I ■ І ,| -і

130

інакше свідчило б (як показник) про реальне відставання у пра вому відношенні від середньосвітового рівня. Для права характері! досить схожа властивість закономірної взаємодії з соціаль економічним розвитком у країні, як це спостерігається стосов вже зазначених інформаційно-комушкаційних систем: випере^ ючий розвиток права "підтягує" до відповідного рівня соціальь економічні процеси, активізація ж останніх потребує відлові; права. Сам же процес уніфікації національної правової сис наближення її до загальноприйнятих світових схем завжди в* досить складної і напруженої пізнавальної роботи. І вона ніколи; перетвориться на суто технічну роботу, оскільки повна уніфії національних законодавств взагалі принципово неможлива. саме національна константа є тим первинним природним лом, який і визначає культурно-історичну специфіку активних реотипів правові поведінки, забезпечує динамізм, цілісність і вї рішні джерела розвитку правових систем. Тому асиміляція родних правових стандартів є завжди інтелектуальним процесе концептуального і практичного пристосування їх до вже приі і випробуваних національних форм поведінки. Правові процес уніфікації завжди пов'язані з ломкою вже сталих і звичних < типів, тому сприймаються досить хворобливо національною праві свідомістю. Але ж якщо на мить уявити, що все законодавство! державі раптово замінено найсучаснішим, узгодженим з найбі; передовими міжнародними стандартами, то вочевидь, що воно| цієї ж миті й перестане працювати, залишиться тільки на оскільки не буде сприйняте національно й історично визначет правосвідомістю. Приклади таких невдалих експериментів, як дивно, вже існують.

Націоналізація міжнародного права у розумінні насичення го надбанням національних систем або уніфікація національне права як "підтягування" його до міжнародних правових стандар - складний і тривалий інтелектуальний процес, який неминуче вить низку суто теоретичних проблем, без розв'язання яких він ■; може здійснитися, тобто не може відбутись вказаного зближеі-різнотипних і різноякісних систем. Різноякісних тому, що в родноправових нормах основний наголос робиться передусім

¹ У деяких африканських країнах усі партії примусово поділялися на дві загально нальні, мабуть, за зразком американських демократичної і республіканської партій. Юдин Ю.А. Новое законодательство о политических партиях в странах Африки (Поли правовой анализ) // Государство и право. - 1992. - № 7. - С. 132.). У Південній Африці] більш полегшений варіант, римське право ще й досі використовується як субсидіарний і мативннй інститут. (Див. Дождев Д.В. Римское частное право. - М.: ИНФРА°М-НОРЇі 1996,- С 7).

уніфікації різноманітних конструкцій правових взаємодій з єдиною метою консолідації, об'єднання, інтеграції щодо відокремлених соціумів у єдиний результативний цивілізаційний процес. Основ­ним методологічним Засобом реалізацій даної мети тут може бути тільки використання логічної процедури узагальнення} виділення в індивідуальному спільних усім рис, максимальна елімінація націо­нальних факторів і розробка універсальної моделі взаємодій. У на­ціональному праві, навпаки, основною метою є індивідуалізація, соціально-історичне відокремлення та самовизначення як основний тсіб виживання серед інших націй, протистояння їм з метою само­захисту проти поглинання іншими націями, самоідентифікація як форма боротьби з процесами нівелювання більш потужними і роз­винутими національними стихіями. Правова індивідуалізація тому для окремої нації є її якісно визначеним способом виживання та існування. Вона постає історичною формою вираження й підтвер­дження самодостатності нації.

Узагальнення та індивідуалізація, звичайно, якісно протилежні тенденції правового розвитку. їх поєднання хоч і не проста справа, але й не безнадійна, оскільки вони взаємозумовлюють одна одну: без уні­версальних елементів індивідуалізація перетворюється на тупиковий шлях розвитку правової системи, а без національно-індивідуальних елементів вона втрачає енергетичні джерела свого розвитку.

На логіко-гносеологічному рівні також є підстави для збли­ження вказаних тенденцій. Індивідуалізовані форми правових кон­струкцій це не що інше, як ефективний пізнавальний засіб орієнта­цій в стихії історичного процесу соціальних взаємодій. Це спосіб найбільш оперативного реагування на запити сьогодення. Саме в такий спосіб аргументується принципова перевага прецедентної сис­теми права - вона найбільш мобільна у правовому розв'язанні зав­жди нових, динамічних соціальних конфліктів. Історія римсько права також показала надзвичайне значення принципу конкретності, емпі­ричної первинності правового казусу перед юридичною формулою. Остання має сенс, реальне значення тільки тоді, коли вона поро­джується практикою, будучи результатом узагальнення "живого" правового матеріалу. Преторські едикти є свідченням подібної пер­винної обробки емпіричного матеріалу юридичної практики.

Отже, момент індивідуалізації є водночас і гносеологічною ха­рактеристикою принципово важливого методу юридичного опану­вання соціальної дійсності, первинного пізнання реальних відносин у суспільстві, надання їм первинної правової форми. Така взаємодія

¹ Див.: Горский ДЛ. Обобщение и познание. - М.: Мысль, 1985. - С. 6.

132

права з соціальною динамікою на передових iff рубежах не моя відбуватись інакше, як в індивідуалізованій формі, оскільки нція завжди починає формуватися з окремих одиничних фактів Факт у своїй кількості формує тенденцію, тенденція - утворює кономірність. Остання в гносеологічному плані завжди є уза ненням одиничних фактів, тому стверджувати принципову лежність індивідуалізації та уніфікації не зовсім коректно: загалы-завжди є породженням індивідуального. Більше того, індивідуаль як первинне завжди є потенційною загрозою для загального, осв ки ніколи не перестає породжувати усе нові й нові юридичні казус які в будь-який час можуть просто не вписатися у рамки прийнято|| загального і істотно заперечувати його загальний статус.

Отже, як уніфікація є найважливішим пізнавальним інс ментом у розвитку права, виявленні його загальних закономірне тей і структур, індивідуалізація постає таким же важливим знаря дям опанування правової дійсності, що не тільки має право на іс вання, але й принципово не може ігноруватися. Тому, коли в народному праві є приклади неприєднання країн до певних договс рів, угод, конвенцій або неприйняття їх окремих положень, то це і завжди свідчить про їхню правову обмеженість і консерва Можлива ситуація, так би мовити, "вузькості" загальних міжнаро; но-правових положень, які принципово не охоплюють самодост національно визначені принципи права.¹ Підтвердженням цього загальна тенденція розвитку міжнародного права у напрямі роз рення і все більшого охоплення в своїх загальних принципах і нально-правових систем за рахунок формулювання принципов загальних постулатів правового співробітництва, які б по суті об грунтовували юридичну можливість включення максимальної: кості країн у сферу своєї дії.²

У процесі реалізації цієї мети об'єктивно активізується тендер нція постійного зіставлення правових принципів і

