Гроций Г.О праве войны и мира -М.: Ладомир, 1994. -Пролег. XXX. -С. 52. 5 page

ЫЗ.. "■■■■■,..:

(■Про методологічний характер проблеми реальності в праві див.: Михайлов ILE. О ре-¹¹ гі права. -М., 1914; Спекторский Е. К спору о реальности права.-М., - 1914;Кистя-i Б. А. Социальные науки и право. Очерки по методологии социальных наук и общей t права. - Москва, 1916. - С. 257-337; Фарбер И.Е. К вопросу об объективном в праве //

ватися на основі щораз нових форм розуміння і розв'язання са проблеми об'єктивності, істинності пізнання. її результати постіі но сприйматимуться правом mutatis mutandis, оскільки пра постійно теж розв'язує саме ці проблеми вже на рівні гіпотези. І таке юридичний факт, може бути визначено тільки після того, кс зрозумілим стане, що таке факт узагалі. Юридичний факт, наявн чи відсутній, - а саме цим відрізняється позитивна і негативна гіг теза, - може бути визначений, коли чітко окреслені межі саме факту. А окреслення меж юридичного факту - досить складна знавальна процедура,¹ оскільки в об'єктивному світі рівноцінн якісній визначеності є принцип поступовості переходів, кількісї невизначеності й відносності. "Природа не терпить стрибків", підкреслював Г.Лейбніц. Межа - поняття наскільки визначене, стільки ж і відносне. Окреслення межі факту в гносеології розумі^ ться як огрубления дійсності, певне її спрощення, яке водночас: обхідне людині для цілеспрямованої практичної діяльності. Ця j сеологічна істина безпосередньо відображається в структурі праве вої гіпотези, де виділяються визначені, відносно визначені й нев*; значені види гіпотез. Перша відображає такі явища природної соціальної дійсності, які швидше є характеристикою її дискретно^ ті, ніж континуальності. Інша справа, що потреба у визначе взаємовідносин часто спонукає законодавця до формулювання гіпотезі певних фактів як дискретно визначених і тоді, коли вое такими не є. Проте усвідомлення тотальної континуалізації свії приводить до необхідності формулювання відносно визначеь гіпотез, коли, хоч і вказується на умови дії норми, але надає можливість самому суб'єкту розглядати питання про наявність ай відсутність цих умов. Тут у гіпотезі закладається своєрідна гне логічна довіра законодавця до суб'єкта права, з одного боку, aj іншого - необхідність пізнавальної активності суб'єкта як умова Г самої норми. Потреба в цій активності максимально збільшуєтьс коли мова йде про взагалі невизначені гіпотези.

Отже, уже на рівні розв'язання пізнавальної проблеми лення факту з дискретно-конгинуальної структури світу,² ми ба мо, як отримані суспільством гносеологічні результати транефе муються в типологізацію правових гіпотез. Коли ж юрі

Правоведение.- 1977.- № 5.- С. 102-107; Козлов А.С. К вопросу об обьекіивной реальное правовых явлений // Проблемы советского государства и права. Межвузовский темат сбЯ Вып. 13. - Иркутск, 1977. - С. 46-51; Лившиц Р.З. Теорияправа. - Москва: БЕК, 1994. - С. 1Г 56; Алексеев G.C. Теорияправа. 2-е изд. - Москва: БЕК, 1995. - С. 31-74.

¹ Varga С. The mental transformation of facts into a ease // Arch fur Rechts-
Sozialphilosophie. - Wiesbaden, 1991. - Bd 77, N1. - P. 59-68.

² Прерывное и непрерывное. - К.: Наукова думка, 1983. - С. 10-160.

фпкт уже виділено, або закладено процедуру самого виділення фак-IV, постає інша проблема орієнтації в структурі юридичних фактів: дми дії норми достатнім є один-єдиний факт, чи, навпаки, необхідна Іішіна сукупність їх як і певні форми взаємодії. Гносеологічні кате­горії простоти і складності, розуміння яких завжди має історичний иирагегер, трансформуються в правові форми простих і складних Іімотсз. Для перших достатньо лиш однієї чітко визначеної умови, щоб норма "працювала". Але простота часто бу^ає уявною, інколи [щиta, як кажуть, "гірша від крадіжки", приховує складність і поро-ус несвободу. Простота, як правило, утворює лиш елемент скла-,ікклї,"за своєю природою системної. Хоч інколи простота сама [ воСюю породжує фундаментальну складність, яка призводить до \ їж падності системи, як розгортання складності простоти.

