. 7. - С. 44-54; Branscomb A.W. Law and culture in the information society // Inform, soc. - N.Y., 1986. - Vol. 4, N 4. - P. 279-311; Krskova A. Pravna kultura // Pravny obzor. - Вт., 1986. - Roc. 69, с 1. - S. 21-33; Russoiki S. Wokol polecia kultury prawnej // Przeglad humanistyczny. - W-wa, 1986. - R. 30, N 11/12. - S. 15-22; Wieacker F. Europaische Rechtskultur // Europa: Horizonte der Hoffnung. - Graz etc., 1983. - S. 127-155.

ГЛАВА 8 АКСІОЛОГІЧНІ КОНСТАНТИ ПРАВОВОГО ПІЗНАННЯ^

Реалізація правом свого основного призначення - упоря вання і гармонізація суспільних відносин - вимагає напружи пізнавальної діяльності, спрямованої як на виявлення особливості функціонування і закономірностей динаміки соціального органі так і на експлікацію внутрішніх можливостей самого права як < цифічного регулятивного механізму, В усякому випадку право: жди постає своєрідним відображенням світу, формою його пізі ня. Тільки на відміну від естетичного пізнання, що оперує образа ми, і від логічного, для якого превалюючим є формулювання свой результатів у поняттях і судженнях, право є передусім різновиде] нормативно-оціночного відображення світу.¹ Для останнього хара ктерне визначення належних форм поведінки (норм), виходячи певних прийнятих у суспільстві цінностей, а потім і оцінка коні тної поведінки як правомірної чи неправомірної вже з погляду ц* прийнятих норм. Причому норми можуть породжуватися не тільки безпосередньо з цінностей, а й опосередковано - як наслідок негаі тивної оцінки реальної ситуації та спосіб н виправлення. В обох випадках ми бачимо присутність явно чи неявно прийнятих у сус­пільстві цінностей, необхідність процедур оцінювання та виведен­ня в їх процесі певного роду норм як форм належної (що відлові/ цінностям) поведінки. Отже, аксіологічні (ціннісні) аспекти прг визначають пізнавальну динаміку його іманентної структури. Та вказаний момент не завжди поставав однозначно очевидним. * Історично право завжди було ареною напруженої боротьби! ціннісного й позитивістського, а по суті - антиціннісного, підходів|

¹ Недбайло П.Е. Объективное и субъективное в праве (к итогам даскусоии) // Правоведе-і
ниє.-1974.-№1.-0.16-17. ■

¹ Алексеев Н.Н. Ценность в праве // Алексеев Н.Н. Основы философии права. - Прага: I Пламя, 1924. - ГлЛУ. - С.; Демидов Ю.А. Социальная ценность и оценка в уголовном нраве.- j М.: Юр. лит.,1975; Жеребкии В.Е. Оценочные понятия права. - Харьков, 1976; Кашанина ] ТЛ. Оценочные поняшя в советском праве // Правоведение. -1976. - № 1. - С 25-31; Мака-1 рова Б.А. Традиции и обновление в праве: проблемы ценностного подхода // Госудаство и | право. - 1996. - № 5. - С.105-108; Мамут Л.С. Государство в ценностном измерении. -3 М..НОРМА, 1998; Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. - Ы.Л 1996; Шрайнер Г. Интерсубьективность оценок о возможности обоснования оценок в право- І вом мышлении посредством этически обязательной аргументации (реферат) // Проблемы'? буржуазной теории права: Философия права. - М.:ИНИОН,1984. - С. Чсрданцев А.Ф. Акси-; ологические проблемы правоведения // Актуальные проблемы теории социалистического] государства и права. - Москва, 1974. - С. 67-71; РаІссИ К. Zmiany w aksjologicznych' podstawachprawajako wskaznikjegotranzycji/ZStudiazteoriizmianypolitycznej. -Krakow, 1994. ] - S. 9-20; Weinberger O. Wartosc, wartosciowanie і doswiadczanie wartosci w argumentacji prawniczej // Studia praw. - Wroclaw, 1985/86. - Z. 3/4. - S. 269-286.

у його розумінні.¹ Більше того, протягом усієї його історії взаємо­дія саме аксіологічних і логіцистських констант у структурі вказа­них підходів була основною, фундаментальною детермінантою правового розвитку.

Тож постає питання: право зумовлюється цінностями, чи самі цінності є породженням права? Якщо цінності існують, то право телеологічне і цільове, якщо ж ні — тоді право чисто позитивне і самодостатнє. Акеіо - логічна антиномія, що лежить в основі пра­вової субстанції, завжди породжувала непереможне бажання бути одндрначно й остаточно розв'язаною. Спроби такого розв'язання й визначали основні, принципово протилежні за своїм змістом, на­прями у праворозумінні.

Специфічного розв'язання вказана проблема набуває в контек­сті гносеологічного підходу, відповідно до якого право вважається результатом, формою і засобом пізнання, а пізнання -необхідною умовою функціонування і розвитку самого права. В такому розу­мінні аксіологічні та позитивістські характеристики права, що при одностороньому підході справді взаємовиключають одне одного, не тільки не утворюють антиномії, а й складають необхідні, взає­модоповнюючі моменти, етапи, стадії єдиного пізнавально-право-вого процесу. Саме правове пізнання знімає антиномічність цін­нісного та позитивно-догматичного методів оперування з юридич­ним матеріалом,² вони самі стають структурними елементами єди­ного процесу гносеологічної інтенсивності права.