визначальних методологічно-пізнавальних напрямів, який найакти­вніше розробляється світовою юридичною наукою, і його основні завдання важко звести тільки до порівняння законодавств окремих країн. "...Здійснюється процес розмивання національного ізоляціо­нізму. Більше того, завдяки посиленню інтенсивності міжнародних обмінів у порівняльному праві відбувається поступове зближення різних бачень, що супроводжується відмовою від переконання у безпомилковості власних поглядів і більш гнучким підходом до сталих догм. Як наслідок цього, з'являється можливість дослідити фо^ми і процес формування правових інститутів, які розвиваються паралельно і, судячи з усього, за своїми власними законами".¹ Утворена соціальна ситуація диктує сьогодні необхідність теорети­чного зіставлення й аналізу вироблених людством юридичних форм, виявлення фундаментальних конструкцій і принципів за­гальносвітового рівня, які б "готували підґрунтя для створення наднаціональної всезагальної правової науки". Можна з упевненіс­тю стверджувати, що нинішній етап розвитку теорії права значною, якщо не повною, мірою визначатиметься результатами досліджень у сфері порівняльного правознавства, зрозумілогб не як зіставлення національних законодавств, а як теоретичний аналіз глибинних за­сад правової матерії. Теорія права у такому розумінні поступово зливається з сучасною компаративістикою як основною ареною розгортання теоретико-правового аналізу універсальних правових конструкцій і постулатів, експлікованих з різноманітного націо­нально-історичного надбання правового розвитку різних країн і національно-правових сімей.³

Більш інтенсивним соціальним фактором активізації теорети-ко-правових досліджень у царині компаративістики є політико-економічні процеси, які відбуваються нині в європейському розви­тку і характеризуються посиленою тенденцією об'єднання соціаль­но-економічних, політичних і культурних взаємодій країн, утво­рюючих європейське співтовариство. Якщо міжнародне співробіт­ництво є аксіомою для існування будь-якого сучасного державного утворення, то процеси європейської інтеграції постають специфіч­ним феноменом на тлі історичного розвитку міжнародних відносин останньої третини XX століття. Мова йде про своєрідну ідею опору

1982. -№ 11; Gordley J. Comparative legal research: its function in the development ofharmonized law // Amer. j. of comparative law. - Berkeley, 1995. - Vol. 63. - № 4. - P. 555-567.

¹ Цвайгерт К.,Кёгц Х. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права.
Том 1. Основы.- М.: Международные отношения, 1998. - С. 10.

² Там само. - С. 73.

³ Див.: Тихомиров Ю.А. Курс сравнительного правоведения. - М.: Норма 1996. - С
26-28.

И

американському та японському пануванню в світовій економічній і політичній системі та поверненні цієї ролі Європі, відродження ц| як епіпентра і лідера світових цивілізаційних процесів. Події євро-'?; пейської політики останніх десятиліть свідчать про значні успіх* витрачених зусиль на реалізацію даної ідеї - утворено Євросоюз відкриті кордони між багатьма державами, введена єдина грошові одиниця з символічною назвою "євро" і т.д. І якщо вказані прої й не суперечать загальгосвітовій тенденції розвитку міжнародно співробітництва, то самі собою постають специфічним фенол такого співробітництва, що характеризується особливою потужніс-;! тю його факторів, які в сукупності своїй утворюють інтенсивг соціально-історичну детермінанту сучасного розвитку правовк процесів загалом і правової теорії зокрема.

Виникнення Євросоюзу неминуче ставить питання про збли-^j ження правових систем держав - членів союзу. Те, що між ними істотні відмінності, видно з наявності на європейській територ принципово різнотипних романо-німецької, континентальної загальної, прецедентно!' систем права. Не випадкове, мабуть, не приєднання Англії до Євросоюзу, яке можна пояснити не консервативно-політичними мотивами, але й історично зумовле ною специфікою правового мислення. Романська, германська північна правові сім'ї також відрізняються низкою істотних особ-|| ливостей, які не можуть не породжувати певних проблем і непоро-1 зумінь правового характеру. Активізація європейських інтеграцій*! них процесів слугуватиме інтенсивним соціальним джерелом роз-чІ витку порівняльно-правових досліджень теоретичної спрямованос-і ті¹ з наміром виявлення і формулювання принципово загальних! концептуальних схем, придатних для практичного втілення в пра~ вовій практиці нового типу.

Отже, сучасний (умовно позначений нами як четвертий) розвитку права як гносеологічного процесу можна охарактеризува-1 ти як етап якісно нової дії соціально-історичної константи,.• пов'язаний із суттєвою інтенсифікацією на світовому та європейсь-1 кому рівні міжнародних економічних, політичних і культурних; зв'язків. Причини цієї інтенсифікації, розглянуті вище, значно зу-' мовили й особливості нинішнього етапу пізнавально-правового • процесу, пов'язані з максимальною нейтралізацією та нівелюван-* ням національного чинника в розвитку загальнотеоретичної конце- j

¹ Див.: напр.: Україна і Рада Європи: обопільне пізнання // Політика і час. - 1992. - № ' 11-12.

ппії права. Для порівняння зіставимо всі чотири етапи з погляду дії соціально-історичної константи:

1. Етап римського права - нагромадження різноманітного юри­дичного досвіду і переважно емпіричний розвиток права під безпо­середнім впливом інтенсивного розвитку соціально-економічних умов. Етап безпосередньої дії сощально-історичної константи.

2. Етап середньовіччя - латентний розвиток правової теорії на основі внутрішніх джерел концептуалізації та початок формування замкнутих національно визначених правових систем на основі зви-чаєвіго права. Етап опосередкованої дії соціально-історичної константи.' ■.'■ ■■; ■■■■■■ ■. •,■■..■■■■■. ■■ ■..■ ■■■ ■■-.■,■■•■', ■■■

3. Етап формування імперій і національно-правових ситем
XVII-XIX cm. (Новий час) - об'єднання тенденцій національно-
правового розвитку і теоретичних досягнень правової науки в об­
грунтуванні національних систем права сучасного типу. Етап на­
ціонально визначеної дії соціально-історичної константи.

4, Сучасний етап світової та європейської інтеграції - ін­
тенсифікація сощальяо-історичних факторів, що детермінують
потребу в порівняльних теоретико-правових дослідженнях, спря­
мованих на виявлення універсальних нормативних структур, зда­
тних концептуально асимілювати національно визначені правові
конструкції і виразити їх у загальнотеоретичній і загальноприйня-
тній формі. Етап національно індиферентної дії соціально-
історичної константи.

Логічно продовжуючи дану періодизацію, можна зробити пе­редбачення, що наступним етапом гносеологічно-правового проце­су (звичайно, під впливом відповідних соціальних чинників) буде виявлення фундаментальної ролі національних факторів як істот­них, концептуально-'Струкгурних детермінант правового розвитку. Адже в історії завжди спостерігалася періодичність зміни відповід­них хвиль націоналізму й інтернаціоналізму - чи то у формі хрис­тиянській, чи у комінтернівській, але сама гносеологічна схема на­ціональних форм структуризації правової дійсності до цих пір гли­боко не досліджена;

Як видно з наведеної ретроспективної схеми, на всіх етапах розвитку права соціальна детермінанта здійснювала значний вплив на пізнавальні процеси, що відбувалися у сфері правового мислен­ня. Історичні умови завжди безпосередньо чи опосередковано ви­значали попит на теоретичну розробку юридичних конструкцій, які рано чи пізно впроваджувались у сферу соціальної практики.