Пізнавальна взаємодія та діалектика простоти і складності [тиж знаходять своє відображення в законодавстві. Простий факт | досягнення вісімнадцятирічного віку, необхідний для права одру-Кикня, може набути більш складних форм, якщо інші обставини ^Система, в якій функціонує цей факт) вимагають дострокового спадання шлюбу, що й передбачено КпШС України.² Реалізація і права на шлюб передбачає наявність складної гіпотези. Подібне оповідальне рішення, про що свідчить багатовіковий життєвий і Іанавальний досвід людей, вимагає наявності багатьох умов у їх Іпшозв'язку (повноліття, взаємна згода, обізнаність про стан |оров'я партнера, неперебування в іншому шлюбі та ін.). Склад-С'іь пізнавальної ситуації тут настільки велика, що право не мо-всю її взяти на себе і перекладає її на реципієнта, залишаючи |бі тільки певні зовнішні форми ЇЇ регламентації. Для заповнення іюсеологічних прогалин" суб'єктам надається право укладання Вдаткового шлюбного контракту.³ Це ще одне свідчення того, як ростий факт взаємної згоди перетворюється в складний факт ридичного контракту.

Гносеологічна навантаженість гіпотези може збільшуватися, їй умови дії норми формулюються не через видові ознаки (казуї-ічні гіпотези), а через загальні, родові ознаки (абстрактні гіпоте-

¹ Меркулов ИЛ. К анализу понятая "динамической простоты" // Философия, методоло-j наука. - М.: Наука, 1972. - С, 186- 201; Мамчур Е.А., Овчинников Н.Ф., Уемпв А.И. Йнцип простоты и меры сложности.- М.: Наука, 1989; Бирюков Б.В., Эджубов Л.Г. Прос-IИ сложное в социокультурных концепциях // Вопросы философии. - 1996. - № 12. - С. 33-iffock S. The Simplicity of Science. - NY, 1959; Post H. Simplicity in Scientific Theories // The Ииіі Journal forthe Philosophy of Science. - I960. - Vol. 11. - № 41. - P. 37. *i^a Кодекс про шлюб та сім'ю України. - Ст. 14.

I^і "Про порядок укладання шлюбного контракту" - Постанова Кабінету Міністрів ІКЇііи від 16 червня 1993 p., № 457.

зи). Тут у структуру норми закладається складна динаміка взаєм| дії категорій абстрактного і конкретного.¹ Тому вже на рівні гіпс зи як елемента правової норми видно, як ті чи інші досягнення ціального пізнання в цілому та гносеологічної науки, ^ трансформуються у відповідні правові принципи, правила, прої дури. Право є своєрідним "гносеологічним акумулятором", ефев вним накогшчувачем пізнавального досвіду суспільства.

Центральним і найголовнішим елементом норми, де піз вальний досвід формулюється в найбільш концентрованому вигл ді, є диспозиція норми. Як метод задає спосіб пізнання, так дис зиція задає модель поведінки. Як теорія переформульовується| метод, так соціальний досвід трансформується в диспозицію вої норми. Сутність і зміст диспозиції не тільки визначає хара функціональні особливості інших елементів норми та їх взаємодії між собою, а й зумовлює тип самої норми, її місце в певному іі туп чи галузі права. З диспозиції розростається норма, з нора система права. Системність норми генетично зумовлює системніс права. Домінування же певного типу норм визначає загальні ocof ливості тієї чи іншої правової системи. Як уся сукупність пануючі у суспільстві правовідносин концентровано виражає себе в ког тнш нормі, так норма в диспозиції виражає свою сутність. У дисп| зиції як у краплині роси відображається увесь світ правової с* ми. Тим більше підстав бачити в ній і відображення певного праворозуміння, розуміння світу й закономірностей розвитку пільства, певний рівень їх пізнання. Диспозиція норми і говог. про основні результати цього пізнання, вона фіксує їх, закріплю^ стверджує їх як певну соціальну цінність. Отриманий суспіль пізнавальний досвід не просто сприймається правом, він ється саме в диспозицію правової норми, тому для гносеології позиція є найпершим предметом уваги.

Те, що в гносеології розуміється як істина^ хибність і невизь, ченість, у структурі диспозиції норми права трансформується^ обоє 'язковий, заборонений і дозволений типи поведінки.