Поєднання в правовому пізнанні суперечливих за своєю при­родою методів і форм праворозуміння можливе завдяки тому, що вже в кожному з них були наявні передумови до цього. Візьмемо, наприклад, основний позитивістський принцип, згідно з яким право не визначається цінностями, а є лише інструментальним засобом для встановлення правопорядку в суспільстві. "При постулюванні основної норми не стверджуються ніякі цінності, позамежні щодо позитивного права", - стверджував Г.Кельзен, автор відомого вчення про чисте право. Однак утвердження позитивного права як справді автентичного й спрямованого на встановлення правопоряд-

¹ Графский В.Г. Право и социальные ценности в исторической ретроспективе // Вестн.
Рос. гуманит. науч. фонда. - М., 1997. - N 1. - С. 86-90.

² Reimkowski J. Naturrechtslehre versus Rechtspositivismus // Arch, fiir Rechts- u.
Sozialphilosophie. - Wiesbaden, 1995. - Bd 81, N 3. - S. 335-346; Reynolds B. Natural law versus
positivism: the fundamental conflict// Oxford j. of legal studies. -Oxford, 1993. -Vol. 13, N4. -P.
441-456; TJrbina S. Legal reasoning and formal criteria of recognition // Law a, philosophy. -
Dordrecht, 1996. - Vol. 15, N 1. - P. 1-63.

³ Чистое учение о праве Ганса Кельзена: Сб. переводов. - М.: ИНИОН 1987 -
ВыпЛ.-С. 51-52.

ку в суспільстві є самосуперечливою настановою з аксіологічного-погляду, оскільки саме правопорядок і постає тією вищою цінніс- ] тю, заради якої утверджується позитивне право. Тобто в самому| запереченні правових цінностей відбувається неявне утвердже* певного роду цінностей і, відповідно, самозаперечення антицінні-ІЗ сного підходу.¹

Більш виваженим є протилежний підхід до оцінки ролі цінно тей у правовому розвитку. Звичайно, він завжди пов'язується з родно-правовими концепціями права, побудованими на фундаме тальних аксіологічних постулатах свободи, рівності, справеді ті.² Аксіологічне праворозуміння ніколи не заперечувало значе позитивного права та його ролі в соціальній саморегуляції, але: гало постійних його корегувань у відповідності з загальнолюдсьв моральними цінностями. Достатньо послідовні природно-г— концепції неминуче також приходили до заперечення позитивног права ("реалістична школа права", "екзистенціальний напрям у р ві"), яке в їх розумінні принципово не спроможне забезпечити реалів зацію справедливості. Але саме в такий спосіб теж приходили певного самозаперечення, оскільки "позитивували" природні щж ципи, робили їх абсолютними, строго обов 'язковими.⁴

Іншими словами, і в позитивістській концептуальній ми можемо знайти аксіологічні елементи, і в природно-правовії аксіології ми можемо виявити позитивістські тенденції,⁵ Саме

¹ Opalek К Wartosci і ooetiy w swietle dwoch teorii norm // Szkice z teorii prawa i*|
szczegolowychnaukprawnyck-Poznan, 1990.-S, 307-321.

² Гаек Ф.А. Рівність, цінність і чесноти // Сучасна політична філософія: Антологія. -1
їв: Основи, 1998. - С 114-136.

³ Ренненкампф Н. О праве и нравственности в их взаимном отношении. - Б.м.,1859; <
лшьев В.С. Право и нравственность. Очерки из прикладной этики. - СПб.,1899; Трубе
Е.Н. Право и нравственнсоть //Русская философия права: философия веры и нравстве
ти.(Антолопм). - СПб.:Алетейя,1997. - С. 186-208; Вышесланцсв БЛ. Мораль и закон // Т«
само. - С. 382-389; Акмамбетов Г.Г. О единстве и различии политической, правовой и нраві
твенной оценок // Философские науки. - Алма-Ата,1973. - Вып.2; Хайкин ЯЛ. Структура і
взаимодействие моральной и правовой систем. - М.,1982; Ойгензихт В.А. Мораль и і
Взаимодействие. Регулирование. Поступок. - Душанбе, 1987; Четверний В.А. О і
альном соединении и концептуальном разграничении права и морали в западной юрис
нции.(Научно-аналигоческий обзор) //Актуальные проблемы правоведения за рубежом. Щ
Вьш.1. Реф. сб. - М.: ИНИОН,1989. - С. 6-48; Альбов А.П. Отношение права и нравсгвенноо-J
ти как философская и юридическая проблема // Современная зарубежная философия: і
лемы трансформации на рубеже XX - XXI веков.- СПб., 1996. - С. 54-55; Stuinpf S. Mo
andtheLaw.-Nashvill, 1966.

⁴ Палиеііко Н.И. Учение о существе права и правовой связанности государства. - ^
ков, 1908. - С. 60-71; Четвертої В.А. Современные концепции естественного права.
М.:Наука,1988.- С. 115-121.

⁵ Деревний А.А.; Петрушев В.А. О соотношении естественного и позитивного права /
Вести. Междунар. акад. бизнеса и банк. дела. Сер.: Юриспруденция. - Тольятти, 1996. - № 6. ч
С. 8-11; Ячменев Ю.В. Естественное право и юридический позитивизм // Правоохранител
ная деятельность и правовое государство. - СПб., 1994. - Вып.З. - С. 158-163; Hittinger ]

моменти тотожності в основних конкуруючих системах праворозу­міння і дозволяють нам поставити питання про їх концептуальне об'єднання в єдиній гносеологічній моделі права.