Така ситуація взаємозв'язку права з суспільством, у якому во­но функціонує, стало підставою для досить спрощеного марксист-

136

ського твердження про однозначну детермінацію права закоь відповідної соціально-економічної формації, до якої воно нале жить. По суті, марксистська концепція права є соціологізаторсь кою, оскільки розглядала його тільки як функцію суспільства: пра во породжується суспільством, обслуговує його функціонування^ отже, повністю визначається суспільством, до якого належить; во виникає разом із державою як знаряддя утримання в покорі сів, що експлуатуються, тому в комуністичному суспільстві, де буде класів, держава зникає, а право, як зазначав К.Маркс, "вивп рюється". Соціологічний редукціонізм є найхарактернішою рисе марксистського підходу до аналізу всіх явищ духовного-кул турного плану як прояв принципово матеріалістичної філософське позиції. І навіть коли він пом'якшується твердженням про те, економічні умови тільки в кінцевому підсумку визначають і вості різноманітних ідейно-теоретичних напрямів, течій і процесі то це явно не спрацьовує стосовно права як "надбудови", яке в і^ рархії соціальних взаємодій найближче (разом із політикою) роз| ташоване до економічного базису суспільства. Розглядати право самостійний і самодостатній духовний феномен у марксистськії традиції якось не було прийнято, що досить просто пояснюється основними класово-економічними постулатами. Очевидно, "право є частиною суспільного цілого. З цього цілком правил ьног теоретичного положення роблять однак неправильний методолог чний висновок, що право не можна вивчати ізольовано, бо частина залежить від цілого", - слушно зазначав Б.А.Кістяківський. І спра вді, якщо зіставити загальний історичний розвиток права з фав ним використанням правових інститутів у тому чи іншому конкре тному суспільстві, то виявиться ціла низка неузгоджених положеь марксистської концепції стосовно соціологічно редукованої прирс ди права. Наприклад, незрозуміло, чому юридичні конструкції розроблені в межах римського права, успішно використовувалися у'| буржуазну епоху, тобто в іншій соціально-економічній формації,| коли діяли вже якісно інші історичні чинники. Коли заперечити, що вказані рабовласницька та капіталістична формації однаково нале-| жать до типу експлуататорських, то як тоді пояснити використання! більшості універсальних, скажімо, цивільно-правових принципів і в| період так званого розвинутого соціалізму, який згідно з концепці­єю до такого типу формацій не відноситься? Питання риторичне,| оскільки саме собою вже натякає на існування певного типу праве

¹ Кксіяковский Б.А, Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. - М.: Изд-е М. и С. Сабашниковых; 1916. - С. 342.

вих положень, непідвладних ані часові, ані конкретним соціально-
історичним умовам. Саме на цій обставині зроблено акцент у при­
родно-правових концепціях, де, навпаки, повністю нівелюється
вплив соціальних чинників на розвиток і пізнання права, що, безпе­
речно, є протилежною крайністю.,

Звичайно, історичний розвиток суспільства неминуче впливає
на характер і форми правової практики і правового пізнання. "У
міру розвитку соціального знання, - зазначає М.І.Козюбра, - сту­
пінь вірності мотивації правових вимог зростає. Право більш висо­
кого історичного типу (якщо говорити про нього в цілому), звичай­
но, містить більше достовірного знання, втілюваного в "поясненні"
своїх вимог, ніж право, що віджило. Водночас було б невірно ста­
вити пізнавальний момент у праві в пряму залежність від розвитку
соціального знання". Тому й постає принципове питання про ме­
ханізм дії соціально-історичної константи у структурі пізнавальяо-
правових-процесів.,

Як ми бачили, в історії правові' думки пропонувалася ціла низ­ка пояснень дії цього механізму. По-суті, інтерпретація природи права у будь-якій філософсько-правовій концепції здебільшого зводилася саме до розкриття специфічного механізму взаємодії складових універсальної суперструктури «людина - право - суспі­льство». Оскільки взаємозв'язок суспільства і права очевидний (свідомо не беремо поки що до уваги в цій структурі роль людини), то саме він і вимагав принципової інтерпретації, перш ніж взагалі щось можна було говорити про право.

Переважну більшість концепцій права з точки зору інтерпре­тації ними динамічної структури «право - суспільство» можна по­ділити на три основні типи:

1) концепції, згідно з якими основною детермінантою право­вого розвитку є соціальні фактори. Це всі соціологічно-правові концепції, від чисто редукціоністських і до сучасних структурно-функціональних її різновидів. Сутність їх у тому, що очевидний факт прагматистського використання права як- знаряддя соціальної самоорганізації вважається незаперечною демонстрацією його со­ціального походження і соціальної сутності.² Поза потребами соці-

¹ Козюбра НЛ. Социалистическое право и общественное сознание.. к, 1979. - С. 90.

² Див.: Беккер Г., Боосов А. Современная социология права. - М., 1961; Боботов СВ.
Буржуазная социология права. - М., 1978; Карбонье Ж. Юридическая социология. - М, 1986;
Кудрявцев ВЛ., Казимирчук В.П. Современная социология права: Учебник для вузов. - М.:
Юрист, 1995; Кульчар К. Основы социологии права.- М.,1981; Подгерецкий А. Очерк соци­
ологии права. - М, 1974; Gurvttch G. Grundzuge der Soziologie des Rechts.- Neuwied a. R,1960;
Brian Z. Tanianaha. An Analytical Map of Social Scientific Approaches to the Concept of Law //
Oxford Journal of Legal Studies.- Vol.15.- № 4.- Winter,1995.- P.501-535.

J t ЯЛл, М і

уму немає і права як механізму їх реалізації. "Словом, усяке тивне право і, можливо, навіть в особливості приватне право, зви* чайно, завжди соціальне, - зауважує з цього приводу Е. Спекторсь кий - Ubi societas, ibi jus. Без суспільства немає права. І без права вірогідно, немає суспільства".¹ Право - функція соціуму, цим йог природа вичерпується;

2) концепції, згідно з якими право є самодостатнім прирос
ним феноменом і тому підкоряється власним закономірності
розвитку. Звідси випливає, що коли суспільство бажає зберег
свою цілісність і оптимальний характер розвитку, то воно пов*
но відповідати цим онтологічним законам права, або, прк
враховувати їх. Крім того, в процесі використання суспільство]*
права як інструменту соціальної організації, воно постійно вдс
коналювалось і ускладнювалось. Тому як духовний, культурний ij
теоретичний феномен уже давно досягло такого рівня, що йог<
розвиток визначається передусім внутрішніми закономірнос
незалежними від будь-яких соціальних потрясінь. Усі вчення да|
ного типу належать, звичайно, до прйродно-правових конце
права. їх розмаїття пояснюється тим, що сама природа права
зуміється по-різному - як психологічна, теологічна, екзистенції

і т.д.² Але спільним для них є те, що функціювання і розвитої права тут розуміється власне як його саморозвиток, а не як функ| ція якихось зовнішніх факторів;

3) концепції, згідно з якими і право, і суспільство є самості
ними і самодостатніми феноменами, але їх розвиток можливь
тільки за умови постійної взаємодії права з суспільством. Як праве
неможливе без суспільства, так і суспільство неможливе без права.1
Водночас вони остаточно не визначають одне одного і мають евс
власні онтології, субстанціально не перетинаються. Концепції да-|
ного типу є проміжними між означеними вище, оскільки своєрц
уникають притаманних їм крайнощів редукціонізму і догматизму/

¹ Спекторский Е.В. Юриспруденция и философия // Юридический вестник. -1913. - Кн. |
2.-С. 70.

² Див.: Ваттель Э. де. Право народов или Принципы естественного права, примен

к поведению и делам наций и суверенов.- М, 1960; Гроции Г. О праве войны и мира. Тр книги, в которых объясняется естественное право и право народов, а также принцип чного права.- М.: Ладомир, 1994; Нерсесянц В.С. Право и закон. Из истории правовых уче- ] НИЙ.-М.: НаукаД983; Новгородцев П.И. Психологическая теория права и философия естест- і венного права // Юридический вестник.- 1913.- Кн.З.- С.5-34; Четверний В.А. Современные \ концепции естественного права.- М.: Наука, 1988; Harris XW. Legal Philosophies.- London: I Buttenvorths, 1980.-P.6-23.