Що таке обов'язок, як не трансформація істини в належне, алізація якого є єдиною умовою виживання і суспільства, й іі

Денисов Ю.А-, Смирнею Л.И. Абсгракгаое и конкретное в советском правоведении Л., 1987. -С. 140-143.

Слесарев ВЛ. Гипотеза, диспозициях санкция в механизме правового регулирован XXVII съезд КПСС и развитие теории государства и права. -Свердловск, 1987. -С. 59-67.

Тиунова Л.Б. О системном подходе к праву // Советское государство и право. - 1986 № 10. - С. 46-53; Н ж: Система правовых норм и отраслевое подразделение права // Право" дение. -1987. - № 4. - С. 64-68; її ж: Системные связи правовой действительности: методо гияитеория. - СПб.: Изд-во СПб. ун-та, 1991.

дії Те, що суспільство на даному етапі свого розвитку сприймає як істину, те воно й робить обов'язковим для себе. "Під силою право­вих норм ми розуміємо тільки їх істинність", - підкреслював Ріхард Льонінг.¹ Обов'язковими стають життєзначущі істини.² Так, з дис­позиції норми, яка стверджує обов'язковий тип поведінки, можна •ірцзуміти, що саме в суспільстві вважається необхідною істиною.³

Але не тільки норма через диспозицію констатує істину. Об­меженість даної процедури чистою констатацією призвела б до омертвіння істини, "засушування" її в нормі, норма перетворилася fin на чисту схемуі яка сама тепер диктувала б свої "права" наявній реальності.⁴ На жаль, так і буває, коли законодавець вкладає в дис-іюіицію схему, далеку від істини, або яка є суто деформованою істиною, що втратила енергію життя. Диспозиції в такому разі ста­ють кладовищами істин. Тому сам процес трансформації пізнання в право має бути істинним, гносеологічно адекватним. Коли це саме тик, фіксація в диспозиції істини дає їй нову "прописку" існування, і тут вона починає функціонувати за своїми законами, оживляє норму зсередини, нав'язує їй принципи істинності; норма стає не сховищем, а знаряддям істини, а право стає пізнанням. Істина як гносеологічна категорія нормативізує правовий процес,⁵ пізнання сіає нормативним і правовим.

Та процес взаємодії норми й істини неоднозначний, супереч­ливий. Адже дві з основних вимог, яким має відповідати норма, -цс чіткість і визначеність. Істина ж - це завжди процес, завжди на­ближення до істини (що випливає з загальних принципів істиннос-ІЧі). Чітке визначення істини є обмеження її, відокремлення від ін-[імих істин, але водночас і зупинка її, втрата нею динамічної харак-иристики істинності. Тому асиміляція нормою істини може при-ІЗвссти або до "омертвіння" істини, або до "розмивання" норми.

Пізнання, трансформуючись у право, переносить туди і свої Іакони функціонування, право ж, стаючи пізнавальним, повинно

¹ Лёнинг Р. Об основе и природе права. - Москва, 1909. - С. 22.

² OpalekK., WoleiisldJ. Logika і interpretacja powinnosci // Krakowskie stadia praw. - 1988.
і R. 21. -S. 13-29.

¹ Див.: Халфшш P.O. Критерий истинности в правовой науке // Советское государство и (Цршю. - 1974. - № 2. - С. 23; Бабаев В.К. Норма права как истинное суждение // Правоведе-'Но. -1976. - № 2. - С. 30-37; його ж: Истинность норм советского права.- Саратов, 1989. Од-ІІК, не всі дослідники погоджуються з даною точкою зору. Див.: Сырых В.М Воистину ли |цормы законов истинны? // Государство и право. - 1996. - № 7. - С. 31.

¹ Бантшцев О. Відмовитись від бланкетних диспозицій кримінально-правових норм //?ІІД. право. - Київ, 1990. - № 6. - С. 5.

' Nicolson D. Truth, reason and justice: epistemology and politics in evidence discourse // Mod. l|»w rev. - L., 1994. - Vol. 57, N 5. - P. 726-772; Simon M.A. Truth, justice and probabilistic flWisoning // Praktische Vernunft und Rechtsanwendung = Legal system and practical reason. -Ituttgart, 1994. -P.214-218.

залишатися правом. Але ігнорування істини і пізнавальних прої сів робить його неадекватним дійсності, неефективним і нерегуля^ тивним. Саме тому юристи-теоретики підкреслюють, що "пробле істини у праві може бути віднесена до числа "стратегічних".

