Юридична логіка: логічні константи права Юридична конфліктологія: діалектичні конс­танти права

ВИСНОВКИ. Гносеологія права як наука

Бібліографія Іменний покажчик Предметний покажчик Резюме. Summary Contents

10 26 26 42 56 68 68 90

144 157 178 194

194 201

215 233

248 263

275 285 292 294 295

ВСТУП ІСТИНА І СПРАВЕДЛИВІСТЬ

"Що є істина?" - запитав у підсудного п'ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат. Так і не дізнавшись її, але й не виявивши у вчинках обвинуваченого ніяких заборонених дій, під тиском натовпу і страхом втратити посаду, він виніс вирок, який у глибині душі на­віть сам не вважав справедливим, - погодився на страту невинного.

Цей судовий процес, який в історії людства можна вважати центральним (адже й історія поділяється на час до і час після ньо­го), в усій очевидності й глибині висвітлив Для права нерозривний зв'язок істини і справедливості. Чи виніс би Пілат той несправед­ливий вирок, коли б знав чи хоча б зробив зусилля взнати повну істину? Питання риторичне. Чи загалом можлива справедливість поза істиною, справедливість, побудована на облуді? Відповідь -очевидна.

Істина ж - основна, центральна категорія гносеологічної науки,
теорії пізнання. Тому й праву, щоб бути справедливим, неминуче не­
обхідно бути істинним, а отже, пізнавальним, гносеологічним. Право
принципово не може *реалізовувати своє призначення без постійних,
інтенсивних пізнавальних процесів, оскільки істина ніколи не буває
статичною. Статична істина завжди є наслідком зупинки пошуку, до­
слідження, стагнації пізнання, і на фоні тотальної динаміки та розвит­
ку світу вона неминуче перетворюється на хибу, а тому й не може слу­
гувати основою права і справедливості як його мети..

Однак, право не завжди однозначно ототожнювалось зі спра­ведливістю. Що є первинним - закон чи право, норма чи справед­ливість - це проблема, що певним чином осмислюється юристами вже протягом тисячоліть. Якщо справедливість, то вона хоча й стоїть на захисті людини, проте ніколи точно не визначається, постійно змінює свій зміст у різні часи, завжди ніби "розмита" у праворозумінні, тому не може слугувати показником конкретних способів поведінки. її регулятивність відносна, а тому й малоефек­тивна. Справедливість - це завжди суб'єктивність, вона розуміється передусім як проекція власних інтересів. Навіть загальні інтереси, нав'язувані суб'єкту, не сприймаються ним як справедливі, якщо суперечать його особистим інтересам. Дані аргументи були підста­вою для критики теорії природного права, яка саме й виходить у своїх конструкціях з ідеї справедливості.

Основою права має бути норма, конкретний закон, вважає по-зитивістськи спрямована правосвідомість. Норма завжди формаль-

но визначена, тому чітка, ясна й однозначна. Норма зручна в регу­люванні поведінки суб'єкта, оскільки конкретно вказує умови, по­рядок, спосіб і наслідки його дій. Норма права обов'язкова для ви­конання і не залежить від особистих бажань чи уявлень суб'єкта. Тільки закон, тільки норма права здатні подолати хаос у суспільстві й упорядкувати відносини між людьми. Однак усі ми є свідками чи­сельних невідповідностей щодо вказаних позитивістських настанов. Величезна кількість законів, прийнятих сьогодні в Україні, не спро­можна поки що стабілізувати хоча б соціальні процеси. До того ж чисельні закони, особливо в податковій сфері, не тільки не вважаю­ться розумними (призвели до стагнації виробництва), але не вважаю­ться й справедливими (безробіття є рс соціальним наслідком).

Чи існує механізм, який робив би норму максимально справедли­вою, а саму справедливість - нормативною? Такий механізм є, це -процес пізнання. А точніше, закони, методи, норми, цілі та принципи пізнання. Нерозумні закони, несправедливі норми права - це не пізнані належним чином норми. Неефективний закон - це закон, який прийня­то без належного вивчення природи і структури соціальних потреб, якими він був викликаний до життя, без урахування обов'язкових правил юридичної техніки, безпосередньо пов'язаної з правотворчіс-тю, без урахування специфіки правосвідомості суб'єктів-реципієнтів, на яких розрахований даний закон, побудований на незнанні, на нео­бгрунтованих положеннях і фактах, на неврахованих інтересах або інтересах груп, зацікавлених в обмеженні інформації. Це, зрештою, юридичний документ, у процесі "народження" якого на певному етапі були заблоковані пізнавальні процеси, і він "з'явився" гносео­логічно недосконалим. І саме в тих його ланках, де колись було щось не враховане, недопізнане, цей закон буде давати "збої", проявляти свою неефективність.