³ Див.: Ященко А.С. Синтетическая точка зрения в юридических теориях. -СПб, 1912; \
його ж: Опыт синтетической теории права. - Юрьев, 1912; Кистяковский Б.А. Социальные \
науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей теории права. - М., 1916- j
С.680-683; Кудрявцев В.Н., Васильев А.М. Право: развитие общего понятия // Советское]

Дійсно, в соціологізаторських і природно-правових.концепціях по-суті справи знімалося питання про механізм взаємодії суспільс­тва і права, адже в першому випадку право вважалось елементом суспільства і тому ототожнювалося з ним, а в другому - воно трак­тувалось як самодостатнє й існуюче незалежно від суспільства, от­же, і механізм їхньої взаємодії нічого істотного для права не визна­чав. Втрачалася сама потреба у виявленні такого механізму, оскіль­ки він вважався вторинним, похідним явищем, яке принципово не впливає на природу суспільстйа і права. Саме такий підхід і забез­печував методологічне поле для редукщоністського і догматичного тлумачення права. Інакше довелося б відповідати на такі фундамен­тальні питання: чому за відсутності потужних соціальних детермі­нант право все ж таки продовжує розвиватися в теоретичному плані, і, навпаки, чому найважливіші етапи у розвитку права все ж таки збігаються зі значними віхами історичного розвитку цивілізації?

Кожна із вказаних проблем має достатнє обгрунтування, може бути підтверджена численними фактами правового та соціально-історичного плану, тому істинність їх майже не викликає сумніву, але тількиу тому випадку, коли вони розглядаються окремо одна від одної. Більше того, взяті відокремлено, вони власне перестають бути проблемами, адже чудово за допомогою цих фактів пояснюю­ться соціологічною та природно-правовою концепціями.

Фундаментальна теоретична проблема виникає тоді, коли вказані властивості права розглядаються як притаманні йому од­ночасно, їх історико-фактографічне підтвердження Дає всі підста­ви для такого розгляду, але саме тоді й виявляється їх взаємовик-лючний характер. У цьому випадку властивість права розвиватися незалежно від суспільства і водночас бути зумовлювленим у своєму розвитку сощальними потребами нагадує відомі антиномії Канта, кожна зі сторін яких має достатнє обгрунтування, проте виключає іншу. Вказана соціально-правова антиномія в природ­но-правовій та соціологічній концепціях просто ігноруються шля­хом виключення однієї з її сторін.

Але така процедура елімінації методологічно необхідна для кожної з концепцій, оскільки, по-перше, вони не можуть у межах свого концептуального поля інтерпретувати факти, які просто по­яснюються протилежною концепцією, а по-друге, асиміляція поді­бних сторонніх фактів неминуче призвела б до руйнування власної теорії. Адже як може соціологічна концепція прийняти факт неза-

гос. и право.- 1985,- № 7.- С.3-13; Козлов В.А. Правопонимание и общая теория права: логи­ко-методологический аспект // Правоведение.- 1987.- № 6.- С.21-27; Общая теория права и государства / Под ред. В.В.Лазарева.-М.: Юрист, 1994.-С.92-94.

лежного теоретичного саморозвитку права, коли це суперечить ос­новному її постулату про однозначну соціальну детермінацію пра-!*| ва. А природно-правова концепція не пояснює факт соціальної заа-,1 нгажованості права, а критикує постійну невідповідність його по-"| зитивної форми ідеалам і цінностям природного права як автентич­ного, вимагаючи їх узгодження. Визнати соціальну зумовленість^ права для природно-правовї концепції означало б по-суті констату-1 вати вторинність духовно-ціннісних властивостей права, що речить її основній теоретичній інтенції.

Отже, непримиренність вказаних концепцій цілком пояснює-*] ться структурою соціально-правової антиномії, в якій можливе п слідовне обгрунтування лиш одного з її елементів, включення фактів протилежного методологічного типу неминуче руйнує всю* концепцію. Це свідчить про обмежений науковий статус вказа концепцій, послаблений евристичний потенціал їхньої методології/І зорієнтованої на фактографію певного типу. Вони можуть залиша-а| тисі раціональними і продуктивними тільки у сфері власної дигми, явища ж, які нею не охоплюються, постають як аномальні." Саме такі ситуації в методології науки завжди розцінюються показники назрілої необхідності розробки більш загальної концєп;» ції, яка б могла концептуально охопити і пояснити факти обох npofj тилежних підходів, продемонструвавши при цьому також власні евристичні можливості. Адже, як правило, розробляється безліч пояснювальних концепцій різного ступеня загальності, інколи сить цікавих та оригінальних, але коли мова заходить про прагма-„ тично-прогаостичні можливості, часто виявляється їх мінімальна*^ ефективність. Пояснювальна ж і прогностична функції теорії не-" від'ємні одна від одної,² адже емпіричній перевірці підлягають^ тільки конкретні нетипові передбачення теорії, які були немо у попередніх, більш вузьких теоріях. Таке підтвердження через сх-1 perimentus crisus тільки й свідчить про глибину пояснюва конструкцій теорії.³ Подібні тривіальні істини методології наукиі давно вже обгрунтовані в таких її відомих (уже класичних) напря- ' мах, як верифікаціонізм, фальсифікаціонізм та інших постпозитиві-j стських концепціях розвитку науки (К.Поппер, Т.Кун, І.Лакатос,^ С.Тулмін, М.Полані, П.Фейерабенд та ін.).⁴

¹ Кун Т. Структура научных революций. - М: Прогресе; 1977. - С. 69-95.

² Никитин Е.П. Объяснение- функция науки. - Ы.: Наука, 1970. - С. 217-238.

³ Поппер К. Логика и рост научного знания. - М,: Прогреве, 1983. - С. 225-229.

⁴ В поисках теории развития науки (Очерки западноевропейских и американских кон-,і
цепций XX в.). - М.: Наука, 1982; Никифоров А.Л. Философия науки: история и методоло-j
гия. - М.: Дом интеллектуальной книги, 1998.

Концепція, в якій механізм взаємодії суспільства і права має самодостатнє значення і раціональний смисл, тобто постає справж­нім регулятором, специфічною константою їх функціювання є зга­дана вище концепція третього типу. Саме вона здатна забезпечити несуперечливе пояснення не тільки ширшого кода історичних фак­тів правового розвитку, але й здійснювати на сучасному етапі до­сить відповідальні передбачення й прогнози щодо перспектив роз­витку української правової системи з погляду специфіки дії соці-ально-історичної константи правового пізнання.

*У чому ж полягає специфіка дії соціально-істрричної константи у зазаначеній проміжній концепції третього типу? Адже вона не зводиться ні до соціологічного редукціонізму, а ні до абсолютистсь­кого природно-правового ізоляціонізму. "Проміжність" її полягає саме в тому, що функціювання права в ній інтерпретується як залежне від дії, а точніше, взаємодії двох факторів - соціального і власне правового, соціуму і права як такого, як самодостатнього духовно-культурного феномена. Водночас, ні суспільство, ні право не можуть існувати одне без одного. Формою їх існування є саме взаємодія права і суспільства. Тільки така ситуація самодостатньої ідентичності й необхідного взаємопокладання може ставити і з необхідністю ставить онто-гносеологічну проблему механізму взаємодії вказаних фено­менів. Попередній історико-гносеологічний аналіз розвитку права дозволяє зробити висновки, що механізм дії соціально-історичної константи характеризується такими особливостями.