Оптимальна взаємодія права і пізнання трансформує право синкретичне нормативне пізнання, де аспект нормативності віді;| грає основну роль. Це випливає з того, що найважливішою метоп права є стабільність соціуму, в якому воно функціонує, стабільніс же забезпечується сталими визначеними нормами, порядком і чіт^ кою регламентацією взаємовідносин між складовими соціально системи. Водночас право є самостійним, відносно незалежним цілі-| сним феноменом, який утворює окрему підсистему соціальної дій| сності. Коли вона залишається закритою й не реагує на певні змії у функціонуванні соціального організму, тоді починаються руйнів| ні процеси як у цьому організмі, так і правових підсистемах, генетично між собою пов'язані. Хоча праву й необхідно бути ста лим, але щоб не бути дисфункціональним, воно водночас має бути j відкритим до сприйняття й асимілящї важливих соціальних нова| цій. Як форма закріплення пізнавального досвіду суспільства, пра| во змушене залишатися також евристичним, що є фундаменталь| ною характеристикою самого пізнання.

Подібну функцію виконують диспозиції, що формулюють мо делі забороненої та обов'язкової поведінки. Заборона, будучи пра| вовим виразом гносеологічної хибності, нерозривно пов'язана обов'язком, як і хибність - з істиною. Подібно до того, як хибність зворотною стороною істини, так і заборона є зворотною стороно^ обов'язку. Заборона - це негативний обов'язок, і коли обов'язок стає хибним, не відповідає дійсності, на нього накладають заборе ну, обов'язок перетворюється на заборону. Так само хибна заЄ на підлягає обов'язковій забороні, перетворюється на обов'язої Отже, гносеологічний взаємозв'язок істини й хибності у праве нормі трансформується у взаємозв'язок обов'язку і заборони, а ра зом з цим сюди переноситься mutatis mutandis та інші гносеологічг властивості вказаних категорій - відмінність між хибністю, помї кою та істиною, правдою й вірою, методологічні критерії істиннос| ті, закономірності розвитку істини та ін.²

¹ Баранов В.М. Истинность норм советского права. Проблемы теории и практики. - (
ратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1989.-С. 10.

² Селиванов Ф. А. Истина и заблуждение. - М.: ИПЛ, 1972; Чудинов Э.М. Природа нау­
чной истины. - М.: ИПЛ, 1977;

І Іроміжною ланкою між істиною і хибністю в епістемології є Іішіи'шаченість, незнання, або знання про незнання.¹ У диспозиції Не шдображається в моделях дозволеної поведінки, які по суті j Виріши залишаються в гносеологічному плані відкритими.² Про них 1 НО можна сказати однозначно, є вони суспільно-корисними чи шкі-уіиїїими. Відкритість диспозиції дозволеного типу відображається правовому принципі "Дозволено все, що не заборонено зако-" Саме через ці форми поведінки право передусім здійснює Ю'шідку функціонального стану соціальних відносин. Деякі спо- дозволеної поведінки можуть у нових умовах виявитися Іікідливими, а деякі, навпаки, моделями, необхідними для по-(льшого розвитку суспільства. Тоді диспрзиції праводозволяю- норм відповідно перетворюються в диспозиції правозаборо-їочих³ або правозобов'язуючих⁴ норм. Отже, й стосовно диспо-іцій, що дозволяють певні форми поведінки, можна стверджува-I їх гносеологічну навантаженість.

Диспозиція, будучи центральною частиною юридичної норми, рнкгеризуєгься не тільки своїм типом, ай структурою. Вона так do, як і гіпотеза, може бути простою і складною, і тоді в ній міс-ься ті ж пізнавальні характеристики, про які говорилося стосов-|і гіпотез. Диспозиція також може бути описовою і посилковою, рактною і казуїстичною. Принципова ж її гносеологічна від-Іність від гіпотези у тому, що остання тільки розпочинає, задіює цавально-правові процеси в структурі норми, в диспозиції ж во-ззгортаються на повну силу⁵ та визначають характер і особли-функціонування правової норми в цілому, її місце в системі |вн і системі законодавства.