Однак розглянуті основні напрями не могли б містити у собі вказаних моментів самосуперечливості, коли б цінності, покладені в їх концептуальну основу, не були б уже самі собою суперечливи­ми, до певної міри антиномічними. Неоднозначність фундамен­тальних постулатів теорії, що приймаються нею як вихідні принци­пи, не дозволяє їй бути абсолютно послідовною і вимагає певного спрощення проблемних ситуацій, що відразу підхоплюється опо­нентами як аргумент для критики, стимулює подальший пізнаваль­ний процес. Ідеться про те, що самі моральні й правові цінності, які приймаються відповідно природно-правовими і позитивістськими концепціями як вихідні, в своїй суперечливій основі об'єктивно містять потребу і вимогу наявності значного гносеологічного поте­нціалу для їх адекватної реалізації.

Візьмемо такі вищі моральні цінності, як добро, благо, котрі в структурі природно-правової концептуальної схеми конкретизую­ться в правові ідеали справедливості, рівності, свободи. І ми поба­чимо, що вони за своєю природою принципово унеможливлюють однозначне їх втілення в соціальних взаємодіях. Це випливає з ан­тиномічної природи моралі, яка для реалізації добра, блага вимагає від людини, з одного боку, вдосконалення своїх здібностей і наро­щування конструктивного потенціалу, для чого функціонує меха­нізм соціальної ієрархії, система ролей, які дозволяють користува­тися послугами інших людей, використовувати їх допомогу і в цьому розумінні розглядати їх як засіб у творчій самореалізацІЇ лю­дини. Але, з іншого боку, мораль вимагає також розглядати іншу людину як самоціль і самоцінність, оскільки людина як така є ви­щою цінністю. В цьому і полягає сенс одного з формулювань кате­горичного імперативу І.Канта - ставитися до іншої людини як до мети, а не як до засобу.

Вказані протилежні тенденції моральної активності в надмір­них своїх проявах призводять в одному випадку до егоїстичних, а в

Natural law in the positive laws: a legislative or adjudicative issue? // Rev. of politics. - Noire Dame(Ind.), 1993. - Vol. 55, N 1. - P. 5-34; Rechtspositivismus und Wertbezug des Rechts: Vortr. der Tagung der dt Sekt der Intern. Vereinigung for Rechts- u. Sozialphilosophie (IVR) in der BRD. Gottingen, 12.-14. Okt. 1988/Hrsg. vonBreierR. - Stuttgart Steiner, 1990.

¹ Ященко A.C. Добро, право, нравственность // Русская философия права: филосо­
фия веры и нравственности.(Антология). - СПб.:Алетейя,1997. - С. 361-369; Cosi G.
Naturalita del diritto e universal! graridiei // Riv. intern, di filosofia del diritto. - Milano, 1994.
-A. 71, N2.-P. 216-242.

² Кант И. Собр. соч. в 8 т. Т.4. - М.: Чоро, 1994. - С. 205.

182

іншому - до альтруїстичних форм поведінки. Водночас мораль від­кидає егоїзм як зловживання особистими інтересами за рахунок інших і альтруїзм як нехтування вищим покликанням кожного до творчої самореалізації. "Аморалізм, отже, є та ж сама мораль, але внутрішньо розірвана й позбавлена цільності, - відзначає А.П.Скрипник. - Він походить від небажання чи нездатності синте­зувати протилежності й постає або в жорсткій прихильності до якоїсь однієї з крайностей, або в метушні від однієї крайності до іншої".¹ Отже, бути моральним, реалізовувати благо, справедли­вість означає винайти, виявити, відкрити для себе оптимальну мі­ру співвідношення між егоїстичними й альтруїстичними потенціа­лами соціальної активності. "Знай міру",- закликали перші мудрєці-філософи, але вони ж і констатували, що найважче - це знайти міру в усіх речах. Визначення міри між протилежними тенденціями -завжди складний пізнавальний процес, який вимагає постійної ін­телектуально-вольової напруги. Саме тому реалізація ідеалів при­родно-правової парадигми в соціальних відносинах неминуче пере­дбачає дію гносеологічних констант морально-етичного походжен­ня, гносеологічну дію ціннісної регуляції поведінки. Автоматичне виконання моральних норм саме тому неможливе, що вони самосу-перечливі за своєю природою і вимагають пізнавального розв'я­зання у формі виявлення оптимальної міри поведінки як специфіч­ного зняття антиномічності егоїстично-альтруїстичної конструкції добра, блага, справедливості.

Не менш суперечливими як у гносеологічному, так і в екзисте-нційному плані є постулати протилежної позитивістсько-догма­тичної правової парадигми. Неявно прийнятою вищою цінністю тут є закон, норма, встановлена сувереном, державою, і вона вимагає абсолютної покори і виконання, навіть якщо й здається комусь не­справедливою. Без верховної сили закону неможливий правопоря­док. "Закон є закон", "Навіть нехай усе загине, а залишиться закон" - ось головні принципи даного праворозуміння. Підставою для та­кого возвеличення закону, який повністю ототожнюється з правом, є висновок про те, що дійсним правом може бути тільки така нор­ма, яка прийнята або встановлена вищим законодавчим органом, сувереном, державою. Всі інші варіанти норми не відображають

¹ Скрипник А.П. Моральное зло в истории этики и культуры, - М.: Политиздат,
1992.-С. 12.

² Фрагменты ранних греческих философов. Часть I. - М.: Наука, 1989. - С. 92-93.

³ Жуков Ю.М. Ценности как детерминанты принятия решения: Социально-
психологический подход к проблеме // Психологические проблемы социальной регуляции
поведения. - М.,1976. - С. 254-277.