По-перше, основними детермінантами розвитку як соціуму, так і права є їх власні фундаментальні закономірності функціону­вання, що визначають специфіку цих феноменів і особливості їх історичної динаміки. Це означає, що незважаючи на постійну вза­ємодію суспільства і права, основними в їх розвитку все ж таки залишаються власні специфічні закономірності, які проявляються й визначають історичну долю кожного з них, відносно незалежну від зовнішніх впливів.

По-друге. Важливою властивістю взаємодії суспільства і права є здатність створювати умови для розкриття гуманістично-регулятивного потенціалу кожного з них, тобто реалізація своєрід­ної каталітичної функції стосовно одне одного, здатність забезпе­чити історично-конкретну експлікацію конструктивних можливос­тей соціально-правового розвитку. Ця властивість соціально-історичної константи є основною і гносеологічна сутність її поля­гає в тому, що суспільство в процесі функціювання періодично створює потужні пізнавально насичені проблемні ситуації, які для

142

свого розв'язання вимагають величезної пізнавальної напруги. Тобто в соціумі час від часу актуалізується гносеологічного плану проблематика, опанування якою визначає принципові шляхи J дальшої еволюції права і суспільства. "Тільки через історичне жить шлях до позаісторичного",- зазначав з цього приводу Г.Рік* керт.² Ситуації пізнавальної напруги в правовому розвитку, зумов лені соціальними факторами, саме і є найпотужнішими джерела розкриття евристичного потенціалу права. Соціум стимулює виток і фундаменталізацію правової теорії за допомогою інтен» фікації соціальної динаміки у конкретних історичних умовах, ви-«кликаних конкретними історичними обставинами. Подібна інтен^і сифікація є показником позитивної дії соціально-історичної kohc^s| танти на розвиток права, адже неможливі масштабні якісно прог сивні соціальні перетворення без відповідного правового заб чення, що відповідає характеру цих перетворень. Інтенсифіка соціального чинника ставить автоматично питання актуаль* відповідної правової форми, яка не може не зазнавати пев* трансформацій, аби стати релевантною щодо історичної ситуації Отже, соціально-історичний фактор може сприяти розкриттю коь цептуального, конструктивно-регулятивного потенціалу права, навпаки, перешкоджати цьому, коли регулятивні можливості пра використовуються для досягнення інших цілей; Як зазначалс можливий варіант і відносно самостійного еволюційного розві суспільства і права, коли вони за певних історичних обставин інтенсифікують розвиток одне одного.

Третьою особливістю дії соціально-історичного чинника є йо-| го властивість виконувати роль пасивного об'єкта впливу правов* конструкцій. Подібна ситуація спостерігається у випадках різкого* j послаблення дії власних соціальних факторів і необхідне "втримати" цілісність соціального організму передусім за рахунок| чисто правових важелів, які довели свою ефективність в інших іс торичних умовах. Тут право постає самодостатнім феноменом^ найважливішою функцією якого є соціальна, тобто функція забез-j печення Цілісності суспільства.

Отже, в підсумку ми маємо три характеристики дії соціальної історичної константи в гносеологічно-правових процесах. Усі во* залежать саме від взаємодії суспільства і права: у першому випадку ^ ця взаємодія зведена до мінімуму, в другому - соціум постає як ін-І тенсивний каталізатор правового розвитку, в третьому випадку!

право, навпаки, підтримує і стимулює суспільний розвиток. Як ви­дно, в усіх варіантах більшою чи меншою мірою присутній соці­альний фактор у певній конкретно-історичній формі, що дозволяє кваліфікувати його саме як константу правового розвитку, без якої він просто був би неможливим. Але при цьому очевидно, що дія константи не завжди однакова, не призводить до однакових наслід­ків, що, однак, зовсім не суперечить природі самої константи. Різ­номаніття наслідків зумовлюється історичними умовами її дії. Со­ціальна константа і діє як константа, наслідки ж визначаються кон­кретними умовами її реалізації, тому і треба її позначати саме як соціально-історична константа правового розвитку. Найбільш оче­видним її проявом є характер пізнавальної інтенсивності в структу­рі правових процесів, тобто ступінь зумовленості пізнавальної на­пруги при розв'язанні певних правових проблем. Розвиток права неможливо уявити без відповідного інтелектуального забезпечення, проте рівень його якості, динаміки і глибини великою мірою ви­значається дією соціально-історичної константи права.

Нерозривний зв'язок пізнавального і соціального аспектів пра­ва не залишився поза увагою теоретиків-правознавців. Так, проф. П. О. Недбайло зазначав, що "гносеологічний аналіз можливий тільки у поєднанні з соціологічним, адже специфіка відображення органічно пов'язана з особливістю права як соціального явища". Тому "єдність гносеологічного та соціологічного аспектів у дослі­дженні права вельми важлива для його пізнання і перетворення". З таким принциповим висновком важко не погодитись, але на сучас­ному етапі розвитку правової науки вказана проблема вже об'єктивно трансформується у питання про конкретні механізми взаємодії права і суспільства та гносеологічну природу цих взаємо­дій, їх аналіз показує, що пізнавальні процеси у праві є не­від'ємною, істотною складовою його функціювання та розвитку, конкретно-історичний характер соціуму, в якому він відбувається, зумовлює рівень інтенсивності, динаміки і глибини цих процесів.

¹ Недбайло П.Е, Объективное и субъективное в праве (к итогу дискуссии) // Правоведе­ние. -1974.-№ 1. - С. 16,17.

¹ Дюркгейм Э. Социология и теория познания // Новые идеи в социологии. - Т 2. Л
СПб.,1914.-С.27-67.

² Риккерт Г. Науки о природе и науки о культуре. - М.: Республика, 1998.-С. 29.

ГЛАВА 6

Політичні константи правового пізнання: природа держави та характер політичної науки

Сутність, предмет і завдання політичної науки випливають
розуміння природи держави. Кожна держава породжує власну по- \
літологію, своєю діяльністю виправдовує її, примушуючи саму по- 'і
літологію обґрунтовувати цю діяльність.¹ Теоретичні й тактико-1
практичні відхилення від цієї лінії взаємозв'язку між державою т
політологією не можуть мати істотного значення, оскільки супереч'^
чать історичній специфіці та національним особливостям розвитку";!
держави. Якщо немає в суспільстві ясного розуміння природи, чіт
кого образу власної держави, то не може бути в ньому й ефективної'!
політичної науки, адже політологія - це явище вторинне, службове/'
що, звичайно, не означає його соціальної недієздатності, Політоло- Щ
гія постає своєрідною конкретизацією механізму державотворення *
і не може суперечити національно та історично зумовленим Їн-*Щ
тересам самої держави, Навпаки, вона є і має бути найбільш ефек- 1
тивним засобом розкриття та реалізації політичної природи націот ^!'|
нальної держави. *

Службовий характер політології загалом не виключає її нау-< кового характеру, об'єктивності її методів пізнання політичних процесів у суспільстві, швидше передбачає їх. Адже тільки об'єк­тивний аналіз, по-перше, робить науку наукою, а по-друге, може забезпечити практичне використання отриманих результатів. Са­ме історична потреба в розвитку національної держави ставить на порядок денний пошук реальних і ефективних шляхів досягнення цієї мети, тому є абсолютна зацікавленість в отриманні об'єктив­ної інформації про політичний стан суспільства та його політичні перспективи.