І Класичне тлумачення знаного незнання у філософи пов'язуєтеся з ім'ям МКузанського. цикіиі Н. Об ученом незнании //Сочинения.Том 1. -М.: Мысль, 1979. -С. 47-184). ' Алексеев С.С. Общие дозволения и общие запреты в советском праве. - М.: Юрид. лит., | Краснов ВЛ. О разрешительных нормах и разрешительной системе по российскому V // Юридические записки. - Воронеж, 1996. - Вып. 4. - С. 14-23.

|Ј>1штышев А.Ф. Социальная обусловленность уголовно-правового запрета контрабан-ТМптериалы IV советско-западногерманского симпозиума по криминологии, уголовному f и процессу (Киев, 8-Ю октября 1987 г.). - Киев, 1990. - С. 127-129; Келина СТ. Осно-| уголовно-правового запрета // Там само. - С. 6-13; Ковалев МЛ. Общественно опас-Іоследствия преступления и диспозиция уголовного закона // Сов. государство и право. -Ю90. - №10. - С. 38-43; Тотьев К. Ненадлежащая реклама: законодательные запреты и «пения // Хоз-во и право. - М., 1996. - № 1. - С. 54-63.

Кравець Є. Поняття військового обов'язку як юридична категорія // Рад. право. - Київ, ■ №5.-С 72-75.

І. М.Баранов, характеризуючи місце гіпотези у структурі норми, використовує технічну І і називає її <даигуном» руху диспозиції. (Бараков В.М. Истинность норм советско-Ші. Проблемы теории и практики. - Саратов: Изд-во Сарат. ун-та, 1989. — С. 178). Якщо г цю метафору, то, з нашого погляду, точніше слід було б саме диспозицію порів-Ії дмигуном норми, а гіпотезу - з її стартером.

Санкція - логічно завершальний елемент правової норми, в ніі особливо проявляється правове навантаження пізнавальної активт ності суспільства. Можна не змінювати гіпотезу і диспозицію нор ми, а лиш її санкцію, і цим динамічно реагувати на зміни ситуацій і тенденцій у соціальному розвитку.' Інтенсивність санкції завжди показником загальної значущості норми у даному соціумі. А змії у правовій системі неминуче призводять і до зміни системи (та відповідного її відображення в законодавстві. За правовими саш| кціями можна судити про культуру і ступінь загального розвитку (в тому числі пізнавального) того чи іншого суспільства. Націоі но-правові системи світу й окремих країн розрізняються між собок не тільки основними принципами і постулатами, що відображаю! певне розуміння ідеї справедливості та порядку, а й системами сан-| кцій, які є відображенням цього розуміння. Тож цілком не випадко во, наприклад, що в одних країнах заборонена смертна кара, а інших - ні, так само не випадкові різні форми виконання вв вироків (електричний стілець, гільйотина, газова камера, повішан-І ня, розстріл),² вони теж випливають з ментальності народу, з пев-?| ного розуміння природи людини, її призначення, місця і ролі в сус­пільстві й правовій системі. Тут "порівняльне право показує на множину праворозумінь". Прогрес суспільства, розвиток йог пізнання й самосвідомості як на лакмусовому папірці відображає»! ться в його санкціях. Недаремно сьогодні для України проблема об'єднання з розвинутим європейським співтовариством значно» мірою сконцентрувалася на необхідності відміни смертної кари яв інституту покарання.⁴ Проблема складна й неоднозначна, вона

¹ ЛейстО.Э. Санкции и ответственность по советскому праву. - М: МГУ,1981; (

В.Л. Санкции в механизме реализации субъективных прав и юридических обязанностей. Обеспечение реализации конституционных прав и обязанностей в условиях перестройки. Омск, 1990. -С. 47-54.

² Гилинский Я. Смертная казнь в России: прошлое, настоящее, будущее // Молодежь:|
цифры, факты, мнения. - СПб., 1995. - № 1. - С. 109-11 1; Квашис В.Е. Смертная казнь в СПИ
// Государство и право. - М., 1996. - N 9. - С. 103-112; Михлин А.С. Способы щ
смертной казни: история и современность//Государство и право. -М., 1997. - № 1. - С. 71-75|
Cannnker Е., Chemeriiisky Е. The lawless execution of Robert Alton Harris // Yale law j. - Ne
Haven, 1992. - Vol. 102, N 1. - P. 225-254; ScobeH A. The death penalty in post-Мао China // Ch
quart. - L,, 1990. - N 123. - P. 503-520; Tsujinioto Y. Death penalty in Japan // The review.
comparative law. - Lublin, 1988. - Vol. 2. - P. 110-126.

Давид Р., Жоффре-СгпшозиК. Основные правовые системы современности. - Москва:! Международные отношения, 1996. - С. 9.