загальновизнаної тенденції, не можуть максимально врахувати усі наявні в суспільстві інтереси і тому не можуть бути законними. Гносеологічна впевненість прихильників вказаної схеми грунтуєть­ся на тому, що процес постійного офіційного прийняття норми роз­глядається як такий, що дає гарантовано правильне, до того ж єди­но можливе рішення. Будь-яке інше рішення повинно було б прой­ти ті ж етапи перевірки і тому рано чи пізно заблоковане, оскільки прийнятим виявилося все ж таки дане, а тому й правильне рішення. Норма права, що виникла як результат складної пізнавально-аналітичної роботи суспільства (аналіз соціальних деформацій, диспропорцій та їх причин, виявлення засобів їх усунення тощо), сформульована і прийнята нарешті у формі закону, тепер постає істиною в останній інстанції, на яку всі повинні орієнтуватися, ви­користовувати її як критерій правильності своєї діяльності та стра­ждати (санкція), коли вона цій істині не відповідає. Закон стає не просто істиною, а саме абсолютною істиною. Тобто в основу вер­ховенства закону знову ж таки кладеться його істинність і справед­ливість як результат легітимно діючого механізму виявлення і за­кріплення корисної для суспільства обов'язкової моделі поведінки. Але що є абсолютною цінністю й абсолютною істинністю за­кону? Абсолютне ніколи не можна сформулювати остаточно. Аб­солютне не терпить абсолютних формулювань. Абсолютне це мета, яка досягається, але ніколи не можна сказати, що вона досягнута. Остаточне формулювання абсолютної істини одразу ж робить її хибною. Тому що істина динамічна за своєю природою. Статика автоматично нищить істину. Ставши нормою, юридичною догмою, право не може не вважати себе істинною нормою, нормою-ютиною, інакше кому вона потрібна і хто її забажає виконувати, знаючи, що вона заздалегідь хибна норма. Норма, щоб бути нор­мою, повинна стати істинною нормою, а отримавши статус істин­ної, вона зраджує істинності, стає хибною нормою, стає хибністю, й отже, перестає реально бути нормою. Норма це статика, а норма-істина це статика істини. Що може бути більш хибним, аніж стати­ка істини?! Основна гносеологічна вада юридичної догми вже в тому, що вона завжди постає як істина, і все інше, як неістинне, має підганятися під неї. У догмі зупиняється пошук істини, і це вже ро­бить її принципово неістинною по відношенню до мінливого, ди­намічного світу, який перебуває в постійному розвитку і саморозк­ритті. В такому світі істина не може бути незмінною, істина теж розкривається і розвивається. Тому юридична догма до певної міри суперечить світові. Вона є способом пізнання світу, в глибинній основі своїй протилежним світові, що розвивається. Сила догми

поширюється на певний час і на обмежений простір. Кожна норма і
має свій просторово-часовий континуум і ним обмежує свою владу, і
В дискретно-континуальній антиномії буття догма абсолютизує!
момент дискретності й протистоїть континуальності, вона є істина- і
дискретність і водночас - континуальна хибність..;

Отже, норма, закон, юридична догма, які в позитивістсько-j правовій концепції приймаються як абсолютні цінності, неминуче-' призводять до гносеологічної антиномії: закон, стверджений як істина, \ зупиняє в статичній схемі пізнавальний процес і тому автоматично;? перестає бути істинним, а неістинність не є характеристикою закону. •• Суперечливість юридичного позитивізму як типу праворозу- і міння з погляду прийнятих ним основних цінностей проявляється І не тільки в гносеологічному, як зазначалось, айв екзистенційному плані. Це видно з абсолютизації ролі тієї ж догми, норми в структу­рі законодавства, в житті суспільства і окремої людини.

Людина справді не може існувати без норми. Водночас норма -це те, що суперечить самій природі людини як творчої істоти. При­чому мається на увазі не тільки норма у вузькому розумінні - норма права,¹ а норма взагалі, моральна норма, естетична, релігійна, нор­ма як порядок, правило поведінки, спосіб життя, як циклічність, закономірність, як необхідність узагалі.² Норма - це основа, "дім" людського існування, але вона ж і "в'язниця", гальмо людського 1 розвитку. В цьому проявляється антиномічна природа нормативно- | сті взагалі та права, як найбільш аутентичної її реалізації, зокрема.

Людина має екзистенційну потребу в нормі.³ Через норму лю­дина рятується від самотності, від чужого середовища, в якому во­на опинилася фактом свого народження. Сприймаючи норми зов­нішнього світу, роблячи їх своїми, людина зливається з цим світом, живе тепер не тільки в ньому, але й разом з ним. Чим більше сприйнятих норм, тим більша адаптація до світу, тим вищий сту­пінь онтологічної заангажованості. Анормативність - шлях до са­мотності. Норма це спосіб залучення людини до соціального життя, спосіб включення її в роботу суспільного організму. Тому норма -це запорука стабільності, надійності існування - саме на цьому на-полягяють позитивісти. Норма - це захист людини. Особливо пра-

¹ Gizbert-Studiiicki Т. Konflikt dobr і kolizja norm // Ruch praw., ekon. і socjol. - W-wa, 1989.
-R.51,z. 1. -S. 1-15.

² Бобнева М.И. Социальные нормы и регуляция поведения. - М.,1978; Пеньков Е.М.
Социальные нормы - регуляторы поведения личности. Некоторые вопросы методологии и
теории. - М.,1972; Лдахов В.Д. Социальные нормы: философские основания общей теории. -
М.: Мышь, 1985.

³ Сансгейн К.С. Об экспрессивной функции права // Констятуц. право: восточноевроп.
обозрение. - М.; Чикаго, 1996. - № 2. - С. 36-42.

вова норма, як захист уже в безпосередньому розумінні, в емпірич­ному бутті людини. А звідси норма - це спокій, точніше, момент відносного спокою в абсолютному потоці руху. Більше того, коли всі ці аспекти норми реалізуються, вона починає сприйматись як велике благо, як радість, починає приносити насолоду. Тоді норма усвідомлюється як шлях до радості. Сама норма тепер є радість.