Об'єктивність політології не виключає її ідеологічної природи. З усіх суспільних наук політологія найбільш ідеологічна наука.³ Американська політологія, як і політологія країн європейського

континенту, наскрізь ідеологічна. Наскільки об'єктивна, настільки й ідеологічна. Ідеологічність політології проявляється передусім у певній ідеалізації політичних відносин у тій чи іншій країні, її полі­тичних ідеалів,¹ наприклад, ідеалів європейського лібералізму² чи американської демократії, політичної системи в цілому. Але осно­вною причиною ідеологічності політології є те, що вона об'єктивно і суб'єктивно не може не виражати інтереси нації своєї держави, які не завжди збігаються з політичними інтересами інших націй і дер­жав. Політологія будь-якої країни зацікавлена в політичному роз­витку (й пошуку його об'єктивних передумов) передусім своєї на­ціональної держави, і цей її первинний об'єктивний інтерес вносить істотний суб'єктивний елемент у дану науку, робить її наскрізь іде­ологічною формою знання.

Отже, складається досить суперечлива ситуація: політологія "розривається" між об'єктивністю й суб'єктивністю. Щоб бути дій­сно наукою, політологія має бути об'єктивною, незацікавленою, позанаціональною, але як незацікавлена і позанаціональна вона не може розвиватись і сама перестає цікавити державу, вона просто втрачає субстанційну основу свого розвитку. Становлення політо­логії якраз і відбувається у формі постійного балансування важелів об'єктивності та ідеологічності; в один період переважають одні, в інший - інші.⁴ Конкретна політична ситуація в країні у певний мо­мент може вимагати від політичної науки термінового обгрунту­вання тих чи інших кроків держави. У таких випадках ідеологічна функція політології реалізовується повною мірою. Частіше всього ця міра легко долається, і тоді виникають проблеми об'єктивності аналізу ситуації. Періоди зацікавленості держави в ідеологічних можливостях політології формують тенденцію перетворення її з науки на чисту ідеологію. Цей процес ніколи не може остаточно завершитися, тому що такими ж частими є досить складні періоди, коли у держави виникає потреба саме в об'єктивному аналізі полі­тичної ситуації, який тільки й може сприяти, скажімо, виходу з по-

¹ Сергевнин С.Л. О соотношении политической науки, науки о государстве и правове-
дения//йзв. вузов. Правоведение. - Л., 1991. - № 6. - С. 40-50.

² Александров Н.Д., Сулимов В.Е. О некоторых методологических основах политоло­
гии// Соц.-полит, науки. - М., 1991. -№ 3. - С. 51-57.

³ Кумина Л.Ф. Политическое сознание и политическая идеология // Диалектика соци­
альных процессов. - Хабаровск, 1991; Михальченко Н.И. Политическая идеология как фор­
ма общественного сознания: Автореф. дис...д-ра филос. наук / АН УССР. Ин-т философии. -
Киев, 1986; Пегроченко Н.Ф. Политическая идеология и ее роль в обществе / Под ред. Гны-
ри Е. С.; Том. ин-т АСУ и радиоэлектроники. - Томск: Изд-во Том. ун-та, 1988.

¹ Кравченко И.И. Политическая мифология: вечность и современность // Вопросы фи­
лософии. - 1999. - № 1. - С. 3-17; Michaelides Nouaros G. The role of ideology in social and
juridical life//Arch. fiirRechts-u. Sozialphilosophie. - Wiesbaden, 1991. -Bd77,N 1. -P. 47-58.

² Масарик Т.Г. Либерализм (из книги " Россия и Европа") // Вопросы философии. -
1997. - № 10, - С. 118-131; Seidler GX. Problemy wspolczesnego liberalizmu // Idee- panstwo -
prawo. - Krakow, 1991. - S. 281-287.

³ Токвиль А. де. Демократия в Америке. - М: Прогресс, 1992.

⁴ Ильин М.В., Коваль Б.И. Что есть политика и что - наука о политике (Опыт нетради­
ционного обзора) // Полис. - М., 1991. г № 4. - С. 103-115; Устименко СВ. Политология и
жизнь: (По материалам "круглого стола") // Соц. -полит, науки. - М, 1991. - № 5. - С. 106-108;
Rosenberg S.W. The structure of political thinking//Atner.j. ofpolit science. -Austin, 1988. -Vol.
32, N3.-P. 539-566.

,1*

літичної кризи. За таких обставин ідеологічність політичнії на\ хоча й не ігнорується, але зводиться до мінімуму. В протилежне випадку вона заважатиме об'єктивності висновків.

Фундаментальна суперечливість між об'єктивністю та ід, _ гічністю, як найбільш характерна саме для політичної науки, ск.. дає досить важливе джерело її розвитку. З іншого боку, вона чуг во пояснює сучасний стан молодої української політології. Наї політична наука, інституціонально їце слабо закріплена, сього; більше ідеологічна, ніж об'єктивна, більше займається виправдг нам конкретних кроків державної політики або засудженням нед брозичливої політики великої сусідньої держави.¹ Глибоких конг туальних розробок щодо стратегії політичного розвитку держа або немає, або до них не прислуховуються політики-практики. нак іншою, не ідеологічною, в період свого становлення і не мс бути політологія. Ідеологічний період у розвитку політології гічний емпіричній стадії розвитку природничої науки, коли вона і неспроможна забезпечити ґрунтовне теоретичне узагальнення і. копиченого фактичного матеріалу. Слабкість об'єктивного потені алу політології свідчить про те, що вона ще досить молода нау переживає, так би мовити, інкубаційний період. Водночас не» істотної зацікавленості в її об'єктивних теоретичних результа

які навряд чи збігалися б з інтересами певних владних і політ

кіл. Ідеологічний, інкубаційний період розвитку українськ. політології не озачає повної відсутності елементів об'єктивності в концептуальних конструкціях. Звичайно, вони є, але здебільшої, або у формі запозичених західних абстрактних теоретичних схемі які тому не зовсім стикаються з нашою політичною реальніс. або, коли ці теоретичні результати отримані на власному матеріа тоді вони, зазвичай, явно суперечать ідеологічним завданням вітчі зняної політології, не стикаються з її політичною природою ч постають у формі нежиттєздатних теоретичних моделей. Чисто ц,_ ологічна політологія необгрунтована, чисто теоретична ПолггоЛогіЗ! неефективна. Але політологія як наука може існувати тільки у формі об'єктивно-ідеологічної обо ідеологічно-об'єктивної науки.⁴

Чайковская И. Сравнительный анализ политических процессов в России и Украиш (1991-1996 гг.) //Вестник научной информации. -М.:ИМЭПИ РАН, 1997.-№3.-С. 43-55.

CoffierCh.W. The descent ofpolitical theory and the limitations of legal tolerance IIJ ofle education. - Iowa, 1994. - Vol. 44, N 2. - P. 273-282.

³ Сучасна західна політологія: Корот. нарис історії й теорії. / Уклад.; MicvHO A.B Боа-!
танічБ.В. -Київ, 1991. ' •

⁴ Шахназаров ГХ Политология: предмет, проблемы, перспективы // Вести. АН СССР.,
М., 1988. - № 5. - С. 119-129; {автур А., Фрунташ П, Политология как наука // Политика. ■
Кишинев, 1991. - К» 3. - С. 3-12; Федун Л.А. О предмете и методе политологии // Соц -по
науки. - М.,1991.-№ 3. - С. 65-69.