Неефективність - це результат певної недопізнаваності норм, це свідчення їх негносеологічності. Гносеологічність норм права -найнеобхідніша умова їх істинності. Істинність є головним прин­ципом поєднання нормативності та справедливості. Справедли­вість не може бути хибною, істина ж не може бути ненормативною. Навіть із суто прагматичного погляду істина завжди більш практи­чна й, отже, вигідна, більш далекоглядна й, отже, людяна. Нерозу­мно дотримуватися методів і способів діяльності та поведінки, які заздалегідь суперечать об'єктивним (істинним) законам буття, оскільки рано чи пізно така діяльність стикається з непереборною об'єктивністю і змушена її враховувати. Тільки істинні методи і правила здатні привести нас до поставленої реальної мети. Норма

права і є таким методом і правилом поведінки, а хибність саме тому й зумовлює її неефективність. Несправедливість норми є опосеред-^ кованим критерієм її неістинності. "Істина і благіеть, - стверджував ще Ф.Бекон, - відрізняються одна від одної тільки як печатка та ЇЇ відбиток".¹ (Тут і далі переклад наш - А.К.) Тому регулятивність норми аж ніяк не суперечить її справедливості, як вважають пози­тивісти, а навпаки, фундаментально детермінує її. В усякому ви­падку саме істина, процеси пізнання постають тією фундаменталь­ною зв'язкою позитивної норми з ідеєю справедливості, що принци­пово зумовлює її регулятивність та ефективність і робить юридичну норму дійсною нормою права.

Зумовленість справедливості пізнанням з необхідністю поро­джує проблему гносеологічного обгрунтування права як такого, що має за основну свою мету втілення в суспільні відносини ідеалів справедливості.

Функція розкриває сутність, сутнісну залежність. Універсаль­ність, інтенсивність пізнавальної функції права свідчить про пізна­вальну сутність, гносеологічну природу права. Але який насправді пізнавальний потенціал права, у чому специфіка правової істини, на відміну, скажімо, від істини наукової чи релігійної, чим відрізняють­ся методи юридичної науки від методів дослідження інших наук - ці та подібні проблеми в сукупності своїй утворюють "критичну масу", достатню для формування предмета самостійної філософсько-правової науки - гносеології права, яка саме й покликана розкрити пізнавальну природу права, виявити закономірності правового пі­знання як необхідної умови функціонування самого права.

Було б несправедливим стверджувати, що пізнавальні пробле­ми права користувалися недостатньою увагою правознавців, зовсім навпаки, вони завжди є і об'єктивно не можуть не бути постійним предметом досліджень юридичної науки. Проте так склалося, що пізнавальна проблематика в цих дослідженнях, як правило, зводи­ться до проблем методології правового пізнання. Але очевидним є й те, що будь-який метод чи методологія як система методів має бути онотологічно й гносеологічно обгрунтованим: інша онтологія - інша й методологія. Навіть у межах тільки однієї позитивістської парадигми, наприклад, методи аналізу, що використовуються кла­сичним юридичним позитивізмом, кельзенівським нормативізмом та аналітичною юриспруденцією, істотно різняться між собою в силу прийнятих ними принципово відмінних онтологічних (закон,

¹ Бэкон Ф. Сочинения. - М., 1971. - С 141.

норма, мова) засад. Тим більша гносеологічна некоректність спо­стерігається в дослідженнях із загальної теорії права, коли в її сис­тему методології включають методи, які виходять із взаємовиклю-чних онтологічних підстав. Система методології тоді постає еклек­тичною сукупністю всіх можливих методів правового пізнання неза­лежно від онтологічних та концептуальних підстав їх формування. Одним із завдань гносеології права в даному випадку є виявлення онтологічних засад того чи іншого правового методу й обгрунтуван­ня в такий спосіб його реального евристичного потенціалу. Гносео­логія тут постає єднальним ланцюжком між певною правовою теорі­єю, її методом та фундаментальними філософсько-онтологічними засадами, на яких вони грунтуються. Так чи інакше, без гносеологіч­ної експертизи будь-який пізнавальний метод "зависає в повітрі", його пізнавальні межі реально не визначені, а отже, у адекватне й ефективне використання його стає проблематичним.