Але радість, ця не безхмарна. За нею завжди приховується стра­ждання;. Людина інтуїтивно відчуває цю загрозу страждання і в самій ноомі. Так норма починає плутати людину, часто стає її пасткою. Спочатку норма стає засобом, за допомогою якого людина приєдну­ється до суспільства і починає користуватись його благами. Посту­пово складається помилкова настанова: чим краще і сумлінніше ви­конуєш прийняті в суспільстві норми, тим більше отримаєш. Однак виходить зовсім навпаки - абсолютне дотримання норм тільки збільшує страждання. Ще з римськіх часів відомо, що summa jus пе­ретворюється в summa injuria. Людина не може зрозуміти, що є при­чиною її страждань, адже вона нормальна, правильна, відповідальна, виконує закон, а їй "не воздається". Покинути ж норму страшно.

Так більшість людей починаються й закінчуються нормою. Вони залишаються задоволені тим, що дає їм норма, і перестають претендувати на більше, ніби інтуїтивно передчуваючи, що за ме­жею норми лежить страждання, осуд, критика, заздрість і протидія.

Але разом з тим за межею норми відкривається і світ свободи. І треба вирішувати, що дорожче - законне, надійне матеріальне благо чи насолода (і страждання) позанормованої свободи? Фром-мівська "втеча від свободи" має не тільки екзистенційний, але і юридичний зміст - це страх порушити загальноприйняту норму, визнану догму права, що з необхідністю тягне за собою осуд, а по­тім уже страх "чистого повітря свободи", від якого, "п'яніючи", можна втратити свідомість.¹1 людина залишається в межах норми, зраджуючи своїй власній творчій природі.² Проте, відомо, що спра­вами закону неможливо сягнути Духу. "Жодна людина справами Закону не буде виправдана!" (Гал. 2:16).

Людина починається поза нормою. Але тільки тоді, коли вона сприйняла і подолала її в собі, а не відкинула, коли переросла; а не зневажила норму. На певному етапі норма починає "зв'язувати"

'БычкоИ.В. Познание и свобода. -М.:ИПЛ, 1969. -С. 140-158.

² Сперанский М.М. О свободе и рабстве // Русская философия права: философия веры и нравственности. (Антология). - СПб.:Алетейя,1997. - С. 43-45; Левищлш С.А. Трагедия сво­боды.- М.: Канон, 1995; Kowalski J. Prawo a wolnosc indywidualna і spoteczna // Roczniki nauk spolecznych. - Lublin, 1994/1995. - T.22/23. - S. 117-126; White M. The question of free will: a holistic view. - Princeton Univ. Press, 1994.

людину, протистояти прояву її особистості. Адже норма підводить усіх, таких різних, під одне загальне правило. Норма хоча й збли­жує з іншими людьми, але вона й нівелює людину і цим пригнічує її особистісну природу. Особистість завжди позанормована, поза­межна. Вона тому й особистість, що через творчу самореалізацію трансцендує себе, виходить за межі сталого й тим відрізняється від загального рівня. Творчість можлива тільки через свободу.¹ Твор­чість є породженням нового, того, що не було ще ніколи, не зв'я­заного ще ніякими нормами. Норма ж заперечує цю свободу і тому протистоїть творчості та розвитку особистості.

Норма захищає людину для того, щоб забезпечити и свободу і створити умови для творчої самореалізації, і водночас проти­стоїть її намаганням вийти за межі норми в процесі створення принципово нового і позанормативного, яке складає саму сутність творчості та самореалізації.

Отже, ми бачимо, що, з одного боку, самосуперечливість при­родно-правової та позитивно-правової парадигми робить їх віднос­но тотожними і в такий спосіб створює певні передумови для їх концептуального об'єднання в цілісному, єдиному епістемологіч-но-правовому процесі. А з іншого - самі цінності, які й зумовлю­ють суперечливість вказаних напрямків, за своєю природою явно гносеологічного походження і тому вимагають для розв'язання цих суперечностей суто пізнавальних засобів. Яких саме - ми розгляне­мо після того, як побачимо, що не тільки в межах згаданих концеп­цій, а й на загальносоціальному рівні праву властиві аксіологічні виміри, які також зумовлюються напруженою динамікою гносеоло­гічних процесів.

Стан права є опосередкованим критерієм розвитку культури.² Низький рівень нашої правової культури свідчить про несубстан-ційшсть, слабкість і недієвість цінностей, що лежать в її основі. Це можливе лише за умови, коли культура народу тільки формується або коли їй було нав'язано систему цінностей, неадекватних аутен­тичній самосвідомості народу, його глибинному архетипу мислен­ня, колективному несвідомому (за К.Юнгом).

Право є специфічною формою вираження культури в реальних суспільних відносинах так само, як філософія є концентрованою формою вираження культури у сфері духу. Нестабільність правові­дносин свідчить про нефундаментальність культурних імперати-

Бердяев Н.А. Философия свободи. Смысл творчества. - М: Правда, 1989.

Branscoinb A.W. Law and culture in the information society // Inform, soc. - N Y
1986. - Vol. 4, N 4. - P. 279-311; Krskova A. Pravna kultura // Pravny obzor. - Br 1986 -
Roc. 69, с l.-S. 21-33. '

вів,¹ що панують у суспільстві, які тільки певним чином торкають­ся, але не зачіпають сутності, не впливають на функціонування са­мого механізму правового регулювання.