Дві основні функції, що виражають суперечливу її природу, мо­жуть не тільки за певних історичних умов стояти на заваді розвитку одна одної, але й з необхідністю взаємозумовлювати цей розвиток. Так, потреба в актуалізації ідеологічних потенцій політичної науки з необхідністю породжує потребу в серйозних, глибоких теоретичних аргументах, які б підсилювали ідеологічний ефект, тобто потребу в теоретичних дослідженнях. Розвиток же такого роду теоретичних досліджень може бути життєздатним, коли він пов'язаний з національно-історичним корінням. І в такому розумін­ні ці дослідження мають зазделегідь ідеологічний характер. Як ви-т дно, політологія за своєю природою явище досить суперечливе, і ця суперечливість зумовлює її численні недоліки і водночас переваги, можливість суб'єктивізму і потенційний динамізм.

Визначення основної гносеологічної суперечливості політич­ної науки з необхідністю ставить питання про джерела її похо­дження, тобто питання філософсько-онтологічного обгрунтування характеру цієї науки. І таке обгрунтування теоретичних засад полі­тології має бути забезпечене, коди вона претендує саме на статус науки.² Більше того, особливості філософського обгрунтування основ науки значно сприяють не тільки її самовизначенню^ а, голо­вне, істотно зумовлюють характер і шляхи її подальшого розвитку, зокрема темпи розвитку, адже постановка хибних цілей гальмує розвиток науки. Відсутність же філософського обгрунтування ро­бить науку приреченою на стихійність розвитку методом спроб і помилок. Тому є сенс в акцентуванні уваги дослідників саме на фі­лософських проблемах політичної науки, на питаннях філософсько-методологічного характеру, проблемах філософії політики загалом як самостійного розділу політології.

Які ж причини, джерела основної, визначальної суперечності політичної науки? На наш погляд, суперечлива природа політології

¹ Гаджиев К.С. Опыт введения в политологию: Концептуальный и методологический
аспекты // Полис. - М., 1992. - № 1-2. - С. 96-116; Концепция современной политологии:
(Введение) / Сост. Шабров О.Ф.; Рос. акад. упр. Политол. центр. - М., 1992; Barry N.P. An
introduction to modern political theory. 2d ed. - L.; BasingstokeiMacmillan, 1989; Deitquhi J.-M.
Science politique. - P.: PW, 1985; Johnson J.B., Joslyn R.A. Political science research methods. -
Wash,: Congressional quarterly, 1986.

² Gunnell J.G. Between philosophy and politics: The alienation of polit. theory. - Amherst:
Univ. of Massachusetts press, 1986.

³ Ильин В.В., Панарин А.С. Философия политики. - М.: Изд-во МГУ, 1994; Ильин В.В.,
Панарин А.С., Бадовскии Д.В. Политическая антропология. - М.: Изд-во МГУ, 1995;
Ильин В-В. Политология. - М.: Книжный дом «Университет», 1999; Пивоев В.М. Филосо­
фия и психология политики. - Петрозаводск, 1991; див. також: Шпенглер О. Закат Европы.
Очерки мифологии мировой истории. Т.2. Всемирно-исторические перспективы. - М.:
Мысль, 1998. -Гл.4, раздЛ. "Философияполитики". - С. 465-495.

як науки випливає з суперечливої природи самої держави¹ і хара теру політичної діяльності,² які вона має своїм основним об'е дослідження. Це та методологічна ситуація, коли особливість дмета дослідження з необхідністю зумовлює специфіку і засс самого процесу дослідження. В даному разі фундаментальні речності, що лежать в основі державно-владних відносин і вта* ють на відмітні риси науки, яка їх вивчає.

Держава у цьому смислі характеризується єдністю і суг ливістю двох аспектів її природи - позаісторичного, абсолютног«| універсального і конкретно-національного, особливого. Ко держава завжди має риси, які притаманні їй незалежно від чау^ існування, тобто виражають саму субстанцію державності загалові та риси, властиві тільки їй одній, і які визначають її кое історичне обличчя та національну особливість.

Історія великої держави характеризується саме динамікою ємозв'язку і суперечливості фундаментального і кок історичного її аспектів. З одного боку, жодна держава, коли особі своїх політиків дбає про власне соціально-політичне мт( не, не може не приділяти великої уваги саме фундамента! проблемам державотворення, які передбачають широту й смії вість політичної думки, величезні кошти, досить тривалий час го розв'язання, через що користь від них не завжди очевидна абсолютної більшості сучасників. Подібні глобальні проблеми жди розв'язуються в умовах і за рахунок проблем сьогоденних, туальних, вигідність яких, навпаки, очевидна для всіх, і дній колективний егоїзм у подібному протистоянні, як праві бере верх. Політикам столишнського типу дуже важко довго триматися біля державного керма. Та значне перетягування, вних важелів у протилежну сторону, тобто розв'язання передусік щоденних поточних проблем (а саме таким засобом легше утрима тись при владі) неминуче призводить з часом до загального посла?! блення держави, до серйозних соціально-економічних криз і знов ставить питання про фундаментальну природу держави, про глс бальні перспективи її розвитку і прогресу. Отже, життя держави є % постійним балансуванням між розв'язанням переважно конкретно* історичних завдань і завдань історично-перспективних. Кожна них реалізується за рахунок іншої* але водночас вони передбача

одне одну: не може країна ефективно розв'язувати злободенні про­блеми без серйозного політико-економічного підґрунтя. З іншого ж боку, фундаментальне забезпечення перспектив держави можливе за умов упевненого й органічного розв'язання актуальних конкрет­но-історичних проблем.

Суперечлива природа держави (у даному випадку йдеться про суперечливість фундаментального та конкретно-історичного аспектів її природи) значно зумовлює суперечливість і особливості характеру політичної діяльності, природи політики загалом і, звичайно, специфі­ку політичної науки як такої, що має їх предметом свого дослідження.

То в чому ж проявляється та позаісторична, абсолютна, фун­даментальна природа держави, яка так сильно визначає історичний шлях і перспективи будь-якої держави? Ми спробуємо спочатку в тезах дати відповідь на це запитання, а відтак обгрунтувати її, роз­крити по можливості своє бачення проблеми і випливаючі з нього висновки політичного та політологічного характеру.

Природно, що сутність держави багатоаспекгаа, неоднорідна, системна.² Вище вже підкреслювався нерозривний зв'язок двох її найважливіших аспектів. Усі різноманітні характеристики держави в цілому допомагають більш глибоко розкрити й усвідомити її над­звичайно складну природу. Все це так. Але розуміння складності й багатогранності феномена держави ще не дає нам ефективного орі­єнтиру в реалізації й досягненні наших соціально-політичних цілей, ще не структурує нашу державотворчу діяльність. Останнє можли­ве, якщо в системі фундаментальних ознак держави виділити одну з них, зате головну, яка б визначала всі інші особливості й функції держави, впливала на них, зумовлювала їх конкретно-історичний характер. Таку особливість держави не треба виділяти умовно. Вона існує реально і випливає з особливостей природи політичної діяль­ності, найбільш характерної для державного життя на індивідуаль­ному та колективному рівні й трансформується в фундаментальну настанову держави на рівні загальному, на рівні держави як цілісно­го, єдиного політичного організму. Саме воля до влади як найістот­ніша властивість політичної діяльності на загальносоціальному рівні трансформується у волю держави до могутності. Воля до могутнос­ті розкриває генетичну, фундаментальну природу всякої держави, яка в конкретно-історичних умовах уже або проявилась, або ще не проявилась, але обов'язково проявиться при першій же нагоді. Воля

¹ Clmumont СЯ». Le secret de la beaule: Essai sur le pouvoir et les contradictions. - P: Si
1987; Hdd D. Political theory and the modern state: Essays on state, power democracy.
Cambridge: Oxford: Blackwell, 1989.