Сухомлинов С, Туменко О. Смертна кара: "за" і "проти" // Право України. - Київ,| 1995. - № 7. - С. 49-51; Костицький В. Проблеми смертної кари в Україні // Право України. • 1997.-№ З,-С 26-29.

У Росії існує така ж сама проблема. Див.: Афиногенов С. Смертная казнь: три года < рочки // Рос. Федерация. - М., 1996. - № 16. - С 51-52; Казнить нельзя помиловать: Россия и| Совет Европы // Рос. юстиция. - М., 1996. - № 5. - С. 6-7.

мижо розв'язуватися відокремлено від усієї системи права, що Ішіус в країні, але вона водночас показує, що саме в санкціях, мі­ри х і формах покарання певним чином проявляється прогрес і ріпішток суспільства.

Санкція є такою ж формою трансформації соціального пізнан­ії)!.¹ як диспозиція й гіпотеза. Проте в ній особливо яскраво прояв-л»к і-ься зв'язок онтологічного й гносеологічного аспектів. Як за^ (началося вище,буття задає свої норми, порядок і право буття. По­рушення норм буття карається буттєвою справедливістю. Пору-Іііі-мия права буття карається самим буттям. Це означає, що пору-ііігшія якихось глибинних правил і принципів реальності (у тому •інші соціально-правової) рано чи пізно знищується самою реальні-уііо. "Що розумне, те дійсне; і що дійсне, те розумне", - проголо­шу пав "Філософії права" Гегель.² У прогресивній інтерпретації це, і ііумачиться як онтологічне вкорінення розумного і неминуча заги-(І(!ііі< нерозумного як неонтологічного, такого, що не відповідає дій-і вності та законам буття. Санкція тому відображає і є наслідком по-Ірушоння законів буття, проявом онтологічної справедливості. У ріті діє абсолютний, онтологічний закон справедливості, і стано-рище будь-якого суб'єкта в цьому світі є відображенням адекватно-врахування ним цього онтологічного закону справедливості, є ІНікцією, застосованою до нього буттям. Не випадково, мабуть, їмо в часи Гегеля в Німеччині популярним був вислів "Кожен за-дуговує тих обставин, у яких опиняється". Наведений вище афо- знаменитого філософа лише в абстрактній формі виразив цю мну, що грунтується на ідеї онтологічної справедливості.

Санкція є відображенням не тільки норм буття, а й процесу їх Випання. Наскільки санкція має онтологічну, настільки й гносеоло-чиу природу. Те що онтологічний закон, перш ніж бути врахова­нім, повинен бути відображеним у свідомості й усвідомленим, іідчить про санкцію не тільки як про наслідок упертого небажання йконувати норми буття, а й про санкцію як наслідок хибності пі-(Инвального процесу, як наслідок неадекватного сприйняття онто-91 ічного закону. Помилки пізнавального процесу неминуче ведуть і поразки. Санкція - це і є завжди поразка, а поразка - приведена в $ санкція буття. Навіть якщо санкція не реалізується державою, рржавним примусом (суб'єкту вдалося запобігти зовнішніх форм

' Ребане И.А. О методологических и гносеологических аспектах учения об основаниях іидической ответственности // Учен. зап. Тарт. гос. ун-та. - Тарту, 1989. - Вып. 852. Тр. по шоведению. - С. 7-29.

¹ Гегель Г.В.Ф. Философия права. - Москва: Мысль, 1990. • С. 53; Див. авторське в'ясиення цього положення: Гегель Г.В.Ф. Наука логики // Энциклопедия философских ук. Т. 1. - Москва: Мысль, 1975. - С. 89-90.

покарання), вона все одно діє як санкція, переходячи у внутріпп-форми поразки, у свідомі (совість) або несвідомі форми саморуйі нування суб'єкта. Норма - цілісне явище і в повноті своїх елементі! вимагає з необхідністю відповідної санкції. Суб'єкт, який поруш* норму й уникнув офіційної санкції, автоматично виносить себе по за межі суспільства, яке живе за цією нормою, він стає аутсайдерой цього суспільства, якщо не зовнішньо, то внутрішньо, що й санкцією для суб'єкта. Людина як істота соціальна саморуйнує в асоціальності. У будь-якому разі санкція є гносеологічною пора кою суб'єкта. Санкція - це наслідок хибного уявлення про найкор тший шлях до суспільства і до самого себе.¹ В абсолютно визначє них, альтернативно й відносно визначених санкціях відображаєтьс ступінь і характер цієї хибності пізнавального процесу з погляд: суспільства. У санкціях суспільство акцентує увагу на небезпечно! сті хибних пізнавальних шляхів для суб'єкта права.