Ефективність права, правового регулювання визначається рів­нем розвитку правосвідомості. Правосвідомість же суб'єкта є пря­мим результатом дії культури, впливу всього потенціалу духовнос­ті суспільства.² Саме правосвідомість є тією визначальною ланкою, оптичним фокусом, через який культура здійснює свій вплив на право і реальні правовідносини в суспільстві. Правове виховання є лише малою часткою б процесі формування правосвідомості осно­вний же тягар в її розвитку бере на себе культура в цілому. Вона або справляється з цим завданням, або ж, у протилежному випадку, на суспільство чекає період свавілля, хаосу і безправ'я.

Видатний філософ права І.О.Ільїн стверджував ідею релігійної природи правосвідомості, а релігійні почуття вважав основою пра­вомірної поведінки, оскільки вони, по-перше, побудовані на повазі до чогось вищого, абсолютного, а по-друге, вони духовні за своєю природою і постають у кінцевому підсумку як "певна духовна дис­циплінованість інстинкту, яка викликає в ньому живе відчуття від­повідальності й надає йому певного відчуття міри у всіх соціальних проявах людини".⁴ Атеїстичність ідеї "розвинутого соціалізму", таким чином, повню мірою пояснює тодішню деформацію права і правовідносин, подолання якої, очевидно, внесе свою частку у від­родження нацональних релігійних традицій. Однак релігія не одна відповідальна за стан права у суспільстві, вона є лиш елементом культури, яка за своєю природою - явище системне.

Культура впливає на право настільки, наскільки вона системна.⁵ Про асистемність, "розірваність" культури нації свідчить її недіє­вість і хаотичний характер впливу на право. Право як фактор свідо­мості є результатом свідомої дії культури. Звідси випливає наступ-

¹ Петрова Л.В. Аксиологическая функция правовой культуры в системе средств право­вого регулирования // Пробл. соц. законности. - Харьков, 1988. - Вып. 22. - С. 4044.

Остроумов Г.С. Правовое осознание действительности. - М.: Наука, 1969; Петрова Л.В. Правовая форма общественного сознания: социально-философский аспект. - Харьков, 1987; Покровский И.Ф. Формирование правосознания личности. - Л., 1972; Потолейко Д.А. Правосознание как особое общественное явление. - К., 1970.

³ Уразаев Ш.З. Воспитание правовой культуры // Обществ, науки в Узбекистане. - Таш­кент 1987.-№ 3. - С. 37-45.

Ильин И.А. О монархии и республике // Собр. соч. в 10-ти томах.- Том 4. - М.: Русская книга, 1994. - С. 449; див. також: Ильин И.А. О сущности правосознания // Там само. - С. 149-414.

⁵ Сальников В.П. Правовая культура общества: понятие и структура // Вопр. теории государства и права. - Саратов, 1986. - Вып. 7. - С. 44-54; Молчанов А.А. О понятии и' структуре правовой культуры // Изв. АН КазССР. Сер.обществ. наук. - Алма-Ата, 1986. -№ 6. - С. 59-66.

ний важливий принцип: наскільки системна культура, настільки ж системне й право. Правова система суспільства є вольовим відобра­женням системності його культури. Хоча система права і система законодавства є наслідком цілеспрямованої систематизатороької дія­льності людини і відносно незалежні від правової системи, яка знач­ною мірою відображає систему культури, однак у разі суперечності правової системи й системи законодавства, остання стає просто не­дієздатною і неефективною. Отже, система культури істотно визна­чає характер правової системи, яка включає всі правові явища суспі­льства, а вона через певну ієрархію галузей, підгалузей та інгаститу-тів права - систему права й систему законодавства.

Та право не є лише пасивним відображенням чи індикатором стану культури. За певних умов і на певному етапі розвитку суспі­льства право саме може стати істотним джерелом розвитку культу­ри. Здатність права бути детермінантою розвитку культури випли­ває зі специфіки його функціонування у певному соціумі. Ця спе­цифіка проявляється в санкціонованому державою впровадженні в суспільні відносини культурних, цивілізованих форм взаємодії, норм поведінки, підкріплених моральними нормами і застрахова­них державним примусом і тим же моральним осудом.

Право сприяє розвитку культури також тим, що за допомогою тільки йому властивого специфічного механізму правореалізації стає на перешкоді асоціальних, антикультурних явищ через право-забороняючі норми і, навпаки, через правозобов'язуючі та право-дозволяючі норми сприяє виникненню нових і розвитку існуючих паростків культури і цивілізованих форм співіснування людей.

Розвиток права є розвитком ідеї свободи і справедливості й у цьому розумінні розвиток права є розвитком культури? Адже сво­бода і можливість творчої самореалізації людини є також фунда­ментальними засадами і принципами культури. Отже, свобода є точкою перетину культури і права і будь-яка її деформація, недо­розвиненість, стагнація призводить до обмеження свободи. А віко­вічна боротьба людства за розширення свободи слугує невичерп­ним джерелом розвитку і культури, і права.

Семитко А.П. Развитие правовой культуры как правовой прогресс- Екатеринбург, 1966; Сергеев А.П. Культурные ценности как правовая категория // Изв. вузов. Правоведе­ние. - Л., 1990. - № 4. - С. 42-52; Dobrinescu I. Dreptatea si valorile oultarii. - Buc • Ed Acad rom.^1992.

Наумов А.В. О законодательной и правоприменительной оценке социальных ценнос­
тей, охраняемых уголовным законом // Актуальные проблемы уголовного права. - М., 1988. -
^«5±~$7.... ■

±$7.... ■

³ Wieactar Ж.EuropaischeRedbtskultur//Europe: Horizonte derHoffimng. - Graz etc., 1983. -S. 127-155.