² Зотов А.Ф. Становление политологии: парадоксы политической жизни // Социально
познание и политическая культура. - Тверь, 1990. -С. 91-100.

¹ Историческое и логическое в познании государства и права. - Ленинград: ЛГУ, 1988.

² Ешпшек Г. Общее учение о государстве. - СПб., 1903. - С. 85-115.

до могутності - це найістотніша сутність держави.¹ Вся історія дер­жав тих чи інших народів або націй є історією успішної чи історично невдалої, свідомої чи несвідомої реалізації цієї основної, фундамен­тальної, генетичної запрограмованості державного організму.

Ідея волі держави до могутності як істотної її властивості дав­но вже обгрунтувана у працях багатьох державознавців, навіть у М.А.Бакуніна, який відверто виступав проти держави як такої. "Новітня держава, - зазначав він, - неодмінно має бути великою і могутньою державою; це неодмінна умова збереження її....Гегемонія це тільки скромне, можливе виявлення цього нездійс­неного прагнення, притаманного будь-якій державі".² Подібних характеристик у творах цього видатного філософа і революціонера можна знайти дуже багато, з тією різницею, що саме ці риси дер­жави заставляли Бакуніна виступати за її скасування, на відміну від Макіавеллі, Фрідріха II, Бісмарка, Маркса і Леніна (у специфічній формі) та ін., які, навпаки, намагалися захищати і на практиці реа­лізовувати її природу. Як би там не було, оскільки є держава, є її воля до могутності, явна чи потаємна, і вона прагне реалізувати її, щоб вижити і розвиватися серед інших держав. До того ж воля до могутності ще зовсім не означає однобічно злої природи держави.

Якщо фундаментальна, абсолютна сутність держави у ча­совому відношенні - характеристика досить стабільна, незмінна, то конкретно-історична сутність держави - мінлива і динамічна. На різних історичних етапах розвитку країни вона може бути щоразу іншою і визначатися особливістю національних і конкретно-соціальних умов. Практично саме ця динамічна сутність держави відіграє основну роль на сцені історії, будучи предметом особливої уваги політиків і державних діячів. Абсолютні ж характеристики хоч і мають велике значення, зумовлюють конкретно-історичні особливості держави, але самі перебувають ніби за сценою, граючи роль потаємних, неявних важелів політичного процесу.

Теоретики держави у різний час по-різному визначали фунда­ментальну сутність держави. її вважали божественною і духовною, патріархальною і договірною, психологічною і навіть астрологіч­ною, тобто знаряддям перенесення абсолютної гармонії космосу на суспільство, перетворення і трансформації космічного порядку в

¹ Концепция государственной мощи: (Материалы обсуждения) // Мевдуяар. исслед. -
М., 1990. -№3. -С. 17-37; Тиковенко А.Г. Государство и авторитет власти //Право и демок­
ратия. - Минск, 1991. - Вып. 4. - С. 24-32; Черданцев А.Ф. Государственная власть и ее обос­
нование //Изв. вузов. Правоведение. - Л., 1992. -№2.-С. 12; Чиркин В.Е. Политическая и
государственная власи, // Сов. государство и право. - М., 1988. - № 1. - С. 21-29; Paz De la
Barra. Teoria del Estado у control delpoder. - Lima: Ed. Lat, 1986.

² Бакунин М.А. Философия. Социология. Политика. - М.: Правда,1989. - С. 302,303.

порядок соціальних відносин^ Усі подібні розуміння сутності й, відповідно, походження держави мають певне право на існування, оскільки розкривають різні сторони її системної природи.¹ Однак виділення одного з елементів системи як провідного, найважливі­шого має зумовлюватися не суб'єктивними причинами, а об'єктив­ними особливостями і характером самої системи в цілому^ специ­фікою субстанції, з якої вона утворена. Саме такий підхід може за­безпечити найбільш переконливе тлумачення фундаментальної ри­си держави. Такою рисою, на наш погляд, є воля держави до могут­ності, 3 чого це випливає?

Сутність держави проявляється в її функціях.² А функцій у держави безліч, однак усіх їх можна звести до трьох основних: со­ціальної, економічної та політичної. Редукція кожного напряму ді­яльності держави до однієї з вказаних функцій не є проблемою, оскільки саме вони утворюють той базис, те підґрунтя, на якому розгортається все життя країни. Держава тут постає системним явищем, яке постійно розвивається, а соціальна, економічна й полі­тична функції — трьома основними взаємозумовленими і взаємоді­ючими елементами її структури, які утворюють внутрішній і досить диманічний каркас, хребет державного організму, від стану якого залежить і стан суспільства в цілому. І справді, чи не є однією з го­ловних цілей усякої держави розв'язання соціальних проблем суспі­льства, забезпечення високого рівня життя й добробуту народу? За­ради цієї основної, кінцевої мети саме й створювався і розвивався такий соціальний інститут, як держава. В іншому випадку цей інсти­тут втратив би сенс. Більше того, саме спроможність держави забез­печити відповідний рівень задоволення соціальних потреб нині є основним критерієм ефективності функціонування державного ор­ганізму й, оскільки іншого засобу ніж механізм держави, для розв'язання цієї проблеми суспільство ще не винайшло, то саме за допомогою даного критерію і визначається, потребує ця машина "капітального ремонту" чи простої моральної підтримки.

Природно, що розв'язання соціальних проблем значно залежить від реального стану економіки країни. З суто політичною метою мо­жна на короткий час "зняти" якусь соціальну проблему, та коли цей крок не матиме стабільного економічного підґрунтя, він виявиться не більш як паліативом, приреченим врешті-решт щонайменше за­свідчити безпорадність державного керівництва. Тому цілком очеви­дно, що особливість життя країни визначається саме системною ди-

¹ Бурдье П. Дух государства: генезис и структура бюрократического поля // Поэтика и
политика. -СПб.: Алетейя, 1999. -С. 125-166.

² Каск Л.И. Функции и структура государства. - Л.: Изд-во ЛГУ, 1969. - С. - 3-46.

намікою реалізації основних функцій держави - соціальної, економі-| чної та політичної, їх взаємодією та взаємозумовленістю. Політик істотно впливає на характер і особливості економіки і, відповідне соціальної сфери, але й економіка великою мірою визначає можлї вості політики і ступінь задоволення соціальних потреб. Соціальна зі сфера може зумовлювати характер тих чи інших Політичних рішень і ставити проблему глибоких економічних перетворень.

Однак три основні названі функції держави, головні напрямі її діяльності, що утворюють субстанційну динамічну структуру державного механізму, на наш погляд, не є рівнозначними. Марій систська концепція, як відомо, серед інших на перше місце зазві чай ставить економічні чинники діяльності держави. І подібї підхід має сенс, якщо враховувати ту незаперечну значущість, має в суспільстві економічний зріз життя. Але коли розгляда державу саму собою, як замкнений цілісний самостійний організ то економічні відносини тоді самі постають як похідні від харак ру й особливостей панівних у суспільстві владних управлінський в