Вказана гносеологічна навантаженість основних елементі правової норми свідчить про те, що право не може існувати і функі ціювати поза шзнавальними процесами у суспільстві й у житті ін| дивіда. Норма постає своєрідним акумулятором і каталізатори: ^ цесів правового пізнання, без яких вона втрачає можливість реалі-f зації своїх основних функцій. Тому можна сказати, що пізнання однією з фундаментальних властивостей, ознак, істотних рис норі ми права (а в більш загальному плані - й права в цілому). Гносеоло^ гічність правової норми є необхідною умовою її регулятивностії Пізнання породжує нормативність права й забезпечує його регуля тивність. Без відповідних пізнавальних процесів норма права поступово "вмирає", стає хибною, соціально шкідливою, тому лц знання для норми завжди є джерелом її життєздатності, юридичї енергії та результативності.

Вказане гносеологічне розуміння природи правової нормі специфічно розкриває відносну хибність позитивістського її тлума-І чення. Норма права не може бути абсолютно статичною структур рою, що принципово випливає з природи самого пізнання. У більи загальному значенні норма права - це процес, динаміка пізнавали них процесів. Розуміння правової норми як статики одразу робі її хибною і, відповідно, несправедливою.

Адже відомо, що в гносеології істина розуміється предусім процес, як процес пізнання істини, кожен з етапів якого може дат

тільки відносну істину.¹ Фіксація якогось моменту пізнавального процесу як абсолютно істинного призупиняє сам процес і перетво­рює істину в хибність через невідповідність новим умовам і обста-нинам. Саме на неврахуванні цієї гносеологічної обставини побу­дована абсолютизація позитивістами значущості норм закону (принцип "закон є закон"), як істинних і обов'язкових для виконан­ий.' Насправді в такій інтерпретації відображається тільки одна сторона пізнавального процесу і місця в ньому правової норми. І Іроцес цей суперечливий, навіть антиномічний, що саме й зумов-иює постійний розвиток права.

Антиномічність правової норми з точки зору пізнання може бути визначена у формі гносеологічної антиномії норми права: з одного боку, норма права - це результат (статика) пізнання і тому постає як уявлення про істину в даний момент; з іншого боку, нор­ма права - це процес (динаміка) пізнання, оскільки, сформульована підносно й на основі причин і обставин минулого, вона може ви-ииитися хибною щодо причин і обставин майбутнього, а тому має бути пристосована до них. В усякому випадку її адекватність і ре-іулятивність стає проблематичною. Сьогоднішня істина завтра мо­же стати хибою, як і навпаки. Тому абсолютизація норми права як істинної норми автоматично призупиняє пізнавальний процес і пе-рстворює її в хибу. Парадокс, як бачимо, полягає в тому, що ви­знання норми тільки як істинної поступово перетворює її в хиб-I иість, і навпаки, усвідомлення неповноти норми актуалізує пізна-| вальні процеси і в такий спосіб забезпечує максимально можливу її (•Істинність, але при цьому неминуче послаблюється її норматив-Іиість. Юридичний позитивізм у сучасних його варіантах не звіль-іцився від недоліків класичних своїх форм: закон, норма права ро-піуміються ним як статика, як єдино можливий результат пізнання, і при цьому фактично повністю ігнорується динаміка пізнання. По-' аитивіст не помічає, що так він потрапляє в своєрідну гносеологіч-I Ну пастку - результат як наслідок процесу самим процесом і знищу-| і'іься. Але ж результат завжди має значення.тільки як елемент, як «іомент процесу, розвитку. Розвиток же здійснюється на певних?9»ісадах, на основі конкретних результатів. Норма права є тому не ільки результатом пізнавального процесу, а й початком його, ос-Ьіоною і засобом гносеологічного механізму розвитку права.

Дементьев СИ. Аксиологический анализ уголовно-правовых санкций // Сов. государе-1
тво и право. - М., 1987. - N 7. - С. 75-80; Мотолиловкер Е.Я. Санкция и охранительное суб- \
ъеюивное право //Oigusriik = Правовое государство. -Tartu, 1989. -N t. -С. 106-112. '