Однак право в системі культури може поставати як цінність і як антицінність.¹ Типовим для більшості наукових досліджень є таке вивчення права, яке заздалегідь приймає за аксіому позитивну цінність права і вже на цій постулятивній основі розглядає струк-турні> функціональні та інші особливості природи права. Проте по­зитивна соціальна цінність права є такою "аксіомою", яка ще сама потребує обгрунтування, в усякому разі, реального теоретичного аналізу.² Суспільство і право - взаємопов'язані й відносно незале­жні динамічні системи, які перебувають між собою у відношенні гармонійної взаємодії, стимулюючи розвиток одне одного, і у від­ношенні протидії, гальмуючи еволюційні процеси розвитку вказа­них систем. Саме в останньому випадку право може поставати як антицінність з точки зору своєї загальної значущості.

Антицінність права може проявлятися в чотирьох основних формах. Як пасивний елемент соціальної системи, який суспільство використовує в своїх цілях, право може:

1) бути використаним у так би мовити антиправових цілях, ко­
ли державою приймаються неправові закони, антинародні норма­
тивні акти, що нехтують правами людини;

2) свідомо не використовуватися для реалізації справедливості
внаслідок відповідної зацікавленості певних соціальних прошарків
чи особистих інтересів окремих індивідів, груп, наділених владою.

Як відносно незалежна самостійно функціонуюча органічна система, яка сама активно може впливати на розвиток суспільства, право може:

3) опираючись на принципи стабільності й авторитету закону,
стояти на заваді правового оформлення необхідних соціальних змін;

4) навпаки, "перерегулювати" в нормативному плані певні со­
ціальні відносини і цим завдати шкоди їх природному, органічному
розвитку.

На різних етапах соціальної динаміки ціннісні й антиціннісні властивості права постійно змінюються в своєму силовому співвід­ношенні, хоча їх перманентне й одночасне існування характерне для суперечливої, антиномічної природи права. Як правило, анти­ціннісні властивості права не афішуються, не підкреслюються, а інколи через турботу про високий соціальний авторитет права про-

¹ Алексеев С.С. Общая теория права. Курс в двух томах. Том І. - М.: Юр.лит., 1981. - С 99-102; Сурилов А.В. Теория государства и права. - К - Одесса: Вища школа, 1989. - С. 273-278; Рабинович ПЛМ Социалистическое право как ценность. - Львов: Вища школа, 1985; Проблемы ценностного подхода в праве: традиции и обновление. - М., 1996; Мамут Л.С. Государство в ценностном измерении. - М.: Норма, 1998.

Dundic М. Pqjam pravne vrednosti // Arh. za pjavne і drustvene nauke. - Beograd, 1987. -Knj. 43, N 3/4.-S. 445-453

сто приховуються. Навіть коли усвідомлюється іманентна природа антиціннісних аспектів права, на тлі його загальної позитивної со­ціальної значущості, вважається, що увагу їм слід приділяти лише настільки, наскільки вони перешкоджають досягненню позитивних цілей розвитку суспільства. Але такий підхід, на наш погляд, ігно­рує можливість перспективного прогнозування ефективності права, вкрай важливого під час здійснення докорінних соціальних ре­форм, експериментів у сфері економічного розвитку.^]

Науковість такого прогнозування може бути забезпечена з урахуванням, по-перше, закономірностей соціальної динаміки на різних етапах розвитку суспільства, а по-друге, співвідношення дії ціннісних аспектів права з особливостями кожного з таких етапів. У такому випадку стає очевидним, що для одних етапів соціального розвитку характерне домінування позитивних, а для інших - нега­тивних властивостей права. Негативні аспекти права найбільш ре­льєфно проявляються в перехідні, екстремальні періоди розвитку суспільства у формі "правових витрат виробництва", або ж, навпа­ки, - у періоди повної соціальної стагнації. Тоді право викликає максимально можливу негативну реакцію в суспільстві. Для періо­дів стабільного, оргашчно-еволюційного соціального розвитку ха­рактерне домінування ціннісно-позитивних властивостей права.

Особливості ціннісно-антиціннісної динаміки права виразно проявляються в нинішній період розвитку України, на стадії пере­ходу її до ринкових форм економічних відносин. Сили, які в кінце­вому підсумку зацікавлені в їх розвитку, користуються відсутністю збалансованої системи правового регулювання цих відносин. За­гальним наслідком адекватно неврегульованої дії цих сил може бути певна соціальна дестабілізація, поглиблення економічної кри­зи. З іншого боку, сили, які протидіють з позицій певних інтересів розвиткові ринкових відносин, використовують як аргумент деякі негативні наслідки діяльності підприємницького сектора для при­йняття відповідних нормативних актів, що стають на перешкоді розвитку ринку.² Хоча вказані дії офіційно мотивуються як юриди­чний спосіб уникнення дестабілізації економіки, насправді вони лише подвоюють негативний вплив і оцінку права: через законо­давчу протидію об'єктивній соціальній потребі в розвитку ринкової економіки до культивування уявлень про право як державну форму відчуження свободи взагалі.

¹ Гаврило» О.А. Стратегия правотворчества и социального прогнозирования. - М., 1993.

² Прозоров В.Ф. Качество и эффективность хозяйственного законодательства в условиях

рынка.-~М., 1991.

У будь-якому випадку негативні наслідки правового регулю­вання, які містять у собі небезпечні тенденції соціального розвитку, неодмінно викликають гносеологічної природи реакцію, пов'язану з приведенням наявної ситуації у відповідність з прийнятими у су­спільстві цінностями та ідеалами. Задіюється складний механізм правового пізнання, в якому ціннісні елементи відіграють чи не найважливішу роль, утворюють самостійні аксіологічні константи гносеологічно-правового процесу. В цьому процесі не тільки право вдосконалює юридичну техніку, процедурні методи оперування з відповідним матеріалом, але й самі правові цінності уточнюються, змінюються, інколи переоцінюються. Дія вказаного механізму, за­вдяки якому і знімаються епістемологічного плану суперечності природно-правової та позитивно-догматичної парадигм, а також вказані загальносоціальні проблеми ціннісного виміру, найбільш концентровано проявляється у функціонуванні норми права як його первинної клітини і субстратної основи.