Саме з цієї причини можна говорити про певну кризу методо­логії вітчизняного правознавства, пов'язану з початком формуван­ня в Україні ринкових відносин, які довели свою соціальну ефекти­вність, і необхідністю відповідної трансформації правової системи країни. У такій історичній ситуації пізнавальні проблеми права набувають особливої гостроти, тим більше, що об'єктивно виникає потреба й у реформуванні методології правових досліджень, яка б відповідала сучасному етапу становлення національного права.²

Іншою, не менш важливою причиною інтенсифікації гносео­логічних досліджень у праві є розвиток світової когнітивістики як такої. Значні досягнення її складових (формальна й діалектична логіка, психологія й медична психіатрія, етнологія, кібернетика, соціологія, культурологія, мовознавство, антропологія та ін.) не могли не вплинути на урізноманітнення підходів і аспектів аналізу правової реальності. Нові умови і якісно новий характер сучасного пізнання зумовлюють і необхідність перегляду загальної картини пізнавально-правового процесу та виявлення ролі тих чинників, які

¹ Концепція правової реформи в Україні / Центр правової реформи і законопроекших ро­біт при Міністерстві юстиції України. - К, 1997; Рабінович П. Загальна концепція правової реформи в Україні: до характеристики вихідних засад // Вісник Академії правових наук України. - 1998. - № 1. - С 15-24.

Козюбра НЛ. Понятие и структура методологии юридической науки // Методологиче­ские проблемы юридической науки. - К.: Ин-тгосударства и права., 1990. - С.5-19; Селиванов В. Правова реформа і методологія дослідження фундаментальних проблем юридичної науки //Вісник Академії правових наук України. -1998. -№4. -С. 3-17.

Мнкешина Л.А., Опенков М.Ю. Новые образы познания и реальности. - М ■ ЮССПЭН, 1997.

-v

раніше не враховувались або просто ігнорувалися. Тим більше це стосується філософського рівня методології, адже втрата монополь­ного становища "єдино правильного" діалекгико-матеріалістичного підходу дозволяє використовувати в правових дослідженнях потужні концептуальні розробки сучасних світових філософських напрямів і в такий спосіб забезпечувати максимально можливу універсальність отриманих результатів.

Отже, ми знаходимось на початку надзвичайно цікавого етапу правових досліджень, своєрідного ренесансу філософсько-методо­логічного дискурсу, в якому право у втіленні в життя високих соці­альних принципів справедливості постає як напружений духовно-інтелектуальний пізнавальний процес.

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ ПІЗНАННЯ ЯК ФОРМА ІСНУВАННЯ ПРАВА

Право виникає тоді, коли усвідомлюється необхідність визначе­ної форми поведінки, а відмирає - коли стає очевидним неефек­тивність прийнятих раніше форм як обов'язкових. Очевидно, що в обох випадках і генеза, і відмирання права зумовлюються інтен­сивними гносеологічними процесами, які свідчать про сутнісну де­термінованість права пізнанням. Але пізнання є також формою існування права. Тобто не тільки поява та ліквідація, а й функ­ціонування права забезпечується гносеологічною інтенсивністю. Так, правова норма, будучи пізнавальним результатом, водночас слугує критерієм оцінки соціалізованої поведінки суб'єкта, знаряддям оцінювання її правомірності чи неправомірності і в такий спосіб ре­алізує себе тільки в динаміці пізнавально-оціяочної активності засто­сування права. Цій стадії передує ще етап сприйняття правової норми її адресатом. Він може не знати про її існування, не цікавитись або бути незаіп'кавленим у ній, а знаючи її зміст - неправильно зрозуміти його, правильно зрозумівши - не сприйняти норму як свою норму, не виконувати її або виконувати невміло, неадекватно до ідеї законодав­ця та реальної динаміки соціальних відносин. Реципієнт, отже, щоб бути релєвантним суб'єктом права має бути передусім гносеологічним суб'єктом. Але гносеологічним суб'єктом повинен бути і законодавець, навіть більшою мірою, ніж реципієнт. Законодавець не тільки виявляє і легалізує сформовані в суспільстві позитивні правовідносини, він сам, виходячи з нагальних потреб суспільства, активно формує їх, оцінюючи певні соціальні відносини як недосконалі та задаючи нале­жну форму поведінки як умову їх перетворення. Оцінка законодавцем вказаних відносин може бути помилковою, суб'єктивною, а за істинності її може бути неправильно сформульована в законі. Важко гарантувати адекватність оцінки наявних правовідносин законодав­цем, який постає чи то в особі окремого суб'єкта, чи цілого суспільства як суб'єкта правотворчості. Проблему може розв'язувати тільки гносе­ологічно обгрунтований і методологічно регламентований сам процес пізнання, оскільки всі проблеми, окреслені вище, мають чисто пізнавальний у своїй основі характер. Пізнання пронизує всі елементи процесів правоутворення, правотворчості й правореалізаци, складає саму їх сутність. Право може виникати, існувати, реалізовуватися тільки у формі пізнання. Відсутність або свідома стагнація пізнавальних процесів у праві автоматично веде до неправових рішень і гносеологічно зумовленого безправ'я. Отже, пізнання складає най-глибиннішу характеристику права. Є пізнання - є право, немає пізнання - немає й права. Право без пізнання переростає в безправ'я.

ГЛАВА I Розвиток права і динаміка пізнання: римське право

Шлях, яким пройшло старе римське право - шлях юрисп­руденції загалом.