Правова норма завжи є результатом певного ціннісного став­
лення до навколишнього світу. В ній, по-перше, захищаються оче­
видні соціальні й людські цінності, вже підтверджені практикою, а
по-друге, закріплюються (інколи нав'язуються) цінності, які ще
повинні реалізуватися в соціальних відносинах. Іншими словами,
норма права завжди постає як пізнавальний результат, результат
оцінювання певної соціальної дійсності як позитивної чи негатив­
ної, з одного боку, і як засіб оцінки, оціночний критерій поведінки
суб'єктів як правомірної чи неправомірної - з іншого. Тобто в будь-
якому випадку норма права постає як оціночний пізнавальний про­
цес. Аксіологія, як наука про цінності,² особливо аксіологія права
як наука про ціннісну природу права, правові цінності та право як
цінність, стають невід'ємною складовою гносеологічно-правового
процесу. Не випадково Н.Неновські зауважує: "Гносеологічна про­
блематика права відносно самостійна щодо його аксіологічної про­
блематики. Однак результативно вивчати їх можна тільки у взає­
мозв'язку".³ Більше того, "у пізнанні правової дійсності неможливо
обійтися без ціннісного підходу"..

Норма права у більшості випадків постає як соціальна й індиві­дуальна цінність, але не завжди. Вона може відігравати і роль анти-

¹ Воскобигова Л.А. Гносеологический и аксиологический аспекты доказывания // Ак­
туальные проблемы судоустройства, судопроизводства и прокурорского надзора. - Ы.,
1986. - С. 96-104.

² Каган М.С. Философская теория ценности. - СПб.: ТОО ТК {(Петрополис», 1997.

³ Неновски Н. Право и ценности. - М.: Прогресс* 1987. - С. 43.

⁴ Там само.-С. 35.

цінності, суперечити природі й інтересам суспільства чи особистості. Більше того, вона ніколи не може водночас оцінюватись як абсолют­на цінність чи антицінність. Це випливає з того, що у правовій нормі знаходить свій гносеологічний вираз суперечливість належного й наявного, належного та сущого, що інколи набуває антиномічного характеру. Дискусії про співвідношення належного й наявного, на­лежного та сущого в структурі права, ініційовані ще Кантом, а саме його протиставленням теоретичного й практичного розуму, підхоп­лені неокантіанцями і Г.Кельзеном, тривають і нині, будучи однією з фундаметальних проблем аксіології права.¹

Дійсно, норма права - це завжди належне, це те, як ми повинні себе поводити в певній ситуації, щоб досягти певних цілей. Але звідки береться належне норми? Воно є відображенням тих ціннос­тей, які суспільство визнало для себе як цінність. У належному від­бувається суперечлива зустріч минулого і майбутнього з потреб людини й суспільства. Минуле - це, так би мовити, абсолютно на­лежне, це винайдені і вже перевірені практикою ефективні способи поведінки, вони постають як знання, в яких сконцентровано істо­ричний досвід людства. Майбутнє - це належне, виведене як проти­ставлення негативної оцінки певної соціальної дійсності, воно те­пер постає ідеалом, метою суспільства. Але це скоріш відносно на­лежне, оскільки в дійсності його (ідеалу) ніколи не існувало і немає впевненості в його істинності. Норма права в даному випадку постає своєрідним гносеологічним розвідником майбутнього, соці­ологічним експериментатором, критерієм істинності прийнятих цінностей. У такому розумінні нормативно належне як породження минулого і майбутнього породжує напружену гносеологічно-пра­вову антиномію. Належне, зумовлене минулим досвідом, не може бути однозначно придатним для нових, змінених соціальним роз­витком ситуацій. З абсолютно належного воно перетворюється спочатку на відносно належне, а відтак - і на зовсім неналежне, в антицінність. Належне, зумовлене ідеалами майбутньої гармонії, ще не є абсолютно належним, оскільки не підтвердило своєї істин­ності, тобто воно, як і належне, породжене минулим, є відносно належним. Водночас право, щоб забезпечити стабільність у суспі­льстві, наказує виконувати норму як істинну норму, як обов'язкову

схему поведінки. Отже, виходить, що в нормі концентрується на­лежне, яке є водночас гносеологічно необгрунтованим належним, тобто неналежним, адже тільки істина породжує обов'язковість.

Постійне розв'язання даної аксіо-гаосеологічної антиномії норми права є тим пізнавальним механізмом, за допомогою якого долаються крайнощі природно-правового та позитивно-догматичного підходів у розумінні сутності права. Функціонування ж права у цьому випадку постає як гносеологічне балансування між належним і сущим, ціннос­тями і реальністю, в якому аксіологічні фактори відіграють роль необ­хідних консп^шт епістемологічного процесу праворозвитку.

¹ Канти кантианцы. - М.: Наука, 1978. - С. 155-163; Савальский В.А. Основы филосо­фии права в научном идеализме. Марбургская школа философии: Коген, Наторп, Штаммлер и др. - T.I. - М., 1908; Чистое учение о праве Ганса Кельзена. - С. 51-52; Баранов В.М. Ис­тинность норм советского права. Проблемы теории и практики. - Саратов: Изд-во Сарах ун­та, 1989. - С. 61-68; Петрова Л.В. Фундаментальні проблеми методолога права: філософеько-правовий дискурс. - Харків: Право, 1998. - С. 68-221.

MmflH

ГЛАВА 9